ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Наталія Близнюк
2021.12.12

Пиріжкарня Асорті
2020.01.20

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Михайло Карасьов (1949) / Рецензії

 Про вагу слова. (замість майстер-класу для початкуючих прозаїків).
Чи може кілька абзаців тексту стати високохудожнім твором і предметом для зацікавленої розмови? Ось приклад такого твору. Наведу його повністю.

Микола Славинський.

Троє.
(сільський образок).

Баба пережовує щойно куплений свіженький хліб, кладе кашку на вказівного пальця й так, мов ложкою, годує діда. Він то по дитячому плямкає, цмокає, йойкає, то невдоволено шамкотить:
− Сухий хлібчик! Уже й слини жалієш!
Баба ще довше перемелює вставними залізними зубами м’якушку, а дід сердито шульпотить:
− Швидше, бо з голоду помру!
Сьорбає з кухлика ріденьку юшку (уже й забув, коли баба варила борщ), жалібно кахикає й витирає брунатні вуса рукавом сірої старої сорочки. Вишукує на столі суворим учительським поглядом крихти, відтак визбирує їх потрісканими пучками. Більші кладе до запалого рота, менші кидає котикові. Коли той вдячно муркає, дід виходить надвір. Під яблунею закурює, дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей, і чи то себе, чи то когось усезнаючого запитує: «А хто ж мене годуватиме, якщо баби не стане?». Сідає на лавочку, пригортає до грудей котика: «Може, ти жуватимеш мені хлібчик?».
За якусь хвильку дід засинає й не чує, як на заслинених губах шкварчить самокруточка. Баба висмикує її, звично гасить шкарубкими пальцями: ще й на вечір стачить. Човгає до хати – несе, мов недогарок весільної свічки, розмоклий недопалок, а котик сідає на гостре плече господаря й гладить лапкою зморшки на його схололому обличчі.
(«Українська літературна газета»)

Оце й уся штука. Щільність тексту і вага слова, як і в космічних законах існування матерії, взаємозв’язані: чим більша щільність, тим більша вага, аж до чорних дір, які не відпускають того, хто потрапив у їх орбіту. Отож, продемонстрований образок мусить породити вагу слова найвищу, і саме про це хочеться поговорити.
Щоб бути ефективним, невеликий за розміром твір, крім усього іншого, повинен мати несподіваний фінал. Остання фраза − «на його схололому обличчі», певно, має означати, що дід помер. Цим автор «Трьох» і робить для читача такий фінальний вибух. Вся новела, підсвічена словом «схололому», набуває епічних рис, акценти зміщуються з деталей на вічне. Крім того, це слово несе ще й емоційне навантаження. Навколо нього створюється атмосфера спокійної, в примиренні з природою, смерті.
Весь текст рясніє ознаками старості. З віком людина змалюється, стає схожою на дитину – і пестливі вирази, як у мові персонажів, так і в авторському тексті, є тому постійним підтвердженням. Старість неприваблива − сам факт годування діда, його заслинені губи викликають бридливість. Старість злиденна: це з убивчою об’єктивність засвідчує сіра сорочка, залізні зуби, самокрутка, якої має стачити ще й на вечір. Кількома штрихами передана фізична неміч: баба «човгає до хати» і «гостре плече господаря». Неважко у розмові діда побачити ще одну рису – буркотливість та вредність старих людей. Відмітимо, що жодної з цих ознак не названо прямо, все це читається через внутрішнє навантаження слова.
Разом з тим, в пестливому «хлібчик», у звернені до кота в підтексті чується і дідова безпорадність, і насмішкуватий колись характер. Немає там злоби, скоріше крізь буркотливість проступає несвідоме бажання хоч якимось чином сколихнути уже змертвілі емоції у стосунках старого подружжя.
Одним виразом в новелі створюються об’ємні характери. «Учительського погляду» діда цілком достатньо для наділеного уявою читача. Так це чи ні, але між строчок зринає минуле життя сільського вчителя, інтелігента, авторитета для односельців: буденна праця і святкові дні, довірливі першокласники та самовпевнені випускники, колишні учні, котрі ведуть до школи своїх дітей. Все це контрастно проявляє нинішню неміч і самотність старого.
Будить думку і «недогарок весільної свічки». Позаду у діда й баби довге подружнє життя, гадається читачеві. Життя в любові. І хоча природна старість залишила від тієї любові тільки недогарок, але баба несе його і як пам’ять, і як сьогоденне ставлення до чоловіка. Це виразно чується в тому, як баба годує діда, як виймає з його вуст «самокруточку». Навіть мовчання має вагу. Терплячий і самовідданий жіночий характер створюється саме завдяки тому, що автор лише раз фіксує бабину думку: щоб «самокруточки» для діда стачило ще й на вечір.
Вона живе своїм чоловіком, дідова смерть позбавить її життя сенсу. Через читацьку уяву автор створює навколо теперішньої миті невидиме в тексті майбутнє. Оскільки в реальному житті ці поняття теж нерозривно пов’язані між собою, то й новела стає щемливо правдивою.
Не забудемо і про котика, адже назва твору однозначно вказує, що третім персонажем є саме він. Насамперед, через нього втілено самотність старості. Хто знає, чи є у діда з бабою десь діти чи внуки, але на цю мить котик – мабуть, єдине, що зв’язує діда зі світом. От він і годує його, і притуляє до грудей, і з ним розмовляє. А коли кіт гладить лапкою щоку вже мертвого діда, раптом розумієш ту істину, що для Бога немає різниці між живим і померлим.
Найглибше по метафоричності речення в новелі криється там, де дід «дивиться на сонце, яке вже не засліплює вицвілих очей». Думається, це не лише констатація фізичного стану. Просто дід уже перейшов той рубіж, коли для людини щось важить мораль, думки інших, страх і власні амбіції. Він нарешті став самим собою, став таким, яким його сотворив Бог, з оголеною без сорому душею і тілом. А отже, став уже за крок від Бога.
На щастя, автор до кінця витримав манеру письма, коли філософія ситуації передається виключно через дію. Тому не умоглядні сентенції, а природна мудрість сущого дивиться на нас вицвілими дідовими очима, яких уже не засліплює сонце.
Можливо, так думається лише мені, інший читач зрозуміє цей сільський образок по своєму. Але, безперечно, Микола Славинський створив художню річ, котра народжує навколо себе ауру з уяви читача. Це підносить його коротеньку новелу над загалом і надовго закарбовує в пам’яті.


* * *









    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-07-23 10:03:55
Переглядів сторінки твору 4168
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.656 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.530 / 5.35)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Автор востаннє на сайті 2018.04.18 07:08
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2014-07-23 13:30:52 ]
Нмд, талановита проза - це по суті поезія високого гатунку.
Дуже сподобався образок.
І не кожен аналітик здатний ТАК "розжувати" текст. Вам вдалось, пане Михайле!

Щоправда, є деякі недогляди (як от строчки - рядочки, чим..., тим... - що..., то...)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Михайло Карасьов (М.К./М.К.) [ 2014-07-30 15:02:41 ]
Дякую, Любо! :)