ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Майя Залізняк /
Рецензії
Сповідь Поета в капличці «Птахокардії»
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сповідь Поета в капличці «Птахокардії»
Або
Читаючи Світлану-Майю Залізняк
Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).
«Тече розлогами півсонне житіє…
Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
Немає берегів, пліт віри – є.
Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
......................................
…Вкажи правдиву заводь – між циган,
Правічний многотрудний Боже…»
(«Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).
Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:
«…Й шепчу до Богоматері, Христа:
«Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
Довкіл погляну – церква півпуста.
Олжа веде в ясир чужого сина».
(«В очікуванні розквіту», ст.73).
Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
Чому?
Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»…
(«Стій на горі…», ст.34).
Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».
«Кармінна свічка Зрілості горить.
У дар від Неба не мишасті шори –
Самодостатності п’янлива мить.
Янтарно липні загусали.
Сорок!
Я схожа на останню із черниць,
Що вирвалася з білого затвору».
(«Самодостатність», ст.152).
Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):
«…Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила».
(«А ти – живи», ст.208).
У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.
«Повік мені (та й вам) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить у пекло, в небеса?
Чи є у світі протисмертні лати?
А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».
Зажди, я допишу. Лий на плащі!
Хоча закони всі – у длані Божій.
До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
Поет хоча б один додати зможе».
(«Алгоритм дощу», ст.30).
Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:
«Коли в душі – хуртеча-заметіль,
А в блістері ні грама трамадолу,
Минай аптеки й зони божевіль!
Вдихай не клей – мелісу, матіоли…
Якщо поснули ближні в бур’яні,
Готуй какао, з маслючків різото.
Перечекай кислотні зливи-дні.
Запалюй коминок чи свічки гнотик.
…Вітраж надій покраявся на друзки?
Ні, не піднось до вен зубате скло,
Не запетльовуй бісову мотузку –
Молися… І хай цілим буде лоб.
Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
Благай у Неба неламкучі крила…
Політ – найлюксусовіша з утіх!»
(«Тому, хто впорожні», ст.258).
Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».
«Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
Поклав у сповиток аспідні русла?
Щоб сильні духом розтинали сіть
Пересторог – і проросли неплюскло?
Людинолюбно, з нижнього ребра
Принадну жінку виліпив, не з пилу.
Прабатечко Адам, що вік орав,
Талан твій маючи, створив би крила.
В пустелі буднів оксамитний блиск
Очей дитини примерхає, гасне.
Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
Єдваб словес цінується всечасно.
Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
(невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав нестримну словотечу?
Відтоді йду по стежечці новій.
Пульсує думка між буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?»
(«Між буттям і смертю», ст.419).
Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:
«Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло.
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.
Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайворонне ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
Хай шовковиться променистий дар,
Хай шарпають невір’я чорні шквали!
Тепла просила – огорнув пожар…
Мабуть, просила в Господа замало».
(«Благаю в тебе, Господи…», ст.446).
Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:
«Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчу, злив, оркану!
Я обійдуся без чужих ідей,
Побачу тло крізь призми і паркани».
І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):
«Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
Повеселіли крез,бідак, лихвар.
Зерном вільготне поле засіваю.
Ген креше рогом бик Волосожар.
Плетуться ваговиті колосини,
Гойдаються над плюсклим кураєм…
Три животворчі сили ниві синій
Бог-сонцедар щораночку дає».
Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:
«…між агоній
Душа шукає ліки від…
В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
Молився в полі мій невіруючий дід».
(«Поліалергія», ст.83).
Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:
«Полтавські лілії. Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати. Вирлоокий пан
Ікони лобизає. Тиш прозора.
У білостінний древній гойний храм
Заходжу без браслеток і принуки.
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
- Матусю, мамо… хочу вже на руки!
Свіча зігнулася – мов ятаган.
На канделябри опливають болі…
До ніздрів допливає фіміам,
Очищує від скверни. Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух.
Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б’є злодюгу».
(«Благий порив», ст.228).
У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:
«А ти преславний. Очі – мов сапфір.
Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік. Самісінька в присілку.
Під сорок… Спека. Є держак від вил,
Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
Була Жар-птахою… Три літа – Єва.
Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
Довкола зрубу кружеляє кінь…
Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.
Нікого проти ночі не спинити.
Пливе жура-журавонька… Ми квити».
(«Єва.Три літа», ст.348).
Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:
«Благословляється… І хтось пішов за пруг,
Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).
Ірина Кримська-Лузанчук, місто Малин
2016
Читаючи Світлану-Майю Залізняк
Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).
«Тече розлогами півсонне житіє…
Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
Немає берегів, пліт віри – є.
Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
......................................
…Вкажи правдиву заводь – між циган,
Правічний многотрудний Боже…»
(«Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).
Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:
«…Й шепчу до Богоматері, Христа:
«Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
Довкіл погляну – церква півпуста.
Олжа веде в ясир чужого сина».
(«В очікуванні розквіту», ст.73).
Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
Чому?
Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»…
(«Стій на горі…», ст.34).
Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».
«Кармінна свічка Зрілості горить.
У дар від Неба не мишасті шори –
Самодостатності п’янлива мить.
Янтарно липні загусали.
Сорок!
Я схожа на останню із черниць,
Що вирвалася з білого затвору».
(«Самодостатність», ст.152).
Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):
«…Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила».
(«А ти – живи», ст.208).
У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.
«Повік мені (та й вам) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить у пекло, в небеса?
Чи є у світі протисмертні лати?
А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».
Зажди, я допишу. Лий на плащі!
Хоча закони всі – у длані Божій.
До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
Поет хоча б один додати зможе».
(«Алгоритм дощу», ст.30).
Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:
«Коли в душі – хуртеча-заметіль,
А в блістері ні грама трамадолу,
Минай аптеки й зони божевіль!
Вдихай не клей – мелісу, матіоли…
Якщо поснули ближні в бур’яні,
Готуй какао, з маслючків різото.
Перечекай кислотні зливи-дні.
Запалюй коминок чи свічки гнотик.
…Вітраж надій покраявся на друзки?
Ні, не піднось до вен зубате скло,
Не запетльовуй бісову мотузку –
Молися… І хай цілим буде лоб.
Не сподівайся, не поверне лилик
Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
Благай у Неба неламкучі крила…
Політ – найлюксусовіша з утіх!»
(«Тому, хто впорожні», ст.258).
Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».
«Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
Поклав у сповиток аспідні русла?
Щоб сильні духом розтинали сіть
Пересторог – і проросли неплюскло?
Людинолюбно, з нижнього ребра
Принадну жінку виліпив, не з пилу.
Прабатечко Адам, що вік орав,
Талан твій маючи, створив би крила.
В пустелі буднів оксамитний блиск
Очей дитини примерхає, гасне.
Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
Єдваб словес цінується всечасно.
Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
(невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
Не вигоїв ураз душі, долонь,
А викликав нестримну словотечу?
Відтоді йду по стежечці новій.
Пульсує думка між буттям і смертю…
І що – для Неба – мій кривавий вірш:
Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?»
(«Між буттям і смертю», ст.419).
Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:
«Благаю в Тебе, Господи, тепла –
Жагуче серце жару не жаліло.
Довкола храмів торготить бедлам.
У мирі – чола… Мирні – знавісніли.
Я потребую шляху і долонь,
Які б несли свічу єства уперто
Під гайворонне ремство над чолом,
Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
Хай шовковиться променистий дар,
Хай шарпають невір’я чорні шквали!
Тепла просила – огорнув пожар…
Мабуть, просила в Господа замало».
(«Благаю в тебе, Господи…», ст.446).
Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:
«Хай буде дім – цитринна цитадель,
Захищена від смерчу, злив, оркану!
Я обійдуся без чужих ідей,
Побачу тло крізь призми і паркани».
І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):
«Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
Повеселіли крез,бідак, лихвар.
Зерном вільготне поле засіваю.
Ген креше рогом бик Волосожар.
Плетуться ваговиті колосини,
Гойдаються над плюсклим кураєм…
Три животворчі сили ниві синій
Бог-сонцедар щораночку дає».
Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:
«…між агоній
Душа шукає ліки від…
В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
Молився в полі мій невіруючий дід».
(«Поліалергія», ст.83).
Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:
«Полтавські лілії. Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати. Вирлоокий пан
Ікони лобизає. Тиш прозора.
У білостінний древній гойний храм
Заходжу без браслеток і принуки.
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
- Матусю, мамо… хочу вже на руки!
Свіча зігнулася – мов ятаган.
На канделябри опливають болі…
До ніздрів допливає фіміам,
Очищує від скверни. Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух.
Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б’є злодюгу».
(«Благий порив», ст.228).
У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:
«А ти преславний. Очі – мов сапфір.
Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
Чи здалеку летиш? У тихий двір
Заходь навік. Самісінька в присілку.
Під сорок… Спека. Є держак від вил,
Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
Була Жар-птахою… Три літа – Єва.
Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
Довкола зрубу кружеляє кінь…
Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.
Нікого проти ночі не спинити.
Пливе жура-журавонька… Ми квити».
(«Єва.Три літа», ст.348).
Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:
«Благословляється… І хтось пішов за пруг,
Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).
Ірина Кримська-Лузанчук, місто Малин
2016
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію