Вона розуміла, що чекати вже нічого.
Цей двір, кожен день пройдений вздовж і впоперек,
садок, знову посаджений, з молодими сливами та вишнями.
Що ще?
Дорога на роботу, з роботи. Колись приїдуть діти, поїдуть.
І щем на душі - давній, затяжний.
А, біс з ним.
Смішно.
Вона сміється сама до себе, до людей, пОдруг і нЕ подруг.
Тільки вона знає таке, чого інші не знають.
Хоча, весь куток смакував, визирав з-за воріт,
язиками плЕскав, бо вона ж така…
А яка?
Вечір бродить зимовим вітром від хати до хати,
ковзається замерзлими водоймами. Гусяче пір’я летить селом.
Піст. Постуй, душа праведна і грішна. І тобі відпуститься все,
а кому й нічого.
Язичниця!
Прости, Господи.
Зірки падають одна за одною. Бажання? Без бажань.
Просто падають їй під ноги. Чого хотілося – вже збулося,
чи не збулося.
Ой, пане, здобудь волю собі і для неї.
Вбий її,
якщо чекати більше нічого.

Я все, що маю, віддаю
Вустам твоїм.
Свою і радість, і біду,
І врешті – дім.
А що життя, так то пусте.
Скажи, а ти?
Останній спомин промайне
Тії біди.
І будеш ти без мене жить
В обіймах мрій.
Нехай ще трішки поболить.
Ти мій. Ти - мій.

А зірки падають одна за одною…