Так буває, падають літаки, потяги сходять з рейок, із трас в кювет автівки, як не було б гірко...але буває так... Добре ніхто не знає, хто кому дасть мідяк, хто порятує життя, а чи протягне руку, хто стане поряд другом, хто буде лиш сміттям...

Я – Є!

Зародження ідеї

Історія, яку я розповім, розпочалася у червні 2013 року, коли ми разом з коханим відпочивали на південному березі Криму.
Наша подорож тривала три тижні, і ми неспішно просувалися, починаючи з Севастополя до Ялти. І саме він, нині покійний, висловив думку, що наступного разу ми обов’язково полетимо відпочивати за кордон.
Тоді я запитала, а куди саме? І він відповів – до Туреччини.
У мене закордонний паспорт був зроблений ще в 2011-му, тому я не вбачала ніяких перепон в здійсненні задуманого плану, крім того, щоб зібратися з думками, фінансами і строками.
Невдовзі стався несподіваний розрив наших стосунків, але через рік спілкування відновилося, адже не могли дві яскраві творчі особистості, поєднані на духовному рівні, ось так просто розірвати зв'язок. Ми кохали один одного, у мене до сих пір нема відповіді, хто кого любив більше, інколи закрадається сумнів, чи любив він мене, чи я його надто сильно, одержима надзвичайною щирістю, талантом і добротою.
У 2015 році його не стало. Але я знала, що рано чи пізно полечу до Туреччини, здійснити те, що ми планували разом.
Мені хотілося побачити на власні очі життя місцевих жителів, її красу і побут, і розповісти тому, хто вже на небі, як там. Зробити те, чого я раніше ніколи не робила, тим паче, люду нашого перебувало там багато.
Анталія, Аланія, Кемер, Белєк, Фєтхіє – ці екзотичні назви розбурхували мою уяву.
Отже, я вирішила летіти.
Обрала Бодрум – не таке розкручене туристичне місто для росіян і українців, облюбоване європейцями, ближче до Греції, от де мала нагоду повправлятися у розмовній англійській. Мене неабияк приваблювала шаленість задуму. І я вже подумки смакувала фантастичні відчуття від недалекого майбутнього.
Чекаючи 13 травня …
Щоденник 28 травня 2017 року

Вчора я лягла спати зморена. Останнім часом я втомлююсь швидко і переважно лежу, бо коли сиджу, то гострий біль під лівою грудниною ближче до сонячного сплетіння заявляє про себе. Це те, що я не знаю, невстановлене ушкодження. Болить також зі спини в області лопатки лівої ближче до хребта, підозрюю, що то є ті самі 9 і 10 ребра, переломи без зміщення. Ще дає про себе знати поясниця, зліва. І от я стараюся акуратно примоститися на ліжку, якось зручніше по діагоналі, обов'язково вкритися, бо руки і ноги мерзнуть страшенно, і забутися у сні. Інколи я жертвую щоденними гігієнічними процедурами, які робила раніше без особливих зусиль, просто менше приймаю душ, менше чищу зуби... Все менше.
Спогади про 13 травня 2017 року
«Коли я у дюті-фрі зачепила пару, що летіла на відпочинок, і потім веселощами розбавляла своє і їхнє перебування в терміналі, хіба я могла подумати, що один випадок переверне все моє життя.
Все почалося з дюті-фрі. Вони вибирали парфуми, я ж хотіла колекціонувати враження. В дюті можна напарфумитись безкоштовно найкращими і найдорожчими тестерами, і я одразу вподобала нішеву парфумерію Герлен. Фрезія, гарденія, щось дуже вишукане і ледь уловиме... Флакончик всього навсього 300 євро... не такі шалені гроші для європейця, як для українця… мені хотілося цей аромат, я марила цими білими квіточками, але здоровий глузд казав ні. Та і мій відпочинок в цілому коштував майже так...
Піднесений настрій, споглядання диковинок зони безмитної торгівлі, дивування цінам, передчуття польоту, селфі, споглядання інсталяцій біля гейту.
Очікування. Той же приємний усміхнений хлопець зі стійки реєстрації, що дав мені заповітне місце біля ілюмінатора, його гарна посмішка і ще раз побажання приємного перельоту.
Салон літака, моє місцечко біля ілюмінатора, я обожнюю літати, я обожнювала це завжди, навіть коли не літала і не знала, як воно. Літати... Приємна пара з Конотопа, виявилось, ми будемо в одному готелі, передчуття польоту, інструктаж стюардес, вивчені і чіткі рухи, добрий гумор, привітання капітана екіпажу Олексія Серебрянського, і «Поїхали!»
Злітна смуга, що аж горить під колесами, коли літак набирає швидкості, і відрив! Ми набираємо висоту, вогні нічного Борисполя віддаляються, у мене захопило дух. Я не відриваюся від ілюмінатора, я губка, яка всотує враження, я троль, який жартує над собою і тим самим робить настрій іншим...я небо...небо вривається в мене і мене нема. Ми минаємо хмари і зверху лише чесне світло місяця і Понтій Пілат з Ієшуа. Вони дивляться мені в душу. А я, пронизана світлом, дивлюся на них і не ховаюся. Я забуваю про те, що я лечу на відпочинок, криштальне небо і сяйво місяця і я, мов на долоні. Зустрічний літак розминається з нашим, його вогники мене відволікають від медитативного стану, в якому я перебувала. «Наташо, глянь» - дьоргаю я сусідку поруч, що трохи задрімала, показуючи на літак, що стрівся нам у небі. Наташа хоче подрімати, а я хочу розбудити її і поділитися враженнями від того, що зараз зникне.
Потім почали виднітися вогні Туреччини. Це неймовірно. Така височінь, а так добре світиться континент. Ми почали збавляти висоту і заходити на посадку. Серебрянський. Як ти гарно посадив літак! Наче пір’їнкою торкнув обличчя сплячої мадонни. Я вражена до глибини душі! Довго потім перебувала під цим приємним враженням, воно мені дало сили і надихнуло не спати, оскільки по прибутті на рецепцію готелю о 3.00 ночі виявилось, що поселити нас зможуть лише о 14.00. Мені потрібні були сили і емоція, яку подарував переліт і посадка, мене тримала на ногах ще одну безсонну добу.
Був ранній ранок, темно, навіть не світало, оскільки нас ще не селили, я вирішила поставити свої речі під відповідальність пари з дюті-фрі і оглянути самостійно територію. Помалу просиналися пташки і своїм співом розпочинали день. Я неквапом пройшлася поміж пальм, квітів, стежкою до моря!
Море! На пляжі лунала тиха музика, турецька молодь сиділа за столиками, в альтанках, на пірсі, спілкувалися, мовчали, палили, пили, любителі нічного життя. Я присіла на турецькому матрасику аби подихати морем. Послухати хвилі. Закріпити себе у цьому місці і просторі.»

Про готель і Бодрум

«Коли я згадую той ранок, як ми прибули в готель, то необхідно сказати і про людей, з якими я мала честь познайомитися, саме так, простих і відкритих, хороших і з гумором людей.
Не ідеальних, але ж і я не ідеальна.
Отже, ми, найнаполегливіші борці за поселення в номері, лишились на рецепції. Нас було кілька. Пара Геннадій і Оля з Києва, двоє друзів Аня і Андрій із дюті-фрі, Лариса із Прилук.
Я і Лариса приїхали поодинці, ми всі сиділи на рецепції і чекали, що ситуація з поселенням от-от вирішиться. Кава з автомату була не надто смачною, але згодом ми звикли до нового смаку, поки ж сиділи на диванчиках і у кріслах і я жартувала. Всіх треба було тримати в тонусі, тому я знайшла тему - а як наш пілот посадив літак. І всі підтримали. Кажу – я закохалася, так гарно посадив, справді. Давай думати, як можна прилюдно від усіх подякувати десь на просторах інтернету тому Олексію Серебрянському. Думали гуртом, зметикували, що в спільноті «Вінд роуз» на фейсбук буде в тему. І гуртом почали складати варіанти подяки.
Сміялися, жартували, зрештою справу було зроблено. Наближався ранок і сніданок.
Парам запропонували 2 номери, але ми так здружилися, що мені і Ларисі ці люди запропонували розділитися і поставити тимчасово речі у них у номерах. Заодно і перевдягнутися до сніданку, а потім, щоб не марнувати час до 14.00 піти на пляж.
Так і зробила. Оля і Геннадій мене прихистили, я змогла вільно переодягнутися у ванній кімнаті, повісити плащ до шафи, намастити себе кремами від засмаги і одягнутися відповідно погоді і відпочинку. І ми вирушили на сніданок. Прийшли першими, на тацях в асортименті красувалися шматочки сиру, як я скучила за таким асортиментом в одному місці!!! Сир, багато сиру, оливки, свіжа зелень, кава!!! Ідеальний сніданок!!! Згодом підійшли мої нові знайомі Андрій, Аня і Лариса. Ми гуртом снідали, сміялися, ділилися враженнями від готелю, їжі, території, моря, нас чекало багато справ!»
Відгук, залишений на сайті для мандрівників: «Готель сподобався. Просторий і чистий номер. Багато повітря, чудовий вид із вікна на море, балкончик, справна техніка, все дихало новизною і охайністю. Хоча не всі номери були такими. Мене селили останньою, тому гарний номер розцінювався як винагорода за янгольське терпіння.»
Був іще не сезон, затишно, а в ніч на 22 травня я не могла стулити повік, це вже було після госпіталю, дискотека гула до 4 ранку і заснути було неможливо. Для любителів цілодобових тусовок – саме те.
Прибирали посередньо, адже якщо не кладеш заслужений «one dollar», то і сміття не винесуть.
Величезна територія, якою приємно прогулятися між білими будиночками-бунгало посеред екзотичних квітів і рослин. Два басейни. Море.
Все було загалом нормально. Можна було нікуди не виходити, адже чужа країна, де панують східні правила і традиції, інша віра, і дівчині самій страшно ось так вільно пізнавати її простори. Але цікавість пізнати місцевість краще перемогла, і я придбала екскурсію у готельного гіда туроператора аби продовжити безпечно знайомство з цією дивовижною країною.
18 травня всю ніч був дощ. Дорога слизька. І наш автобус перевернувся в кювет на шляху до Памуккале, це і зіпсувало весь відпочинок.

