(пам'яті О.С.Т.)

Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших, і якщо в молодості вона думала, що мала, то помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом —із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здатись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було — єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів — братів-сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю в німецькому таборі для полонених. Вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя — такі скромні, чесні хлопці, знедолені змалку! Прийшовши з роботи, вона плакала, розповідаючи про чужу хвору -- молоду жінку, яка, вмираючи, просила нанести на неї грим, щоб діти запам’ятали її в труні гарною...Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі, вона просила продавщицю кинути у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі дивились на неї, як на божевільну...Таких випадків було багато — вона часто здавалась не від світу сього. Головне ж — вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене для неї, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села і тих, кого вона лікувала десятки років назад, одразу після закінчення інституту, які любили її за самовідданість, пам’ятала усіх, хто коли-небудь сказав ій добре слово. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам'ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена — на все життя — сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалася щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось велетенське колесо земних випробувань, яке котиться по всіх життях, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її часто було — як покута.
Вона ніколи не вміла жити для себе, але відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась —і вміла передбачити, як ніхто, рахувалась з усіма — і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима й відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед «сильними світу сього», з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними зможе захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі «ділової жінки» їй бракувало авторитетності, для ролі «світської дами» --зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче — у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли-небудь примірялися до цієї ролі, покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити — люди тримаються того, що їм зрозуміле і приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди... Ішли ті, на чиє плече вона могла би спертися, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірність
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще повинна була помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них —таких недоладних, невлаштованих! Життя її перетворилось на цілковиту самопожертву. Вона ще не знала тоді, що вже нічого ні для кого не зможе зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено-гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра готова розплатитись по-королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала «будьте ласкаві» і «прошу сказати» до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала «щиро дякую» за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю. Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось,терпляче щось садила, щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, вибачав їй старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії на чудо. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама. Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,--зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано іще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах — усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом — без прихистку і без Санчо Панси, і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ватою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесати її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно пробувала читати релігійні журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, допомогли їй піднятися туди, де завжди панують вдячність і делікатність...