
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.11
07:08
Давайте будемо дружити.
А, якщо ні, я маю палку!
Мені таких, як ви не жалко.
Великороси – то еліта!
А ти мовчи, хохол смердючий,
ми й не таких в Дніпрі топили…
Ви всі – лайно, росія – сила!
А тут лиш чорнозем родючий
А, якщо ні, я маю палку!
Мені таких, як ви не жалко.
Великороси – то еліта!
А ти мовчи, хохол смердючий,
ми й не таких в Дніпрі топили…
Ви всі – лайно, росія – сила!
А тут лиш чорнозем родючий
2021.04.10
10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
2021.04.10
08:53
І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
2021.04.10
07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
2021.04.10
04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
2021.04.09
20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
2021.04.09
16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
2021.04.09
12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
2021.04.09
11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
2021.04.09
09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками.
Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить.
Влада без корупції, як холодець без хрону.
Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток.
Любов за гроші – продажніст
2021.04.09
08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
- Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -
2021.04.09
06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
2021.04.08
23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
2021.04.08
21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
2021.04.08
12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
2021.04.08
12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Гра в пазли
Олександр Вільчинський. Льодовик: антиутопія; худож.-оформлювач Л. Вировець. – Харків: Фоліо, 2014. – 283 с. – (Графіті).
«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі».
Саме таким суспільним діагнозом починається роман Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром криги укрив майже всю Східну Європу та Росію, зупинився на кордоні з Україною.
Ностальгійна туга і нудьга, суспільна криза абощо, можуть вести різними шляхами і обертати-перетворювати пересічних людей на різних людей. І тоді хтось з них прагне сховатись від обставин, що травмують – кому як вдається. Трапляється, якийсь письменник напише роман-утопію, де втілить свої фантазії, легалізує вимисел, оприлюднить заповітні мрії. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії.
Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. У романі-утопії «Льодовик» О. Вільчинський пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще: в Україні захід і схід об’єднуються, російська мова припиняє своє існування, школи лишаються тільки україномовні, з’являється справжнє українське кіно et cetera (кожен читач може доповнити цей перелік позитиву, що спричинив льодовик, будь-яким добрим фактом з власного досвіду).
Наш автор уявно формує з різноманітних пазлів таку собі модель дійсності, котру, в свою чергу, складають вигадані картинки, що могли бути, якби… Пазли у прозаїка розмаїті: це і така собі реконструкція минулого, тобто того, що вже було, інші блукають серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли ми були щасливі незалежно ні від чого, тому майже неусвідомлено проживаємо їх знову й знову, або міркуючи філософськи, думаємо про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса.
Раніше я для себе визначила три іпостасі, які О. Вільчинський поєднує у своїй творчості – некерованість, непередбачуваність і невизначеність. Перше стосується радше моменту, коли керувати писанням починають самі герої; друге, власне, те саме, що й перше, адже некеровані герої роблять непередбачувані вчинки. А от з третім вийшло непорозуміння, бо наразі прозаїк вельми добре знає, що саме він знає; життєвий досвід керує його уявою, тобто у двобої уяви та досвіду домінує друге. Головний герой, судячи зі всього, не спитавши думки автора, у фіналі гине від кулі молодого екстремала. Так реальні обставини, за які відповідає досвід, впливають на розвиток дії та плетиво сюжету.
Текст роману «Льодовик» просякнутий насмішливим гумором (часом прямолінійним, особливо в еротичних епізодах, проте без вульгарності), і це, можливо, найістотніший елемент прози письменника, котрому (моя суб’єктивна думка – Т. Д.) ніщо не загрожує – ні час, ані мода. Змінюються сюжет, мотиви і настрої; залежно від розвитку подій у творі міняються лексика та образність, однак гумор, присмачений легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою («Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як і наші Жопенки»), залишається. Читабельність роману, наразі для мене, від цього літературного факту стрімко зростає. Пропоную ряд цитат, що ілюструють цей мій висновок. Судіть самі:
«Ще один епіцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарія… вкрилася твердими льодовиковими полями, які зливалися із гірськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовірно. Ці гірські і передгірні льодовики знищили Швейцарію, але швейцарські банки залишилися. Просто тепер вони були під льодом. Швейцарці поробили до них тунелі, системи провітрювання і безпеки працювали безвідмовно, як і їхні знамениті годинникові механізми»;
«Останнім часом і справді з’явилося багато нових культів та вірувань, пов’язаних із зміною клімату та Льодовиком. Один з таких обрядів – «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу…Потім декого із тих, що замерз, зараховують до святих. У зв’язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого?»;
«А от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки…»;
«_ Я мушу ще дещо пошукати, – каже Петруня і робить глибокодумну паузу. / – Що ти мусиш пошукати , Петруню? / – Я мушу пошукати дещо / – Що дещо? / – Дещо в собі, розумієш? / – А якщо там нема?.. Якщо там нічого не знайдеш?»;
Поняття літературної творчості еволюціонує та розширюється, ніяких меж для неї не існує. Вірю, що ми, читачі, обов’язково побачимо у майбутньому творі Олександра Вільчинського щось абсолютно неможливе-невигадане. Жодного сумніву!
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гра в пазли

«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі».
Саме таким суспільним діагнозом починається роман Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром криги укрив майже всю Східну Європу та Росію, зупинився на кордоні з Україною.
Ностальгійна туга і нудьга, суспільна криза абощо, можуть вести різними шляхами і обертати-перетворювати пересічних людей на різних людей. І тоді хтось з них прагне сховатись від обставин, що травмують – кому як вдається. Трапляється, якийсь письменник напише роман-утопію, де втілить свої фантазії, легалізує вимисел, оприлюднить заповітні мрії. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії.
Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. У романі-утопії «Льодовик» О. Вільчинський пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще: в Україні захід і схід об’єднуються, російська мова припиняє своє існування, школи лишаються тільки україномовні, з’являється справжнє українське кіно et cetera (кожен читач може доповнити цей перелік позитиву, що спричинив льодовик, будь-яким добрим фактом з власного досвіду).
Наш автор уявно формує з різноманітних пазлів таку собі модель дійсності, котру, в свою чергу, складають вигадані картинки, що могли бути, якби… Пазли у прозаїка розмаїті: це і така собі реконструкція минулого, тобто того, що вже було, інші блукають серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли ми були щасливі незалежно ні від чого, тому майже неусвідомлено проживаємо їх знову й знову, або міркуючи філософськи, думаємо про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса.
Раніше я для себе визначила три іпостасі, які О. Вільчинський поєднує у своїй творчості – некерованість, непередбачуваність і невизначеність. Перше стосується радше моменту, коли керувати писанням починають самі герої; друге, власне, те саме, що й перше, адже некеровані герої роблять непередбачувані вчинки. А от з третім вийшло непорозуміння, бо наразі прозаїк вельми добре знає, що саме він знає; життєвий досвід керує його уявою, тобто у двобої уяви та досвіду домінує друге. Головний герой, судячи зі всього, не спитавши думки автора, у фіналі гине від кулі молодого екстремала. Так реальні обставини, за які відповідає досвід, впливають на розвиток дії та плетиво сюжету.
Текст роману «Льодовик» просякнутий насмішливим гумором (часом прямолінійним, особливо в еротичних епізодах, проте без вульгарності), і це, можливо, найістотніший елемент прози письменника, котрому (моя суб’єктивна думка – Т. Д.) ніщо не загрожує – ні час, ані мода. Змінюються сюжет, мотиви і настрої; залежно від розвитку подій у творі міняються лексика та образність, однак гумор, присмачений легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою («Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як і наші Жопенки»), залишається. Читабельність роману, наразі для мене, від цього літературного факту стрімко зростає. Пропоную ряд цитат, що ілюструють цей мій висновок. Судіть самі:
«Ще один епіцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарія… вкрилася твердими льодовиковими полями, які зливалися із гірськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовірно. Ці гірські і передгірні льодовики знищили Швейцарію, але швейцарські банки залишилися. Просто тепер вони були під льодом. Швейцарці поробили до них тунелі, системи провітрювання і безпеки працювали безвідмовно, як і їхні знамениті годинникові механізми»;
«Останнім часом і справді з’явилося багато нових культів та вірувань, пов’язаних із зміною клімату та Льодовиком. Один з таких обрядів – «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу…Потім декого із тих, що замерз, зараховують до святих. У зв’язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого?»;
«А от сови, кажуть, з’явилися навіть гігантські, як продукт потрійного схрещування сірої, вухатої і полярної. У зв’язку з цим у субарктичній Шостці взяли і поміняли герб міста, поставивши у центрі геральдичного щита вухату сову в обрамленні знаменитої кіноплівки…»;
«_ Я мушу ще дещо пошукати, – каже Петруня і робить глибокодумну паузу. / – Що ти мусиш пошукати , Петруню? / – Я мушу пошукати дещо / – Що дещо? / – Дещо в собі, розумієш? / – А якщо там нема?.. Якщо там нічого не знайдеш?»;
Поняття літературної творчості еволюціонує та розширюється, ніяких меж для неї не існує. Вірю, що ми, читачі, обов’язково побачимо у майбутньому творі Олександра Вільчинського щось абсолютно неможливе-невигадане. Жодного сумніву!
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію