«У пічці жар, як догорілий міст…»

(Вільям Батлер Єтс)

Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.