ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.01.19 18:57
Збав ходу, і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе, півночі, півроку,
півжиття без знаття проведу.

Ти розгледь, це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,

Ігор Шоха
2020.01.19 16:33
Процеси хаосу – дорога у нікуди,
якщо це засоби досягнення мети.
Але ідуть по ній наївні люди –
природа сущого боїться пустоти.

Цивілізація являється пустою
породою землі. Це той же діатез
на мапі океанів, суші і небес,

Олена Музичук
2020.01.19 16:23
Ай! Моє брязкальце
троїсто лунає,
як циганська пісня
мре і серце крає!
Мре і серце крає
на циганській мові.
Кінець пісні, танку, горю
і моїй любові.

Олександр Сушко
2020.01.19 16:08
Товпа булькоче: - Гетьмана на мило-о-о!
Та пізно. Бо у лобі ґлузду брак.
Ти сам і винен в тому, що дурило
Державою керує. Чи не так?

В кишенях дулі? Постуєшся? Висох?
Життя не мед, а з дустом хай Бог ми?
Жаліти дурнів, вибач - не навчився,

Ігор Федів
2020.01.19 12:35
Балакаємо нині про… Турботу,
Якою доля душу обсідає,
Затягує журою у болото…
Немає слів?.. І тема не чіпає?
Поговорімо брате за … Роботу,
Яка не дуже грошей добавляє.
Чекаємо омріяну суботу…
Що і ця тема душу оминає?

Олександр Сушко
2020.01.19 11:27
Порохоботи" чи "ЗЕбіли"?
Біде чи золотий клозет?
Поспільство глупство навпіл ділить,
А я ізнов - ні те, ні се.

Владар наобіцяв пасатів,
Епохи бідності кінець.
Не вірю гномикам пейсатим,

Козак Дума
2020.01.19 09:57
Пролунав останній дзвоник
і настало літо.
У село до баби з дідом
завтра я поїду!

Там червоні помідори,
гарбузи пузаті,
кавунів розлогі гори,

Тетяна Левицька
2020.01.19 08:02
Нащо, Чайко, втрачаєш волосся,
мов останню надію на завтра.
Скільки спити тобі довелося
трунку відчаю, пір'я не варта.

Доля терен, жаливу стелила,
самий рідний топив у  багнюці,
упивались голками чорнила

Микола Соболь
2020.01.19 06:03
Раніше у небо дивився і мріяв про зорі
Думками радів, що людина сягла висоти,
Й лежав на землі у розбитім війною соборі,
У нім і ховався від мряки життя і сльоти.

Роки пролетіли на крилах швидкого Ікару.
Собор відновили, віряни до храму пішли.
Міл

Мессір Лукас
2020.01.18 23:51
Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрхи,
Я вірші читав напам’ять,

Сергій Губерначук
2020.01.18 18:56
Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, горами!
У ліс залітаю,

Оксана Логоша
2020.01.18 18:16
Штормило море.
Навісні вітри
вітрила рвали,рвали чайкам крила,
Кололи скелі на самотні брили.
І був у захваті від отакої гри
Нащадок Тора.
Штормило море.
Мітини рубці-

Тетяна Роса
2020.01.18 16:11
Вітаю вас, Лікарю… О, який ви сьогодні зосереджений… Наче я гордіїв вузол і вам треба вирішити, розплутувати чи розрубати… Лікарю, а ви знаєте, що ви – павук? Па-а-ву-у-у-к… Павучок…. Павучище! Ні-ні, не ображайтесь, бо я теж павук… а-а-а… ні-і-і, я павуч

Козак Дума
2020.01.18 15:46
Мана зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У преЗЕдента в голові туман!

Ігор Деркач
2020.01.18 14:01
Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,

Микола Соболь
2020.01.18 06:10
Війною засмальцьована душа,
Чи відчуваєш насолоду миру?
Написано: "не сотвори кумира"...
Вона ж у пекло бою вируша.

Бо їй болить зруйнований Донбас,
Тортури побратимів у полоні
І сльози матерів гірко-солоні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Гупало / Проза

  Люди і трафарети (уривок із роману)
Образ твору
Ніби з концтабору тікав від своїх рятувальників Будлатко. Хекав з густим хрипом у глибоких грудях. Здавалось, ось-ось душа вилетить. Коли обридливе харкотиння почало випльовуватися зі згустками крові — злякавсь, притлумив свій біг і лише одерев’янілими ногами чув під собою землю. Сплюнув раз, удруге, переконався, що не шматки легень вилітають, а щось зайве для організму, заспокоївся і тихо себе зненавидів за переляк. Звичайно, за Будлатком ніхто і не збирався гнатися. Вища сила відносила Будлатка від того місця, де на нього чекала погибель і могло закінчитися життя, зовсім по-іншому, ніж він гадав. Прив’язаний до багатьох клятв, обіцянок, Будлатко переконався, що серед афганців його роль стрімко змінюється, тому пора вирішувати: бути чи не бути? Часу є для цього не багато. Сьогодні або ніколи.
Будлатко в глибокій печалі сидів на березі поліської тихоплинної річки. Ніби декабрист у вигнанні, він відчував, що позбувся вищості над простими людьми. Серце його добріло від близького німого спілкування з травами й комахами, невидимими для щасливого людського ока, але великими й необхідними, коли душа перехняблена і раз у раз застрягає у горлі, мовби хтось її намагається силоміць вилучити, бо господар не спроможний утримувати її. Будлатко думає куди іти, щоб життя продовжити. Розгубленість його накриває, як хвиля під час шторму, і він проклинає себе, що з Організатором даремно пішов поліпшувати загальне для всіх життя. Що все не так…
На березі ріки він один, і, може, саме тому йому так добре. Не боляче, як це буває після великих невдач, коли ламаєш голову, обгороджений стільцями, меблями, співом птахів у клітці, облагороджений акваріумом, який викликає приховану відразу, бо треба у ньому часто змінювати воду…
Будлатко, мов у дитинство, дивиться у жовто-зелену глибінь, що часто просто називається водою. Вона тепер на невеликій відстані від нього, драглистою рідиною переміщає між берегів водорості, пилинки, комашки і стає привабливою для тих, хто не хоче жити. Вода з такою кількістю мулу, що його ніколи не очистити, бо у річку трави не тільки дивляться, а й скапують свої внутрішні соки, а водорості, відмираючи, не хочуть залишатися на колишньому місці, в них для цього немає сили, вона передалася з рухом води. Водорості хиляться, мов сироти, не вірячи і перевертаючись у глибокому відчаї та безнадії, ніби від буревію в полі, помирають і переносяться силою води в інше своє існування. Цю жовтінь Будлатко добре бачив, коли десятилітнім тонув у ковбані і його покинули друзяки-хлопчаки. Вони злякалися надзвичайно: він — їхній друг, зник у товщі цієї несерйозної води, його не стало під небом і сяйвом сонця (що ж робити, щоб перелякане обличчя Толі не ховалося у брудній воді?). Так уперше життя надумало з Толею прощатися. Він й досі не знає, що то за сила викинула його на берег, але навічно запам’ятав жовту глибінь, бо сміливо дивився в очі біді — важкій воді. А вона була нахабно жовта, брудна. В маленькому мозку тоді з’явився переляк, але десь все ж знайшлися сили. Толя і зараз відчував їх не витрачений запас. Крім того, почав розуміти: вода тільки на вигляд була неприємна і цілком можливо, що саме вона його порятувала, виштовхнула із своїх випадкових обіймів. Чи не тому освячена вода мала особливий смисл, як талісман, тепер для Будлатка, і він її для зручності носив у пляшечці з-під «Барбовалу»?
І ось знову на березі, коло таємничої води через тридцять літ, Будлатко пересвідчився, що й надалі жити хочеться і нікуди йому від цього не дітися.
— Якщо втопишся — додому не приходь, — казала мати, коли він не знаходив сил утриматися у хатніх стінах і біг у літо, бо на вигін пішли шукати води його однолітки. Сонце нагрівало їжакуваті голови хлопчаків, навколо пахло хлібом і висохлою енергією землі, що затихла на бігу до вищої точки стебел — де ближче до сонця, яке віками обігріває землю…
Будлатко вдивлявся в тихий плин ріки і відчував, що у ньому, ніби вода, тече енергія життя. Так само, як у де¬реві, вона піднімає угору найвартісніше, а непотрібне опускає вниз, аби профільтрувати його у ґрунті для майбутньої необхідності загальнолюдського блага. Добре було б, якби подальший шлях освячувався водою, припасеною на Водохреще. Толя вже бачив, що бере до уваги не стрілку компаса, а маленький дерев’яний хрестик, що плаває у бляшаному відрі з освяченою на Водохреще водою, відчуває вагу води, але йому не важко; вода — цілюща, тому він черпає її долонею і хлюпає ліворуч і праворуч, ніби сівач кидає зерна у ріллю. Вода — свята після Водохреща, коли священик торкнувся її хрестом; у ній немає нечистої сили. Будлатко натхненно хоче, щоб зменшилося нечисті у рідному краї. А для цього треба самому рухатися, діяти. І ось він, Толя Будлатко, йде… Хоча взуття стерлося, одяг зношений… Ще трошки — і Толя прямує босоніж, ноги закривавлені, одяг латаний, а під ногами — дорога замощена колючим, не шліфованим камінням; навколо — не літо, а холод, клапті морозної сивини на притихлих низьких травах…
Будлатко здивувався сам собі: людську незворотність він відчув саме зараз, коли зійшов з траси людських перегонів, де не бачить його несподіване суспільне око. Спалені життям минулі роки стали для Будлатка величезними збитками, і він про це знав. Щороку їхня цінність збільшувалася, тому пора відмовлятися від жартів — для останку свого життя не треба затримувати свою кров, а необхідно пришвидшувати її кругообіг. Лякало тільки, що він небавом розгубить наповненість своєї середини і перетвориться в жалюгідний міх з невиразного матеріалу, не придатного для вжитку; його навіть ніхто не захоче піднімати, тому він висихатиме, як розчавлена ропуха на не втрамбованій дорозі, і від маленького спекотного вітерцю не матиме навіть запаху, а бряжчатиме своєю вічною сухістю, ніби іржава консервна банка.
Будлаткові важко втримати себе на березі річки, бо у середині його — все текло, рухалося. Він ще не бажав загинути від нетерпіння життя і поринав думками у власну глибінь, аби себе зберегти не тільки зараз, а й залишити на майбутнє.
Будлатко стишив плин думок із власної голови у нічийну далеч, бо тепер вони, ніби найцінніший невидимий вантаж, ось-ось зашелестять у близькій осоці і будуть диким цим травам лише, як безплатна радість. Від такого перевороту долі люди вищої ціни не набувають. Будлатко проникнувся жалем до себе і став як ніколи поважати рідну землю, що тепер високою травою обступала його зусібіч, змусила його опам’ятатися поки не пізно і продовжувати осмислювати життя. Очі, просвітлені від давньої утоми, не дивилися в далечінь, а були вдоволені близькістю надійної землі і тимчасового її замінника — водяної гладі, поверхні, що рівноцінно зрівнювала явний прорахунок природи щодо суцільності земного горизонту і перетворювала це у загальну користь: скопища реальної вологи текли постійно невичерпними кубометрами земної надійності і свідченням, що тимчасово тут ті, хто народжує себе, відривається від ґрунту.
«Люди, мов льотчики», — пересвідчувався у своїй мудрості Будлатко. Він тільки тепер дотямив: вони поки що не стоять на земній поверхні, а роблять кроки, зависають над землею; лише босі ноги на ріллі мають із землею постійний контакт.
Протягом усього життя Будлатко пам’ятав, що у дитинстві мріяв стати льотчиком, і тому тепер всі ці думки з’являлися як необхідна допомога від давно втраченого, що колись було наповнене безповоротною радістю. Щоб ненароком від когось не отримати жалості, Будлатко пошкодував місцевих графоманів, які відчували до глибини душі місцеве болото, бо воно все ж таки рідне, а всілякі перебудови й розбудови сприймали, як приховану муки найгіршого сусіда. Будлатко викопав у собі легковажність, що не пускав сльози за шматком, завішеної горизонтом з усіх боків, далечі, яку називають рідною землею.
«Додому, додому, додому», — ступали Будлаткові ноги по берегу ріки, вслід за течією, змушуючи змучені груди наповнюватися відчуттям запізнілого польоту. Лише думки падали. Спочатку котилися колобками, а потім — бігли вслід потерчатами і страшно, по-старечому, хекали.
Знайоме обличчя дядька чи жінки на околиці міста, мов листя на дереві, знаходило свою суть, коли на нього дивилися, тому воно не сіріло, а притискало свою м’якість оболонкою шкіри та ставало червоним від необхідності подальшого життя. Десятки черепів, ослаблих від постійного недодумування життєвого смислу, і очей, відкритих до щирості різних діафрагм, зафіксували Будлаткове повернення до Ріверців. Зробили це мимоволі, як п’янички серед ночі, що стало для них постійною, глухою звичкою, однак придатною лише для розмноження, а вони і цьому радіють...
Табуни різних думок супроводжують Будлатка. Поки він йшов до колись рідного порогу, найколючіші із них дошкуляли: «Ну що життя — протринькав? А з інших — сміявся!»
Будлатко бачив, що дім стоїть як дім, тільки життя людського коло нього давно вже не було, а значить, і Тасі для непотрібної зустрічі теж не буде. Сусід Карашко безтілесно, мов тінь, як завжди, снує під металевою огорожею і дивиться крізь дротяні клітини, пофарбовані під колір неба. Так він собі гарантував, що світ до нього не дотягнеться і не завдасть невимовного лиха. Соняшник, що підняв вище іншої наявної корисної рослинності голову і сміявся зі всіх, хто на нього дивився, від Карашка отримав щигля. Карашко зрадів, що може когось покарати на цьому світі, тому у нього й настрій піднявся.
— Ну, як там? — ковзнув поглядом по Будлаткові Карашко поглядом, очі якого на віддалі бачили тільки туман, і він їх утомився примружувати. Народжений глибокої ночі від невідомого й через п’ятдесят прожитих років батька Карашко мав глибоко посаджені очі, і вони без його зусиль для додаткової користі не хотіли прицілюватися…
Будлатко з Карашком були єдиними на ближній місцевості; безлюддя і повне безгоміння свідчило, що поблизу припинилося всіляке розмноження і в генеральному напрямку панує поки що терпіння до помилок у суспільних перетвореннях.
— Там, як і тут — одна солодка мука, — Будлатко розігнув згорблені несподіванками останніх днів плечі, аби набути хоча б за звичкою козацької постави і не шкодувати, що по світу побродив безрезультатно.
— Е, куме, — світ, то — ученіє! А вдома що — постійно їсти хочеться!
Карашко тицьнув Будлаткові холодну від важкого життя правицю і не хотів її забирати, щоб той зігрів руку і кров добігала до посинілих кісток.
Колись для них обох було все дуже просто і легко, тож кожен тишком радів, що попереду тільки йому відома радість і особисте безсмертя.
Будлатко підійшов до колишньої своєї оселі, ніби за порадою, хоча подвір’я й так було йому раде, бо давно не ступала тут людська нога. Воно поглинало повністю без всілякого повернення назад давно очікувані кроки і людське притлумлене дихання. Толя не присів, а прикляк на потемнілому ослоні і по-котячому шкрябонув хатні двері. Фарба, хоч і полущилася на дверях, означала колишню спорідненість з господарем, людиною, що мучиться від життя, заборгував вже давно тепло і не наповнює нутро будинку, який без людей почав поволі забувати своє справжнє почесне призначення. Адже в середині — одна лише темінь, шарудіння мишей і немає життєвої циркуляції повітря.
Будлатко слухав тягучу тугу будинкового дерева. Вона з далеких висот насунулась німою, і заземлена ось тут, під ногами, хоч і поєднана із цим, що над вишнею: шматочком неба, до котрого тепер тягнуться мальви; з котячою шерстю квіти піднімали аж до стріхи ненаситну любов приблудних котів.
Будлаткові знову чомусь згадалось дитинство, мабуть, тому, що тоді він хотів бути льотчиком, і якби за мрію тримався добре, то тепер переборював земне тяжіння, а душа тільки веселіла б і не бачила, що страждає навіть будинок, і не тому, що він не літак.
Будлатко вступив у хатню вогкість і виглянув у незвичне вікно в напрямку сусіда Карашка. Той згадав релігію і раз по раз хрестився на кораблик раннього місяця. Все було так, що можна помирати, коли б трошки більше років промучився і не ота таємна цікавість: «А чим все це скінчиться? Який звіт принесуть до вищої влади всі ті, хто затято вишикувався у тризуб і пішов інспектувати село?..»
Будлатко не мав себе за дезертира, бо почув, як тріпотіло серце, нагадуючи, що він людина, а значить, має своє місце в суспільному поступі і намагатиметься не бути зайвим, хоча серце у нього невчасно обізвалося і десь глибоко, певно, в душі, ворушиться черв’ячок, що завівся від сумнівів і теперішнього життя. Толя пив з крана холоднючу воду, як порятунок, і втішався, що вона добре прохлорована: інакше, напевне, глибоко всередині той черв’як не помер би до ранку і довелося б ще й уночі мучитися.
За хилиткою ковдрою ночі, що тарабанила у вікна найближчим гостем — дощем, Будлаткові ввижався надійний спокій і захисток. Перехняблена пам’ять бачила далекі снопи жита, що його навіщось захищали від того теплого літнього дощу, від якого ростуть діти, і Толя Будлатко, слабнучи, радів, що все це уві сні: з очей витікали глибоко заховані сльози, які не встигали добігати до подушки, а висихали на ніщо, мов несправжні.
«Через таку слабість, чоловіче, конче треба набиратися сил, — казав йому на потемнілій павутинці павук. — Поки ніхто не бачить, виливай увесь запас сліз, вони тепер не в ціні, бо всередині, а те, що у ній — для ринку не підходить…»
Уранці Будлаткові, ніби вперше в житті, стало неприємним, що він може виявитися тим, хто протримається зовсім недовго на цьому світі і помре від пристрасного нетерпіння життя. Далеким спомином відчув: молодість уже за порогом його переживань, і в руці, на котрій тепер милується зайчик — згусток сонячної енергії, — тільки залишки літ, котрі мусиш пройти до кінця.
Обдерті далекими ожинниками ноги, коли він з Організатором доказував свою роль у суспільному поступі, тепер знову нагадали, що можна давнє гаряче бажання оновити, поки кров не охолола і очі в байдужості не постаріли від природного бажання жити.
Будлатко спочатку сумно дивився на рідні речі і мимоволі згадував домашнє життя, в якому є дружина. Як давній спомин і відлуння її жіночої суті, на очі Будлаткові потрапляло всіляке шмаття, і він до різних хусточок, просто ганчір’я, відчував у середині себе несподівану радість, яка перетворювалася на легку ніжність. Можливо, він усміхався до далекого і наївного життя. Воно вже надто далеко, тому й видавалося святістю. З нього Будлатко тепер черпав життєву силу, щоб діяти далі, бо для заземлювання свого серця ще не знайшов остаточного місця, а нинішнє власне існування сприймав переконливо як животіння.
Шкільний компас, що лежав на етажерці і стрілкою показував на північ, як у недосяжну вічність, хлюпнув у Будлатка силою життя і вичікувальною місією обабіч різних доріг, дерев і трави. Будлатко вишукав у закамарках самотнього житла такий-сякий харч, аби на перших порах бути ситим і не згадувати з болем домашнє вогнище. Якось не усвідомлено Будлатко наповнив пляшечку з написом «Барбовал» водою, свяченою на Водохреще.
У напрямку вічності й пішов Будлатко з міста, бо не ждати ж, як почнуть сходитися сусіди, аби ненароком перевірити, до чого дожився той, що не хотів сімейного життя, а пішов за давнім суспільним обов’язком — будувати державу.
Компас, як і в молодості, сповненій туристичного настрою, показував на північ. У цьому напрямку Будлатко був так впевнений, що, здавалось, і кров цю правоту підтверджувала, а весь світ повертався, ніби хатка на курячих ніжках, до півночі, аби людям для життя був смисл. Будлатко віджив той час, який хотів зматеріалізуватися, означитися в роки. Адже був переконаний: перед ним назавжди лежить широка долоня вічності, а він ступає по ній притишеною ходою не тому що боїться, а тільки через те, що не хоче, аби його помітили.
Стрілка компаса впиралася у вічний орієнтир — північ. Будлатко несподівано повірив цьому надійному дороговказу життя, більшому навіть того, за яким пішов разом з Організатором, окрилений надією, що життя прожито недаремно і тепер й уві сні ніхто йому не дорікне: «Ну що — життя прос-с-сра-в?!» Навіть не захихикає невидимий сич, а він не ходитиме, як не свій, перед незнищенною вічністю на тлі прийдешнього дня, що перегукується з завтрашнім і тор¬кається його, Будлатка, хмаринками, згустками сутінків, які тільки-но зароджуються в тінях дерев і непримітних предметів. Будлатко, врівноважений природою, внутрішнім потягом до терпіння невтішного життя, яке йому дали один лише раз, орієнтувався на компасну стрілку.
Давно не сходимі дороги губилися в таємницях лісів, раділи, що ще не скінчилося літо і не настала пора замислитися перед вічністю… Мимоволі Будлатко намацав у кишені пляшечку з написом «Барбовал», у якій була свячена вода…
Будлатко мугикав тільки йому зрозумілу мелодію, аби легше йшлося. Молоде гілля різних листяних порід, що вичерпали свій літній ресурс росту і він затвердів у непомітних жилах дерев, нагадували Будлаткові: життя продовжується, незважаючи на всілякі суспільні зміни. У глибині притишеного лісу через неспокій розбудовних процесів, на диво, чулися дитячі голоси.
— Хто ви? — спитав Будлатко кількох, що відійшли від решти і були до нього ближче.
— Ми з дитбудинку! — впевнено за майбутнє життя відповіли дівчатка, розглядаючи, ніби свою подальшу долю, величезний мурашник.
Будлаткові видалася Божою милістю така несподівана нагорода: діти на зеленому тлі лісового безмежжя відлунювали найдорожчим, нагадували про вічний рух життя. Він у момент пожалів дітей за їхню скороминущість на цьому прекрасному етапі життя, який не на довго у цих маленьких серцях.
— Вам ніхто ж такої волі не давав — щоб самі і в лісі, — Будлатко почав шкодувати дітей, мабуть, через необхідну повагу до себе. — Нам нікуди втікати, ми все одно назад повертаємося. В дитбудинку краще ніж у світі… Там завжди каша є.
Будлатко доторкнувся душею маленьких дитячих сердець, і йому десь у вимученій глибині загомоніла вина, яку він відразу ж взяв на себе.
Стало незручно, що й дитячий світ обмежився стінами установи. Будлатко відчув у собі народження особистої відповідальності за такий зрадницький крок сучасного суспільства, в якому за стінами будинків дітям стає краще, ніж на волі.
— Діти, бережіться звірів і пам’ятайте — сірники не іграшки! — Будлатко дав настанову як старший за віком, аби не бачити своєї черствості, бо прощається так і не втішивши цих маленьких гномиків: «Жити — все ж таки прекрасно».
Будлатко мимоволі забув свій важкий тягар від суспільного життя і власного у ньому місця. Ніби на прогулянці під час відпустки, замилувався природою, яка довгий час мовчала, змінивши колишнє повсюдне здивування перед світом птахів та звірів на тривке і звикле до неспокійного шелестіння трави, котра не тепліла від сонячної енергії і дихання сосен, а зберігала дивну прохолоду, ніби вони не дивилися вбік сонця і тільки домучувалися від зеленої енергії, завжди поглядаючи вниз.
Компасна стрілка стрибала під час ходи, хоч Будлатко, щоб зорієнтуватися на місцевості і переконатися в правильності маршруту, притишував хід і навіть припиняв дихання.
Стрілка ніби відчувала, що її обдурюють, тому й здригалася від близьких ударів Будлаткового серця. Літня тиша нависала над теплою землею і не хотіла, аби її мовчання порушувалося.
Будлатко радів, що вже близьке завершення місії — інспектування рідного краю, та вірив: матиме теплу зустріч з Організатором.
Несподіваними кроками Будлатко вийшов на осучаснену галявину, де бовваніли відремонтовані партизанські землянки.
Для збереження давньої слави рідного краю тут було згадано безсмертний подвиг народних месників. Сюди потратили чималі кошти, і тепер від них хотіли дочекатися чимскорішої віддачі. Під дерев’яними дашками землянок, де визрівали доленосні подвиги народних месників, зазначалися імена тих, хто у війну тут жив.
У землянці легендарного Миколи Кузнецова лежав звичайнісінький бомж і нещадно спалював самокрутку з грабового листя. Будлатко відчув далеку спорідненість з цим чоловіком і зробив таємний розрахунок наперед для розмови з людиною, що усамітнилася від суспільного розбудовного процесу. Безхатько, не піднімаючи голову, пересвідчився: хтось поблизу є. Він так звик до одноманітної симфонії лісових звуків, що найменший дисонанс підказував про наявність неподалік людини.
Широченні дерев’яні лави у землянці легендарного розвідника Миколи Кузнецова надавали певної величі лісовій картині. Якби не докучливі комарі, то все свідчило б, що це обох їх мимовільна уява перенесла в героїчне кіно.
— Ну, чоловіче добрий, я тебе чую, і цим поки що все сказав, — донісся поважний голос, ніби зарослий не¬щадною німотою лісових рослин.
Будлатко зупинив хід своїх ніг і думок: як зустрічатися з незнайомцем, наповненим небаченою сміливістю жити тепер партизанським минулим? Натомість брудний безхатько з блиском ув очах мовчки вийшов із землянки і спокійно приліг на партизанський лежак навпроти входу у колишнє помешкання Миколи Кузнецова.
— Ось ти лежиш, а процес пішов, — глибокодумно натякнув Будлатко, все ще лякаючись наблизитися на небезпечну відстань, відстань можливого удару через недружелюбність.
— Я ось раніше думав і про вартісніше — про соняшники, які за сонцем голови повертають, і з моєї середини це виливалося в поетичні рядки, аж душа співала і ширяла серед висот. Себе грішного вже й у поети записав. А мені так долю повернули, що й досі не можу оклигати. Отака-то поезія!
Бомж вийняв із старого, багаторічного сіна засмальцьовану книгу «Тихий Дон» і зробив усну резолюцію: — Ось вам і геніальний твір та все інше.
Приклавши до впалих грудей скоцюрблену руку, бомж почув у ній течію крові, забажав, щоб рука висловлювала бажання серця і через них механічно передавала його невимовний успіх.
— Слово! Слово було спочатку! В «Тихому Донові» це слово російською «окстісь»… Подумай, чоловіче, скільки тут натяків і відтінків!
— Мало тексту в однім слові — один підтекст! — долучився Будлатко до роздумів лісового мешканця, в котрого й думки вже партизанськими ставали.
— Во, во! — бомж підняв вгору вказівного пальця, ніби спробував перваку і робив висновок, що продукт справді універсальний і надійно замінював одним гранчаком добове харчування: сніданок, обід, вечерю. «Ти мені — брат, бо в тебе життя відчувається. Воно пре із тебе. Ще трошки — і ти мені найкращим і найріднішим станеш», — бомж поштиво підсунувся, даючи гостеві місце. Будлатко — перед тим, як присісти — чомусь заглянув у землянку. Його зір затримався на погано освітленій стіні, на якій висіла картина з дуже розшифрованими вказівками, а в центрі, обведене невідомою фарбою у формі серця, пробитого стрілою, стояло слово «Окстісь!»
— Ламала мене, братцю, система! Ой, ламала, — поніс гірку баладу про минуле бомж. А ось вчора вештався тут один колишній партократ. Він згадав і впізнав мене, хоч і довго придивлявся, ніби я у протигазі і невідомо який вигляд маю. Набивався, стерво, пляшку розпити, бо сам не має відваги, а хоче, щоб я, значить, допоміг. Страждає чоловік, ой страждає! То, питається, нахрін було мене цькувати, коли я і без партії вижив і нічого в подальшому від цього не потеряв? Дивний чоловік, як заячі яйця! Він же, сучка, мені алкоголь прямо в пику лив з закордонного фужера, а по тім — масло, на закусон, і малосольні огірки разом з першою сторінкою «Правди» на нюхалі мені розтер. І рук не запацькав, бо в рукавичках, стерво, він такі діла творив…
— Тепер вже легше. Навколо воля і широкий вибір, найширший за всі прийдешні віки. Живи й вдосконалюйся! — Будлатко пожалів безхатька за його нелегку долю і почув, що поблизу б’ється рідне серце, тож радів, що впізнав без рекомендацій потрібну людину, з якою можна мати найсерйозніше діло.
— Він каже: «Ти ж, Васю, наш! Ти ж був інструктором в районі…» А я йому: «Ні, не ваш, і не інших я! Я — просто Вася! І правда тут не для вас, сучі діти! Он серіал «Просто Марія» на весь світ звучить. Я теж глибин своєї першооснови шукаю».
— І як, вдається вгамувати печаль і радість, коли навколо стільки нового і незворотних змін? — Будлатко впізнавав у звичайному Васі продукт нерозрахованих суспільних пере¬творень, який починає набирати історичної цінності, акумулює її, — недаремно, не за збігом обставин, — на гордій партизанській землі. Один лише сумнів мимохіть пронісся у Будлатка, ніби недоречність: простота і відвертість Васі та землянка легендарного розвідника Миколи Кузнецова…
Будлатко пожалів Васю за завдану йому шкоду всіма ланками влади, але не вимовив цього вголос, лише зупинив на ньому свій ще не сміливий для співчуття погляд. Вася отримав співчуття не через доторк тіла, а у вищому смислі — через енергетику живого людського організму, що належав цьому гостеві, і потеплів душею: так навіть після вжиття алкоголю не тепліло усередині. За весь час бомжування це для Васі було вищим знаком — якимсь знаменням.
— Терпи браток, вже не багато залишилось, — Будлатко давніми словами, придатними для будь-якої влади, аби вспокоювати найменше бажання сумніву у правильності побудов і розбудов, щиро хотів добра цьому нелегкому для сучасного життя чоловіку. В цей же час в середині Будлатка зароджувалася таємна надія зробити з бомжа Васі не загублену людину, а корисну для суспільства, яка вже не матиме імперських замашок.
— Ти не загубився, Васю, вір у це — і так буде! З лісу все найкраще виходило. І ти вийдеш як найкраще.
— Спасибі, братцю! — Вася перекинувся обличчям вниз, щоб ближче було до землі; в часи бомжування йому ґрунт завжди був рідний, на якому б шматку території не доводи¬лося вдивлятися у вічність темних кришталиків, перетравлених всесвітнім організмом решток рослин, тварин і людей.
До Васі добиралася сентиментальність, і тому він торкнувся правицею оголеної землі, щоб передати свій останній привіт їй — вічній роділлі, а по тім розірвати контакт. Аби до серця вже не добирався плин вічної доброти, про яку тепер смішно й говорити і яка цінується в світі, щоб показати гостеві нібито свої володіння, Вася підвівся. Партизанські землянки, збудовані по війні, тривалий час нагадували прийдешнім поколінням про гіркі роки війни, яку не забути. Тепер Вася відчував незгойний біль героїчної землі і жалів, що людині не дано вічно бути піонером. Ця недосконалість людської природи зараз ви¬далась йому геніальною і він її озвучив, аби отримати тут же, на місці, відповідь свого лісового гостя.
— Якби так все просто, то не було б і прогресу, — відповів Толя Будлатко. — А в нас тепер постійний прогрес. І ти, Васю, долучайся до нього. Піонерія, якщо органічно не переросла в комсомолію, то все одно вона кров у жилах розганяє в усі кінці нашого життя. Хапайся за ідею — іншого виходу немає.
— Зовсім забув, що тепер воно таке ідея, — Вася сором’язливо через свою бідність у душі благально дивився повз Будлатка, сподіваючись на рятунок — що буде враховано його справжнє жебрацьке становище.
— Тепер найголовніша ідея — національна, — ступив на стежину пояснення Будлатко. — Але не вельми вона ясна для тих, хто її внизу, серед нас, реалізовує. Одним словом — проповідує. Все — як у тумані, друже. Може, й тому партизани заводилися на нашій землі, коли війна була і билися ідеї.
— Тоді партизани, а тепер — бомжі, — пробував само¬критику Вася. — В цьому щось є! Га? Партизан — неврахований і нелегальний боєць для офіційних битв. Бомж — схожий. Він може раз виступити проти влади і потім цілий рік спати, а історія за це його народним стражденником і мучеником назве.
— Бомж — пасивний боєць. Він ідею не хоче усвідомлювати, — компетентно відповів Будлатко.
Вася замислився по-справжньому. Цього з ним давно не було, і йому здавалось, що в голові почав діяти якийсь механізм, змащений давно не чутими словами оцього лісового гостя. Поки він ще не зник у таємниці лісових дерев, Вася на близькій відстані, аби постійно бачити його обвітрене обличчя, жадав налагодити правильний хід думок. Однак це робити було вельми важко. Капітуляція перед самотньою людиною та ще й в лісі для Васі символізувала непоборний страх, якого необхідно було зараз же подолати, інакше — мука на тривалі дні.
— А я й думаю, що ж то за ідея?.. Як я ще в селі жив, то, бувало, говорять-говорять ті, що від влади, про якусь оновлену ідею і як у воді пукають, тільки бульбашки йдуть, а людям від того не тепліше. Нема жару у серцях, як колись… І ось голова сільради меле і меле про ідею, але нікому нічого не ясно. А як почав вже й про землю говорити, що її можна продати або віддати в оренду, щоб ста¬ти, ніби поміщиком, і в нього очі запалилися, що аж руки в кишені полізли, то я відразу ж зрозумів: «Це і є — ідея!» Заплутаний тепер світ. Раніше ідеї на транспарантах писалися і вивішувалися, за них у дефензиві кров проливали, а нині — тільки для второпання ідеї масу часу треба, а якщо ти ще й фермер — то кучу документації мусиш переробити. А коли ж землю обробляти?
Вася відчув у собі повну реабілітацію і переконався: він гідний більшого, ніж жити у великій безпросвітній невизначеності. Вася ураз замислився, що краще: бомж чи сім’янин з тридцятьма сотками землі, яка його годує, а не гроші?
— І комунізму через те не вийшло, що ідея чітко означалася лише на паперах і кумачеві, а сам він привидом бродив, — вів сучасну політграмоту Будлатко.
Вася з Будлатком брели вглиб лісу, де вже не було ознак колишнього партизанського табору. Вони не хотіли неминучого розлучення, до якого все ближче і ближче наближалися обоє. У їхніх душах, чутливих до соціальних перетворень згідно з вимогами сучасності, народжувалося дивне відчуття непоправної втрати, і вони обоє ждали, аби цього не сталося ось тепер, хай ліпше це трапиться пізніше.
— А може, побудеш трохи тут? — Вася до Будлатка спрямував свою спраглу на спілкування душу. — Від комарів у мене засіб надійний є, а людей ще дуже хочеться відчувати.
Будлаткові залишитися у цьому героїчному лісі — не означало якоїсь втрати. Йому й на найвищому рівні зарахували б таку непередбачену зупинку. І Будлатко виручив лісового мешканця, відчувши себе заінтригованим притихлим лісовим шелестом і капосним попискуванням комарів. Чоловіки повернулися до партизанського житла, прихистку Васі.
Ніби у знак поліпшення життя і власної упевненості, для споглядання і постійного душевного піднесення Вася у землянці замість «Тихого Дону» поклав «Кобзаря» і витер скупу чоловічу сльозу. За довгі роки терпінь від ударів життя, компартійського знущання, відсутності жіночого серцебиття на єдиному ложе, у нього нарешті відродилася віра у високе — ідею. Наразі вона дала лише близьку надію вірити, що зближує людей, як його і цього Будлатка, а завтра, можливо, переконає повністю, що за неї він, Вася, неодмінно помре. І він це зробить, не замислюючись.
Будлатко окинув дружнім поглядом нібито непривітне житло, придатне хіба що для роздумів, а не для сховку малозахищених душ від невтішного життя, і дійшов до висновку, що в цьому криється особистий смисл і міцний зв’язок з величезною справою побудови нової держави, яка повинна бути кращою всіх тих, що були перед нею на теперішній її території. Вася повернувся до ідеї — то вже перший щабель здобутку, що низи здатні до творчої праці, а не лише для розкладання залишків незміцнілих душ у розбурханому світі.
Вася, як і Будлатко, у цей час теж мовчав, бо знаходив у мовчанні значне душевне піднесення. Мовчання двох — було великим мовчанням, і вони цим були вдоволені. Коли ж довкруг стихло життя рослин і захід сонця їм підказав, що настала пора спати, Будлатко навпроти Васі приліг набратися сил для завтрашнього дня і далі. Він тільки зараз кинув життя на самоплив, сподіваючись, що воно під покровом ночі та радості нещодавно набутого товариша скерується у правильне русло і ніколи за це не буде соромно. Сіно на ліжнику пахло високими зорями і омріяною свободою, тому Будлаткові захотілося поділитися надлишком своєї щирості, якої у ньому несподівано назбиралося. Одначе він боявся образити нового товариша, якого долучив лише до ідеї. Вася теж знав, що між ними нічого спільного — лише ідея, і завтра вони можуть один одного тихо зненавидіти, як закляті вороги. Хоча цього робити, безумовно, не можна, бо буде соромно з погляду історії, і вони по¬над усе повинні терпіти свою спільну присутність.
Будлатко, втомлений після здолання значної відстані та знайдення попутного товариша, легко заснув, щоб у сні знайти сили для відновлення у собі високого призначення, над яким ще працював з Організатором. Васі від цього було добре, бо він мав ще час, аби зі сходом ново¬го сонця визначитися для подальших спільних дій з чоловіком, з котрим поріднивсь поки що тільки в ідеї.
Вранці, коли Будлатко за вимогою організму шукав якоїсь хоча б мінімальної їжі, Вася невиспаними очима хотів вдивлятися в замріяну далечінь, однак її затуляли цілком реальні сосни і дуби, фіксуючи себе, як факт, численною кубатурою, а подалі — гула непрохідністю хаща дрібненьких деревець, що міцно трималися між собою лише значною кількістю. Високе душевне піднесення заважало Будлаткові просити поживи для тіла, а Вася продуманою за ніч втіхою утверджувався для свого подальшого буття, аби завтра знову піти на самий низ людського існування.
— Головне ідея! — а їсти, то побічний фактор! — серйозно мовив він Будлаткові, бачачи, що в цьому ще великий запас міцності для функціонування тіла.
Будлаткові стало незручно за деяку відсталість від розуміння переваг такого соціального явища, як бомжування. Погодився, що в цьому напрямку поступається Васі, тому найближчим часом вдосконалюватиметься, аби жила ідея, а потім вже він сам, Толя Будлатко.
Будлаткові навколо на очі не потрапляло залишків хоча б якоїсь їжі, в той же час він не міг бодай би подумати, що Вася буде таємно від нього харчувати своє тіло, яке через хирлявість вимагало такого втручання якнайскоріше. Вася надто гостро відчував свою велику невдачу життя і тихо впевнювався, що саме зараз він відроджується. Його ніби, відповідно до всіх інструкцій, повністю прооперували для подальшого обнадійливого існування. За¬лишилася лише одна злість на Будлатка за цю ж ідею, що його, Васю, запліднила, та так, що він відчув себе невідомо якої статі. Адже свій ґандж — неможливість за ціле життя запліднити жодної жінки — він знав.
— Часом той, хто дає, є поганою людиною, а той, хто не дає — навпаки, — виявив свою прямоту Вася. Відчував, що Будлатко втрачається і замість нього незабаром залишиться лише туга через невдалість знову знайти форму для корисного і радісного існування. Вася у слова вкладав глибокий зміст власної невдоволеності за отримане безплатне бажання придбати ідею, а в подальшому — боротися за неї. Будлатка ж більше всього турбував голод, і він подумав про їжу, яку Вася і не збирався шукати, не кажучи про хоча б якусь гостинність.
— Довкола поганих і добрих багато, а треба таких, як ми з тобою, — утвердився вголос правотою своїх слів Будлатко, відчуваючи, що міцно вкорінюється на рідній землі і наступного разу вже не похитнеться в суспільному поступі.
Перспектива подальшого суспільства для Васі видавалася гидкою. Він на мить замислився, а по тім й засумнівався в достовірності своїх висновків стосовно навколишнього світу.
— Але ж у нас тільки ідея… А це тільки перша сходинка дій. Далі я нічого не відчуваю, — знітився за наданий аванс Вася. — У мене, як ніколи, дума висока, навіть нічого їсти не хочеться. Я весь в ідеї, відчуваю все навколо, кожен звук і повівання вітру, шелест листя, яке вже опадає, але ми не бачимо цього, бо дерева ще не просвітлюються, як восени, а під ноги ми не дивимося.
— Дихання вічності необхідно відчувати, — все інше — другорядне, — обізвався холодним голосом Будлатко. До нього теж підкрадався тихий сум, що проймав наскрізь через відсутність досвіду в такій важливій справі, а отже, цілком ймовірна тут помилка, якої просто так не виправити.
— І мені цілу ніч так здавалося. Тепер же в мені замість цього одні тільки переконання. Якщо ми відчуваємо вічність, то нам залишилася лише творчість, а значить, ми, як ніхто, щасливі, — оживав мозок Васі. Він почав забувати, що означений у навколишній місцевості як бомж, і сподівався: ось-ось на нього нахлине з висоти божественна сила — просвітлінь, натхнення діяти не для себе, а для інших, тому чекав високого заряду енергії. Мимоволі, в глибокій до самозречення задумі, Вася, ніби локатор, розчепіривши брудні долоні, повернувся до схід сонця.
Вічне світило з-за лісу нічого нового не бачило на лісовій галявині і навіть хмаркою не затуляло свого високого зору, а дивилося вниз, щоб був хлорофіл у стеблах трав і дерев для продовження їхнього поки що найправильнішого життя тут, на бідному на поживу ґрунті, сповненому тихим і глибоким відчаєм.
Ніякого натхнення не було, і Вася засумнівався, що воно прийде згодом, здолавши більші проміжки часу. В знак усвідомлення своєї присутності в обмеженому просторі Вася поспішав зробити інтелектуальний висновок: «Нам тому погано, що ідея у нас змінилася». Вася відчував своє брудне тіло, як іншу людину, більше ніж Будлатка. В нього вселилося переконання, що в лісі найважче без людей жити, і тому розлучатися з Будлатком перехотілося.
Під ногами продовжували свій вчорашній шлях пекучі лісові мурашки; вгорі, над землянкою, як і раніше, завмирали верхівки дерев і панувало повічне тремтіння осики — її нескінченна балада здивування і утвердження власної неповторності. Вася глибоко в собі відчув, що він знову один залишиться перед широко розкритим небом, а Будлатко — десь в іншому вимірі, і між ними пануватиме відстань.
— Між нами ідея, а ми — люди! — похнюплено і заклопотано невідь-де взяв Вася відро, що містило запах сечі, незнищенний, як сама матерія вічності. Несамовитий струмінь сечі вдарив у ржаве відро. Вася очищався від непотребу і тихо радів навіть оцьому тимчасовому полегшенню.
Будлатко міг легко вийти з землянки, де творилося ніби святотатство, або піти геть з оцих ось місць колишньої і повічної партизанської слави. Але він не хотів залишати Васю як безнадійного елемента, бо саме з ним повірив у єдину об’єднуючу ідею, а значить, тимчасова слабкість йому ще довго боліла. Він відчував, що набирається досвіду на нелегкому шляху розбудови нового суспільства і вміння розуміти людей, таких, як Вася, котрі, наповнені проблемами, і шукають тілесного виходу з неминучої за таких обставин кризи.
Криза у Васі швидко минула; він, не виходячи із землянки, вихлюпнув смердючу ржавість з відра під ближню замріяну берізку, а потім шпурнув туди ж відро, яке не покотилося далеко через опір ніколи не кошеної трави і німотно засвідчило важливий крок у життєвому зростанні Васі.
Вася застібав ширіньку і витирав об смердючі штани невинні руки, щоб можна було ними діяти хоч зараз. Він радів, що у світі живе і щось означає, а все навколо — колись таки було: високе й низьке, ідея і необхідність випорожнитися. І все це збережеться для найвищої рівноваги, тільки б не хилиталася на орбіті планета, як перехняблене колесо воза, аби лишень і самому не випасти з ланцюга історичного циклу. Вася світлішав обличчям. Він до глибини давно безпробудної душі зрозумів, що Будлатко його з надокучливого звіра перетворив у людину, тому зараз же треба діяти мозком для суспільної користі, а не тільки персонально для себе.
— Все це вже десь було! Еге ж! — щедро ділився здоровим сміхом Вася. — Якщо не в цьому, то в іншому місці й столітті. Ми знову знайшли загальну ідею, щоб кожен наодинці знову пересвідчувався в даремності, нереальності особистого щастя.
Якби не думка Васі, то Будлатко міг подумати, що вчорашній безхатько не здатний долучитися до прогресивного кроку суспільства і потрохи почав розкладатися до нижчих форм вимушеного свого існування.
— Ти відчуваєш, Толю, друже по крові! — вигукнув Вася. — Все навколо і ми з тобою — величезне повторення. Все це — було! Ми — пройдений етап! Тут ніякої творчості немає! На нас давлять ідеєю, як трафаретом, а все, що не вміщується під ним і вилізає, — відрізають.
Вася реально відчував свій ясний розум і був твердо переконаний, що у нього дах ще не зірвало. «Це не відкриття — це лише нудьга», — перегодя додав він; його очі, як і останні слова, справді стали сумними і прохали в Будлатка помочі.
Будлатко теж відчув обман і ніби вдруге погодився з Васею. Вони знаходили себе в аурі колишньої партизанської слави, очищалися в смердючій землянці, дивлячись на білокорість беріз, яким було байдуже до них, людей, що не заблудились у лісі, але не можуть вибратися з плетива власних думок.
— Хто ж наші попередники? — з цікавістю думав Будлатко, вірячи й собі в дивне відкриття Васі.
Вася наповнився рум’янцем від знайденого смислу життя і не переймався, що, можливо, не вдасться належно збагнути його. Головне, в нього вселилася не та наповненість, що відтягує шлунок.
Між партизанськими землянками панувала німа тиша. Вася і Будлатко були замислені, ніби перед ними несподівано з’явилася вічність і вони гадають: це найвища заслуга чи — вони добряче влипли, а значить, ганьба їм і ближнім родичам? Задума щогодини все більше щезала з їхніх облич. Будлатко з Васею перетворювались на справжніх людей. Відразу вони, ніби з потойбіччя, поверталися від високого, де лише ідеї і мало значить тутешнє буття — все впирається в ідею, а не у факт. Після цього вони удвох вистрибували з-під трафаретів, кульгали і трясли головами через деформацію кісток і застояний мозок.
— Що ж буде тепер з нами? — повідав вголос думку Будлатка Вася. — Цікаво, чи не так?
Вася позбувався колишнього іміджу невиправного бомжа. «Ми, якщо не зробили велике діло, то, напевно, щось важливе утнули, — додав він. — Тож по праву — пора шукати їжу! Щось треба і для шлунка…»
— У мене ж є хліб і консерви, — промовив стиха, ніби задавнений гріх, з великим припливом сердечності Будлатко. І вперше за довгі години спілкування з оновленим Васею відчув не лише ідею. Тому й додав: «Гайда, братцю!»

Малюнок Лесі Черній - ілюстратора мого роману "Люди і трафарети", що незабаром вийде у світ.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-12-31 12:33:47
Переглядів сторінки твору 446
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.170 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.032 / 5.7)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.01.17 22:21
Автор у цю хвилину відсутній