Аварія. Пост на Фейсбук

Пост розмістила на Фейсбук 27 травня, уже по прибутті в Україну, в ніч, від безвиході і розпачу, так як ніхто по прибутті на Батьківщину – ні турагент, ні туроператор не поцікавилися моїм станом здоров’я і самопочуттям.
Я виявилася зайвим елементом у всій цій моторошній історії. Текст написано в ту саму безсонну ніч дискотечного гупання за вікнами готелю.
22 травня 2017 року, ніч
«У мене халепа... прошу максимальний репост!
Справа делікатна. Я поїхала відпочивати до Туреччини і мій відпочинок мав тривати з 13 по 20 травня 2017 року.
18 травня я і ще 15 людей поїхали в тур екскурсійний в Памуккале, придбаний у туроператора, що нас привіз, «Join up!», ціна була вища, але нам пояснювали це кількома факторами, такими як комфортабельний автобус, безпека, російськомовний гід, відпочивший водій, страховка, у наших полісах страхових медична опіка становить 15 тисяч доларів максимум і 1000 доларів нещасний випадок. А також казали, що якщо ми придбаємо у вуличних агенцій, де майже в 2 рази нижча ціна, то ніяким чином не будемо захищені.
Я з тими людьми направлялися в Памуккале, дощ йшов зрання, але екскурсія не відмінялась, і ми вирушили, незважаючи на нельотну погоду.
ДТП сталося зранку 18 травня, слизька дорога, водій не справився з керуванням і наш автобус повернуло на швидкості і перевернуло в кювет. Я сиділа спереду, якщо дивитися по ходу автобуса, то справа біля вікна, поруч з екскурсоводом.
Шок, крики, стогін. Жах охопив усіх нас. Я встала і почала намагатися вибити лобове скло, водій та гід допомогли. Вибралась, загнавши дрібне скло в ногу і руку, з руки скалки витягла сама…Зі стопи вже в госпіталі витягли через кілька днів…
Я кричала, просто від того, що удар прийшовся на ліву сторону тулуба і я знала, що у мене можуть бути переломи, забій, боялась крововиливу і задихалась…
Кричала, від болю, шоку, розпачу!!!
Помалу почали виходити люди і декого виносили, кров, гамір, проїжджа частина наповнилась тими, хто їхав дорогою тією ж, і вони стали допомагати, визивати швидку, жандармерію, мені було боляче, крик мій лунав безперервно, я задихалась… Боялась відключитися…
У мене не було при собі тих документів по страховці, коли нас почали везти по лікарнях, то я думала лиш про те, щоб лишитись живою. Не втратити свідомість… Адже ударилась і головою.
Нас госпіталізували, я була лежача, як привезли на ношах так і несли, просвітили, вкололи щось, я навіть ридати не могла, кричала, боячись задихнутись, потім німі сльози змінили крик…
Коли мене визначили в палату, до нас був приставлений наглядачем і перекладачем працівник туроператора, він перекладав, піднімав і допомагав лягти мені згодом, адже в палаті я була одна, кнопка виклику медперсоналу не діяла, і догукатися нікого я не могла, а якщо і догукалась – то турецької я не знаю…
І ще інші працівники компанії туроператора були там, я боролась з болем, приймаючи дзвінки з телефона представника компанії туроператора, типу адвокат подзвонив, потім сказали, що в посольстві вже знають, з аеропорту прийшов мужик дав візитку, з жандармерії слідчий…
Наче всі в курсі справи і піклуються, отже не пропадемо…
Але за умовами страховки визначені випадки страхові, медична страховка 15000 доларів, від нещасного випадку 1000 доларів , багаж 400 доларів.
Я не мала полісу на руках, докладно його не вивчала, адже навіть в думках припустити не могла такого розвитку подій, тому довірилась представникам компанії, адже мені було не до того, мене запевнили, що головне одужувати, що все зроблять.
Мене підтримували обезболювальними, я лежала весь час, так як переломи, як сказали потім, тріснуті ребра і велетенські синяки, не дають можливості бути повністю рухомою... я мала проблеми, щоб встати в туалет, лягати в ліжко, про те, щоб обслуговувати себе самостійно – вже казати не буду, а зараз після виписки в обід 22 травня теж борюся з болем.
Мене виписали, сказавши, що тріщини – то нічого взагалі, що були й тяжчі, я ж маю проблеми в тому, як обслуговувати себе, важко ходити, постійно шукаю баланс, сидіти проблема невимовна!!! Нахилятися і піднімати щось – теж. Важке носити не можу, навіть якщо воно не важке.
Відпочинок було зіпсовано, за який заплатила немалі гроші, до того ж маю великі проблеми наразі зі здоров'ям, не можу вийти на роботу і працювати. Морально страждаю, бо можу втратити роботу, і фізично, бо біль нікуди не подівся.
Нас же спочатку мали залишити в готелі до суботи, але потім, не питаючи, вирішили терміново здихатися, оскільки літаків з Бодрума не було, а може, не було місць, то нам роздобули швидко білети до Даламану, це 4 години десь їзди з Бодрума…
Сказали все влаштують.
Мені ж стало увечері недобре, я вирішила вимагати заміну квитків і відстрочку вильоту. На що мені відповіли ні, ви полетите тим літаком, чомусь спішили надто нас відправити…
Виявилось – страховка діє лише на території Туреччини, я вирішила подзвонити за номерами в полісі, хоча мені це спілкування влітало в копієчку. І мене культурно послали, сказали, що виплати медичної страховки полягають у лікуванні і рішенні лікаря, і якщо лікар вирішив відправити, то все... на цьому вона вичерпується…
Але нічого не сказали щодо пункту про нещасний випадок.
Мені стало цікаво, чому страхова компанія Укрфінстрах морозиться, адже ситуація підлягає цьому пункту як ніколи.
І тут мені в вайбер написала розлючена шеф-гід, яка до речі не давала вичерпної відповіді щодо моїх прав по страховці, пожартувала типу, медлікування оплачуватимеш в розстрочку.
Вона написала, мовляв, я все для вас зробила, а ти на мене жалієшся, от така дяка. Щодо її доброго ставлення у мене претензій нема, я не жалілась на неї прямо, я вирішила вимагати те, що мені гарантували при настанні нещасного випадку. Я знала, що прибувши до столиці всі проблеми набуті будуть лише моїми!
І я замислилась, коли я купувала тур, мене запевняли в страховці, страхові випадки виникли, але туроператор намагається зісковзнути, швидше нас випровадити з країни і таким чином закрити проблему.
Я маю зіпсований недогуляний відпочинок, понівечене здоров’я, фінансові труднощі, оскільки на роботу я не зможу вийти 30 днів, стан, в якому мені буде нелегко пережити дорогу до аеропорту 4 години і переліт…
Добре, друзі стрінуть, а так – не можна нагинатись, треба нести себе, мов вазу, процедури гігієни і елементарне одягнутись мені даються, перемегаючи нестерпний біль.
І в чому я неправа? Представник фірми, що був мені за няньку, бо я ще досі сповзаю з ліжка, коли я запитала його про компенсації вишкірився і звинуватив у бажанні наживи.
Пробачте, я витратилася на відпочинок, знімаю житло, а це витрати, і у мене нема змоги тримати няньку і не працювати.
На даний момент я у готелі. Я обурена.
Люди постраждали, то що, винуватити їх в біді? І чи всі такі розумні в даній ситуації?
Дяка Богу, зберіг життя, але відпочинок зіпсовано і проблеми лишились…
Я буду дзвонити завтра по прильоту в страхову, прошу надати інформацію розголосу, якщо мене пошлють нахер.
У них там строки звернень лімітовані.
І якщо туроператор сказав «а», щоб медичне лікування забезпечити за рахунок страховика, то треба людям знати і «б» - вони мають право звернутися за відшкодуванням наслідків нещасного випадку. Моральну шкоду вони не страхують.»

Обстеження. Мас-медіа. Висновки

«Сьогодні я була у лікарні, зранку, але! витратила майже день. День поза стінами офісу (бо переважна кількість буднів у мене як і у багатьох - робоча, так було до аварії), який мені багато відкрив, як багато нужденних, страждаючих, втомлених людей, інтелігентних, і тих, хто спльовує крізь зуби зі злістю... Власне, офісне життя відгороджує від отієї реальності, нещадної і жорсткої...
Згадала, написала ось ці рядки після 18 травня 2017 року...
«Все, що штучне, змиється.
Зникне, неначе піна.
Чиста краса залишиться
у лікарняних стінах.
Все набува відносності,
коли нема здоров'я.
І порятунок криється
лиш у любові!»
Потім були коментарі дописувачів, на які у мене не вистачало сил відповідати. Лише одна людина, яка по-справжньому мені спробувала допомогти, відреагувала на мій допис. Вона має юридичну освіту і з подібними ситуаціями зіштовхувалася. Вирішувала через суд.
Неправильно встановлений «спеціально» діагноз, бо переломів виявилося вдвічі більше, ніж написав турецький лікар. Депресія. Втома. Пересилення себе.
Я ж зі свого боку намагалася достукатися до «сильних світу цього», оскільки строки не чекали, направляла письмові претензії туроператорові, турагенту, писала в страхову, департамент міністерства закордонних справ, послові України в Туреччині.
Все, що мені вдалося отримати, як компенсацію мого невтішного становища, то 50 доларів США від страхової, і то, довелося по-новому робити обстеження у наших лікарів, стояти в чергах і переміщуватися поверхами лікарні, медики чули ситуацію про аварію в далекій країні і спочатку не хотіли братися за обстеження. Переводячи стрілки на інших спеціалістів.
Мою історію висвітило кілька інтернет-видань.
Представники мас-медіа прагнули зв’язатися зі мною, бо то була гаряча новина.
У мене не було бажання витрачати останні сили на спілкування з ними.
Туроператор подякував за співпрацю, відписав формального листа, що прикро, що так вийшло. Турагент теж принишк. Ніяких виплат від жодної зі сторін я не отримувала, і відповідальності ніхто не поніс.
Навіщо я це все пишу?
Тому що кожна подорож – то є ризик. Відповідальність часто ніхто не несе. І умови договорів не передбачають захист споживачів. Ніякі пакетні страховки не захистять…
Я до цього ніколи не замислювалась, навіть не знала, що в Туреччині на її бездоганно покладених дорогах, що звиваються дивакуватими серпантинами, справді відбувається сила-силенна аварій. Екскурсії – це завжди ризик.
Відстояти свої права, не знаючи прав – практично неможливо. Все треба вирішувати на місці і винна сторона всіляким чином буде прикривати свій зад. Пардон, але так і є, бригада, яка спеціально навчена такій роботі, завжди знає, як діяти, що казати, щоб до останнього у постраждалої сторони збереглася думка, що в тому, що сталося винен і ти… Все вирішується швидко, по прибутті на Батьківщину нічого не можна добитися! Тільки через суд, і то за немалі гроші, нерви і не факт!
Тепер я почуваюся значно краще. І фізично і психологічно. Досі боюся пересування наземним автотранспортом, але все одно дістаюся таким чином на роботу. Колеги запропонували допомогу, як тільки дізналися про катастрофу, і хоча я відмовилася, сам факт, що не лишили поза увагою мою ситуацію я пам’ятатиму довго.
Я по-іншому подивилася на життя. Для людини, яка постійно перебуває у ритмі «скоро фінальна стрічка», я зменшила свій темп і перестала боятися, що чогось не встигну. Всьому свій час. чи варто говорити про те, що я стала цінувати більше життя. Я вдячна щодень Богові, що ходжу, дихаю, творю, надихаюся, обіймаю рідних, маю хліб і до хліба. Все інше прийде неодмінно. Я є!
І мені дуже хочеться побувати у інших країнах, побачити велетенський світ! Іншу природу, культуру, життя, усвідомити, який він тісний і великий водночас!