ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.10
14:43
Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
2024.05.10
12:55
Жебрак несе на горбу крик,
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
2024.05.10
10:02
«Все просто. У мене немає нічого святого…»
Олександр Сушко
Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
Олександр Сушко
Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
2024.05.10
05:42
Вже відстрілялися жаринки
І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
2024.05.09
21:35
Індигові волошки піднімають вії
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.
Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.
Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
2024.05.09
20:14
Волієш мовчати. Мовчиш. Але серце кричить.
Вітер шукає притулку на схилах Дніпрових.
Як вимовиш слово правдиве у відповідь: «Цить!» –
щастя не буде, віддав для Пегаса підкови.
Це плачуть весною берізки чи тануть сніги?
Розталь дими притискає між сіри
Вітер шукає притулку на схилах Дніпрових.
Як вимовиш слово правдиве у відповідь: «Цить!» –
щастя не буде, віддав для Пегаса підкови.
Це плачуть весною берізки чи тануть сніги?
Розталь дими притискає між сіри
2024.05.09
20:09
Обоз великий вулицею мчав.
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво пози
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво пози
2024.05.09
12:44
Час не наспів іще для газових печей.
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів.
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціл
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів.
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціл
2024.05.09
11:48
Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.
11 серпня 1987 р., Київ
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.
11 серпня 1987 р., Київ
2024.05.09
07:54
Як тільки зацвітає виноград,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:
Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:
Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
2024.05.09
06:54
Співати й говорити краще хором!
Якщо не хочеш хором - мовчки стій!
Сиділи ми у камері брудній,
Наповненій отруйним газом - хлором.
За що нас засудили - невідомо,
Але якщо сказали - треба йти!
Ми між собою перейшли на "ти".
Якщо не хочеш хором - мовчки стій!
Сиділи ми у камері брудній,
Наповненій отруйним газом - хлором.
За що нас засудили - невідомо,
Але якщо сказали - треба йти!
Ми між собою перейшли на "ти".
2024.05.09
06:20
сатира на твір Юрія Гундарєва
"Намалюй перемогу"
Ось хлопчик малює танк,
А я малюю віршатко.
Хай вас ухопить зляк,
Нащо - не маю гадки.
"Намалюй перемогу"
Ось хлопчик малює танк,
А я малюю віршатко.
Хай вас ухопить зляк,
Нащо - не маю гадки.
2024.05.09
05:31
В духовиті буркуни
Поховались цвіркуни
І весь день співають монотонно
Про незримі для очей,
Співом втомлених, людей
Комашині сховки безборонні.
З-під листочків буркунів,
Завжди чути тільки спів,
Поховались цвіркуни
І весь день співають монотонно
Про незримі для очей,
Співом втомлених, людей
Комашині сховки безборонні.
З-під листочків буркунів,
Завжди чути тільки спів,
2024.05.08
19:21
Ось хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
2024.05.08
18:54
Пародія на пародію
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
2024.05.08
18:10
Двадцять четвертого лютня -
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Жебрачка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Жебрачка
Вона була одна така на все наше селище і, чомусь, ми, діти, не стільки жаліли її, як боялися.
Огрядна бабця, на якій було накручено безліч старого одягу та хусток, з недобрим виразом обличчя, вона здебільшого, сиділа на обдертому стільці біля вхідних
дверей на станції, коли було тепліше, то з вулиці, а в морози – зсередини і дивилася на усіх з таким осудом, що кожен відчував себе, наче винним і поспішав щось покласти у її простягнуту, брудну руку. Бабця жадібно їла, кутуляючи беззубим ротом.
Жила вона на нашій же вулиці, над самим глинищем, у городі добрих людей, де хтось допоміг їй зліпити невеличку халупу без вікон, зі старими, щілястими дверцятами.
Одного разу, мені довелося завітати до неї за дорученням хрещеної, щоб запросити на поминальний обід.
Була холодна, пізня осінь. Я постукала у дверцята, але ніхто не відповів. Тоді я потягнула їх на себе і вони зі скрипом відчинилися, бо, як виявилося, взагалі ніколи і не запиралися.
У холодній напівтемряві, біля стіни, напроти дверей, на дерев’яному топчані лежала якась велика купа лахміття.
Коли я увійшла, та купа заворушилася і звідти висунулася розтріпана сива голова та почувся сердитий голос:
-Хто там? Чого тобі треба?
Я, несміливо привітавшись, передала запрошення хрещеної. Бабця відразу подобрішала:
-Передай, що прийду обов’язково! А ти чия? – поцікавилася вона.
Я відповіла. Вона, жалісливо, сказала:
-Бідна сирітка!
Усі ми тоді жили незаможно, але ж таких злиднів
мені ще не доводилося бачити. Я відчула гострий біль за ту самотню, стару жінку, яка змушена, чомусь, жити , неначе собака у будці, де не було ні столика, ні стільця і, навіть, ніякого обігріву.
-А як же вона живе тут у морози? – зі страхом думала я.
Потім розпитала про неї у хрещеної, яка жила зовсім поруч.
-У тої бабці, за два двори, у найкращому цегляному будинку, живе син із сім’єю, великий чин у нашій районній міліції! – хрещена крадькома витерла очі.
- То чому він не забере до себе матір? – вигукнула я.
- Кажуть, що бабця не може пробачити йому якусь провину! - загадково відповіла хрещена.
Пізніше я таки довідалася, чим завинив перед матір’ю той міліцейський чин.
Чомусь пошепки, розповіли мені, що у тої бабці був ще один, молодший син, який, проживаючи у місті Харкові, вчинив якийсь тяжкий злочин, за що його довго розшукувала міліція.
Таємно, він пробрався до матері, яка тоді ще жила у сім’ї старшого сина. Мати заховала його на горище і носила туди їжу, коли старший син із дружиною були на роботі. Скоро утікачеві набридло тихо сидіти у своєму сховищі, яке було, треба сказати, найнадійнішим, бо нікому б не прийшло у голову шукати злочинця у будинку майора міліції. Тож, молодший почав вимагати у матері щодня пляшку горілки та пачку сигарет.
Якось, під вечір, осушивши пляшку, він майже випав із горища, скотившись по драбині, просто під ноги ошелешеного старшого брата.
Вибухнув страшенний скандал. Міліціонер дорікав матері за те, що вона, переховуючи сина-злочинця, поставила під загрозу його міліцейську кар’єру.
Мати, упавши на коліна, обіймала його ноги, рвала свої сиві коси, ридаючи, благала старшого сина не видавати бідака.
Але майор рішуче застібнув кайданки на худих, майже дитячих, руках молодшого брата після того, як він навідріз відмовився іти у міліцію з повинною.
Незабаром майор отримав позачергове підвищення звання та керівну посаду, а мати пішла із дому.
І тоді почалися для нього безкінечні випробування!
Звичайно, у відділку усі знали , якою ціною дісталося йому те керівне крісло і, навіть, у їхніх задубілих міліцейських душах вирувало обурення та осуд.
Його тихо ненавиділи. Він це відчував постійно.
На кожному щоденному рапорті черговий, доповідаючи про оперативний стан за минулу добу, не забував додати:
- Громадянка Черненко жебракує на станції!
Після чого, усі присутні зловтішно спостерігали, як багряніють товста шия, відстовбурчені вуха та лискуче, кругле, неначе гарбуз, обличчя начальника.
Одного разу, він не стримався і, після чергової доповіді про жебрачку, заволав, грюкнувши кулаком об стіл так, що тріснуло скло, яке там лежало:
-Які заходи вжиті Вами, щодо цього неподобства?!
Не зморгнувши оком, черговий спокійно відповів:
-А що тут удієш? Я купив їй у буфеті склянку чаю та свіжу булку. Як завжди…
Начальник, збліднувши, вибіг на подвір’я, ускочив до службового «бобика» і помчав на станцію.
Там, не звертаючи увага ні на кого, він тяжко гупнувся перед тою жебрачкою на коліно і закричав, майже заплакав, тонким від хвилювання голосом:
-Мамо! Досить уже ганьбити і катувати мене! Повертайтеся додому, бо я не знаю, що зроблю…
Мати важко піднялася зі стільця:
-То, може, ти і мене запроториш за грати, як свого рідного брата? Та краще я помру, як собака, на вулиці, ніж буду жити під одним дахом із таким катом!
І, плюнувши майже йому в обличчя, знову незворушно усілася на свій стілець, звично простягнувши руку.
Поховали її через декілька років, по-людськи, з батюшкою та півчими, скинувшись усією вулицею, хто, що зміг, бо помираючи, вона слізно просила добру молодицю, що доглядала її на смертному одрі:
-Це моє останнє бажання – нехай той кат не ховає мене і не приходить на похорон. Закопайте мене, люди добрі, хоч і без труни, так як є…
Ось такою химерною буває материнська любов і такою страшною – її кара!
2016
Огрядна бабця, на якій було накручено безліч старого одягу та хусток, з недобрим виразом обличчя, вона здебільшого, сиділа на обдертому стільці біля вхідних
дверей на станції, коли було тепліше, то з вулиці, а в морози – зсередини і дивилася на усіх з таким осудом, що кожен відчував себе, наче винним і поспішав щось покласти у її простягнуту, брудну руку. Бабця жадібно їла, кутуляючи беззубим ротом.
Жила вона на нашій же вулиці, над самим глинищем, у городі добрих людей, де хтось допоміг їй зліпити невеличку халупу без вікон, зі старими, щілястими дверцятами.
Одного разу, мені довелося завітати до неї за дорученням хрещеної, щоб запросити на поминальний обід.
Була холодна, пізня осінь. Я постукала у дверцята, але ніхто не відповів. Тоді я потягнула їх на себе і вони зі скрипом відчинилися, бо, як виявилося, взагалі ніколи і не запиралися.
У холодній напівтемряві, біля стіни, напроти дверей, на дерев’яному топчані лежала якась велика купа лахміття.
Коли я увійшла, та купа заворушилася і звідти висунулася розтріпана сива голова та почувся сердитий голос:
-Хто там? Чого тобі треба?
Я, несміливо привітавшись, передала запрошення хрещеної. Бабця відразу подобрішала:
-Передай, що прийду обов’язково! А ти чия? – поцікавилася вона.
Я відповіла. Вона, жалісливо, сказала:
-Бідна сирітка!
Усі ми тоді жили незаможно, але ж таких злиднів
мені ще не доводилося бачити. Я відчула гострий біль за ту самотню, стару жінку, яка змушена, чомусь, жити , неначе собака у будці, де не було ні столика, ні стільця і, навіть, ніякого обігріву.
-А як же вона живе тут у морози? – зі страхом думала я.
Потім розпитала про неї у хрещеної, яка жила зовсім поруч.
-У тої бабці, за два двори, у найкращому цегляному будинку, живе син із сім’єю, великий чин у нашій районній міліції! – хрещена крадькома витерла очі.
- То чому він не забере до себе матір? – вигукнула я.
- Кажуть, що бабця не може пробачити йому якусь провину! - загадково відповіла хрещена.
Пізніше я таки довідалася, чим завинив перед матір’ю той міліцейський чин.
Чомусь пошепки, розповіли мені, що у тої бабці був ще один, молодший син, який, проживаючи у місті Харкові, вчинив якийсь тяжкий злочин, за що його довго розшукувала міліція.
Таємно, він пробрався до матері, яка тоді ще жила у сім’ї старшого сина. Мати заховала його на горище і носила туди їжу, коли старший син із дружиною були на роботі. Скоро утікачеві набридло тихо сидіти у своєму сховищі, яке було, треба сказати, найнадійнішим, бо нікому б не прийшло у голову шукати злочинця у будинку майора міліції. Тож, молодший почав вимагати у матері щодня пляшку горілки та пачку сигарет.
Якось, під вечір, осушивши пляшку, він майже випав із горища, скотившись по драбині, просто під ноги ошелешеного старшого брата.
Вибухнув страшенний скандал. Міліціонер дорікав матері за те, що вона, переховуючи сина-злочинця, поставила під загрозу його міліцейську кар’єру.
Мати, упавши на коліна, обіймала його ноги, рвала свої сиві коси, ридаючи, благала старшого сина не видавати бідака.
Але майор рішуче застібнув кайданки на худих, майже дитячих, руках молодшого брата після того, як він навідріз відмовився іти у міліцію з повинною.
Незабаром майор отримав позачергове підвищення звання та керівну посаду, а мати пішла із дому.
І тоді почалися для нього безкінечні випробування!
Звичайно, у відділку усі знали , якою ціною дісталося йому те керівне крісло і, навіть, у їхніх задубілих міліцейських душах вирувало обурення та осуд.
Його тихо ненавиділи. Він це відчував постійно.
На кожному щоденному рапорті черговий, доповідаючи про оперативний стан за минулу добу, не забував додати:
- Громадянка Черненко жебракує на станції!
Після чого, усі присутні зловтішно спостерігали, як багряніють товста шия, відстовбурчені вуха та лискуче, кругле, неначе гарбуз, обличчя начальника.
Одного разу, він не стримався і, після чергової доповіді про жебрачку, заволав, грюкнувши кулаком об стіл так, що тріснуло скло, яке там лежало:
-Які заходи вжиті Вами, щодо цього неподобства?!
Не зморгнувши оком, черговий спокійно відповів:
-А що тут удієш? Я купив їй у буфеті склянку чаю та свіжу булку. Як завжди…
Начальник, збліднувши, вибіг на подвір’я, ускочив до службового «бобика» і помчав на станцію.
Там, не звертаючи увага ні на кого, він тяжко гупнувся перед тою жебрачкою на коліно і закричав, майже заплакав, тонким від хвилювання голосом:
-Мамо! Досить уже ганьбити і катувати мене! Повертайтеся додому, бо я не знаю, що зроблю…
Мати важко піднялася зі стільця:
-То, може, ти і мене запроториш за грати, як свого рідного брата? Та краще я помру, як собака, на вулиці, ніж буду жити під одним дахом із таким катом!
І, плюнувши майже йому в обличчя, знову незворушно усілася на свій стілець, звично простягнувши руку.
Поховали її через декілька років, по-людськи, з батюшкою та півчими, скинувшись усією вулицею, хто, що зміг, бо помираючи, вона слізно просила добру молодицю, що доглядала її на смертному одрі:
-Це моє останнє бажання – нехай той кат не ховає мене і не приходить на похорон. Закопайте мене, люди добрі, хоч і без труни, так як є…
Ось такою химерною буває материнська любов і такою страшною – її кара!
2016
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію