Заколядую, мабуть, у життя.
У влади марно. Вона вічні злидні.
Ой, коляд, коляд, коляд, коляда…
Чому дурні? Певно тому, що бідні.

У полі рясно сходять будяки
І будуть нам родити вони доти –
Із хабарем воюють мідяки,

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,

Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любо

Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!

Я на планеті імені Тебе.
Вона - жива.
Усе про мене знає.
Вона -
мій анексований Тибет,
який мене до Мене повертає...

Я тут - своя.

Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –

Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!

Лао-цзи - найбільший чинайський (? чи китайський?) майстер, який жив багато століть тому. Він створив вчення чотирьох чеснот, або правила життя. Якщо застосовувати їх на практиці, тоді ви зможете провести життя в істинному світі і зрозумієте свою мету або

За течією...
За нічією...
Ти - проти всіх.
Вогнестихія
Болеволіє
В серці усім...
А за межею
Поспіхом клеють

А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»

Виколисує вітер далеку дорогу,
В океані небеснім гойдається день,
Починаючи стежку, не бійся нічого,
І розвіється лихо на крилах пісень.

Хоч направду життя – недоспівана пісня,
І незнаний мотив не впізнати на слух.
Та єднаються в пісні красиве й

У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай.

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -