І тільки в роті присмак гіркоти…
Самітнице, трагічне оленятко,
ну що із того, що зуміла ти
з трьох шитих сріблом шкур щасливо
                                              облиняти —
як з линовища, вислизнуть з шовків,
нагрітих пахом орхідей і поту
по тому вальсі, де — усі замки
здавалися розбиті! — щo, як потім
ти знов сидиш, посиніла на буз
у студіні нетопленої кухні,
а на підлозі репнутий гарбуз
жолобиться, як пика, сном запухла?..
А може, то був сон — той цілий бал, той пал
світел! суфітів! залів чорнозівих,
що ніс тебе крізь них музичний вал,
в повітрі набираючи курсивом
твій кожен рух, що мов питав: для ко-
-го, ах, кому всі мої вроки?..
Скипав la court*, як в рондлі молоко, —
і сліпнув принц, спинившись за три кроки!
Сидиш? Сиди. Заструпіле пальто
накинь на плечі — в пудрі, як в азбесті…
В цій кухні не впізна тебе ніхто —
ні принц, ні двір, ні мачуха, ні сестри.
Ось зараз мачушин фланелевий халат
постане в скошенім дверми прозорі —
й твоя сльоза, прохлипнута невлад,
нічого в світі цім не опрозорить…
Ти будеш їм шкромадить начиння,
золити їх білизну пранцювату,
із поверха на поверх, як чумна,
гасать з перинами — ну вопшем, працювати:
їх наволоки, вогкі од зітхань,
на вітрі розчепіриш простопадло —
в бганках і брижах, в пасоці кохань
рентґенознімки ночі — простирадла…
І це — твій світ.
                            …І тільки на очах
тремка пліва — тайне знаття засвідчить:
десь там, в палаці, згублений личак
стає щосмерк криштальним черевичком.
Зліта, як вдих, підйом, тонить каблук струна,
ряхтять ламкі світла, покресані на грані, —
і з глибу кришталю, як з річкового дна,
струмить твій силует в вечірньому убранні…
Як телевізор, Господи прости!
Вся королівська рать спішить на цю лятерну —
і подивля взувачки мудрий стиль,
оздоблення і вирібку майстерну.
В музей личак! Під скло! Відкритий доступ — від
сімнадцяти нуль-нуль (коктейль) по північ.
Встановлено ціну — коли хто хоче слід
відзняти в гіпсі, і вітрини непробивні,
й сигналізацію. До закриття за п’ять
хвилин — поспішно гонять екскурсантів,
і навздогін ляскочуть-реготять
підземні сонмища під перебив курантів…
Лиш ти ні пари не пророниш з губ,
мов їх мороз навіки забужавив.
Газетний репортаж про принців шлюб
з принцесою сусідньої держави
вжиєш на пасмуги — поклеїти вікно
проти зими. Тобі, либонь, не банно.
Бо в принципі — хіба не все одно,
хто то була ота музейна панна?..
І хеппі-енд, і сажа, і кагла,
і витяжка пічна, і леп придворних звичок…
Простіть мені. Робила — що могла.
Один був гріх — згубила черевичок.

1992