 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
    2025.10.30
    21:33
    Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
    2025.10.30
    20:00
    А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
    2025.10.30
    18:21
    Землетруси,  повені,  цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
    2025.10.30
    11:18
    Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
    2025.10.30
    10:52
    «На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
    2025.10.30
    10:03
    Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
    2025.10.29
    22:28
    Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
    2025.10.29
    21:47
    Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
    2025.10.29
    18:32
    Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
    2025.10.29
    17:54
    Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
    2025.10.29
    13:15
    А для мене негода - вона у замащених берцях 
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
    2025.10.29
    11:51
    Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
    2025.10.29
    06:04
    Пообіді в гастрономі 
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
    2025.10.28
    22:03
    Вогненні мечі - це основа закону. 
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
    2025.10.28
    16:14
    Безліч творчих людей 
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
    2025.10.28
    12:32
    Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом. 
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття. 
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці – 
стерві у дві точки: на барахолці
і
    
Останні надходження:  7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
 Нові автори (Рецензії):
 Нові автори (Рецензії): 
    2021.12.12
    2020.01.20
    2020.01.18
    2019.07.07
    2018.01.11
    2017.11.16
    2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
 
Автори /
  Михайло Карасьов (1949) /
  
    Рецензії
  
  
  
Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків).
  
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків).
Чи може кілька абзаців тексту стати високохудожнім твором і предметом для зацікавленої розмови? Ось приклад такого твору. Наведу його повністю.
Микола Славинський.
Троє.
(сільський образок).
Баба пережовує щойно куплений свіженький хліб, кладе кашку на вказівного пальця й так, мов ложкою, годує діда. Він то по дитячому плямкає, цмокає, йойкає, то невдоволено шамкотить:
− Сухий хлібчик! Уже й слини жалієш!
Баба ще довше перемелює вставними залізними зубами м’якушку, а дід сердито шульпотить:
− Швидше, бо з голоду помру!
Сьорбає з кухлика ріденьку юшку (уже й забув, коли баба варила борщ), жалібно кахикає й витирає брунатні вуса рукавом сірої старої сорочки. Вишукує на столі суворим учительським поглядом крихти, відтак визбирує їх потрісканими пучками. Більші кладе до запалого рота, менші кидає котикові. Коли той вдячно муркає, дід виходить надвір. Під яблунею закурює, дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей, і чи то себе, чи то когось усезнаючого запитує: «А хто ж мене годуватиме, якщо баби не стане?». Сідає на лавочку, пригортає до грудей котика: «Може, ти жуватимеш мені хлібчик?».
За якусь хвильку дід засинає й не чує, як на заслинених губах шкварчить самокруточка. Баба висмикує її, звично гасить шкарубкими пальцями: ще й на вечір стачить. Човгає до хати – несе, мов недогарок весільної свічки, розмоклий недопалок, а котик сідає на гостре плече господаря й гладить лапкою зморшки на його схололому обличчі.
(«Українська літературна газета»)
Оце й уся штука. Щільність тексту і вага слова, як і в космічних законах існування матерії, взаємозв’язані: чим більша щільність, тим більша вага, аж до чорних дір, які не відпускають того, хто потрапив у їх орбіту. Отож, продемонстрований образок мусить породити вагу слова найвищу, і саме про це хочеться поговорити.
