Канал, в якому утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс уже практично весь.
З тих пір опало стільки роз, що днесь
цим годі приголомшити туриста.
Стіна бетонна – з попередниць Крісто –
біжить від міста до теляти і корови
помежи піль відмитою від

Иосиф Бродский

Ландсвер-Канал, Берлин

"Канал, в якому утопили Розу
Л., як випалену папіросу,
заріс уже практично весь.
З тих пір опало стільки роз, що днесь

Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,

Дивлюсь на виток Черемошу
в його розбурханій красі…
Та крізь води незмірну товщу
каміння чую голоси…
вони скрегочуть про негоду,
яка накоїла біди,
благаючи одне в народу:
«На берег річки не іди!»

Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя

У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?

Як солодко мовить і тепло сміється онука,
У хаті від того розсипав мов хтось пелюстки.
Бо довгою дуже була наша з нею розлука,
У згадках скликаємо нині весь рід залюбки.

Прабабцю Марію, прадіда Івана, Єгора,
Іще Євдокію, найстаршу Сашуню пра-пра.

А день сьогодні той, моя матусю,
Коли сльозами повниться цей світ.
Коли дідусь мій і моя бабуся
Молились за померлих стільки літ.

За тих сусідів зліва що і справа,
Там семеро, а справа вісім душ.
Їх вбила влада, бо вела розправу -

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

Фобії у людей часто набувають потворних рис. Мій сусіда Микола під час пандемії коронавіруса затято швендяє без маски в громадських містах, а якщо її й одягає, то виключно на руку, аби продемонструвати своє особливе ставлення до безглуздого наказу урядов

Вечір згорає у присок*,
легіт знімає утому
і аромат кипарису
шириться швидко по дому.
Накинь кошулю* на плечі,
хай зорі тебе зігріють.
Були у словах предтечі
ілюзії та не мрії.

П‘ята ранку, лунко й холодно, не приходять думки
Порожнеча, немає сну ні в одному оці
Незворотність абсурдного сушить голову
Голова засушена на тарань
Що там буде завтра? Яка історія?
Яка парадигма прийдешнього?
Амплітуда коливань?
Смішні до бе

Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг

З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,

Біжать Баранюги
міцні, круторогі,
Викрешують іскри
в борні,
Могутні, уперті
у битвах завзятих,
В очицях палають
вогні.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».