Пане Ярославе, я людина пряма. До того ж, у якійсь мірі, інтроверт, тож не надто переймаюсь ставленням до себе. Можу стриматись, можу сказати не все, що думаю, - але у тому, що кажу душею кривити не буду. Коли я прочитала цей ваш вірш – нічого не написала. Не прийшовся він мені до душі. Ну не прийшовся, то й не прийшовся, мало що, може у невдалий час на очі трапився. Та й сприйняття у мене таке, що спочатку суміш відчуттів, а потрібні слова прийдуть, коли їм заманеться. Але, оскільки вже навколо цього вірша сформулювалась доволі неприємна ситуація, скажу. Тим паче, що після першого сприйняття час пройшов і враження не змінилось.
Так, мені звукоряд не видається недоречним анітрішки. Я взагалі вважаю, що навіть збіги приголосних – це теж засіб виразності. Або ще, інколи, навіть дуже інколи, збіги приголосних можна розглядати як рису особистого почерку автора (якщо збіги виглядають, як деякі недоліки, котрі одних псують, а іншим надають шарму) – тобто є практично постійною ознакою. Не завжди твір має литись чи летіти, часом треба щоб йшов важкою ходою, гуркотів кам’яною брилою чи рикав. Тож не бачу поганого і у «РЛВМНВЛВЛВЛ, ще й поєднанні ХВ, СВ». Особливо у «ХВ, СВ – тут вони не з сусідніх слів збіглись, а є частиною одного слова. Ми що, маємо відмовлятись від таких слів, де є «ХВ» чи «СВ»? Аж ніяк. Тобто цей закид, як на мене, абсолютно штучний. А от об «чар» трохи зашпорталась. Виринуло «чаш», підтягнуло «чар» як скорочення від «чарок» і вже потім – «чарів». Тобто можна вбачати двозначність. Ну то таке, на світі багато двозначних слів, нехай читач орієнтується на контекст, еге ж?
Образи, що вимальовуються у творах, мені ближчі, аніж схоластичний перфекціонізм технічної сторони віршування. Тож йтиму своїми відчуттями і баченням…
«Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.» - 1) Розлив туман (своє) волося - хвилі світлі на плечі ночі ( Довговолосий пан-туман поклав голову на плече панянці-ночі?) (й десь) далі? А до чого тут «осяйні»? Не туди думка пішла. Повертаюсь до початку. 2) Розлив (звільнив від пут зачіски чи капелюшка) туман (її) волосся на плечі ночі – далі осяйні. Наче склалось. Можна йти далі. Йду описом панянки ночі, по дорозі прожовуючи у думці що ж то за «чар». «Плато чола» - а що, для ночі підходить, підкреслює величність образу. І – упс: «Кущами затемніли дуги брів». Тобто… це як «поміж кущів» чи «такі, як кущі»? Перше відмітаю, бо не логічно, ну не можуть брови у кущах шастати навіть у дуже бурхливій уяві. Але ж і «дуги брів затемніли, неначе кущі» і «кущі затемніли, неначе дуги брів» - різні образи, визнайте. Бо у першому про елегантність не йдеться – вчувається якась погроза, гнів. Або підкріплює мужність образу. Пасує більше туману, як чоловічому образу. Адже, як на мене, «кущами затемніли дуги брів» таки ближче до «дуги брів затемніли, неначе кущі», аніж до «кущі затемніли, неначе дуги брів»… Та нехай, можливо, це для підкреслення характеру жіночого образу, ну сувора там, чи гнівлива… Не буду зациклюватись.
«Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.» - хм… «Увігнута гора»… Де увігнута? На маківці? Чи уся, тобто це не гора, а навпаки? А, це таки про схил, бо далі мова про ніс. Але оте «вгорі»… «Її вершина була… вгорі.» Ну так, а де ж ще. Нащо про це говорити? Чи «вершина… мов кирпа носика, вгорі»? Тобто бути вгорі - це ознака кирпатих носиків? Та ще й не кирпатий (беземоційно), не кирпатенький(ніжно) а кирпа (зринає простонародне «зараз як вріжу по кирпі…» чи «кирпу гне») Не хоче ота кирпа у моїй уяві до носика клеїтись, ну ніяк не хоче… Лізу до словників… Ну звісно! Як воно може клеїтись, якщо «кирпа» - це ще й абсолютно самостійне слово, синонімічне до словосполучення «кирпатий ніс». Хоча «вершина –… мов кирпа(тий) носик(а)» - дуже навіть симпатично…
«А попід нею – цілий гай калини –
Рубінами розтулені вуста.» Уявляю цілий гай калини… Нічого схожого на рубіни в уяві не спливає. Уявляю гроно – о, тут рубіни присутні… Підставляю калиновий гай замість калинового грона – не хоче, каже, «я здаля іншого кольору». «Рубінами розтулені вуста.» - таки знову двозначність. 1)Чим вуста розтулили? – Рубінами. 2) «Рубінами(виглядають) розтулені вуста.» Ну не дурна ж, обираю з двох варіантів логічній у цьому контексті і йду далі.
«У ямках вушок – наче дві перлини…» - ніжно, гарно… щось у жіночій душі починає бриніти, коливатись разом з мелодією рядочка… «Нарцисів консистенція густа.» - ще наче коливається, але раптом «пш-ш-ш» - здулось, наче повітряна кулька. Що то за «консистенція», що вона тут робить? Життєвий досвід підказує, що це має бути щось, до чого кожна застосувати слово «густина»… Вушка пахнуть нарцисами? Чи то дві галявинки густо всіяні нарцисами? І чому саме нарцисами? Це що, натяк на деяку самозакоханість жіночого образу, тобто ночі? Та… хай собі, деяка міра нарцисизму – не така вже й рідкість… якщо не занадто… Але ж «густа»… та ще й у вушках… Натяк на те, що пані не хоче чути нічого, що їй може не сподобатись? А це часом не сатира? Треба читати далі, там з’ясується…
О… о-о-о… о? Дивишся? Вушками? Мав би бути хоча б натяк на очі… А, фух, було ж… там, на початку… просто забула, поки з вершини до нарцисів добиралась, адже пейзаж такий мальовничій…
«Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…» Тобто? Це не про ніч? І взагалі, «личенько понад землею»? Тоді до чого тут плато, полонини, озера, гора, кущі, нарциси? Усе це було видінням у хмарах? Та ну… До біса усі ці дрібниці… Романтично ж як… Цього у пана Ярослава не відняти…
Пане Ярославе, ви талановита людина. Можливо, я не змогла оцінити це ваше творіння у повній мірі, бо до моєї колиски колись давно феї щось принесли, а щось по дорозі загубили, хто зна. Але це таки не найкраще з того, що ви написали, визнайте чесно.
А панові Олександру Сушко маю подарунок. Ви ж наче друзі, тож, передайте, будь ласка. Я не хочу на цю тему говорити, втомилась. Він розумна людина, думаю, зрозуміє. А може й сам у коментарях побачить. http://karasyov.blogspot.com/search/label/%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80