ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2017.12.18 12:44
Обставини життя повільно роблять асом.
Протиснешся крізь дерен, кар'єрний турнікет...
А там віншує Гена напівтверезий Васю -
Запевнює: "...достойник, обстріляний поет".

У борошні жіноцтво, пече ньюпалянички.
Зупинишся - бо вітер, обіцяна гроза.

Лесь Українець
2017.12.18 11:47
Ой не хоче, любі друзі,
Душа моя много,
Для самого - хліба кусень
І більше нічого.

Для матусі - здоров'я
А решта прибуде;
Я вмію боротися

Ігор Шоха
2017.12.18 11:24
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

Ірина Вовк
2017.12.18 10:38
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомостами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родинон

Софія Кримовська
2017.12.18 10:14
Ти був моїм до кінчиків думок,
ти був моїм так довго, аж до серпня.
Спекотний час медовим був, аж терпнув.
Минулося... Лиш пам'яті пилок

розноситься чи протягом, чи вітром...
Ти був моїм. Як з цього літа вийти?

Олександр Сушко
2017.12.17 17:37
Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,

Олександр Сушко
2017.12.17 16:46
Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,

Світлана Майя Залізняк
2017.12.17 16:27
Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?

Іван Потьомкін
2017.12.17 10:56
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша горд

Володимир Бойко
2017.12.17 01:04
Відчуття печалі і свободи,
Стогін муз на кладовищі мрій
І тяжке тавро прокляття роду –
Все змішав життєвий буревій.

Запливають кров'ю небокраї,
Всі шляхи ведуть на манівці.
В грішнім світі спокою немає –

Серго Сокольник
2017.12.16 23:41
Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав...

Олександр Сушко
2017.12.16 21:00
Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,

Сергій Гупало
2017.12.16 17:24
Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:56
Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -

Ніна Виноградська
2017.12.16 15:53
Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим

Лесь Українець
2017.12.16 15:24
Ох, мавочко, мавко,
Кохав тебе палко,
Сонце лягало,
Кохання палало,
Сонце прокидалось,
Серце калаталось...

Ой на полонині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександер Кизима / Критика | Аналітика

 Бесіда про екологію
Данило Буркун і Олександер Кизима

Д.Б. Цю нашу розмову присвячено екології – екології у широкому розумінні слова. Тобто, мається на увазі співжиття усього що є в світі й розуміння цього процесу. Хотілося б зосередитись на тому, наскільки людство нині розуміє нагальність подолання абсурду, в якому воно опинилося – і абсурду війни як такої, і взагалі убивства живих істот, марнотратства, закритости, розділености між собою, адже увесь цей ‘букет’ спричинює тотальне нещастя на Землі, є величезним гальмом, або ліпше сказати, путами на руках і ногах.

О.К. Екологія – це контекст. І ми говоритимемо про контекст у широкому значенні слова.

Д.Б. Тут я хочу завважити ось таке. Українці – від природи екологічний народ. Згадаймо цей відомий факт, свідоцтво німця-подорожнього XVII століття, який питався в наших селян, що поробивши справи, співають собі пісень: ‘А чом же ви більше не засієте й більше не пожнете – мали б неабиякий зиск!’, на що ті відповідають: ‘Собі необхідне маємо, то й доволі нам’. Це, на мою думку, з сивої давнини ведеться, може ще із трипільських часів – оте відчуття природної рівноваги, гармонії між людиною й світом, коли будь-що зайве, будь-яка жадібність нищить душу, й вона вже так не співатиме.

О.К. А тепер вийдіть до будь-якого київського парку чи приміського лісу, й ви там побачите дуже багато ‘зайвого’.

Д.Б. Так, це лише свідчення того що наш нарід значною мірою перетворився у набрід. Я не заплющую очі на це.

О.К. От з цього й почнемо. Я хотів би звернути увагу на два різновиди контексту – контекст об’єктивний, або реальний, і віртуальний, або псевдо-контекст. Кумпанія, що прийшла до лісу й смітить там, вочевидь не сприймає контекст реальний. Вона перебуває у власному, вигаданому світі де пожбурення на чисту землю папірця або пляшки не має жодного значення. Тобто цей акт не сприймається розумом, він минає повз увагу. Але він реальний.

Натомість дуже багато придуманих контекстів, таких, що не існують насправді: приміром, якісь ‘збори марсіян’. Віртуальні групи людей, віртуальна реальність. Скажімо, клуби людей що колупаються у носі лівою рукою, споглядаючи цвіт крокусів.

Д.Б. Розумію, про що ви кажете. Але це їхня особиста справа.

О.К. Ні, це дуже важливо! Це їхній неповторний дискурс! Ви просто не здаєте собі справи як це важливо, ви не сприймаєте тонкощів. Принаймні так вони це подають. Ми маємо тут справу із фальшивою неповторністю. Те, що людина бачить як скоробіжний, иноді кумедний епізод, вони розтягують на ціле життя й подають мало не як шлях духовний.

Д.Б. Ви просто вибиваєте ґрунт з-під їхніх ніг.

О.К. (сміється)

Д.Б. А раптом так і є?

О.К. Якби то була реальність, її не подавали б як цяцьку й не носилися б з нею. Реальність просто є. І ми працюємо з нею. Вона в нас і навколо нас – усюди.

Д.Б. Контекст, ландшафт…

О.К. Саме так. Тотальний ландшафт. І що ми бачимо, коли дивимось не вибірково, а тотально?

Д.Б. Ми бачимо дуже страшну картину. Непритомні здебільшого люди; непритомні щодо величезної кількости фактів, явищ, навіть власних дій. Немає того об’єму уваги, який дозволив би адекватно жити на планеті Земля.

О.К. Власне в цьому й причина хаосу. І він спонукає хапатися за ресурси, які нам не належать, грабувати, битися між собою за те, що нам не належить. Наш хаос ми розповсюджуємо на довкілля. Ми воюємо з природою, з самою гармонією, зі світлом. Ми розробили теорії, які пояснюють, чому ми повинні воювати. Усю свою історію ми трактуємо як боротьбу за ласий кусень. Усе призначення людини ми бачимо в тому, щоб забирати, нічого не даючи взамін.

Д.Б. Ми жадібні до нестями.

О.К. Нам не хочеться в цьому зізнаватися, еге ж? Але ми паразити Землі.

Д.Б. Як подолати споживацьке ставлення до всього?

О.К. Нам допоможе те, про що ми говорили раніше: творчість, освоєння навколишнього, прийняття його в себе, коли щезають мертві, непорушні кордони. Все стає живим, все є текуча енергія.

Д.Б. Учитися творити?

О.К. Учитися приймати, залишаючись при тому собою. Творчість постає із цих двох речей. Для цього треба розвивати чутливість — як до зовнішнього, так і до процесів, що відбуваються всередині — в тілі, в душі, в розумі. Чутливість приводить до сили, справжньої сили, а не поверхового надриву. Сила — це рух у спокої і спокій в русі, як виголошує тай чі. Безкінечні можливості. Творення самого життя.

Д.Б. Чи потрібні нам дороговкази на цьому шляху? Вожді, лідери думок, взірці-генії?

О.К. Нам потрібні імпульси, поштовхи, зразки якости життя, що містяться у творах, подіях, поведінці людей, але не статуси, імена й деспотизм.

Д.Б.Ви звертаєтесь до таких символів, як Будда, Христос.

О.К. Будда, Христос – прояви життя. Життя – це свобода. Різні настанови, що вони їх давали – то спосіб це життя зберегти, мати його цілим, як єдину ріку. Всі так чи инакше казали про те, що не слід вбивати, грабувати, займатись розпустою – бо такі вчинки розсіюють життя.

Д.Б. Так, ми бачимо страшну розпорошеність мислей і людей. Хаос.

О.К. Еґоцентризм сучасної людини.

Д.Б. Почуття власної значущости. Це реакція на хаос. Людина замикається, будує власну фортецю, щоб стримати розпад, але з тим її цілі подрібнюються, життя стає пласким і вона, фактично, щочасно воює за виживання. Конкурує за ковток повітря, штовхається, вмирає, так і не здійснивши себе.

О.К. Вона постійно у пастці. Замкнена кордонами, передусім психологічними. Брак руху. Усвідомленого руху. А душа без того хиріє. І приходять замінники, ‘протези’ душі – теорії, що переливають із пустого в порожнє. Граються відбитим сяйвом чи навіть споминами про сяйво. І душа вгрузає в них і далі заплутується.

Д.Б. Ви маєте на увазі ‘перекіс’ у бік бездіяльного інтелектуалізму останніх часів?

О.К. Так, бо слабкій людині здається, що спіткана нею теорія її спасе. Подасть їй золотий вік. Але це просто спосіб забутися.

Я думаю, що весь цей постмодернізм, деконструкціонізм – то вірус, що роз’їдає людську свідомість. Проте це всього лиш назви. Явище лежить глибше. Це намагання втекти від себе, від особистости. Воно може прибрати як форм націоналізму, так і форм постмодернізму або ще чогось. Головне, щоб розплився фокус власного ‘я’ – не брати відповідальність за нього.

Д.Б. Що таке ‘я’?

О.К. Хороше питання. Справжнє ‘я’ людини – це те, що не зводиться до жодної форми. Це процес. І вічність одночасно. Усвідомлення, розумна воля, що не ставить собі обмежень, бо не має неґативу.

Д.Б. Ого! Всемогутність?

О.К. Ви можете й так це розуміти. Будь-яке усталене визначення не вичерпує феномена ‘я’. Як каже Христос в одному з апокрифів, ‘не проголошуйте закону, щоб він не вхопив вас’.

Д.Б. Це зен-буддизм.

О.К. Авжеж.

Д.Б. Якщо ви не ототожнюєтеся з формами – це значить, ви в собі. Як там Кант казав – ‘річ у собі’.

О.К. Це було б так, якби не було руху. А всесвіт є рух. Ми себе являємо щомиті. Тільки беззаконно – розумієте?

Д.Б. То ми вже вільні?

О.К. Вже вільні. Це і треба збагнути. А далі починається справжнє життя, тобто творчість. Коли творчість переважає, форми просто розчиняються в ній, стають текучими. Не заважають нам. Ми бачимо океан незнаного і звідти вже тягнемо форми, тягнемо світ.

Д.Б. Але ж Бог…

О.К. Не існує як щось непорушне. Непорушність – це зникнення. Центральний Бог, Бог-контролер і одночасно винуватець того, що є, моментально б самозжерся. Розумієте?

Д.Б. Це як чорна діра?

О.К. Щось на кшталт того, супердіра. Це абсурд – породжувати істот на страждання, та ще й судити. В такому разі можна судити лишень себе. Пам’ятаю, ми розмовляли про це з мамою. Вона тяжіла до буддійських поглядів і їй неприйнятна була ідея Бога як ‘пупа всесвіту’. Тож Богові від неї добряче перепадало за всі його ‘художества’ на нашій планеті.

Д.Б. Але ви вживаєте слово ‘Бог’.

О.К. Безумовно, вживаю на позначення повноти реальности, незнищенної в часі й просторі. Але не наших конструкцій щодо цього. Реальність є – це головне. А от що вона таке – можна пізнати лише ставши нею. Що значить ставши? Усвідомивши себе ‘від дошки до дошки’, нічого не лишивши за бортом.

Д.Б. Тоді зникає перепона між нами й Богом? Ми можемо розмовляти з ним впрост?

О.К. Так.

Д.Б. Це означає – немає посередників між нами.

О.К. Завважте, що тоді зникає підпорядкованість людей одне одному. Ієрархія в суспільстві – ієрархія у ставленні до Бога. Ці речі пов’язані. Коли зникне одне, зникне й друге. Крішнамурті казав, що ніхто нам не пояснить, де Бог. Ми маємо його знайти самостійно. І пізнати, що він таке, теж самостійно.

Д.Б. Знайти? Для того слід хоча б себе усвідомити – де закінчуєшся ти й починаються инші люди. А в нас із цим ой яка проблема. Більшість стає одне одному на горлянку й навіть не чує того.

О.К. У тролейбусах чи метрі я ставив експеримент: посувався, вивільняв місце для людини поруч, коли була змога – і людина десь у 80 випадках із 100 заповнювала його вщерть і тиснула на мене, я знову трохи відсувався – вона знову не лишала між нами бодай вільного сантиметра й натискала. Це було не в ті моменти, коли, знаєте, набиваються у вагон нові пасажири й усі починають душитися – ні, це тоді, коли люди стоять досить щільно, але між ними може бути якась відстань, що я й показував, злегка відсуваючись. Проте, як бачите, експеримент довів, що більшість наших людей цього не усвідомлює і керується одним інстинктом: зайняти якомога більше простору. Себто думки про того, хто поруч, не виникає. Не виникає уявлення вільного, нейтрального простору, що мав би дати приблизно рівний комфорт обом. Зупинити таку людину можна тільки повним контактом. Як то кажуть, ‘стій мов стіна’.

Д.Б. Люди не помічають тих, хто навколо.

О.К. У тому й річ. Щоправда, ці досліди я робив досить давно. Можливо, тепер ситуація трохи инша.

Д.Б. Можливо, змінилися форми, але неувага по суті лишається. Треба з’ясовувати. То звідки ж воно береться?

О.К. Атомізація людей у 90-ті добре це унаочнила. Суспільство не підтримує людину, суспільство – ворог; це ненормально. Це має свою історію. ‘Пересічний’, як то кажуть, українець зневажає власну еліту, яка з 17-го віку починаючи не знала до якого із сусідніх тронів приткнутися – фактично, відмовлялася від належного їй шляху. Зневажає настільки сильно, що багато хто цілком принципово визнавав своєю еліту чужу. Цю інерцію дуже важко зламати.

Д.Б. Але це глибока деструкція, вада національного коду, сказати б. Це дійсно серйозно. Що негаразд із нашою елітою?

О.К. Е ні, не відділяймо одне від другого. Що негаразд в українцеві? Так слід питати. Байдуже, чи той українець в ‘еліті’, чи ні. Еліта – чим вона є? За визначенням, то люди відповідальні. Звичайна людина відповідальна за сім’ю, за стосунки із друзями. Елітарна – за зв’язки, просвіту, поступ суспільства. Різниця в маштабі і мірі чутливости. Так от: в нас на рівні сім’ї вже щось відбувається.

Д.Б. Ці ‘кайдашеві сім’ї’…

О.К. Тобто впертість, самозануреність, яка не дає зрозуміти того, хто поруч. Так, українська космічність, українська нірвана – авжеж, вони є. І українська сентиментальність. А сентиментальна людина жорстока – це відомо давно. Ми жорстокі до ближніх, а точніше сказати байдужі до них. Усі ми так багаті на внутрішній світ, що нам не цікаві світи инших людей. Не позірно, а по суті.

Д.Б. Тут суперечність. Як можна, відчуваючи щось дуже тонко, іґнорувати такі самі порухи в иншій людині? Я не можу збагнути.

О.К. Більше того – проклинати таких самих, як ти, людей. Українські прокльони – найпотужніші в світі.

Д.Б. От що нас розриває… Де воно взялось?

О.К. Що ж, дивімося. Що це? Заздрість?

Д.Б. Волюнтаризм. Велика внутрішня воля, що не терпить навіть тіні зазіхання. Але десь тут має бути й слабість, якщо є страждання.

О.К. Копаємо глибше. Сваволя. Не тільки воля, а й сваволя. Чому? Не має прихистку, не має опори. Тікає до зірок, до Чумацького Шляху. А коли допечуть її звідусіль, то вже здіймає бунти, тут тобі отаманщина, смерть. Голови нема.

Д.Б. Що?

О.К. Безголів’я. Недоформовано розум у нації.

Д.Б. Націю, кажуть, недоформовано.

О.К. Це те саме.

Багатолітнє гноблення, геноцид, злидні – то наша плата за відмову од власного земного шляху на користь емпіреїв, за відмову од свого призначення. Такою є правда.

Д.Б. Ми гидуємо насиллям, гидуємо несправедливістю і летимо від усього того до вирію. Все зрозуміло.

О.К. І однаково змушені жити посеред абсурду. Тут і не тут, ми і не ми. ‘На нашій, не своїй землі’. Не в москалеві справа, а в нас.

Д.Б. Що ж виходить? Поки у собі той ‘мінус’ не визнати, увесь час звинувачуватимемо довкілля. ‘Світ недосконалий, а я ух який!’ І нікого ж не чіпаємо, а всі нас б’ють. Ой-ой-ой! І разом з тим скиглитимемо: ‘Хочу те, хочу се!’ Грошей, визнання, спокій, славу, підтримку, любов – і всього того ми вимагаємо від катів, що нас, як кажемо, гноблять. Божевілля чистісінької води!

О.К. Ми просто ще не притомні. Кажуть: українці щедрі душі, віддають і діляться усім. Але чому ж в нас така смертельна пустка в суспільному просторі? Мало б бути радісно, благодатно. Справа в тім, що більшість не усвідомлює власне каліцтво. Людина, якщо вона цілісна, то цілісна в усьому свому спектрі. А в нас багато роздвоєних, розколотих, наполовину занімілих людей, і в якомусь реґістрі вони дійсно віддають, але в иншому, глибшому – всмоктують зі страшною силою.

Д.Б. Я відчуваю цю пустку.

О.К. Мої експерименти, ‘польові досліди’ підтверджують це. Я віддаю людям, віддаю і віддаю. Але зворотний ток дуже слабий. Здебільша хапають, хапають і хапають, за інстинктом уже. Це навіть дуже часто не усвідомлюється. І мені доводиться визначати якусь межу, щоб лишитися живим. Моя мама зовсім не вміла цю межу ставити – і пішла рано. Коли б усі віддавали, то всі були б щасливі. Але бояться.

Д.Б. А якщо їм нема чого віддавати?

О.К. Гм…

Д.Б. Це ви талановитий, в вас є той душевний крам, так би мовити, що ви ним можете поділитися, а вони його не мають, вони голодні. Дай, дай… Вони потребують тепла, не зігріті ще. Як вони можуть віддавати?

О.К. Стривайте, тут зачароване коло. Вони не зможуть вхопити суть, якщо навіть ціле життя крастимуть. Це не так робиться. Ти маєш піти у зворотній бік і наштовхнутися на себе самого. Піти у пустоту, у порожнечу. В тебе ніц нема? Ok, іди у те ніщо.

Д.Б. Але чому, чому ми нічого не маємо? Це ж ненормально!

О.К. Тому що, насправді, ми зневірилися у собі. Ми самовідчужені.

Д.Б. Нас, кажуть, відчужила від самих себе Росія, висмоктала нас до нитки.

О.К. Росія – це чорна діра, але ми – ріг достатку. Ріг ніколи не зубожіє. Справа в іншому. Ми не вміємо користатись собою. Фантоми російські на нас не діють, але ми видумуємо власні фантоми. Від повноти, так би мовити, замість того щоб взяти й хоч чомусь дати матеріяльне завершення. Квіти ростуть – ми їх облагородимо, хату збудуємо, бо то необхідність, і все чепурненько, у злагоді з серцем. А от принести на землю відкриття свого розуму, що десь далеко ширяє, потреби не відчуваємо.

Д.Б. Якась розірваність.

О.К. Я про те й веду. А коли розірвано енергетичну структуру – все виливається, як з дірявого горщика.

Д.Б. Або краще сказати – заблокованість. Якась частина нашої істоти заблокована стосовно щоденного життя. Ми це життя бачимо дуже вузько, як з нори.

О.К. Назвіть це як хочете. Факт один: немає цілости.

Д.Б. І немає радости.

О.К. А де немає радости – там скиглення.

Д.Б. Ще і ще.

О.К. Без кінця.

Д.Б. Багато хто це називає духовим життям.

О.К. Вони помиляються.

Д.Б. Що ж робити?

О.К. Підняти себе за волосся.

Д.Б. Чудасія, та й годі!

О.К. Ніхто нам не допоможе. Це як сплеск однією долонею в зенськім коані. Вдавися чи плесни.

Д.Б. Діла…

О.К. А що ви думали? З нами не граються. Шмарклі ніхто підтирати не буде. Навіть смерть тут нічого не вирішує. Ну помер – і що? Має буть сенс.

Д.Б. А що таке сенс?

О.К. Це те, що людина видобуває із себе. Сила.

Д.Б. Свобода.

О.К. Ну ясна річ.

Д.Б. Бідні ми українці. І лиха страшні випали на нашу долю, і круті шляхи долаємо, а щастя все нема. Що тільки не робили! І воювали безліч разів, і трудилися заради світлого майбутнього, і один в одного стріляли за правду. Яке ще випробування забули, який тягар на себе не навалили, щоб врешті заслужити волю?

О.К. От щодо випробувань. Я думаю, сатана це той, хто навіює людям, що чим гірше тим краще. Комуністи були найяскравішим прикладом такого підходу. Проте людина має достатньо природних труднощів на своєму шляху. Що понад те – є брехня.

Д.Б. Отож…

О.К. Отож завдання єдине – звернутись до себе.

Д.Б. Тобто?

О.К. Двигун лише там, усередині. Там джерело. Не зовні, не позичене, куплене, придбане. Не треба нічого купляти. Воно вже є. Perpetuum mobile. Це ви.

Д.Б. Ото й увесь рецепт щастя?

О.К. Ну звісно. Нічого ні від кого не ждати. Ви збагніть тільки – разом спекатися такого обов’язку: щось від когось чекати. Вдумайтеся!

Д.Б. То значить брати силоміць, бити? Війна?

О.К. Ні, це знову зовнішнє. Ви хочете не купить, так відібрати. Це одне й те саме. Ні! Видобути з себе.

Д.Б. Що? Будинок, землю, якісь необхідні речі? З себе?

О.К. І це у тому числі. Якщо ви вже є собою, ви повноцінні, то й ваше життя повернеться так, що не буде нестачі у засобах. Те, що ви називали – це засоби, чи не так? Це ж не мета. Якщо ваша мета – будинок, ви самі себе загнали у пастку. І ні життя, ні будинок у цьому не винні.

Д.Б. Мета не може бути предметом, річчю?

О.К. Мета не може на них зупинятися. Це є біжуча сила. Якщо хочете – цілий світ.

Д.Б. Абстрактно.

О.К. А життя людини конкретне. У цьому великому поєднанні й міститься сенс. Тобто сила. Добро і любов. Робити конкретні речі і не спинятись на них. Віддаватися їм цілком і цілком їх залишати.

Д.Б. Здається, я розумію про що ви кажете. Нас щось тримає. Ми не можемо з чимось розстатися. Може, з маренням?

О.К. В українців є момент уникання інтелектуальної відповідальности за себе. ‘Ледачість розуму’. ‘Якось буде’. Це значною мірою спричинило наші історичні біди. Те, що робиш, роби до кінця і чітко переходь до наступного. Без усяких ‘якось’.

Д.Б. Це самоконтроль?

О.К. Це присутність у власних діях, тотальна. Без спроби комусь догодити. Все дуже просто.

Д.Б. О, ми ж так боїмося завдати комусь прикрости. Але є в тому щось лицемірне. Можливо тому, що потай ми все ж розраховуємо не тільки на себе, а ще на когось.

О.К. Я сам такий. Мені довелося з цим давати собі раду. Це покладання на суспільство, на хід речей, на чиюсь допомогу, якої може не бути. Хід речей, безумовно, слід тримати у полі зору, але це аж ніяк не скасовує власну дію. Власне рішення – унікальне, твоє. Ти збагачуєш світ. Розумієш? Ніхто крім тебе того не зробить. А ми ледачі. Робимо як вже довбнею отримаємо по голові. От що треба збагнути.

Д.Б. Тут парадокс – покладатися на суспільство і одночасно зневажати його. Вірити і не вірити.

О.К. Саме так. Ці дві речі існують одночасно в українцеві. В тому й наша роздвоєність, шизофренія. І вона спричинює нашу закритість. А закритість – матір усіх бід.

Д.Б. Ну, психологія така: ах, ви нічого для мене не робите? То й я не робитиму! А робитиму лишень собі.

О.К. І думки не виникає про те, що отой ‘инший’, хто нічого для тебе ‘не робить’ – це такий самий ти, ображений на світ. І хтось має з тим абсурдом покінчити. Зробити крок.

Д.Б. Та ми ж усі самодостатні! Навіщо крок?

О.К. То не є самодостатність. Самодостатня людина не може бути нещасною. А чому, як гадаєте?

Д.Б. Вона віддає.

О.К. Авжеж! Віддає й не чекає за це нагороди. Самодостатній – це той, хто нічого не потребує. Йому зробити крок взагалі не проблема, такого питання для нього немає в принципі. Самодостатній – не той, що кудись заховався, бо не мислить себе без схованки. А той, що робить належне.

Д.Б. Ага! То наша так звана ‘унікальна космічність’ є попросту схованка!

О.К. Довести власну космічність можна в єдиний спосіб – публічною дією. Позитивною дією. Більше ніяк.

Д.Б. Або лишайся у фантазіях і мріях, або ступай за межі себе.

О.К. Або – або!

Д.Б. А наразі…

О.К. А наразі в нас кожен сам собі всесвіт. І от маємо купу всесвітів, а єдиної соборної української держави не маємо.

Д.Б. Елементарно. Просто захотіти зрозуміти иншу людину, просто забажати. Там в нас щось відморожено, якась анестезія. Чи відбито, я не знаю.

О.К. Для початку непогано, що є усвідомлення: так, нам чогось бракує. Бо ми ж такі досконалі, такі внутрішньо багаті.

Д.Б. Це має бути персональне рішення кожного – зробити крок.

О.К. Персональне рішення кожного. І не чекати за це чогось, а робити другий крок, і так далі. Рухатися, чорт забирай!

Д.Б. Контакт між двома, трьома, чотирма, мільйонами всесвітів – що може бути шляхетніше? Це ж небачена річ. Це ж з’явиться щось абсолютно нове!

О.К. З’явимось ми. Відбудеться кристалізація стрижня. У нас в Україні земля є потужним місцем сили. Стовп між землею й небом працює, він весь час створює сенси. Людність, якщо проводить цю силу, швидко стає динамічним суспільством, виробляє потужну культуру і бачення перспективи. Кристалізується стрижень її життя. То не значить – твердішає, ні, він гнучкий, переливчастий, але структурує свідомість, енергію, відпорний і безперервний.

Д.Б. То це й є ‘національний код’?

О.К. Еге ж. Спільноти просто так не існують. Це космічне явище, хто б там що не казав. Тут нема випадковости.

Д.Б. Я хочу детальніше це розібрати.

О.К. Є небо і є земля, і стовп між ними, енергія. Людство – провідник тої сили. Кожен окремий народ на своєму місці – теж. Кожна людина – теж. Що формує народ? Ареал існування (зовнішній код) і мова, думка (внутрішній код). Ці обидва коди довиявлюють одне одного. Тут розквітає все багатство життя спільноти. Думаймо, що в нас не так. Чому коди не довиявлюються.

Д.Б. Мова!

О.К. Очевидно, упослідженість мови. Але чому? А землю ми свою відчуваємо? Навколишній простір? Добре відчуваємо?

Д.Б. Не сказав би. Оце сміття…

О.К. То лиш один із знаків. Діялог з природою є основа історії. Маємо ми природу? Ні, не маємо. Тільки що на подвір’ї, а далі – звалище. Я бачив років із п’ять назад предивну картину на луках між селами: там унітази валяються, казна-що. Природа – то наше тіло; а що сказать, як ми ока не маєм, рука скоцюрблена, ногу відтято? І найголовніше – ми того не чуємо! Ми повноцінний народ? Нам нецікаве те, що вчора було, позавчора, тим паче сто років тому. Чому історія усуціль у вирвах? Тому що ми скалічені й глухі, і хочемо так залишатись!

Д.Б. Хірург потрібен.

О.К. Ні, не хірург. Нас вже достатньо різали. І самі ми себе шматували. Оця занімілість, оця ледачість мозку, оця зневіра виною всьому. Як жити, коли всі навколо зрадники? Як можна комусь довіряти? А хто довіряє, купочка їх – ті диваки. А ми, ми хто такі, що стоїмо між першими й другими? Зрадники? Чи диваки незбагненні? Відкрити серце – от що нам треба.

Д.Б. То в нас закрите серце??

О.К. А ви як думали? Якби було відкрите, проблеми б не існувало. Незважаючи на всю аґресію і гноблення. Звісно, ми любимо розводитися про свою щирість. То правда, ми щирі. Наполовину. А наполовину – ні. Подивіться чесно, це так.

Д.Б. Наполовину не вміємо просто сказати.

О.К. Не вміємо? Чи не хочемо? Чи боїмося? За нас ніхто не скаже тих слів. Оце й буде історія. Оце й буде життя, незалежність, щастя і воля.

Д.Б. Прорветься.

О.К. Авжеж прорветься. Набридне чекати еліту, бо еліти немає. Її вибито, вона сплатила за свої помилки. Самі скристалізуємо еліту, самі виробимо сенс. Ми – генератор сили. Люди.

Д.Б. Коли прорветься, можуть бути збурення, але стане ясна позиція кожного. Це насправді велика полегкість. Щезне ненависть.

О.К. Зрозуміння, що ми єдність, переважить. Бо в нас умовні ‘ліберали’ й ‘ґрунтяни’ не опоненти, а вороги на смерть.

Д.Б. Це розумова обмеженість, ви як хочете, а я инакше цього пояснити не можу. Одні кричать: ви сатаністи, Неньку продали за вашу чортову свободу, хоча Ненька та нікуди не дівається і спокійно себе відтворює, бо не залежить насправді од того, хто які собі гасла пише, це об’єктивна реальність. А другі ‘толерантно’ хочуть мало не розстріляти перших, загумінкових дурнів, що, бачте, бавляться у міти і не пускають у світле завтра. І от у мене запитання: як можна до такої міри не любити себе, бо ж обидві половини шановного панства – це ми. Це все ми – такі, які ми є.

О.К. Одні відмовляють другим у праві називатися українцями.

Д.Б. Ось!

О.К. Нема єдности, хоча за фактом це частини єдиного тіла.

Д.Б. Тобто тіло саме себе розриває. Вони просто закорковані енергетично, обидві ці групи.

О.К. Ви маєте рацію. Кожна з цих груп несе в собі енергію, якої немає в иншої. Але налагодити обмін не вміють. І це невміння породжує ненависть.

Д.Б. Небажання думати.

О.К. І дослухатися.

Д.Б. Кожен свою рану прикриває, ідучи на багнети.

О.К. Саме так. Хоча воює з собою ж. Ненавидить свою землю, а не чиюсь. Свого ближнього, свого друга, якого вважає перешкодою. Кожен хоче бути адекватним світові, але по-різному розуміє цю адекватність. Хоче бути відповідним стандарту, який вимислив сам. А все, що тому заважає, ненавидить. Але стандартів не існує – є просто ти, той який є. І коли це визнаєш, припиняється війна. І бачиш свої реальні потреби і прагнення. І вони вписуються у світ, і в тому світі є місце всьому. І все пов’язане. А до того ми чужі на цій землі. Вік будемо сваритись через власну неповноцінність, без любови. Бо ті, хто вважає, що пізнав нашу стародавню мудрість, традиції, унікальну могуть і в той же сам час зводять мури навколо себе, брешуть. Як брешуть і ті, хто боїться визнати зв’язок із корінням, із місцем, де вони є і всім, що його напоює. Вони кажуть: трипільські горщики, ха-ха-ха! Ну звісно, яка дотичність Трипілля до українців? Та хоча б така, що це одна й та сама земля. І ці прості речі доводиться пояснювати. Код, ви розумієте?

Д.Б. Ні, це вже занадто складно. І якось містично.

О.К. О, бардзо містично! У кожному клаптику землі до дідька всього, тих же електромагнітних полів, і це ніяка не містика. Кожний ландшафт неповторний. У кожному сидить пам’ять мільйонів літ. Що тут дивного? Це природа. І після того казати, що Трипілля було наче десь на Марсі – то нонсенс. Це та сама земля. Наша земля. І що, на нас це ніяк не впливає? То ми остаточні дурні, якщо вважаємо так.

Д.Б. Але ці… занадто надхненні аматори… проповідники…

О.К. Ну звісно, сидять якісь кумедні дядечки й тітоньки і фантазують про давніх трипільських українців. І пишуть про специфічну українську віру. Авжеж, реґрес. Ми як просвіщенні европейці не можемо того підтримати. Але подумати глибше, побачити весь контекст – ні, то вже не наше. Вибачте, ‘вчені’, які так роблять, нічим не одрізняються од фанатиків ‘трипільської віри’. Така сама секта, лише – снобів-спеціялістів.

Д.Б. Хто такий сноб?

О.К. Той, хто заспокоївся. Кому не цікаві люди, не цікаве взагалі життя. Але життя є джерелом відкриттів, і ніщо більше. Сноб придумує щось ‘над’ життям. І програє. ‘Вульґарне’ б’є його по шиї. Вульґарний народ, вульґарна країна. І т.п. Насправді то є повнота, що тонко і безпомильно відчуває свій зв’язок з усім, і з трипільською культурою в тому числі. Народ, якщо скинути з цього слова усі заяложені сенси – це індивідуальність, підключена до розетки всесвіту. А сноби приміряють свої куці постмодернізми до народного струменя. Це якби щось майже дохле вимірювало життя.

Д.Б. Але ж це ще й зрозуміти треба!

О.К. А щоб зрозуміти, вже треба мати певний рівень енергії! Вже треба бути достатньо живим. Це не в усіх виходить.

Д.Б. Зачароване коло…

О.К. Знову й знову – енергетика. Жива людська енергетика. Потрібен круглий стіл. Обмін. Навчитися. Довіряти. Прийняти як своїх, у своє коло. Инакше – смерть. Не спасешся у космосі чи під землею, помреш. Без порозуміння ти ніщо.

Крок назустріч одне одному. Тобі неприємний той, з того боку? Сноб? Він просто не знає, як инакше. Покажи. Щиро покажи. Перед цим неможливо встояти, навіть льоду. Він рустикальний рудимент? Ти так думаєш? Незграбно поводиться чи висловлюється? Некрасиво, неукшталтовано? Допоможи, покажи як треба. Не плюй. Ти ж можеш. Твоїй свободі заздрять, а ти заздриш тій силі. Полюби її. І той, хто сидить укорінений, але тяжкорухий, не має другого шляху, як тебе полюбити. Порозумійтеся.

Д.Б. ‘Обніміться, брати мої…’

О.К. Ось вони, початки екології! Тоді й матимемо землю під ногами й небо над головою. А повна зацуркованість, штучність – мета імперій. Поділити суспільство на ‘самодостатні’, як їм видається, частини й контролювати його. Орвелл свого часу описав таку схему для всієї цивілізації. По суті це її кінець, безвихідь, замикання на війні. Достатньо щоб ми відповідали кривдникові лайкою на лайку, ненавистю на ненависть, убивством на убивство – і от комуністичний блок, захоплюючи та винищуючи слабких сусідів, наражається на запеклий опір ‘капіталістів’, що мобілізуються, централізуються й мутують у такого самого антилюдського монстра. І хто переможе у цій боротьбі не важливо, бо обидва режими є злом і так або так зіллються в єдину, усепланетну тюрму. Зло вже панує над кожним із цих таборів, що люто ненавидять один одного. А їхні верхівки можуть зовсім непогано дружити.

І той орвеллівський сценарій збиралася втілити Росія, але вільний світ (з нашою допомогою) не став підтакувати їй і залишився вільним, не беручи на озброєння методи аґресора.

Це відкриває шлях у майбутнє.

Д.Б. Як же вести боротьбу із злом?

О.К. Не перейматися ним. Робити належне і не допускати емоцій. Бо ми розбурхане суспільство, молоде.

Д.Б. Молоде?

О.К. Українці, якщо уявляти їх як соборну особистість – підліток. Він вже має від різного штибу ігор (наприклад, ігор у власну ‘літературу’, що підміняють літературу дійсну, дієву, і так далі в инших царинах) переходити до реального життя. Тут ключове слово – що?

Д.Б. Відповідальність.

О.К. Відповідальність як риса дорослої людини. Чітко знати хто ти й де ти, а не наслідувати когось.

Д.Б. А росіяни?

О.К. Росіяни – дитина. Причому дитина, що її все життя жахали й лупцювати батогом. А в деякі моменти давали дрючка до рук і казали: ‘Іди вдар он того, чи того, чи того’. Уявіть собі, що така дитина наробить.

Д.Б. Їй потрібна тотальна реабілітація.

О.К. Тотальна, глобальна. Вона вже взагалі себе не пам’ятає.

Д.Б. Будь-яке суспільство багатошарове. Те, про що ми з вами розмовляємо, – відповідальний шар – то 15-20 відсотків. Наразі так. Є ще шари, що їх кидає туди-сюди – люди без напряму. Є байдужі. Є дуже тяжкі, безпросвітні. Оцей механізм, гігантський мурашник, так чи инакше впливає.

О.К. На особистість?

Д.Б. Так. З загальними намірами й напрямами ми розібрались. Але ж я – окрема людина – маю вберегтися у цьому щоденному вирі. Мені потрібна стратегія поведінки.

О.К. Немає стратегії.

Д.Б. А як ви взаємодієте з суспільством? У Кастанеди, пригадую, було описано, як він сам та його друзі по набуттю ‘магічного знання’ займалися наукою, щоб дисциплінувати себе й вписатися в соціюм. Як ви себе дисциплінуєте? Теж наукою?

О.К. В нашому суспільстві, як воно є, щоб бути дисциплінованим, достатньо просто знаходитися і робити свою справу, незважаючи на його хаос. Наука тут – це вже розкіш, а не необхідний інструмент самоорганізації.

Д.Б. Це має свої як плюси, так і мінуси.

О.К. Так.

Д.Б. Проте й сама наука трансформується.

О.К. Авжеж. Слід дивитися уперед, а не копіювати зразки поведінки. Вчені нав’язують інтелектуальний диктат, але це хиба. Тепер навіть мистецтво науковидне. Однак це зникає, розвіюється прямо зараз. Людина єдина.

Д.Б. Ідеал Відродження? На новому щаблі?

О.К. Безсумнівно. Пульсація людства у часі захоплює все більший і більший простір – думок, поривань, уявлень і дій. І він має бути засвоєний. Після сплеску потуги часто буває трудно, бо на новому обшарі, що відкрився, ми опановуєм незнайомі енергії, збалансовуємо світ, боремо руйнування, нас відкидає назад, але треба вірити в себе. Нагородою стане новий підйом. Ми пережили (і ще доживаємо) падіння імперії, інерцію зла, але вже практично приборкали цю стихію. Злет починається. Універсальна людина на часі. Універсальна – та, що мислить одразу в кількох маштабах. Инакше тепер не можна. Відповідальна людина.

Д.Б. В мене иноді враження, що ми напружуємося із останніх сил.

О.К. Це у вимірі ‘дай – бери’. То правда. Нас пограбували у 90-і, був справжній геноцид. Про це ще скажуть. Тому матеріяльно ми сильно окрадені й працюємо, щоб вижити. Але все пов’язане, і якщо не бути включеним у ширший маштаб, то таки можна загинути. Ширший маштаб дає енергію, напрям, генерує внутрішнє золото, ваше багатство, яке потім переливається у багатство зовнішнє – і тільки так.

Д.Б. Геноцид ще триває.

О.К. Триває, але інтенсивність падає. Сила народу поновлюється. Головне – зформувати для нього адекватну арену дій. Чим ми, власне, і зайняті.

Д.Б. Маємо, однак, винятковий хаос в уявленнях і бажаннях.

О.К. На нашу демократичність наклався тоталітаризм. Що таке тоталітаризм? Московія висисала нашу кров, але їй не потрібна була ані наша голова, ані коріння. Так роблять усі деспотії. Усе, що виростає вище за встановлену мітку – рубається, усе що вкорінюється глибше, аніж дозволено – нищиться. Залишається гіпертрофований стовбур, маленький вершечок і хирявий корінець. Це те, що потрібно імперії. Біомаса. Але ж дерево цілісний організм. Так само і суспільство. І верхівка, і коріння йому потрібні, щоб у ньому циркулювало життя. Гнобляться листя і корені – життя згасає. Стовбур мертвіє і слугує здебільша лиш гарматним м’ясом, напівпритомним ‘насєлєнієм’. Ось що робила Москва. Тобто в нас наразі не усвідомлені обшири коріння і крони нашого дерева. Тому хаос. Думки незрілі, сирі, уявлення хибні, бажання абсурдні. Все це треба звести докупи, розглянути, проаналізувати, впорядкувати і, врешті, підвести риску. Наш вроджений демократизм базується на душевній силі, винятковій плодючості ґрунту, позитивному ставленні до світу, але йому обрубали віття й корінь – маємо це усвідомити і оживити півмертве тіло.

Д.Б. Ми енергетично діряві – саме тому що верхівка наша і низ звиродніли.

О.К. Так, витрати енергії були страшенні. Тепер слід зібрати її, переспрямувати й ростити своє дерево вглиб і в вишину. От це власне й відбувається. Творення нового контексту із використанням власних, відновлених сил.

Д.Б. Причому робити це в умовах війни.

О.К. Війна не вщухає. Наприкінці Союзу вбивали прицільно, тихо, і саме тих, хто згодом міг сильно зашкодити бандитам. Потім – ‘перебудова’, роби що хочеш. У цей період бандити вже масово зачищали самостійних людей, і так зберегли свою владу й систему номенклатури. Нарешті, розпався Союз, і вся ця бандота сказала: ‘Ви хочете свободи? Добре. Отримуйте свою свободу. Отримуйте разом з нею рекет, злидні, пограбування народу до нитки, інформаційні фільтри – і ми подивимось, що ви з цією свободою робитимете’.

Д.Б. Коли несила голови підняти через бідність і темряву.

О.К. Так. І з цього болота нам доводиться вилазити. Більшість людей не може повноцінно жити – вона мусить битися за життя. Економічно битися за своє існування. Це влаштовано навмисно, щоб ми не мали часу і сил на саморозвиток, на власну реалізацію, не заважали тим, хто ‘формує тренди’, надалі їх формувати.

Щодо номенклатури. І її представники нікуди не подівалися. Вони демократично пишуть у соцмережах, здається, ви можете їх торкнутися, але це ілюзія. Вас розділяє одна проста річ. Вони можуть, приміром, поїхати на берлінський книжковий ярмарок, а ви ні. Вас розділяє ресурс. Допоки кожна людина не матиме ресурсу для задоволення своїх базових гуманітарних потреб, говорити про демократію смішно. І клани збережуться.

Д.Б. Це вже більше економічне питання.

О.К. Це сукупне питання. Це питання контексту, ландшафту, у якому ми всі перебуваємо. Найбільш хибна його ознака, що досі зберігається – людину визначає місце, на якому вона перебуває, а не навпаки (тобто, принцип номенклатури, ‘обраної’ касти).

Д.Б. Хтось може судити, а хтось ні. Точніше, його слова не матимуть ваги.

О.К. Де-факто це монополія на судження, на думку, на те, що вважати правильним, а що неправильним. Хоча формально в нас начебто всі думки рівноважні. Я підкреслюю – думки, а не пропаґандивні штампи. Не ідеологеми.

Це тема гуманітарної війни, яка тепер розгортається. Війна за людину. Україна – один з театрів воєнних дій. Ми це сприймаємо головно як інформаційну аґресію Московії з метою понищити нас, нашу правду, нашу душу, і це так, але тим воно не обмежується. У глобальному маштабі ведеться війна проти правди взагалі, об’являється, що правди не існує (а натомість є така собі ‘постправда’ – аморфна картина, де будь-який деталь можна висмикнути й замінити иншим, якщо це потрібно), бо точки зору можуть, мовляв, безкінечно множитися, і самі факти з чийогось погляду перестають бути фактами, а отже нема на що спиратися і треба спокійно пливти за течією, і в тій течії радісно споглядати її різноманіття, та й по всьому. Але подивіться що відбувається: одночасно з цим диктуються певні стереотипи, моделі поведінки, накладаються табу на теми для обговорення, зостаються поза увагою цілі ділянки життя. А чому? Тому що відкинувши поняття факту, поняття правди, ми відкидаємо й дію, бо дія завжди об’єктивна й непідконтрольна, така її суть. І з цієї позиції душиться все, де виникає або може виникнути справжня дія, адже її просто не повинно бути у цій ґранично раціоналізованій абстрактній схемі.

Д.Б. Це назвали ‘постмодерний тоталітаризм’, так? По суті, це просто по-новому оформлена брехня. Проголошується, так би мовити, рівність точок зору, а на ділі котрісь із них ‘рівніші’ за решту.

О.К. Це узурпація інтелектуальної влади, бо ніхто не делегував носіїв цих певних точок зору як гуманітарних законодавців. Політичними термінами висловлюючись, не було ‘чесних виборів’, де люди могли б познайомитися з усім спектром позицій.

Д.Б. Я хочу зауважити, що тут ми не беремо екстремізм.

О.К. Ми не беремо екстремізм, будь-яку форму ізоляціонізму, вперте торування шляху до заздалегідь окресленої догми, взагалі будь-яку ідеологію, якщо вона є метою, вінцем суспільного руху, грубо кажучи, будь-який ‘-ізм’. Ми кажемо про незалежну, неупереджену, засновану на фактах, вільну точку зору, без еґоїзму й страху – і ось подібні точки зору мають бути всі представлені, мають контактувати, і це є життя. Тоді ми наблизимося до розуміння реальности, в якій перебуваємо.

Д.Б. Отже, кричущо потрібна демократизація у культурі. Демократія в нас там віртуальна.

О.К. У клановому суспільстві, як-от наше, культура теж кланова. Це ясно.

Д.Б. А без неї нікуди. Культура – дороговказ для всієї країни. Прожектор у майбутнє.

О.К. Якщо вона виконує власну ролю. Якщо ж вона приватизована і служить, щоб нагороджувати одне одного ‘за здобутки’, то це вже декорація. Вона не несе жодного корисного навантаження. Це мертве одоробло, яке народ пре на собі так само як маєтки олігархів.

Д.Б. Що робити? Як я розумію, реформувати систему ізсередини неможливо?

О.К. Тільки ізсередини – ні. Але я не за те, щоб бездумно валяти систему ззовні. Очевидно, що треба запустити альтернативні джерела творчої енергетики. Усунути монополію на гуманітарну владу. Треба, щоб люди поза системою повірили в себе і координувалися, розуміючи, що система їм не потрібна. Тоді, хоч-не-хоч, а система розпадеться, а все добре, що вона має, увіллється у новий потік. Систему потрібно одімкнути од ресурсу, але з головою. Не треба нам вибухів. Це підсилює хаос, а отже і систему, яка ним кормиться. І Феніксом постає з попелу ще могутнішою. Піднятися в вищий простір, маштабувати, бачити даль – ось що нам треба. Мета притягує сили. Структурує стрижень. Тільки так. За ресурси не треба битися, треба їх створювати. А основний ресурс – людська спрямованість.

Д.Б. Нові сенси.

О.К. Так. Бо все вже виссане споживачами, лишилися одні лушпайки. На часі творчість.

Тут я хочу підкреслити, що сенс – то не формальна цяцька. Сенс – енергія, життя, імпульс, що вже потім відливається у слова (музику, дію).

Д.Б. Тепер його нема, він як вода іде у пісок нашого світу.

О.К. Ми живемо у ментальній і душевній пустелі. Треба це чітко розуміти. Питання постало руба: або лишайся споживачем і гинь од спраги, або навчися творити.

Д.Б. Жорстокий вибір.

О.К. Людина істота лінива. Підхльоснути її можна лиш смертю.

Д.Б. Більшість людей – так.

О.К. Коли люди побачать навколо тотальну смерть, вони матимуть шанс. Це буде не той ландшафт, якого вони хочуть, але все ж таки це буде безперервний ландшафт.

Д.Б. Це буде пробудження, чи не так?

О.К. Так, бо вони врешті отримають цілісний світ. Смертельний, але цілісний. І вже від них залежатиме, чи перетворити його на живлющий.

Д.Б. Воля, рішення, дія.

О.К. Ситуація нас плавно підводить до усвідомлення, що екологія річ тотальна. Я не можу насмітити отам, а тут бути хорошим. Нічого не вийде. Людство має трансформуватися. Ми не можемо боротися за мир і вбивати живі істоти. Це нонсенс. Ми не можемо бути щасливі як люди, вбиваючи тварин. Одне суперечить иншому. Нам доведеться подивитися на себе у люстро. Ми маємо визнати, що ми аґресивні, жадібні, нечутливі, тільки після цього в нас з’явиться шанс на одужання. В нашій волі і рішення, і дія.

Д.Б. Трансформація, так.

О.К. Вона вже почалася. Це історична необхідність, оскільки ми виходимо у космос, а для цього повинні навести лад на Землі. І нести далі позитивну, відкриту волю, а не війну.

Д.Б. Зрештою, без цього і подальший проґрес, і пізнання неможливі.

О.К. Неможливі. Бо наступні щаблі пізнання задіюють людину у всій повноті, це мистецтво, і слід до цього бути готовим.

Д.Б. Отже, припинити зневажати й вбивати життя, гармонізувати планету, гармонізувати першою чергою свій мозок, зупинити гарячку наживи і техноцентричну манію, яка є свого роду наркотиком.

О.К. Техніка має йти у паритеті з гуманітаристикою. Останні двісті літ крен був у її бік, і це треба виправити.

Д.Б. Відкриються нові перспективи.

О.К. Як тільки збалансуємо праву й ліву півкулі мозку, це станеться. Причому не лише кожного окремого мозку, а й мізків народів і всього людства як колективних особистостей. Починаємо з самих себе, але пам’ятаємо, що ми також є фокусами (мільйонами й мільярдами фокусів) загальної свідомости, і маємо діяти й там.

Д.Б. Яким буде результат цих дій?

О.К. Головний переломовий пункт нашої революції – революції духу – в тому, що ми починаємо більше давати, аніж брати. Ми зміщаємо центр уваги з зовнішнього на внутрішнє й працюємо з ним, а не з примарами, що забирають нашу енергію, бо, як казав Ліньчі, ‘виконувати роботу, спрямовану назовні, може лише бевзь’. Коли ми припиняємо бути бевзями, наша збережена енергія ‘добудовує’ нас і запускає творчий двигун. Тоді ми даруємо силу безмежно. Ми стаємо вільними, а вільна людина любить.

Д.Б. Ну що ж, уже тепер ми бачимо живі, адекватні острівці майбутнього.

О.К. Складається новий стиль, нова епоха. Космічна ера з земним підґрунтям.

Д.Б. Тож зрошуймо свою внутрішню пустелю водами духу, і зійде наше дерево щастя.

2016 – 2017





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-04-05 14:51:06
Переглядів сторінки твору 182
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.12.09 13:45
Автор у цю хвилину відсутній