Чому на знак пошани ми маємо комусь говорити «Ви» та ще й писати це слово з великої літери, якщо безпосередньо до Бога ми звертаємося на «ти»?

Один із корифеїв латиноамериканського магічного реалізму, Нобелівський лауреат Маріо Варгас Льйоса щиро підтримує Україну. Так, під час зустрічі зі студентами Київського національного університету ім. Тараса Шевченка всесвітньо відомий перуанський письмен

Не знаю де – в раю, чи в пеклі буду,
І чи існує потойбічний світ,
Але думки приходять про погруддя,
Про мідь і бронзу, мармур і граніт.
Це, певно, смерть наблизилася близько
І рискає вовчицею навкруг
Допоки біс перевіряє списки,
А Бог уберігає

знімається кіно про театр
у театральній виставі йдеться про зйомки фільму
а ти всього лише пишеш вірші мовними знаками
бо так і не винайшли іншої літератури

горе-поетика лізе з тебе — смертельне чтиво
слово-дія керує твоєю рукою
допоки

Розпадається світ, розпадається морок.
Розпадається совість в долонях століть.
Розпадається серце в сталевих затворах.
Розцвітає молитва в добу лихоліть.

Розпадається те, що озвалось на болі,
Розпадається те, що у грудях було.
На руках прост

Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо

Настала бажана весна
І стало більше втішних видив, –
Милує погляд новизна
Очам знайомих краєвидів.
Розкрив обійми світлий ліс
І синь безкрая в поле кличе, –
Уже зелені барва скрізь,
Зусюди співи чарівничі.

Прощала боржникам усі кредити,
писала заповіт і некролог.
Не знаю я чому бентежно жити
мене залишив на цім світі Бог?

Дарма не оббивала східці храму,
не обпікала душу Псалтирем.
Не витирала сльози рушниками —

Минуле стукає у вікно,
минуле стукає у двері,
минуле калатає у ворота.
Воно нагадує старушенцію
із довгим прогнилим ціпком,
із якої сиплеться порох.
Минуле розвалює будинок,
із якого летить

Друге пришестя Пандори:
Назбиралося дерев’яних скриньок,
Нема кому відчиняти і зазирати,
Що там заховано-поховано,
Не цікаво нікому, навіть гетерам,
Що там лишилось на дні
(А лишилась надія –
Останнє болюче нещастя)

сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо

Давно я не була у цих місцях,
де пролягла стежина у дубину.
Горохом котиться з мого лиця
гірка сльоза на сукню з крепдешину.

Старезні лавки, квіти золоті
у шовковистих травах острівцями.
І пурхає метелик в животі —

Невігластво, за поданням ВТС сучасної української мови та рядом інших подібних видань, зводиться до відсутності знань, неосвіченості у якій-небудь галузі. Невігластво – одно із розповсюджених явищ, які в останній час суттєво впливають на обличчя світу. Ц

Плюскочуть хвилі музикою моря,
Прибоєм б'ється серця сила.
Під сонцем вічно вигравати - Мойра,
І на щоглі нести вітрила...

І ллються звуки асорті морського
Ріжком і скрипкою, тромбоном...
То спокій і надійність, то тривога,

Із Володимира Висоцького

I.

Початкове слово
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.

Щоб узавтра роду не лягти
В темні та холодні домовини, –
Безневинних, Боже, захисти,
Милостивим стань до України.
Скрізь уже руїни і зола,
Мов одно суцільне попелище, –
Не дозволь край випалить дотла,
Не давай свободолюбців нищить.