ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Марґо Ґейко
2019.11.17 18:42
Каліграфія долі лягла на смиренне обличчя,
Занімілі вуста промовляють чиїсь імена,
І немов на долоні, насправді, така таємнича,
Їх замало лишилося, мало чи майже нема.

А вона як могла, як уміла жила і служила,
Відправляла човни, по воді розлітались

Сергій Губерначук
2019.11.17 16:29
Волосся моє стало жовтим,
як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
а з іншого – природно,
як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,

Ніна Виноградська
2019.11.17 12:39
Моя любове сонячна,
На крилах
Твоїх колись злітала
До зірок.
Несли удаль тоді
Твої вітрила,
Тобі назустріч
Був найперший крок.

Вадим Василенко
2019.11.17 11:00
Вдосвіта тиша – по вінця наповнений дзбанок.
Зрониш пів слова й відлуння далеке, як постріл,
вдарить у груди і довго тремтить. Наостанок
всотуєш дим, опинившись непрошеним гостем
сонних дерев, що у воду зайшли по коліна.
Вогкі й тривкі, древні творив

Олександр Сушко
2019.11.17 10:38
Мій Пегас жує сирі гриби,
Теща (з голодухи) - шкло і тирсу.
Не журися, куме! Воду пий!
На сніданок дулю гамай лису.

Хтів до неба та упав на дно?
Не жалійся - сам у цьому винний.
Гетьманом у нас - паяц з кіно,

Тамара Шкіндер
2019.11.17 09:28
Коли самотністю прилине ніч
Під злато-блиском темної вуалі,
Далекий спомин доторкнеться пліч
І перлами розсипле на скрижалі

Ось ті хвилини-зерна збіглих літ.
Не сіються - густе занадто сито.
Милує око мальв рожевий цвіт

Тетяна Левицька
2019.11.17 09:13
Ще раз примусив день грачину зграю
для нас на біс зіграти водевіль.
Хоч ти не йди з мого життя благаю
у літо з листопаду заметіль.

Не залишай мені лише на згадку
гербарія словесний фоліант.
Укотре розпочнемо все спочатку -

Микола Соболь
2019.11.17 06:55
Героїв обере нарід!
Ні президент, ні депутати
Не в змозі проголосувати,
Бо хто вони? – брехливий збрід.
Коли біда прийшла до хати –
Благословляла сина мати:
«Збирайсь, дитино, у похід.
Чуєш? На сході б’ють гармати,

Олена Побийголод
2019.11.16 21:47
Володимир Висоцький. «Аліса»

Рятуйте, рятуйте! Ніяк не причалюсь!
Не випірну більше, якщо знов пірну!
Ще трошки поборсаюсь, ще попручаюсь,
та сили залишать - й піду я до дну!

І хто розбереться, де скоїлась хиба:

Серго Сокольник
2019.11.16 21:42
сучасне еротично-драматичне оповідання*** Ти вже не так часто, як колись, приходиш у мої сни... Я все рідше роздивляюсь у комп’ютері твої фото... Десь у коробці досі лежать напівзношені, колись подаровані мені тобою в нашу останню зустріч туфлі, що д

Олександр Сушко
2019.11.16 19:25
Дорогі друзі!
Запрошую Вас на мій спільний з поетом Олександром Обрієм творчий вечір у Національному музеї літератури в м. Києві. Захід відбудеться 30 листопада. Початок о 16-00. Ведуча - Нобелівський лауреат у галузі літератури за 2018 рік Ольга Токарч

Галина Михайлик
2019.11.16 18:44
Відома біблійна притча про таланти і про прямий обов'язок наділених ними їх розвивати, спонукає мене поділитись власним досвідом пошуку щастя і віднайдення його у моїй творчій діяльності. Музика, поезія, прикладне мистецтво – ось три складові мого коду,

Олег Вишень
2019.11.16 17:37
Чуттєвий світ безкраїй, неосяжний.
Світ розуму надповнений хімер.

Тиран, що так боїться смерті,
Палач, що смерті той жада,-
Мій розум, що не хоче вмерти,
І звільнення бажаюча душа.

Микола Дудар
2019.11.16 17:32
Зголошуютесь на пізнє визнання
У партитурі вільних місць доволі...
І досить продиратись навмання
Учора ви дожерли свій
Пуд солі…

І випрямтесь… Полиште той тягар
Оте ярмо, де неуч ви у справі, - нікудишній

Володимир Бойко
2019.11.16 16:47
Алкоголіки в селищі Димері
Опинилися в іншому вимірі.
Напросилася п'янь
До інопланетян
І скінчилось пияцтво у Димері.

