ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2017.10.20 17:09
С.119 «Наближалося 17 жовтня 1905 року. Марія Костянтинівна наготовилася вже до від’їзду в Галичину, я – до Києва, коли зовсім несподівано, блискавкою майнула звістка про залізничний страйк: зупинилися поїзди, замовкла почта і ми мусили припинити свої зб

Галина Онацька
2017.10.20 16:59
Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни

Галина Онацька
2017.10.20 16:55
Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до

Маркіяна Рай
2017.10.20 12:36
А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? - Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається

Маркіяна Рай
2017.10.20 12:35
Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою - мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи

Кристіан Грей
2017.10.20 10:46
Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції,
Саме там неймовірних красунь я зустрів
І побачив багато ще дечого.


18.10.17

Галина Онацька
2017.10.20 10:13
Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя

Галина Онацька
2017.10.20 10:07
Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою

Серго Сокольник
2017.10.20 02:33
Три долі краплі вогняні
Упали у твої долоні
На перехресті дивоснів,
Немов дощі на підвіконня.

І перша крапля то життя
В його скорботі та стражданні.
А друга час без вороття.

Галина Онацька
2017.10.19 20:44
Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа

Галина Онацька
2017.10.19 20:31
У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом

Ірина Саковець
2017.10.19 20:01
Вливається ранок спокійною осінню в дім,
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
Тополі в полоні туманом насичених марень,
а небо у тихій задумі, тремтливо-блідій.

У золоті кленів кружляє загублений час,
і світ за вікном – наче давня пожовкла сві

Любов Бенедишин
2017.10.19 15:48
Голосок мелодією бавиться.
І стрибають, мов по бездоріжжю,
Пальчики по чорно-білих клавішах.
Пальчики… не рук – тендітних ніжок.

Ходить час долівкою холодною.
Підманула доля, підмінила…
Пісня – як місток понад безоднею.

Маркіяна Рай
2017.10.19 15:18
Обірвало мій берег, стою (як жива) нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива -
На моїм зазбирають каміння і груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи

Ірина Вовк
2017.10.19 15:15
С.109 «Марія Костянтинівна Заньковецька – ім’я, відоме кожній театральній людині не тільки України, але й усього Союзу, - ім’я, що в свій час хвилювало й примушувало тремтіти серця самих байдужих глядачів. Мені припало велике щастя бути її ученицею, дру

Микола Соболь
2017.10.19 06:53
То може звідси гнати мову?
Достатньо буде – язика.
Де не послухаю розмову,
Те кожен п’ятий натяка…
Там заканючили мадяри –
Європі ви даремний груз.
На сході мокши-яничари
І митно-варварський союз.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Іолана Тимочко
2015.03.20

Ольга Значкова
2014.09.19

Олександра Камінчанська
2014.05.03

Василь Закарпатець
2014.04.27

Анатолій Власюк
2014.03.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Михайло Карасьов (1949) / Рецензії

 Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків).
Чи може кілька абзаців тексту стати високохудожнім твором і предметом для зацікавленої розмови? Ось приклад такого твору. Наведу його повністю.

Микола Славинський.

Троє.
(сільський образок).

Баба пережовує щойно куплений свіженький хліб, кладе кашку на вказівного пальця й так, мов ложкою, годує діда. Він то по дитячому плямкає, цмокає, йойкає, то невдоволено шамкотить:
− Сухий хлібчик! Уже й слини жалієш!
Баба ще довше перемелює вставними залізними зубами м’якушку, а дід сердито шульпотить:
− Швидше, бо з голоду помру!
Сьорбає з кухлика ріденьку юшку (уже й забув, коли баба варила борщ), жалібно кахикає й витирає брунатні вуса рукавом сірої старої сорочки. Вишукує на столі суворим учительським поглядом крихти, відтак визбирує їх потрісканими пучками. Більші кладе до запалого рота, менші кидає котикові. Коли той вдячно муркає, дід виходить надвір. Під яблунею закурює, дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей, і чи то себе, чи то когось усезнаючого запитує: «А хто ж мене годуватиме, якщо баби не стане?». Сідає на лавочку, пригортає до грудей котика: «Може, ти жуватимеш мені хлібчик?».
За якусь хвильку дід засинає й не чує, як на заслинених губах шкварчить самокруточка. Баба висмикує її, звично гасить шкарубкими пальцями: ще й на вечір стачить. Човгає до хати – несе, мов недогарок весільної свічки, розмоклий недопалок, а котик сідає на гостре плече господаря й гладить лапкою зморшки на його схололому обличчі.
(«Українська літературна газета»)

Оце й уся штука. Щільність тексту і вага слова, як і в космічних законах існування матерії, взаємозв’язані: чим більша щільність, тим більша вага, аж до чорних дір, які не відпускають того, хто потрапив у їх орбіту. Отож, продемонстрований образок мусить породити вагу слова найвищу, і саме про це хочеться поговорити.
Щоб бути ефективним, невеликий за розміром твір, крім усього іншого, повинен мати несподіваний фінал. Остання фраза − «на його схололому обличчі», певно, має означати, що дід помер. Цим автор «Трьох» і робить для читача такий фінальний вибух. Вся новела, підсвічена словом «схололому», набуває епічних рис, акценти зміщуються з деталей на вічне. Крім того, це слово несе ще й емоційне навантаження. Навколо нього створюється атмосфера спокійної, в примиренні з природою, смерті.
Весь текст рясніє ознаками старості. З віком людина змалюється, стає схожою на дитину – і пестливі вирази, як у мові персонажів, так і в авторському тексті, є тому постійним підтвердженням. Старість неприваблива − сам факт годування діда, його заслинені губи викликають бридливість. Старість злиденна: це з убивчою об’єктивність засвідчує сіра сорочка, залізні зуби, самокрутка, якої має стачити ще й на вечір. Кількома штрихами передана фізична неміч: баба «човгає до хати» і «гостре плече господаря». Неважко у розмові діда побачити ще одну рису – буркотливість та вредність старих людей. Відмітимо, що жодної з цих ознак не названо прямо, все це читається через внутрішнє навантаження слова.
Разом з тим, в пестливому «хлібчик», у звернені до кота в підтексті чується і дідова безпорадність, і насмішкуватий колись характер. Немає там злоби, скоріше крізь буркотливість проступає несвідоме бажання хоч якимось чином сколихнути уже змертвілі емоції у стосунках старого подружжя.
Одним виразом в новелі створюються об’ємні характери. «Учительського погляду» діда цілком достатньо для наділеного уявою читача. Так це чи ні, але між строчок зринає минуле життя сільського вчителя, інтелігента, авторитета для односельців: буденна праця і святкові дні, довірливі першокласники та самовпевнені випускники, колишні учні, котрі ведуть до школи своїх дітей. Все це контрастно проявляє нинішню неміч і самотність старого.
Будить думку і «недогарок весільної свічки». Позаду у діда й баби довге подружнє життя, гадається читачеві. Життя в любові. І хоча природна старість залишила від тієї любові тільки недогарок, але баба несе його і як пам’ять, і як сьогоденне ставлення до чоловіка. Це виразно чується в тому, як баба годує діда, як виймає з його вуст «самокруточку». Навіть мовчання має вагу. Терплячий і самовідданий жіночий характер створюється саме завдяки тому, що автор лише раз фіксує бабину думку: щоб «самокруточки» для діда стачило ще й на вечір.
Вона живе своїм чоловіком, дідова смерть позбавить її життя сенсу. Через читацьку уяву автор створює навколо теперішньої миті невидиме в тексті майбутнє. Оскільки в реальному житті ці поняття теж нерозривно пов’язані між собою, то й новела стає щемливо правдивою.
Не забудемо і про котика, адже назва твору однозначно вказує, що третім персонажем є саме він. Насамперед, через нього втілено самотність старості. Хто знає, чи є у діда з бабою десь діти чи внуки, але на цю мить котик – мабуть, єдине, що зв’язує діда зі світом. От він і годує його, і притуляє до грудей, і з ним розмовляє. А коли кіт гладить лапкою щоку вже мертвого діда, раптом розумієш ту істину, що для Бога немає різниці між живим і померлим.
Найглибше по метафоричності речення в новелі криється там, де дід «дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей». Думається, це не лише констатація фізичного стану. Просто дід уже перейшов той рубіж, коли для людини щось важить мораль, думки інших, страх і власні амбіції. Він нарешті став самим собою, став таким, яким його сотворив Бог, з оголеною без сорому душею і тілом. А отже, став уже за крок від Бога.
На щастя, автор до кінця витримав манеру письма, коли філософія ситуації передається виключно через дію. Тому не умоглядні сентенції, а природна мудрість сущого дивиться на нас вицвілими дідовими очима, яких уже не засліплює сонце.
Можливо, так думається лише мені, інший читач зрозуміє цей сільський образок по своєму. Але, безперечно, Микола Славинський створив художню річ, котра народжує навколо себе ауру з уяви читача. Це підносить його коротеньку новелу над загалом і надовго закарбовує в пам’яті.


* * *










Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-07-23 10:03:55
Переглядів сторінки твору 2104
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.661 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.523 / 5.36)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Автор востаннє на сайті 2017.08.30 16:35
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2014-07-23 13:30:52 ]
Нмд, талановита проза - це по суті поезія високого гатунку.
Дуже сподобався образок.
І не кожен аналітик здатний ТАК "розжувати" текст. Вам вдалось, пане Михайле!

Щоправда, є деякі недогляди (як от строчки - рядочки, чим..., тим... - що..., то...)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Михайло Карасьов (М.К./М.К.) [ 2014-07-30 15:02:41 ]
Дякую, Любо! :)