Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
2026.09.19
09:33
У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ми назавжди відповідальні
«Ми назавжди відповідальні за тих, кого ми до себе приручили»,--написав Екзюпері. Але ті, хто приручив нас до себе, за нас не відповідають. Вони беруть нас у полон своєю незахищеністю. Вони так потребують нашої підтримки!
«О, якби не ти, я би взагалі не знала, що робити. Яке щастя, що в мене є така подруга!»--каже одна жінка іншій. «Ви мені—як рідна мати»,--каже друга.
Вони зустрічають нас після роботи, купляють щось по господарству, вишивають серветки і розповідають про свої проблеми, благально й запитливо дивлячись у вічі. Вони ревнують нас до інших. Вони запобігають перед нами, але роблять це з такою щирістю і відданістю, що ми починаємо їм вірити і дякувати небу за цю просту, добру, вірну душу, що трапилась нам у житті. «Це така рідкість тепер»,-- думаємо ми. Ми зустрічаємо із ними свята (вони образяться, якщо не з ними), їздимо до них у гості (вони від радості не знають, де нас посадити), але частіше бачимо їх у себе, біля себе, де вони стали необхідною частиною нашого буття, рятуючи нас від побутової шарпанини або самотності...
Раптом усе міняється. Щось трапляється у них, як правило— щось хороше, і вони вислизають із нашого життя так стрімко і впевнено, як колись увійшли, і так, що ми не можемо цьому повірити. Відтепер вони несуть усю послужливість свою туди, де нам немає місця. Приходять свята—їх не чути. Ви, які раніше думали про себе як про людину незалежну, раптом відчуваєте неспокій і пустку, яких раніше не знали. Вам не вистачає їхньої присутності, голосу, сміху. Якщо треба, ви ладні далі розплутувати для них їхні проблеми (вони ж казали, що ніколи не обійдуться без вас!), аби тільки вони озвались. Ви й незчулись, як самі виявились приручені—до них. Ви думаєте, що, мабуть, приділяли їм замало уваги і повинні перші подзвонити. У них гості або вони збираються в гості, і голос їхній—збуджений, веселий, такий знайомий! Вони вам чемно дякують за привітання, кажуть «і вам також»-- все так, як має бути, але чогось бракує...Немає метушливої радості від вашого дзвінка, тієї запопадливості, яка вам ніколи не була потрібна, але відсутність якої ви зараз з болем помічаєте. Є деяка легка відчуженість і ще—може, здалося?—щось трохи схоже на торжество. Ви думаєте, що цього не може бути, але приходять наступні свята, потім іще одні...Ви вперто дзвоните їм із своїми поздоровленнями, намагаючись говорити стримано і привітно—
не більше—щоб зберегти рештки гідності, і вони все так само чемно дякують вам, але самі не дзвонять. У них є своє життя, до якого ви не маєте ніякого відношення.
Може статися так, що ви потрапите у чорну смугу невдач і депресії, і дрібка емоційного заряду могла би відживити вас, і ви розпачливо будете чекати їх, чомусь саме їх, з їхньою спонтанною емоційністю, душевною відкритістю (вдаваною? щирою? не має значення!), яка колись приворожила вас—але вони не прийдуть. Ви для них уже поза дверима—у їхній душі не так багато місця. Не поможе й те, що ви будете перебирати в пам’яті усі епізоди вашої гарячої дружби—чи я щось не те сказала? чимось образила? За кожну свою провину ви ладні тричі перепросити їх, але провини немає, і в голові постає одне питання—хіба так буває? І ви самі собі не повірите, коли зрозумієте: буває.
Пройде ще багато часу, ви будете ходити, мов у тумані, зачудовані, спантеличені, здригаючись від кожного телефонного дзвінка, аж доки не почнете видужувати. Спочатку з’явиться гнів. У пам’яті яскраво постане початок вашої дружби, коли ви, тоді ще свобідна й незалежна, здивовано опиралися несподіваному шквалу пристрасної турботи, якою вас оглушила випадкова знайома, з якою вас звела інша, така ж випадкова знайома. Ви довго не сприймали усе це всерйоз, довго пробували провести межу між своїм життям і її, але врешті усе так перемішалось, переплуталось, ваші справи настільки стали її справами, що ви здалися і—повірили у її щире бажання стати частиною вашого життя.
І ось тепер вона вас покинула—без причин, без пояснень.Так, ніби нічого не сталося, ніби правил у житті немає. Ви почуваєтесь згвалтованою, приниженою. Ви думаєте, що якби вона тільки подзвонила, ви би сказали їй усе. Але що саме? За це не судять, це навіть не обговорюють. Якщо одна доросла людина входить в довіру до іншої , а потім стрімко змінює курс на протилежний —хто кому і що винен? Ось тільки ця ледь помітна і така незрозуміла зловтіха, це дивне торжество над тим, кого залишено...У світі дорослих не задають питання «за що?». У світі дорослих мовчки ковтають гіркоту і вдають, що нічого не сталося. У світі дорослих на запитання відповідають: «Так, ми колись дружили, але потім обставини нас розвели»,--і, можливо, самі в це вірять. Зрештою, хіба відсутність сумління не є своєрідною «обставиною»? А те, що ви самі собі надумали, коли вас заманювано співом на острів вічної дружби, нікого не обходить. Щоб не чути солодкого співу сирен, заліплюють вуха воском і прив’язуються до щогли.
Одного дня ви зустрінетесь у метро або на базарі. Можливо, вона навіть прийде із цікавості, почувши про вас якісь новини. Ви будете відповідати їй скупо, без подробиць, вона буде фальшиво сміятись і ховати очі, і ви раптом відчуєте в собі абсолютний спокій. Не буде ні образи, ні гніву, ні навіть гіркоти. Ви побачите, яка вона...звичайна-- із усім своїм кустарним арсеналом убогих пасток для ловитви людських сердець. Ви попрощаєтесь із нею байдуже, навіть з полегкістю, так ніколи й не відкривши їй свій тяжко засвоєний урок.
Оце й буде ваш день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