Щоб бути ефективним, невеликий за розміром твір, крім усього іншого, повинен мати несподіваний фінал. Остання фраза − «на його схололому обличчі», певно, має означати, що дід помер. Цим автор «Трьох» і робить для читача такий фінальний вибух. Вся новела, підсвічена словом «схололому», набуває епічних рис, акценти зміщуються з деталей на вічне. Крім того, це слово несе ще й емоційне навантаження. Навколо нього створюється атмосфера спокійної, в примиренні з природою, смерті.
Весь текст рясніє ознаками старості. З віком людина змалюється, стає схожою на дитину – і пестливі вирази, як у мові персонажів, так і в авторському тексті, є тому постійним підтвердженням. Старість неприваблива − сам факт годування діда, його заслинені губи викликають бридливість. Старість злиденна: це з убивчою об’єктивність засвідчує сіра сорочка, залізні зуби, самокрутка, якої має стачити ще й на вечір. Кількома штрихами передана фізична неміч: баба «човгає до хати» і «гостре плече господаря». Неважко у розмові діда побачити ще одну рису – буркотливість та вредність старих людей. Відмітимо, що жодної з цих ознак не названо прямо, все це читається через внутрішнє навантаження слова.
Разом з тим, в пестливому «хлібчик», у звернені до кота в підтексті чується і дідова безпорадність, і насмішкуватий колись характер. Немає там злоби, скоріше крізь буркотливість проступає несвідоме бажання хоч якимось чином сколихнути уже змертвілі емоції у стосунках старого подружжя.
Одним виразом в новелі створюються об’ємні характери. «Учительського погляду» діда цілком достатньо для наділеного уявою читача. Так це чи ні, але між строчок зринає минуле життя сільського вчителя, інтелігента, авторитета для односельців: буденна праця і святкові дні, довірливі першокласники та самовпевнені випускники, колишні учні, котрі ведуть до школи своїх дітей. Все це контрастно проявляє нинішню неміч і самотність старого.
Будить думку і «недогарок весільної свічки». Позаду у діда й баби довге подружнє життя, гадається читачеві. Життя в любові. І хоча природна старість залишила від тієї любові тільки недогарок, але баба несе його і як пам’ять, і як сьогоденне ставлення до чоловіка. Це виразно чується в тому, як баба годує діда, як виймає з його вуст «самокруточку». Навіть мовчання має вагу. Терплячий і самовідданий жіночий характер створюється саме завдяки тому, що автор лише раз фіксує бабину думку: щоб «самокруточки» для діда стачило ще й на вечір.
Вона живе своїм чоловіком, дідова смерть позбавить її життя сенсу. Через читацьку уяву автор створює навколо теперішньої миті невидиме в тексті майбутнє. Оскільки в реальному житті ці поняття теж нерозривно пов’язані між собою, то й новела стає щемливо правдивою.
Не забудемо і про котика, адже назва твору однозначно вказує, що третім персонажем є саме він. Насамперед, через нього втілено самотність старості. Хто знає, чи є у діда з бабою десь діти чи внуки, але на цю мить котик – мабуть, єдине, що зв’язує діда зі світом. От він і годує його, і притуляє до грудей, і з ним розмовляє. А коли кіт гладить лапкою щоку вже мертвого діда, раптом розумієш ту істину, що для Бога немає різниці між живим і померлим.
Найглибше по метафоричності речення в новелі криється там, де дід «дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей». Думається, це не лише констатація фізичного стану. Просто дід уже перейшов той рубіж, коли для людини щось важить мораль, думки інших, страх і власні амбіції. Він нарешті став самим собою, став таким, яким його сотворив Бог, з оголеною без сорому душею і тілом. А отже, став уже за крок від Бога.
На щастя, автор до кінця витримав манеру письма, коли філософія ситуації передається виключно через дію. Тому не умоглядні сентенції, а природна мудрість сущого дивиться на нас вицвілими дідовими очима, яких уже не засліплює сонце.
Можливо, так думається лише мені, інший читач зрозуміє цей сільський образок по своєму. Але, безперечно, Микола Славинський створив художню річ, котра народжує навколо себе ауру з уяви читача. Це підносить його коротеньку новелу над загалом і надовго закарбовує в пам’яті.
* * *
 
 
 
 
Микола Славинський.
Троє.
(сільський образок).
Баба пережовує щойно куплений свіженький хліб, кладе кашку на вказівного пальця й так, мов ложкою, годує діда. Він то по дитячому плямкає, цмокає, йойкає, то невдоволено шамкотить:
− Сухий хлібчик! Уже й слини жалієш!
Баба ще довше перемелює вставними залізними зубами м’якушку, а дід сердито шульпотить:
− Швидше, бо з голоду помру!
Сьорбає з кухлика ріденьку юшку (уже й забув, коли баба варила борщ), жалібно кахикає й витирає брунатні вуса рукавом сірої старої сорочки. Вишукує на столі суворим учительським поглядом крихти, відтак визбирує їх потрісканими пучками. Більші кладе до запалого рота, менші кидає котикові. Коли той вдячно муркає, дід виходить надвір. Під яблунею закурює, дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей, і чи то себе, чи то когось усезнаючого запитує: «А хто ж мене годуватиме, якщо баби не стане?». Сідає на лавочку, пригортає до грудей котика: «Може, ти жуватимеш мені хлібчик?».
За якусь хвильку дід засинає й не чує, як на заслинених губах шкварчить самокруточка. Баба висмикує її, звично гасить шкарубкими пальцями: ще й на вечір стачить. Човгає до хати – несе, мов недогарок весільної свічки, розмоклий недопалок, а котик сідає на гостре плече господаря й гладить лапкою зморшки на його схололому обличчі.
(«Українська літературна газета»)
Оце й уся штука. Щільність тексту і вага слова, як і в космічних законах існування матерії, взаємозв’язані: чим більша щільність, тим більша вага, аж до чорних дір, які не відпускають того, хто потрапив у їх орбіту. Отож, продемонстрований образок мусить породити вагу слова найвищу, і саме про це хочеться поговорити.
Щоб бути ефективним, невеликий за розміром твір, крім усього іншого, повинен мати несподіваний фінал. Остання фраза − «на його схололому обличчі», певно, має означати, що дід помер. Цим автор «Трьох» і робить для читача такий фінальний вибух. Вся новела, підсвічена словом «схололому», набуває епічних рис, акценти зміщуються з деталей на вічне. Крім того, це слово несе ще й емоційне навантаження. Навколо нього створюється атмосфера спокійної, в примиренні з природою, смерті.
Весь текст рясніє ознаками старості. З віком людина змалюється, стає схожою на дитину – і пестливі вирази, як у мові персонажів, так і в авторському тексті, є тому постійним підтвердженням. Старість неприваблива − сам факт годування діда, його заслинені губи викликають бридливість. Старість злиденна: це з убивчою об’єктивність засвідчує сіра сорочка, залізні зуби, самокрутка, якої має стачити ще й на вечір. Кількома штрихами передана фізична неміч: баба «човгає до хати» і «гостре плече господаря». Неважко у розмові діда побачити ще одну рису – буркотливість та вредність старих людей. Відмітимо, що жодної з цих ознак не названо прямо, все це читається через внутрішнє навантаження слова.
Разом з тим, в пестливому «хлібчик», у звернені до кота в підтексті чується і дідова безпорадність, і насмішкуватий колись характер. Немає там злоби, скоріше крізь буркотливість проступає несвідоме бажання хоч якимось чином сколихнути уже змертвілі емоції у стосунках старого подружжя.
Одним виразом в новелі створюються об’ємні характери. «Учительського погляду» діда цілком достатньо для наділеного уявою читача. Так це чи ні, але між строчок зринає минуле життя сільського вчителя, інтелігента, авторитета для односельців: буденна праця і святкові дні, довірливі першокласники та самовпевнені випускники, колишні учні, котрі ведуть до школи своїх дітей. Все це контрастно проявляє нинішню неміч і самотність старого.
Будить думку і «недогарок весільної свічки». Позаду у діда й баби довге подружнє життя, гадається читачеві. Життя в любові. І хоча природна старість залишила від тієї любові тільки недогарок, але баба несе його і як пам’ять, і як сьогоденне ставлення до чоловіка. Це виразно чується в тому, як баба годує діда, як виймає з його вуст «самокруточку». Навіть мовчання має вагу. Терплячий і самовідданий жіночий характер створюється саме завдяки тому, що автор лише раз фіксує бабину думку: щоб «самокруточки» для діда стачило ще й на вечір.
Вона живе своїм чоловіком, дідова смерть позбавить її життя сенсу. Через читацьку уяву автор створює навколо теперішньої миті невидиме в тексті майбутнє. Оскільки в реальному житті ці поняття теж нерозривно пов’язані між собою, то й новела стає щемливо правдивою.
Не забудемо і про котика, адже назва твору однозначно вказує, що третім персонажем є саме він. Насамперед, через нього втілено самотність старості. Хто знає, чи є у діда з бабою десь діти чи внуки, але на цю мить котик – мабуть, єдине, що зв’язує діда зі світом. От він і годує його, і притуляє до грудей, і з ним розмовляє. А коли кіт гладить лапкою щоку вже мертвого діда, раптом розумієш ту істину, що для Бога немає різниці між живим і померлим.
Найглибше по метафоричності речення в новелі криється там, де дід «дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей». Думається, це не лише констатація фізичного стану. Просто дід уже перейшов той рубіж, коли для людини щось важить мораль, думки інших, страх і власні амбіції. Він нарешті став самим собою, став таким, яким його сотворив Бог, з оголеною без сорому душею і тілом. А отже, став уже за крок від Бога.
На щастя, автор до кінця витримав манеру письма, коли філософія ситуації передається виключно через дію. Тому не умоглядні сентенції, а природна мудрість сущого дивиться на нас вицвілими дідовими очима, яких уже не засліплює сонце.
Можливо, так думається лише мені, інший читач зрозуміє цей сільський образок по своєму. Але, безперечно, Микола Славинський створив художню річ, котра народжує навколо себе ауру з уяви читача. Це підносить його коротеньку новелу над загалом і надовго закарбовує в пам’яті.
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Смерч-катарсис в склянці води (про роман А. Сахна «Соло бунтівливого полковника. Вершина». )" 
• Перейти на сторінку •
"Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків)."
• Перейти на сторінку •
"Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків)."
Про публікацію 
 



