ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2017.10.22 16:58
Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині лютий. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,

Олександр Сушко
2017.10.22 16:40
Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Європі здатись я в полон,

Ірина Вовк
2017.10.22 14:02
С.131-133 «Пригадую, якось Панас Карпович Саксаганський, з яким Заньковецька завжди жила дружньо і часто працювала в одній трупі, почав мріяти, як би то було добре улаштувати на літо плавучий «морський театр-корабель». «Пішли б оце до Севастополя, - гов

Маркіяна Рай
2017.10.22 09:10
Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі - не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна,
Причаститись до неї так вп

Маркіяна Рай
2017.10.22 09:02
Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи, -
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені із грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Я ж

Ольга Паучек
2017.10.22 08:58
Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...

Микола Соболь
2017.10.22 05:16
Не тужся, не кричи щосили,
Всі автобани та шляхи
Потоптані, ними ходили:
І так, і сяк, і навпрошки…
Чудес шукати годі в місті,
Зверни з дороги та іди.
Туди, де роси чисті-чисті,
А смак джерельної води –

Володимир Бойко
2017.10.22 00:33
В житті без завтрашнього дня
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати

Кристіан Грей
2017.10.21 21:11
A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці 11 миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!

Іван Потьомкін
2017.10.21 20:55
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір упо

Нінель Новікова
2017.10.21 12:22
Ця абрикоса,
Наче осіння жінка!
Гірчить красою…

2017

Любов Бенедишин
2017.10.21 11:58
Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

Лариса Пугачук
2017.10.21 00:06
переганяючи у вільному падінні проміння сонць
закони фізики змітаючи недбало з доріг
вогнем любові спалюючи пустоту
нові шляхи вихоплюючи зірко
спиняючись у точках росту просто
народжуючи світло
світ наповнюючи ним

Ярослав Чорногуз
2017.10.20 23:22
Вже у саду печально вечоріє,
І холод заповзає під пальто.
Імла все більше опускає вії
На цей осінній затишний куток.

Руда сосна красується гілками,
Немов додолу ллє загуслий мед,
Як та чарівна жінка. В пору саме

Нінель Новікова
2017.10.20 22:02
Яскраве листя,
Похмуре, сіре небо –
Тихий сум душі…


2017

Роксолана Вірлан
2017.10.20 20:09
Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20

Микола Соболь
2017.01.25

Яна Правобережная
2016.05.02

Арбер Йамолсен
2016.03.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Лесь Українець (2016) / Поеми

 ***
Ой були часи непро́сті,
Що годі й казати,
Ладналися запорожці
В похід вирушати.

Виступали, виходжали
Ранесенько вранці,
Визволяти поспішали
Полонених-бранців.

Бо попали в буцегарню,
До панів у пастку;
Сподіватися не варто
На панськую ласку.

«Сподіваймося ж, панове,
На Господа-Бога,
Щоб зберіг наші голови
Від лиха гіркого.»

Отак виїжджали хлопці,
Кіньми вигравали,
На спекотному сонці
Спини вигрівали.

А на тілі голому
Нема обладунку,
На козацьку голову
Нема порятунку.

Тільки шабля у правиці
Міцній помагає,
Козака від шибениці
Перестерігає.

Тільки Бог оберігає
Козака в поході,
Помагає з ворогами
Лютими бороться.

«Вороги невситимі,
Пани проклятущі,
Будем шаблями судити
Ми вас якнайдужче!

Ідемо к вам у гостину
Братів визволяти,
Наші латані свитини
На плаття міняти.

Не віддамо на поругу
Віру православну,
На вимоги недолугі
Відповімо славно!

Погуляють бистрі коні
Прудкими ногами,
Станемо на перепоні
Унії плюгавій!»

Отак ішло-храбрувало
Щире товариство,
Коли це вже й прибувало
На вказане місце.

«Он де було панське військо
Гайдамак спіймало.» –
Відказали люде швидко,
Як їх запитали.

«Кого не спіймало, чимало
Тих перегубило;
Така бідолах чекала
Недоля немила.

А пан той маєток має
Не кріпко далеко,
Тільки ж добре, хлопці, дбає
Про свою безпеку:

В нього надвірного війська
Мо двісті вояків –
Ми їх бачили зблизька,
Собак ледаяких.

А темниця он-де буде –
Іздалеку мріє,
А в темниці тій закуте
Товариство мліє.»

Отже теє зачували
Козаки уважно,
Барзо людям дякували
За поміч одважну.

Та радились дотемна́
В засідці чекати,
А як надійде пора,
Темну відчиняти.

Позбиралися під стріху
У спільницьку хату
І таку розмову тиху
Стали розмовляти:

(гуртом)

«Ой, колись на Запорожжі
Діялося славно;
Торби були непорожні
І гармати справні.

Мали право, мали волю
Долю вибирати.
А тепер – хіба це воля? –
Кайдани та ґрати.

Ані в море не сходити,
Ні вдома гульнути;
Де не ступиш - заплатити
За все треба всюди.

Запродала нас старшина
Москалям і ляхам:
«Нема іньшої стежини
Чи другого шляху.»

Ой, не брешіть, вовкулаки,
Знаєте багацько!
Поки Січ нам буде мати,
Поки Луг нам батько,

Будем волю боронить,
За правду стояти;
Ще нам ляхи не пани,
Москалі не бра́ти!

Чи не з того починалось,
Як на Україні
Товариство зібралося
Битись до загину?

Від неволі та розбоїв
Катів-бусурменів
Боронилися юрбою
В сутичках шалених.

Ясири перестрівали
На Чорному Шля́ху,
З усіх бо́ків налітали
На вражу ватагу,

А невольників звільняли,
Ланцюги рубали,
Із рук-ніг пошмугляних
Кайдани знімали,

До невільничого ринку
Іти не пускали,
За погану поведінку
Провчали шакалів.

А наш гетьман Вишневецький
Був вояка хвацький,
Звільняв люд невільницький
З городів татарських.

Та піймали орлика
Люди нехороші,
Схопили, недовірки,
Продали за гроші.

Ой віддали султанові
Байду-відчаяку,
Ох не поталанило
Висіти на га́ку!

Але будувалося
На Хортиці місто,
Але набувалися
Запорожці хисту.

І завзятого гетьма́на
Самійла Кішку
У полон взяли османи
Не заіграшки.

Прогарував на галері
Пів доброго віку,
Та не з’їла холера
Такого шуліку!

Висвободився з полону,
Вернувся додому,
Але кров не охолола
У тілі живому.

Помиривши товариство,
Став гетьманувати –
Заходився дуже бистро
Справи поправляти.

А наш батько Сагайдачний
Був гетьман моторний,
Водив фльоту козацьку
По морі Чорнім.

Добував міцні фортеці,
Звільняючи бранців,
Воював порти турецькі
А також татарські.

Було в Кафі викидали
Золото із чо́внів,
А ті чо́вни набирали
Невольників повні.

Допливали славні чайки
Аж до Царгороду,
Дратували надзвичайно
Султана гордого.

Оттоді козацька слава
На весь світ гриміла,
Тоді віру православну
Боронити вміли.

А ще якби наші браття
Нас не оббирали,
А жили б з нами по правді
Та злагоду мали,

Отоді ніяка сила
Нас би не здолала,
Загроза б нам не грозила,
Воля б наша грала.

Чом же браття слов’янські
Братів не признали?
Чом за віру християнську
Укупі не стали?

Замісць хитрому султану
Братів продавати,
Могли б із братами жадану
Угоду складати.

Якби ж ви Йвана Підкову
Нишком не скарали,
Ми б недовіру спадкову
К вам не відчували.

І якби на Солониці
Людей не оточили,
Та, попри обітницю,
Не понівечили,

І якби Сулиму Йвана
Хитро не спіймали
І без сумніву й вагання
Не замордували,

Тоді б наші лицарі
Знову не помщались,
Бо ми вам коритися
Весь час не збирались.

А якби ви свої віжки
Трохи попустили,
То й ми кривди колишні
З часом би простили.

Якби людей християнських
Так не катували,
Ми б тоді шабель козацьких
На вас не здіймали.

Якби православну віру
Так не утискали,
Та руки свої надміру
Не порозпускали,

Ми до вас би глибокої
Обиди не мали,
Проживали б у спокої
І вас не займали.

А так довелось просити
В хана допомоги
Щоби шляхту ненаситну
Приборкати трохи.

Та вже ж нарід український
Тоді згуртувався!
Та вже ж батько наш Хмельницький
Добре постарався!

Та недовго Україна
Миром утішалась,
Вже незабаром руїна
Страшна наближалась.

Не хотіли дарувати
Ляхи нам свободу,
І татари марнувати
Не стали нагоду.

Заповзялися ще дужче
Завдавати болю,
Відбирати найдорожче –
Дім, життя і волю.

Тому у Переяславі
Козаки на раді
До царя православного
Згодились пристати.

Та біда: не стало батька,
Богдана не стало.
Відтоді війна хижацька
Йшла безперестану.

Паювали Україну,
В кого руки довгі,
А козацькая родина
Розлаялась зовсім:

Пан Виговський Україну
До Польщі вертає,
Тільки Польщу Україна
Добре пам’ятає.

А господин Самойлович
Цареві послушний;
До булави охочий,
До шаблі ж – не дуже.

А добродій Дорошенко
К Туреччині клонить,
Та козаки вороженьків
У три шиї гонять.

Тільки Сірко-характерник
Не хилить ніку́ди,
Свою віру, свою землю
Не дає закути.

Один Сірко-чародійник,
Отаман завзятий,
Не полишає надії
Волю відстояти.

Але важко було, батьку,
Мрію ту здійснити,
Коли звідусіль собацькі
Обступали злидні.

І старшина лукава
З тих пір запаніла.
А колись із козаками
І пила, і їла.

А тоді забагатіла,
Людей підгортала;
Грабувала що хотіла –
Гірше ляхів стала!

Та найбільше вас Мазепа,
Глитаїв, розбестив.
А ще тримав коло себе
Сердюків кремезних.

Пороздавав наші землі
Своїм посіпакам
Та всіляким ненажерам –
Царським вурдалакам.

Попустив набудувати
Кріпості російські,
Стали у них пробувати
Спостережні ві́йська.

То не нам на допомогу
Вони прибували,
То за нами пильним оком
З Москви наглядали.