Землевласники під Кобеляками
Подорожніх цькували собаками.

Сергій Губерначук
2019.11.16 16:28
Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вадим Василенко / Критика | Аналітика

 Бацила культурного колабораціонізму
Кілька моїх публічних виступів про «мовну політику» в українській літературі, як виявилося, стали неочікуваним «ударом» для деяких адептів і жертв російського колоніалізму. Місцеві малороси роздмухали ці вислови в «бульварних» газетах і на деяких українофобських сайтах, звівши до звичної профанації: «Автор – фашист». Один із «відомих письменників», до речі, соратник і – за сумісництвом помічник екс-депутатки комуністки, навіть, за добре апробованою системою, написав кілька доносів за «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Однак, мова тут піде не про «ображеного автора», а якраз навпаки, про «ображених антифашистів», бо проблема, яка так сколихнула вінницьких малоросів, хоча й далека від однозначного вирішення, проте більш ніж очевидна – це страх побачити відображення власного «Я».
Само собою зрозуміло, що не йдеться про жодну з літератур національних меншин, наприклад, польську чи єврейську, що здавна мали свої традиції, зокрема, й на Вінниччині, а винятково про російськомовну, що постала як результат політичної і культурної колонізації, інакше кажучи – прийшла на вістрях списів і багнетів. Більше того, не йдеться навіть про літературу російську, себто літературу російської діаспори, яка не те, що може, а навіть повинна плекати власну словесність і культивувати вивчення рідної мови, щоби не втратити власної ідентичності. Йдеться про чудернацький вислів, названий кимось – вочевидь, для жарту – «українською російськомовною літературою» (в теорії літератури це зветься оксюмороном, як от: «живий мрець», «сухий дощ» тощо). Адже досі ніхто не чув, скажімо, про «німецькомовну польську», «шведськомовну португальську» чи "китайськомовну японську" літератури. Тож питання про те, якою мовою має творитися українська література, в повному сенсі риторичне. Втім, живучи у країні відносних моральних вартостей, мусимо повторювати само собою зрозуміле, всоте доводити те, що насправді не потребує жодного доведення.
Про комплекс малоросійства вже сказано більше, ніж нам про це відомо. Варто згадати хоча б класичні есеї «Малоросійство» Євгена Маланюка чи «Партачі життя» Олени Теліги, які сьогодні – як ніколи – потребують прочитання, ба навіть – передруку та масового тиражування. Адже саме «втрачені», вибірково подані, вирізані з живого тіла національної культури рукою комуністичних і посткомуністичних прокрустів твори змушують порушувати проблеми, вирішені майже сторіччя тому.
Попри утверджене й, на мій погляд, цілком справедливе сприймання малоросійства як пагубної, хоча й виліковної психічної хвороби чи духовного дефекту, сучасні вчені розглядають його як комплекс провінціалізму серед частини українського суспільства, спричинений глибокою історичною травмою – колоніальним статусом України в складі Російської імперії та СРСР. За визначенням Михайла Драгоманова, малороси – це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим упливом і тиском. Однак, якщо абстрагуватися від політики та поглянути на малоросійство з точки зору психології чи навіть психіатрії, то найочевидніший діагноз поставив йому доктор психологічних наук Віктор Москалець, професор Львівського державного університету внутрішніх справ: «Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність». Віце-президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу Микола Рябчук уважає причиною виникнення малоросійства драматичне роздвоєння психіки, коли одна частина вже не наважується ототожнювати себе з Україною та українцями, при цьому не бажає цілком відректися від української ідентифікації, водночас інша ототожнює себе з російським – радянським народом.
Тож, говорячи про літературу, писану українцями російською мовою, мусимо вияснити, звідки таке «диво» прижилося та чому не відмерло разом із рештками поваленої імперії? Одразу попереджу очікування тих, хто сподівається побачити за ширмою цієї проблеми загрозу політичної чи якоїсь іншої пропаганди, національної дискримінації або різних варіантів «фобій». Я не «розорюю цілини», а лише унаочнюю те, що помітне навіть «неозброєним оком», бо не говорю про жодну з культур національних меншин, а винятково про культуру українську. Змінити ієрархію моральних вартостей – справа складна, адже об’єктивність – надто жорстоке випробування для людей, які пережили комуністичне та посткомуністичне лихоліття. Проте культура не може нехтувати нею, адже одним із основних її завдань залишається віднаходження об’єктивної істини. Тим більше – культура національна, яка мусить сама вишукувати й випікати рани, що паралізують її тіло, аж доки вони не перестануть кровоточити. За твердженням Євгена Маланюка, «усвідомлення собі комплексу малоросійства – було б уже значним кроком уперед, так само як поставлення діагнозу є початком лікування».
Та перш ніж розставити акценти, варто згадати факт, без усвідомлення якого, здається, говорити про «психологічне каліцтво» у країні, в якій два роки точиться війна, було б як мінімум явищем другорядним. Загальновідомо, що міжнародний День рідної мови встановлений рішенням ЮНЕСКО на знак пам’яті розстріляної в 1952 році демонстрації студентів у Пакистані, які вийшли на захист бенгальської мови всупереч насаджуваній урядом мові урду. Я відмовлюся від занурення в підручники з історії України, в яких кожен відшукає не десятки, а сотні, якщо не тисячі указів, заборон, постанов, ешафотів, розстрілів, тортур, заслань за природну потребу людини – говорити рідною мовою. Нагадаю лише, що за рік до розстрілу пакистанських студентів, у 1951 році студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою, за що 800 із них було репресовано, а 33 на закритому засіданні суду засуджено до смертної кари й розстріляно. Відмовлюся й від переліку численних фактів убивства за українську мову на окупованому Донбасі – для цього мені б забракло місця в одній статті. Деякі скептики сказали б: «Що дивного в тому, що на території, охопленій війною, вбивають носіїв української мови?». Нагадаю лише, що рік тому тому в невоєнному Криму міліціонери по-жорстокому замордували 16-річного Марка Іванюка з Березівщини Рівненської області саме за те, що той відповідав українською.
Самоочевидно, що російськомовність в українській літературі – це пережиток колоніального режиму, коли українська була заборонена всіма офіційними й неофіційними указами (найвідоміші з них – Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876, Столипінська заборона 1910, указ про скасування української преси 1914, постанова про обов’язкове вивчення російської мови 1938, указ про закріплення російської мови як загальнодержавної 1989, закон «Про засади державної мовної політики» 2012). Логічно, що «мовне відхилення» призвело до того, що, крім публічного страху, українська сприймалась як «нєсоврємєнная ілі нєчітаємая», а ще гірше – «нєсовєршенная». Не дивно, що спалення українських книг у Криму, нещодавно трансльоване в ефірах російських телеканалів, нагадує – ні, не вогнища, підживлюванні книгами єретиків у католицькому Римі часів інквізиції чи «вогненні ораторії» Йозефа Геббельса в нацистському Мюнхені, а передовсім – спалення «Учительного Євангелія» Кирила Стравровецького за наказом московського патріарха Філарета, а також – ритуали знищення «Київських Нових Книг» Петра Могили.
Мовна мутація постає, з одного боку, як результат національної розмитості, а з іншого, як комплекс власної неповноцінності. Причиною цього є також небажання людини розвиватися: «Так звиклося. Це створює незручності», – кажуть одні; «Пізно перевчатися», – думають інші. Іноді це від нерозуміння потреби повертатися «до себе», іноді – від власної пасивності. Синдром загостреного колоніалізму має чітко виражену форму: «чєлавєк русской культури» або його різновид – жертва мультикультуралізму, глобалізації – «чєлавєк ілі ґражданін міра».
Паразитування російськомовної літератури в середовищі українських автохтонів найчастіше спричиняє загидження другосортною, малоякісною, часто зовсім непридатною для читання макулатурою, що заповняє полиці бібліотек і книжкових крамниць, підживлюючи недобитків або «новоявлених» мутантів-малоросів. Знову ж таки, не йдеться ні про російську літературу, ні про книги, видані в Росії, де, мусимо визнати, літературне життя значно потужніше, ніж у нас. Культивування невартісної продукції малоросів відбувається з єдиною стратегічною ціллю: закрити доступ до читача українським авторам, які пропагують автентичне мистецтво. Як наслідок – читач дезорієнтовується серед літературного мотлоху, губить для себе повновартісного автора, задовольняючись підробками. Для тих, кому це твердження може здатися категоричним, пропоную погортати хоча б журнал «ШО» (вже сама назва свідчить про катастрофічну неповноцінність!), або «Донбас», чи – зданий, нарешті, в архів журнал «Зоїл». Називати авторів не стану з міркувань етичних, але зауважу, що саме цей «великий смітник», як не дивно, досі програмує книжкову пропозицію в Україні, формуючи читацькі запити. Більше того, комерційна ціль часто стає чи не єдиним стимулом для творення такої «літератури». І мова тут навіть не про «масовий характер» книжки, адже в Україні процвітає масова література, а про претензію на всепоглинання книжкового ринку, а відтак – і читача.
Крім блокування «вільного входу» для україномовного автора, це ще й ні від кого не прихована гра на руку державі-колонізатору, з якою, якщо не політично (а неполітичної культури не існує!), то культурно, тобто психологічно асоціюють себе виплоджувачі «рускоязичних тєкстов» і споживачі виплодженого ними. Ні для кого не секрет, що віднедавна продукується думка ніби «російськомовний» фактор в Україні – це норма.
Однак, найбільший парадокс у тому, що малороси ніколи не стануть «своїми» ні для читача, ні для літератора держави-колонізатора: роль прислужника, лакея («раби з кокардами на лобі, лакеї в золотій оздобі» – писав Тарас Шевченко) для них незмінна та довічна. Навіть якщо не згадувати про політично зомбованих письменників-малоросів на кшталт нещодавно застреленого автора книги «Вурдалак», то нібито «нетенденційність» інших виглядає як добре закамуфльована стратегія. Бо суть не в географії чи політології (кордони нації та її літератури ніколи не вимірюються квадратними кілометрами!), а в психології. Письменники не-англійці, які творять національні літератури англійською мовою в країнах, що були колоніями Сполученого Королівства, не вважають себе носіями англійської культури. Письменники російськомовні духовно ніколи не асоціюють себе з культурою українською, навіть якщо публічно й декларують своє українофільство. Для них це культура «для домашнього вжитку», екзотика. Російська мова історично проявляє психологічну залежність («уярмленість») свого носія від країни-метрополії, хоче він того чи ні, повертаючи його тим самим до статусу колонізованого («раба»). Як приклад - мовна мутація малороса Андрія Куркова, який, хоча й позиціонує себе як «український громадський діяч», однак, зневажаючи українську мову та культуру, обтинає цим усі зв’язки з Україною.
Попри позицію свідомого чи несвідомого колабораціонізму, найбільша драма малоросійства – це втрата індивідуального й національного «Я», властиво – людська й етнічна неповноцінність, меншовартісність, другосортність. Малорос – це виплодок культурної мутації, схрещений вид, неспроможний побачити людську неповторність, тому «література», якщо можна означити цим словом «плоди творчєства» мутантів, – не є творінням вільного духу, а лише спазмом політично зґвалтованої свідомості.

2014 р., Вінниця

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-06-06 21:17:05
Переглядів сторінки твору 2699
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.876 / 5.5  (4.727 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 4.789 / 5.5  (4.698 / 5.48)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Автор востаннє на сайті 2019.11.17 21:42
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Роксолана Вірлан (Л.П./М.К.) [ 2015-06-07 15:43:42 ]
Вадиме, уклінно вдячна за цю могутньо - інформаціну працю, за глибезне та подетальне проаналізування психодинаміки української літературного простору, за гостру критику "недужоого" та аналітичне всеохолююче бачення дійсності. НАй додаються Вам сили у цій важливій борні словом - на невидимому, але такому запеклому фронті.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вадим Василенко (Л.П./М.К.) [ 2015-06-07 19:56:52 ]
Дякую за увагу, Роксолано. Навзаєм.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Роксолана Вірлан (Л.П./М.К.) [ 2015-06-07 15:44:39 ]
"інформаціЙну" - :)



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Ковальчук (Л.П./М.К.) [ 2015-06-07 23:17:57 ]
І я дякую. У шкільній програмі з української літератури - "українська російськомовна поезія" - диво дивезне.І допоки?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вадим Василенко (Л.П./М.К.) [ 2015-06-08 17:41:13 ]
Жартуєте?.. Хто ж укладач цієї "програми"?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Ковальчук (Л.П./М.К.) [ 2015-06-08 22:37:33 ]
Кубішин Л.В. Календарно-тематичне планування з української мови та літератури 5-11 класи./ Кубішин Л.В. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2014. - 144 с.

Урок 68. 11 клас( академічний рівень). Українська російськомовна поезія (огляд). Українська тематика у творах Миколи Ушакова ("Стихи о Шевченко"), Леоніда Вишеславського ("Мова"), Бориса Чичибабіна ("С Украиной в крови", "Тарас"), Леоніда Кисельова ("Я позабуду все обиди", "Цари", "Язик не может сразу умереть").


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Луцик (М.К./Л.П.) [ 2015-07-03 13:44:32 ]
Погоджуюся з усім вищенаписаним.