Наше право зневажали,
Своє утверди́ли,
Нашій волі заважали
І кривди чинили.

Це, Мазепо, Україну
Твоє властолюбство
Заганяло у могилу
Народобанкрутства.

А коли ти спохватився,
До чого доходе,
При нагоді відхрестився
Від такої згоди.

Та на лихо Україні
Вийшло якнайгірше
(Хтось колись про це сумливі
Писатиме ві́рші):

Запорожці вагалися,
На чий бік пристати,
Бо не підлягалися
Ні під чию владу.

Так і розкололися
На дві половини.
«Будемо боротися,
Хлопці, до загину!

За права наші попрані
Станемо оружно,
Покараємо тиранів,
Що не жили дружно!»

Так завзятий Гордієнко
Заклика́в до бою,
Залучився підтримкою
Таки чималою.

Та багато не хотіли
З царем воювати,
А декотрі царю ділом
Стали спомагати.

Помагали вирізати
Батурин-столицю,
Помагали руйнувати
Січ Чортомлицьку…

Отак, єдності не мавши,
Стеряли ми волю.
А Москва, того й чекавши,
Міцніла поволі.

А тоді за вірну службу
На війні турецькій
Поселили нам недружніх
Новопоселенців.

Наших предків дідівщину –
Степи, ліси й лу́ги
Захопили, винищили,
Нікого не слухали.

Ой та й сили кінчалися
Всім протистояти,
Дужче затягалася
Мотузка проклята.

Запорожців нехтували,
На лінію гнали.
Запорожці ремствували,
Та сили теряли.

А цюди, на Брацлавщину,
Повернулись ляхи –
У могилу Козаччини
Добивати цвя́хи.

Знову люд закріпачили,
Мучили, глумили,
Але й ми гайдамачити
Непогано вміли.

Та догайдамачилися
Залізняк і Гонта…
До сьогодні жахаюся,
Як згадаю Кодню.

А вже ці турецькі війни
Всіх нас позживають:
Щире товариство гине,
Користі ж немає…

Отак, браття, сплюндрували
Неньку-Україну,
Роздерли, розпаювали
Квітучу долину.

А людей ізнехтували,
Слугами зробили.
Волю нашу вгамували,
Майже погубили.

Москалі нас утискають
Дедалі сильніше,
Пильним оком назирають
Дедалі пильніше,

А ляхи своє тримають,
Вчепившись зубами,
Шкури із людей здирають
Разом із жидами.

Від того на серці тяжко
І на душі мулько.
Тягнеться рука до пляшки…
А подай-но люльку!»

Отакії гомонілись
У тій хаті речі,
А тим часом охопила
Хату темереча.

Заступила хмара сива
Місяць гостророгий,
Лаштувалася смілива
Ватага в дорогу.

Виходили хлопці з сіней,
Чухаючи скроні,
З шаблями на поясинах
Сідали на коней.

Розчинялися ворота,
Пугикали сови.
Тоді ватажок Голота
Узяв таке слово:

«Добре, браття, будем жити
І Бога хвалити.
Свободою дорожити,
Свободу хранити.

Буде суд, которий вище,
Чесно осуджати.
Душа вічна, то навіщо
Тіло ощажати?

Не попустімо ж катюгам
Братів мордувати,
Надійшла пора хапугам
Борги віддавати!

Погуляймо, пригадаймо
Колишнюю славу,
Шабельками помахаймо
Наліво й направо!»

Ой у лісі темному
Тіні сновигають,
Козаки до темної
Верхи прибувають.

Своїх коней припинають
Хутко на узліссі,
Свої вуха наставляють,
Обмірковують мислі.

Залишали тут залогу –
Як і домовлялись,
Та в долину розлогу
Крадькома спускались.

До фортеці, де в підвалі,
В сирім казематі
Чекали своєї кари
Бідолашні бранці.

А тим часом у темниці
Товариство мліло,
І тої сумної миті
Таке гомоніло:

«Оце, браття, погуляли
Ми з вами нівроку,
Добрих козаків стеряли
У сутичці много.

А тепер на нашій страті
Пани порегочуть,
Наші голови чубаті
Відітнуть охоче.

Чи посадовлять на палю,
Як їм заманеться,
А якась глузлива пані
Із нас посміється.

Та найпевніше повісять
Дриґати ногами,
Тоді у могилі в лісі
Вкупі поховають.

Чи на чотири частини
Тіла четвертують
І по різних місцинах
Понарозкидують.

Ой, друзі мої безродні,
А я ж не безрідний!
Сумуватиме за мною
Жінка моя бідна.

І батьки мене та брата
Більше не побачать,
Попоплаче наша мати
Слізьми гарячими.

Ой та не лише від того
Нудьга серце душить,
А й тому, що невідома
України будущина.

Чи її, нещасницю,
Також четвертують?
А дітей її тим часом
Закують, одурять?

Чи ж заквітне нова сила
В дусі молодому?
Бо висить на волосині
Воля в нашім домі.

У неволі ро́димося,
У неправді гинем.
Але не погодимося
Нагинати спини!

Ще нам сонце усміхнеться,
Дід Дніпро зрадіє,
Лютий ворог схаменеться
І воля наспіє.

І тоді сім’я велика,
Вільна та заможна
Житиме не знавши лиха
В краї запорозькім.

Де не буде супостата,
Рандаря й магната,
Але будуть син і мати,
Й люди в білих хатах.

Бо не без кінця тривати
Кривді та неправді…
Ану лишень постривайте,
Чи чуєте, браття?»

Аж знадвору чути звуки
В віконце темниці,
Наче ляскають шаблюки
Недалеко звідци.

Та гарцюють по бруківці
Ноги у чоботях –
Ох, заплямує крівця
У цю ніч чийсь одяг.

«Поможи ж тим відчайдухам,
Дай їм сили, Боже,
Що прийшли нам на потугу
В годину тривожну.»

А коли шаблі принишкли
(Пістолі ж мовчали),
У темниці незатишній
Ґрати відчинялись.

«Вечір добрий товариству,
Як ся хлопці мають?
Але ж тут у вас і тісно!
Занудились ма́буть?»

Радісно відповідали
Гайдамаки хором:
«Та вже лиха повидали,
Поморились мором.

Але ж Бог нас не зали́шив
Тут напропадиме.
Та не гаймося, мерщій же
Звідціля ходімо!»

Виходжали із підвалу
Гуртом усі спішно.
«Охорони було мало,
Як не дивовижно.

Та поквапмося, в дорозі
Розкажем подробиці.» –
Під острогом на порозі
Шепотілись хлопці.

З тим – у темряву чкурнули,
Наче розчинились.
Міську браму оминули
Та в за́ліску скрились.

Прибувало до залоги
Товариство швидко;
Місяць не висуне й рога –
Ні дідька не видно!

А до панського маєтку
Дві години верхи –
«Через ліс, тоді на стежку
Одненьку пове́рнем.»

Чорні хмари розтулились,
Заблимали зорі.
Хлопці трохи сповільнились,
Ніби мимоволі.

А насправді то свідомо
Перед панським двором
Не поспішали ґвалтовно
З’явитись невпору.

Підібрались якнайближче,
Озиратись стали,
А в пана із вікон блище –
Чи ж то рано встали?

Ні, панам вставати рано
Вдосвіта не треба –
Все й без них буде попране
Й зварене як треба.

Це, звичайно, бенкетують
Ізвечора в пана –
Може й так, чи що святкують,
Видно, непогано.

Коло хати ж нема варти –
Ой, як необачно!
Аж долинають жарти
Зі світлиці гучні.

«А ходімо, хлопці, прямо –
Шаблі наші гострі!
Ходімо нагрянемо
До панів у гості.»

Двері хвацько відмикали,
У сіни входжали.
Пани ж ніц не зачували,
Далі чаркували.

Увіходять хлопці в хату –
Пани й поніміли.
Та кумедні, аж занадто,
Мармизи зробили.

Шаблі зі стіни знімали
Хлопці дуже спритно;
Пани до них не встигали
(Були напідпитку).

Тоді гуртом заламали
Панам руки болісно,
На підлогу становляли
Панів навколішки.

Руки-ноги зв’язували
Та додолу клали,
Козацькими м’язами
Не жартома грали.

Тоді поралися хутко,
Виймали шухляди;
Ось тобі жінчині ху́тра,
Пишні панські шати.

Срібло, золото та гроші –
Усього доволі.
Ой, доволі, та не досить
Викупити волю!

Тоді підходив до пана
Гайдамак чорнявий
І такими словами
До пана промовляв:

«А будь здоров, як ся маєш,
Єретичий сину?
Напився, що й не впізна́єш
Доброго сусіду?

А ти нас заздалегоди
Встиг і пом’янути?
Не думав, що на свободу
Зможемо вислизнути?

Та й індик не сподівався,
Що на юшку пі́де.
Та тепер діватися
Вже йому ні́де.

А ти від кордону родину
Подалі тримаєш?
Либонь, не одну хатину
В Україні маєш.

А одвіть же, будь ласкавий,
Чи не тиснуть в пальцях
(Даруй, що такий цікавий),
Жінчині сап’янці?

А скажи-но, будь угодний,
В дітей твоїх тлустих
Від ласощів невиводних
Животи не луснуть?

А дозволь мені спитати,
Чи весело вкупі
З панами бенкетувати,
Поки люди пухнуть?

Поки горбляться, нещасні,
Щоб подушне дати,
Ваші мордяки ковбасні
Щоб прогодувати.

Але ж мало, вражий сину,
Панам завше буде –
Незлюбив мою родину,
Бо, бач, вільні люде!

Бо ж у хуторі панському
Свою хату мають,
Панові не кланяються –
Руку простягають.»

«Хлопські руки потискати
Гидую немиті,» –
Відповідав неласкаво
Пан тієї ж миті.

А за спину заламати
Залюбки візьму́ся,
Ось лишень упіймати
Тебе спроможуся.»

Відрубав на те га́ряче
Гайдамак відразу:
«А годі ж нам, товариші,
Ходить околяса!

Берім під руки-коліна
Та на двір несімо,
Бо вже далі це скигління
Слухати несила.

Виносьмо ж панів із хати,
Та берім кресало,
Та підпалюймо, щоб ватра
До неба дістала.

Підпалюймо панську хату
Людям на забаву,
А мені на відраду
(Пан знає, за яку справу).

А заразом худобу
З хлівів визволяймо
Та з панським подвір’ям добрим
Так само вчиняймо.»

Попорались хлопці хутко,
Нагрілися добре.
Та, похапавши здобутки,
Не гаялись довго.

Та казали наостанок
До панів словами:
«Не залишим паненяток
У світі сиротами.

Хай Бог душі наші грішні
Зрештою пробаче,
Бо грішили ми тоді лиш,
Як давали здачі.

А за ваші гріхи многі
Хай вас Бог осуде,
Суворіший якомога
Нехай з вами буде.»

На тім і скінчилися
Панські відвідини,
Зате получилося
Все, що намітили.

Далі ж – коней поганяли
У сторону Січі
Гаями, поміж ярами,
На кульбаках сидячи.

Покида́ли панський хутір
Саме, як світало.
По обіді коні в луці
Попастися стали.

«Нема коли, коханії,
Потерпіть до дому» –
Лагідно прохали їх
Козаки невтомні.

Та далі широким степом
Углиб просувались,
Коли це вже й ні дерева
Довкруги не зосталось.

Аж то не вовчая зграя
З-за обрію набігала,
Та на поле безкрає
Тінню чорною лягала,

Ген, то дружина грізная
З наміром рішучим
Козаків наздоганяла,
Вихором біжучи.

Хутко розійшлася чутка
Про витівку гайдамацьку,
Не було від того смутку
В хуторі панському.

Але ж панські собачиська
Зібралися спішно –
Мабуть добре плате війську
Краденими грішми.

Позирають через плечі
Козаки з тривогою,
Коли чують такі речі
Ватажка свойого:

«Ой, добре дбайте, мо́лодці,
Коней зупиняйте,
Та в ряд поодинці
Що сім кроків станьте.

Та сухую вискубуйте
Траву обіруч,
Та кинджалами скопуйте
Рівець нашвидкоруч.

Та підпалюйте, хай вітер
Вогонь розповсюдить,
Підляшків гоноровитих
Трохи хай засмутить.

Ой, підпалюймо та хутко
На коней стрибаймо,
Ще бо далеко наш хутір,
Тож не зволікаймо!»

Хлопці слухали уважно
Й докладно робили,
У степу неосяжнім
Пожежу вчинили.

Та повіяв вітер буйний
У сторону лядську,
Застала ляхів дошкульна
Пригода зненацька.

Закурило чорним димом
Широкую ниву,
Зрятувались хлопці дивом
Од панського гніву.

Ой то не зграя соколина
Здобич полювала,
То хоробрая дружина
З походу вертала.

Коли вже й дісталася броду
На тихому місці
Через річку Сині Води
Нижче Торговиці.

Та вже тут не квапилося
Товариство барзо,
Щоби не натрапити
На москівську варту.

«Видається мені, хлопці,
Що на тому боці
Чатуватимуть московські
Непрохані гості.

Надумав разом із ляхом
Москаль нас ізвести,
Запорожця-бідолаху
Під манастир підвести.

Та сіромі-запорожцю
Духу не бракує,
Він по своїй дорожці
Потроху крокує.

Цього ж разу наша стежка
Стороною ляже,
Далі від шляхів бентежних
І загонів вражих.

Є неподалік хатчина,
Зимівник прихильний –
Станемо перепочинем,
Поділимо спільне.»

Згодившись на ту пораду,
Чкурнули до лісу –
Поміж яворів крислатих
Шукати прихистку.

А вже досі й поночіло
У краї бурхливім,
І над чолом височіли
Зорі мерехтливі.

Розсипали жмені щедрі
Перлини блакитні,
Виблискують незліченні
Скарби розмаїтні.

Цього скарбу не привласнять
Пани сріблолюбні,
Ні для кого не погаснуть
Зорі непідкупні.

А найяскравіше світять
Вони сіромасі,
Що блукаючи по світі
Не має запасів.

Сироті безродному
Вказують дорогу
До долі свободної
Крізь муки премногі…

Отож пробирались лісом
Сироти безродні,
В чорне небо дивилися
Очима голодними.

Вели коней, везли здобич
Крадучись по лісі,
До надійного сховища
Згодом добулися.

Посилав тоді Голота
Розвідку до хати,
Верталися перегодом
Хлопці дуже раді:

«Гнізда́ ластівки ворони
Злі не відшукали,
Бо на нашій обороні
Сильні чари стали:

Ліси густі заховали
Хатчину далеко,
Дібровами змуровали –
Дібратись нелегко!

А болота й трясовини
Лягли перед лісом –
Бігли коні безупину,
Та й зупинилися.

Бігли коні, бігли вражі
Та нам навперейми,
Але були коні наші
Вже далеко вельми.

А тепер ходім до дому,
До хати ходімо –
Знімемо нарешті втому
З козацького тіла.

І коням треба спочинок –
Набігались добре,
Намуляли їхні спини
Кульбаки невдобні.»

Тож, порозпрягавши коней,
Здобич паювали.
Та вже здобичі такої
Давно не видали:

Срібло й золото здебільше,
А решта грошима.
Вже вітер в кишені не свище –
Буде на споживок.

Панських коней окрім то́го
Табунець чима́лий,
Голота собі гнідого
Приглянув і чалого.

Та й буде на кожного
По п’ятірко коней,
А решту – до кошового
На Січ відгоним.

А в зимівнику затишно
Й вечеря готова;
«Були ми по всіх закутках,
Але ж тут чудово!»

Отож посідавши до столу
Чарки становили
І такую розмову
Тоді говорили:

«Слава Богу, товариство,
Роботу зробили,
Діло здіяли корисне –
Людей слобонили.

А ще більша Йому слава,
Що живі-здорові
Додому вертаємось
Усі до одного.

Не так було з гайдамаками,
Нашими братами:
Ненароком під байраком
Стрілися з катами.

Була та хоругва панська
Вдесятеро більша,
Появилася зненацька,
Що тут удієш?

Тож давайте пом’янемо
Людей небайдужих,
По чарчині підіймемо
За впокой душі́.

А хто мали родичів –
Родичам поможем,
З гуртової здобичі
Виділимо кошти.

Та хай же нарід вкраїнський
Ці втрати з’єднають,
Тоді нас ніяке військо
Панське не здолає!»

Отож повечеряли хлопці,
Миски спорожнили,
Та на припічку похапцем
Люльки закурили.

Заходилися розмови
Щирі гомоніти,
Коли й сонце світанкове
Стало майоріти.

(1-й козак)

«А що, браття, я частину
Свою прогуляю,
Бо ні дому, ні родини
На світі не маю.

Степ мій дім, а ви – родина
І весь люд бурлацький,
Шабля – то моя дружина,
Україна – матір.

Доля моя по широкім
Степові гуляє,
Жити не буду сто років
(Та хто його знає?)

Та сто років хитатися
Запевне не мушу –
Варто лиш закохатися
В споріднену душу.

Ой тоді своїх коней
Продам вогнегривих,
Та весілля як ніколи
Бучне й гамірливе

Згуляємо по-козацьки,
Музик погукаєм;
Будуть пісні і танці
Під небом безкраїм.

А до того часу хатку
Собі роздобудем,
Та окукобимо гарно –
Як нова буде!

Та й заживем душа в душу,
Загосподарюєм:
Висадимо сад грушевий,
Пасіку влаштуєм.

Будем людей безпритульних
У гості гукати,
Пригощати хруктами,
Медом частувати…»

(2-й козак)

«А я в городі Черкасах
Маю добрих друзів –
Вип’єм пива за шинквасом,
Рибкою закусим.

А зберу на хату грошей
(Ще порозбишачу) –
Візьму дівчину хорошу
Лагідної вдачі.

Будем господарювати
У своєму домі.
А доти не маю хати
І не маю дому…»

(3-й козак)

«А я, браття, в місті Луцьку
Дівчину покинув –
Розійшлися не по-людськи,
В тім моя провина.

Бо це моє розбишацтво
Їй не до вподоби,
Краще нам розбіжатися
По своїх дорогах.

Хай знайде собі такого,
Який буде поряд,
А в козака молодого
Доля – степ да воля.

Але ж мабуть завітаю
В Луцьк на вечорниці,
Ой, іще повидаю
Свою круглолицю.

Привітаю розмовою
Теплою, простою,
Та під небом зоряним
Із нею посто́ю.

Ой чи встигну замиритись,
Чи буде вже пізно?
До заміжньої тулитись
Некрасиво звісно…»

«А у вас за що із паном
Колотнеча сталась?» –
Гайдамак повизволяних
Голота спитався.

Відвічав тоді високий
Хлопець худорлявий,
Чорнобривий, кароокий,
Молодий, чорнявий:

«Жили мої батько й мати
І горя не знали –
Свою землю, свою хату
І господу мали.

Та давно на їхню землю
Цей пан подивлявся
І за ціну мізерну
Купить набивався.

А коли батько з матір’ю
Згоди не давали,
Панські люди за́темна
До них завітали.

Підпалили нову хату,
Разом і госпо́ду,
Зрятувались батько й мати,
Слава Го́споду!

І худобу зрятували,
А хата згоріла.
Торік лишень збудували –
Дощенту зотліла!

А пани на нашу землю
Бумагу зліпили
Та й у суді земському
Землю відсудили.

Ой не з нашими гаманами
Судитися з панами,
Ой не з нашими гетьмана́ми
Добиватись правди!

Тож порадились ми з братом
Моїм нежонатим
Ми за батька й за матір
Панам поквитатись.

Забрав батьків собі в хату
У городі Гарді,
В мене хата небагата,
Але жінка гарна.

Півроку, як побралися,
Ще не маєм діток.
А як оце сталося,
Забули й радіти.

Причепились пани кляті
Ік нашій родині,
Вже не буде в своїй хаті
Спокою віднині.

Тож погодились ми звідти
Гуртом утікати,
А наприкінці садибу
Панську грабувати.

А на визволені гроші
Під Січчю хатину
Придбати ненайдорожчу
В селі гостинному.

Ось поберу матір, батька,
Брата та дружину
Й поїдемо поселяться
На нову місцину.

Доля кинула нам виклик –
Ми його приймаєм,
Забуваємо про прикре,
Смутку не тримаєм.

Тільки спершу ж не вдалося
Діло наше хитре,
Поплатитись довелося
За маневри хибні.

А ще звісно дуже сильно
Не поталанило…
Загинули наші спільники,
А нас полонили.

Серед інших загинув
Друг наш запорозький
(Познайомились у шинку
При битій дорозі.)

Погодився з нами хату
Панську грабувати,
Щоби здобич багату
З нами паювати.

Узявсь нам покривдженим
За ватажка бути,
Був козак досвідчений
І приятель мудрий.

А до нас трьох із братом
У полі пристало
Розбишак десяток
Та бурлак шестеро.

Та случилося нещастя –
На заїзд попали,
Та семеро наших браттів
Навіки пропали.

Та вже й ми не сподівалися
З темниці спасіння,
Але Бог ізглянувся
На наші моління…

То звідки ви дізналися
Про нашу халепу?» –
У Голоти запитався
Цей самий колега.

«Та вже ж ватажок ваш бувший
Був приятель наший,
Та й докотились до наших вух
Чутки ненайкращі.

А коли вже докотились
Свідчення докладні,
Отоді ми й заходились
Вороних сідлати.

Знали ми, що вас тримали
В темному острозі,
І знали, що не чекали
Пани нових гостей.

І що військо розпустили
Пани необачно
Ночувати по квартирах
Ми теж передбачили.

А вже далі свою справу
Знаємо робити,
А за успіх треба й справді
Господа хвалити.»

Іще довго гомоніли,
Уже й сонце встало –
Тоді козаки знесилені
Засинати стали.

А господарі тим часом
Саме прокидались,
Бо ночувати люб’язно
В кухоньці зостались.

А коли вже всі надвечір
Просинатись стали,
То збирали свої речі,
Коней лаштували.

Прощалися, обіймались,
Хатні – звали в гості,
Та й у темряві скривались,
Тікаючи вроздріб.

Промовляв тоді Голота
До козаків мову:
«На конях і в золоті
Їдемо додому!

Тож рушайте, вам відомо,
Де мене шукати,
Я ж бо ще ненадовго
Забарюсь у хаті.

А тоді, як сонце встане,
На Січ попрямую,
Та коней пожену ставних –
Хлопцям подарую.

Та ще мірку грошей дати
На манастир треба,
Ще нам рани лікувати
Виникне потреба.»

Попрощались побратими,
Та й скрились у лісі,
А Голота додрімувати
В кухоньці улігся.

А надранок розставались
Друзі коло хати:
«Ох, нагостювалися
Ми в ваших палатах!

Прийми ж од нас, любий друже,
Щирого дарунка –
П'ятьох кониченьків дужих
Вищого ґатунку.

А жінці твоїй намисто
Барвисте на згадку –
За вечерю, за прихисток
І усмішку гарну.»

Ой по широкому полі
Козак проїжджає,
Стали попастися коні,
Та й він не поспішає.

На сідельці похилився,
Люльку набиває,
Коли зі сторони лісу
Хмара насуває.

Насуває, затуляє
Сонце променисте,
Траву степову гойдає
Вітер поривистий.

А над землею низько
Ластівки літають.
«Це десь дощ уже близько.» –
Козак помишляє.

Аж над обрієм блимнула
Блискавка раптово
І звіддалік долинуло
Відгоміння грому.

Тоді чайка прилітала
Від Дніпра-Славути,
Кигикала-проквиляла
Жалібно та смутно.

«Чом ти, чайко, чом ти, сестро,
Так жалібно плачеш?
Скажи козакові чесно,
Що ти з неба бачиш?

Чи не знак це, що негода
Така розігралась?
Чи не трапилась пригода
На Січі якаясь?»

Чайка ж квилила-кружляла
Та й далі летіла,
Чорна хмара насувала,
Блискавка мигтіла.

Заболіло, защиміло
Серце козакове,
Погнав коней він щосили
В сторону Дніпрову.

Ой, мчить Голота щодуху,
Грозу обганяє,
Несе в серці свому тугу,
Зле передчуває.

Аж ось уже і могили
Сплили перед зором,
А он димарі задиміли
Ген, над горизонтом.

Ось уже й прибуває
Голота до Січі,
Але віри не діймає
В те, що бачать вічі.

Бо то не димарі диміли
Із козацьких печей,
То не тетерю варили
Козаки безпечно,

А то диміли-догорали
Стріхи куріннії,
А по майдану гуляли
Шакали лихії.

Хапали все, як сороки,
Що б де не блистіло.
Навіть хрести церковні –
Поцупили й тії!

Вигоріла, обвалилась
Святая святиня,
В України зупинилось
Серце тої днини.

Заскрипіли осокори
Від вітру лютого,
Скоїлось велике горе
Для нашого люду.

Розридалася хмарина
Рясними сльозами,
Прощалася Україна
Зі своїми синами.

ЕПІЛОГ
Ой не минає руїна,
Аж ніяк, мій друже.
Ой чесним людям на Вкраїні
Непереливки дуже.

Ой Україну паюють,
Ділять, розділяють,
Глитаї одні панують,
А люди конають.

Забулась колишня слава,
Загубилась воля…
Чом же така неласкава
Була до нас доля?

Двісті сорок літ минуло,
Як Січі немає;
Україну обманули,
Як пиріг, розкраяли.

А місця наші святії
Пропали без сліду,
Що й не встигли навіть ми їх
Як слід дослідити.

Покояться під водою
Всі козацькі Січі,
Відбирали нашу волю
Не раз і не двічі!

Усі ж землі захоплені
А Дніпрові кручі
Обурені, пороблені
На стіни вонючі.

Ліси густі поріділи,
А чистії ріки
Зболотіли, поруділи
Коли б не навіки!

Така постає картина
Геть не мальовнича,
Як поглянеш на Вкраїну,
В сумні її вічі.

Розорилась наша хата,
Стоїть, наче пустка.
А була колись багата
Земля наша Руська.

Та збідніли наші душі,
Стерявши свободу;
Свою, кати всюдисущі,
Знаєте роботу!

Рік за роком наступає,
А біль не минає…
Що ж нам досі заважає
Вернутись до раю?

Вже ж ми й незалежні наче,
Вже ж ми наче й вільні,
Чому ж Україна плаче
І досі так сильно?

Самостійні, незалежні,
Не ду́рні, не лежні,
Та немає полегшення
Й на душі бентежно.

Де ж та правда, де та воля,
Крім як на папері? –
Правда й воля лежать кволі
На сирій постелі.

Обідрана Україна
Сиротою плаче.
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто й не баче.

Коли ж голосно та дзвінко
Правда заговоре?!
Чи нам слухати довіку
Базікання хворе?

Який вихід із цієї
Великої скрути? –
Виходу легкого з неї
Нема і не буде.

Довго нам іще страждати,
А може й не дуже…
Важко напевне сказати,
Дорогий мій друже.

Та щоб не чекати марно,
Поки мине буря,
Поки в небі чорні хмари
Розтануть похмурі,

Вирушаймо у дорогу –
Правди дошукатись.
Ох же ця дорога й довга,
Можна й заблукатись!

Та вже лучче заблукати,
Ніж мовчки терпіти.
Не хочу нікого лякати,
Кажу як є, діти.

Угамуймо лють і злобу,
Бо вони нас труять.
Але хай ніхто й ніколи
Більш нас не обдурить!

Пам’ятаймо мову рідну,
Історію знаймо,
Щоб довіку жалюгідно
Не нидіти в наймах.

Бо за нас ніхто не буде
Правду говорити,
Це ж ми з вами і є, люди,
України діти.

А не оті запроданці,
Що нас обкрадають –
Ні стида, ні совісті
Ні грама не мають!

Та не нам на ті розкоші
Заздрісно дивитись –
Хто нечесні має гроші,
Не вміє ділитись.

Бо душа його порожня,
Хоч кишені й повні,
А душа – то річ тотожна
Всередині й зовні.

Що посієш в душі своїй,
Те в ній і ростиме –
Чи троянди, чи бур’яни –
Це душі властиве.

Не гаймося ж, відсадімо
Сади в наших душах.
Підійдім до цього діла
Дбало, небайдуже.

Тоді знову Україна
Засяє щаслива,
Видряпається з руїни,
Буде знов красива.

Попри кривди та образи
Минулі-колишні,
Хай возлюбить цього разу
Ближнього ближній.

Тільки сили об’єднавши,
Дійдемо дорогу
Крізь муки щоякнайтяжчі
До Правди і Бога.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-08-27 01:54:49
Переглядів сторінки твору 252
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.786 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.635 / 5.42)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.784
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2017.10.22 20:02
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-08-27 15:52:09 ]
Може, "знайдемо дорогу"? Дійдемо, якось туманно. Га?
І оце місце хороше для гуморески : "Видряпається з руїни, Буде знов красива." Треба подумати, аби Україна не видряпувалася. Щось інше запропонувати, без заперечення "не". Це ж фінал казки!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лесь Українець (М.К./Л.П.) [ 2017-08-27 18:36:12 ]
Дуже туманні думки, пане Олександре, не розумію до чого ви хилите


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-08-27 15:56:44 ]
І ще одне. Розумію, що віршування у народному стилі дозволяє спрощення, використання дієслівних рим тощо. Але спробуйте не вживати у римах хоча б однорідних прикметників на кшталт "щаслива-красива". Це дуже збіднює твір.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лесь Українець (М.К./Л.П.) [ 2017-08-27 18:33:14 ]
Тобто поезія Шевченка чи, скажімо, Руданського, на вашу думку, бідна? У них таких рим дуже багато


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-08-27 19:17:42 ]
Кажу про сучасне віршування. На той час вони були новаторами. Авторами, які торували першу дорогу. Тому порівняння Вашої поезії та поезій вищезазначених авторів недоречне.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лесь Українець (М.К./Л.П.) [ 2017-08-27 20:03:55 ]
Тобто тоді можна було так писати, а зараз ні?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2017-08-27 21:12:53 ]
Та пишіть. Практика допоможе знайти свій неповторний стиль.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лесь Українець (М.К./Л.П.) [ 2017-08-27 22:38:41 ]
Не знаю, про який пошук стилю ви говорите, я просто пишу про те, що мене цікавить і турбує і не придумую якихось правил чи обмежень на зразок "римувати дієслова не можна" абощо. P.S. А що таке "однорідні" прикметники?