ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2018.12.19 13:33
Ох, як малеча чекає це свято!..
З мандаринками, шоколадними цукерками, новорічними кульками та дощиком, що вже чекають на ялинку, м'якими іграшками, теплим одягом, святковими піснями, віршами та молитвами до Святого Миколая...
А як дорослі чекають на ц

Маркіяна Рай
2018.12.19 12:56
Що ти, літуне, видів за горизонтами, -
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб уплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиц

Світлана Майя Залізняк
2018.12.19 10:28
Розцвів нарцис у авторськім єстві.
Стеблом повзе комашка величава.
- Не вказуй... не потрібен шелех твій!
На пуф до мене прийде юнка-пава,
А ти - дозріла, мудра... ти - не та,
яку я намалюю на шпалері.
Зламавсь нарцис...
І просить в ос бинта...

Олександр Сушко
2018.12.19 10:11
Укліщився в сідниченьку зоїл,
Щодня гризе мої творіння, злюка:
- Драглисті, бевзе, віршики твої!
Пегас не кінь, а хвора й лиса курка!

Мій читачу! Сонетяра прости!
Чудовні оди грамузляв ізмалку.
Та це не ґандж, такий у мене стиль,

Ігор Деркач
2018.12.19 08:18
З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:

Віктор Кучерук
2018.12.19 07:57
Від самоти осатанілий,
У плині скорбному ночей, –
Шукаю досі марно тілом
Її довірливе плече.
Ніяк змиритися не можу
Із тим, що стихнув скрип пружин, –
Що на розстеленому ложі
Лежу засмучено один.

Василина Іванина
2018.12.18 20:58
ожеледиця жебрає
на роздоріжжі
_дайте хоч одненьку жертву_
тихо канючить
підступно скалячись
услід перехожим
мовляв
недалеко втечете від мене

Тетяна Левицька
2018.12.18 17:14
День врунився, хмелів учора,
сьогодні - втратив щастя шарм.
І знову хочеться на море
в оазу фінікових пальм.

В тропічнім царстві оживаю,
блакитним лотосом цвіту.
Блаженство неземного раю

Ярослав Чорногуз
2018.12.18 15:50
Мене повчає псевдодруг, як жить,
Хоча молодший віком проти мене.
Та уявля себе «великим» вченим,
Й нема нахабству дикому межі.

І по воді його все пишуть вила –
Він хоче, щоб поліг я на війні.
А він пророком став, був на коні,

Віта Парфенович
2018.12.18 15:27
кому доводити і що?
а головне – то є навіщо?
танцюючи на попелищі,
розплата буде і «расчет»

кому доводити і де?
хто я – я теє добре знаю,
на ранок з кавою чи чаєм,

Олександр Сушко
2018.12.18 11:43
Замріявся (на те я і піїт),
Із пуза долина приємний буркіт.
Померти в ліжку аж під сотню літ
Забаглось між турботливих онуків.

Хай патріоти скніють на війні,
А я на кухні попишу віршата
Про сад, любов, озера та лани.

Любов Бенедишин
2018.12.18 11:23
Хочеться крикнути: «Де ти?» –
У глибину Інтернету.
Між чудасій і докорів
Щастя впізнати своє.

Скрізь – несполохана тиша,
Луни її не колишуть.
Бачити внутрішнім зором

Ігор Шоха
2018.12.18 11:15
Усі ми аплодуємо, буває,
всьому новому, любимо пісні.
І не буває соромно мені,
що долучився із якогось краю
до арії у опері одній.

ІІ
Є фабула. Анонси оминаю я...

Світлана Майя Залізняк
2018.12.18 10:23
Сон...
піднімаюся вище за трави.
Сила тяжіння тепер несуттєва
Ось долітає червіньковий гравій.
Хто ж там зустріне - Евтерпа чи Єва?

Сцени...
ліани...

Віктор Кучерук
2018.12.18 06:36
Як прикро, люба, що не разом
Уже радіється й болить, -
Що ти впокоїлась одразу,
А я - вагаюся що мить.
Зіперсь лякливо на онуків
І, мов зачумлений, стою, -
Собі продовжуючи муку
Та поділяючи твою...

Галина Михайлик
2018.12.17 22:02
сніжно
ніжно
біло

біль
минув
давно -
гадало_ся...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Надін Ко
2018.12.16

Гобіт Васильковий
2018.12.08

Євген Лінивий
2018.10.20

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 Чужа рідна дитина
Дійові особи

Орися Щедрик
Юрій Щедрик, її теперішній чоловік
Вадим Драган, її колишній чоловік
Сніжана, дочка Орисі та Вадима
Зоя Лапка, сусідка Щедриків
Анжей Ковалевський, її співмешканець
Божена Сивульська, власниця садиби в Польщі
Анна Сивульська, її дочка
Лукаш Маховський, колишній чоловік Анни
Зося, їхня семилітня дочка

Дія перша

Два сільські обійстя, відгороджені дерев’яним тином з хвірткою. З-за хат видніються плодові дерева. На подвір’ї Щедриків сушиться розвішаний на мотузці одяг. Один кінець мотузки прив’язаний до стовпа, встановленого коло тину, а інший – до альтанки. Сусіднє подвір’я виглядає екзотичніше завдяки кільком гіпсовим та фарфоровим фігурам тварин чималого розміру, великій різьбленій гойдалці та дитячій гірці з пісочницею. За хвилю цю красу доповнює своєю розкішною сукнею Зоя Лапка. Вона розглядає фігуру лисиці та розмірковує – спочатку мовчки, а потім уголос.

Зоя Лапка. Тільки щойно помітила, що я схожа на руду… Анжей подарував мені цю гіпсову красуню з натяком… Саме тоді, коли пофарбувала багряно волосся… Але фарбування – це пусте. Чортів дарувальник або знущається, або вдався до тонкого компліменту… Повірю у приємніше, бо ж лисиця зирить гордовито, задирає носа вгору, власне, начебто я позувала майстрові. (Присідає навпроти фігури лисиці та регоче.) Чи не потрапила в руки майстра моя світлина? О-хо-хо! Розвеселив співмешканець!

Поза тим до тину підходить Орися Щедрик і дослухається до монологу сусідки, врешті озивається.

Орися Щедрик. Зоє, а з якої халепи сама з собою розмовляєш? Скучила за своїм поляком? Вміє забаритися не лишень з одруженням… Подарунки шле, а носа сюди не показує…
Зоя Лапка. Фу, налякала!
Орися Щедрик. Ага, налякаєш ту, в якої бісики в очах і днюють, і ночують. Дивуюся, як від тих бісиків не накивав п’ятами твій поважний коханець!
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Вони його й упіймали! (Гордовито) І не відпустять!
Орися Щедрик. Заходь, Зоє, в альтанку. Порозмовляємо по-сусідськи. Відколи вдома, жодна не вигулькне з домашніх клопотів.
Зоя Лапка. О так! Так, у Польщі на заробітках заклопотані менше… (Заходить в альтанку і неквапливо сідає на лаву.) Ну, господине, нагадай ногам про їхнє свято…
Орися Щедрик (сідаючи навпроти сусідки). О-хо-хо! Жартик вистрибнув! Мушу полювати…
Зоя Лапка. Полюй, амазонко…
Орися Щедрик. Це ж коли назвали нас амазонками?..
Зоя Лапка. Не пригадуєш? Наша перша поїздка в Польщу…
Орися Щедрик. Таке не забувається!.. Шукали роботу від містечка до містечка. У потяги – зайцями… Потрапили до рук підтоптаному провідникові… Тобі спало на гадку оплатити проїзд горілкою – нашою, українською.
Зоя Лапка. Пощастило, що прихопили її з дому.
Орися Щедрик. Провідник округлив очі, але чотири пляшки з оковитою зникли під полою його уніформи. ..
Зоя Лапка (регочучи). Отоді ми й довідалися, що таке Європа – стариган приніс нам решту злотими!
Орися Щедрик. Здавалося, Європа посміхнулася двом галичанкам… та й сіла одразу на наші шиї в польському селищі. Скільки разів я шептала собі: Орисю, тримайся! Орисю, хутчіш! Бо ж від усіх відстала, бідолахо, на польському полі, що виграє на сонці червоними зблисками. Встигай, жінко, зблиски оті підхоплювати і поміщати в луб’янки*, які чомусь збільшуються на очах, коли їх наповнюєш. Хребет протестує проти надмірної напруги – твого, щонайменше, тисячного поклону полуничному роздоллю, а руки твої начебто позичені водночас в янгола і божевільного… Мусиш ними орудувати якомога делікатніше і якомога шпаркіше, інакше втратиш працю… А чому так? Міркувала: винні українки – і ті, що раніше вдавалися до галопу в панському господарстві, і ті, що приїхали на сезонну роботу разом із тобою. Стогнуть ночами від болю, але не пошкодують себе, аби тільки більше луб’янок покласти перед очі власника, вельми задоволеного їхньою працею, адже втрати врожаю зведуться до мінімуму. І ти себе не шкодуй, Орисю, - плакала я тихцем - не псуй настрій власникові, не спокушай доброго чоловіка мучитися згодом десь у глибині душі, коли прожене тебе, замінивши кимсь іншим; не лягай тягарем на серце землячкам, котрі мовили тобі у дощові дні про своє наболіле і, намагаючись наповнити гаманець тугіше, можуть підштовхнути подругу до нових проблем… Вилазь зі шкури, Орисю, на польському повороті своєї галичанської долі, аби не осідлало лихо, яке нахабно перебралося через українсько-польський кордон у твоїй голові та щодня нагадує про безвихідь, у якій опинилася в Україні, бо ж безробіття і хворіє дочка… А п’яниця, що зіпсував тобі життя одразу після одруження, тепер і зовсім нікчемний: не наважилася доручити йому догляд за трирічною дочкою. Слава Богу, виручила сестра… Ой, жалі мої, - протестувала я в перші тижні заробітчанства, - геть від мене! Не маю права носитися з вами, як циган з писаною торбою!
Зоя Лапка. Не зводила з тебе очей, Орисю, на полуничному полі… Та й порятувала… жартиками…
Орися Щедрик (веселіше). Було! Було! Падаю від утоми, а тут моя подруга Зоя за спиною в регіт: поглянь на моторну Марусю попереду. На втіху парубкам жонглює дупою в куцих шортах. Їй-богу, доведе парубків до косоокості!
Зоя Лапка. Усіх заробітчанок розвеселила... Ще не знали, що в пана свої веселощі…
Орися Щедрик. Обманув негідник! Можливо, не всіх…
Зоя Лапка. Не доплатив українкам, без яких вирішив обійтися наступного року…
Орися Щедрик. Я простила йому…
Зоя Лапка. Я – ні!
Орися Щедрик. Знаю. Знаю. Замислила помсту. І мене змусила мстити…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Аякже! Ми тільки продовжили працю в сусідки кривдника, пані Божени, і нараз така нагода!
Орися Щедрик. Знала б ця розумна пані, кому доручила закопати зіпсуті свинячі кишки, що не знадобилися для весільних ковбас…
Зоя Лапка. Діжу з кишками на причіп тракторця – і гайда!
Орися Щедрик. Хто гайда, а на декого потрібно було ніжкою тупати…
Зоя Лапка. Могла, Орисю, й копняка тоді отримати від подруги…
Орися Щедрик. Ніби й оговталась я дорогою, рішучості примножилося, а коли ми висипали з діжі смердючий дарунок на поріг кривдникові…
Зоя Лапка. Ну, було, як у тій пісні: одна плаче, друга скаче…
Орися Щедрик. Часто плачу… А в тому випадку – з остраху…
Зоя Лапка. А мій острах десь загубився. Обережно переступала з ноги на ногу, але для того лишень, аби не розчавити черв’яків, які розповзалися врізнобіч.
Орися Щедрик. Поталанило нам, Зоє. Ніколи не забуду, як відчайдушно захищала нас, викритих пильноокими, пані Божена і як утікав з її садиби присоромлений крутій… А потім стара дотепниця наказала дочці віднайти серед мотлоху старовинні шоломи для нових амазонок… На цьому й окошилося.
Зоя Лапка. Та ні, я ще довго дразнила крутія, проходячи з шоломом на голові повз його вікна. (Поважно крокує перед альтанкою, виляючи стегнами).
Орися Щедрик. В цій дивній обновці ти й потрапила на очі Анжею Ковалевському… В той день він привіз пані Божені мінеральні добрива, вистрибнув хвацько з кабіни і… оторопів!
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не відомо, від чого Ковалевський оторопів – від чудернацького шолома чи від моєї найкоротшої спідниці, яку носила у спеку…
Орися Щедрик. Так… Так… Щось белькотів про найстрункіші жіночі ноги…
Зоя Лапка. Ну, це він дуже перебільшив, проте нехай тішиться, що милується моїми ногами увесь рік, відколи зустрілися.
Орися Щедрик. А ти, Зоє, чим захопилася в цьому бравому шоферові?
Зоя Лапка. Сказати правду?
Орися Щедрик. Звісно.
Зоя Лапка. Мені до вподоби його двоповерховий дім, шикарне авто і зарплатня.
Орися Щедрик. Ой, Зоє…
Зоя Лапка (невдоволено). Розойкалася! Начебто ощасливили тебе, Орисю, твої чоловіки і тепер можеш судити про щастя інших… Перший, п’яниця, сидів тобі на шиї, лупцював і врешті скалічив.
Орися Щедрик. Каліцтво було випадковістю. Задкуючи від нього, я впала і пошкодила хребет…
Зоя Лапка. Янгольська душа! Як можна виправдовувати негідника Драгана, який дременув геть від паралізованої дружини і малолітньої дочки?
Орися Щедрик. Зате доля обійняла мене згодом. Навіть уявити не могла, що моєї руки попросить інший. (Розчулена, витирає сльози). Пам’ятаю ранок, коли наді мною, немічною, нахилився Юрій Щедрик і шепоче, шепоче з такою лагідністю, що навіть дочка моя Сніжанка притулилася до несподіваного гостя… Виходив мене мій Юрій, звів на ноги! Хату покійної бабусі своєї продав, аби ми зі Сніжанкою не бідували. (Виходить з альтанки). Щоб не трапилося, чуєш, Зоє, щоб не коїлося на цьому білому світі, ніколи не відсторонюся від Юрія…
Зоя Лапка (скептично). А тепер твій Щедрик не зовсім щедрик… Йому поїхати б на заробітки в Польщу, адже Сніжані потрібна од вітчима вагоміша допомога, а не зароблена ним мізерія в Україні…
Орися Щедрик. Не хоче Юрій у Польщу… Заводила мову про це – відмовчується… (Усміхається). А студентку Сніжану я фінансую. Відпочину трохи і знову на працю – до пані Божени.

Чути настирливе гавкання собак на вулиці, що зачули чужого. Несподівано долинає польська пісня, яку вибарвлює чоловічий голос.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
Є-є!
Жоно моя, серце моє,
нєма такіх, як ми двоє.
Наша мілость сє нє хваліт...

Зоя Лапка (несамовито). Вар’яте, тихо!

До альтанки підбігає Анжей Ковалевський з пакунками в руках і поривається обійняти Зою Лапку.

Орися Щедрик. Така несподіванка!..
Зоя Лапка (зупиняючи порив поляка). Стій, Анжею! Завмри! Слухай мої команди! Пакунки без мого дозволу не розгортати! Піт з лисини рукавом не витирати! Горілки до вечора не пити!
Анжей Ковалевський. О так, моя амазонко!
Зоя Лапка. Молодець, що намагаєшся мовити українською. Недарма навчала!
Анжей Ковалевський. Заради тебе, Зоє!
Зоя Лапка. А тепер, Ковалевський, можеш поцілувати. Але зажди… Чому це ти наспівував: жоно моя, серце моє? Хіба я тобі дружина вже?
Анжей Ковалевський. То така… важка справа…
Зоя Лапка. Ну-ну, старайся, аби полегшала… Бо в мене все просто: як не жона, то Горгона… (Регоче.)
Анжей Ковалевський. Горгона – амазонка?
Зоя Лапка (продовжуючи реготати). Дві вкупі! (Штовхає поляка). Моя хата – он де. Туди шкандибай!
Анжей Ковалевський. Шканди… бай… Хочу бай!..

Орися Щедрик махає услід рукою сусідці та її коханцеві, не помічаючи приходу чоловіка Юрія.

Юрій Щедрик. Гамірно в нас… Хто ж це гостює в Зої?
Орися Щедрик. Ой, ти, Юрію… (Оговтується.)
Юрій Щедрик. А, здогадуюсь… поляк, її співмешканець.
Орися Щедрик. Хутко повернувся додому, чоловіче.
Юрій Щедрик. На сьогодні з підробітком усе…
Орися Щедрик. Та й добре! Відпочинеш, як годиться. Свіжою стравою поласуєш.
Юрій Щедрик. А де Сніжанка наша?
Орися Щедрик. Спить, невгамовна. До обіду спатиме, бо ж танці у клубі були, як завше, до ранку.
Юрій Щедрик. Університет закінчила, стажується в Польщі, а дітвак дітваком!
Орися Щедрик. Серйозна вона у нас, аж занадто, та коли повертається з Варшави додому, не може надихатися Україною. Забуває, що їй уже двадцять два, що ровесниці її давно потонули в сімейних клопотах і танцюють хіба що з каструлями на кухні, або ж граючись зі своєю малечею…
Юрій Щедрик. Це до Сніжанки молодість повернулася…
Орися Щедрик. Отакої! Про що це ти, Юрію?
Юрій Щедрик. Як це про що? Пригадуєш смуток нашої дитини на випускному вечорі у школі…
Орися Щедрик. Та не тягни кота за хвоста… Стільки часу спливло…
Юрій Щедрик. Сидимо всі разом – діти, батьки та вчителі за столами, святкуємо, і хтось надає слово нашій Сніжанці. Підводиться, думає і несподівано кидає однокласницям: старі ми вже, дівчата, для танців у сільському клубі, не модні…
Орися Щедрик. Не розумію я тієї моди… Якщо танцівниця – від горшка два вершка, - кидайте оком, кавалери, а сімнадцятилітні красуні надувайте губи по домівках або ж мандруйте вулицями…
Юрій Щедрик. А все ж наше сонечко знову завітало у клуб. ..

З хати, потягуючись, виходить Сніжана

Орися Щедрик. Запитаємо в сонечка, чому помолоділо.
Сніжана. І чого це батьки з мене бурки шиють?
Орися Щедрик. Признавайся, доню, що забула у клубі?..
Сніжана. Останні свої тижні в Україні забула… Ті, найкращі, які все життя пам’ятатиму на чужині…
Орися Щедрик. Падку! А то чому?
Сніжана. Виходжу заміж за поляка…
Юрій Щедрик. Дитино, не карай нас з матір’ю. ..
Орися Щедрик. Що ж це діється?
Юрій Щедрик. Невже іноземці кращі за наших парубків?
Сніжана. Так склалося… Покохала…
Орися Щедрик. Безвихідь, доню?..
Сніжана (образливо). Та що ви, мамо! Нічого такого… Не соромте перед татом…
Юрій Щедрик. Розумію… Розумію… Прагнеш кращих умов…
Сніжана. Не знаю, чи будуть у мене ті умови одразу… Будинок у мого Пйотрика не вельми розкішний, зарплатня теж, бо ж коханий поки що – молодший науковий співробітник… І батьки його – покійні…
Орися Щедрик (вкрай схвильовано). Як сніг на голову… Як сніг на голову… Ноги підкошуються від такої новини, голова обертом! (Дивиться на Зою Лапку, яка наближається з усміхом, але й надалі переймається почутим ). Чужа країна… Чужі традиції… Далеко від рідні…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Хтось із древніх сказав: нехай жінка не міркує, це – жахливо!
Орися Щедрик. Ой, Зоє!
Зоя Лапка. Розкудкудакалася вона, а логіки – нуль…
Орися Щедрик. Не мороч голову, подруго. Не все логіці піддається…
Зоя Лапка. Замовкни, а я розтовкмачу.
Юрій Щедрик. Орисю, вгомонися, будь ласка.
Зоя Лапка. Так ось… Сирота ваш зятьок, а такому баки забити можна…
Сніжана (саркастично). Обвести довкола пальця… Запрягти і поганяти… Чи як там ще, тітко?
Зоя Лапка. Не будь праведницею, Сніжано, поки святі не примаряться… А до того часу краще влаштуватись вершницею, а не кобилкою!
Сніжана. Не займайте, прошу! (Біжить у хату).
Орися Щедрик. Сніжанко! (Наздоганяє дочку, обидві зникають за дверима)
Зоя Лапка. Хоча б ти, Юрію, переконав Орисю в тому, що я маю рацію…
Юрій Щедрик. Вляжуться емоції, то якось ми в родинному колі розберемося…

З домівки Зої Лапки вигулькує її співмешканець, що встиг уже перевдягнутися.

Анжей Ковалевський (наспівує). Жоно моя, серце моє, нєма такіх, як ми двоє!
Зоя Лапка (регочучи). Мій самець скучив за самкою… Підходь, самчику, - на тобі лапку! (Простягує Анжею руку).
Анжей Ковалевський (цілуючи жіночу руку). О! Богиня!
Зоя Лапка. Полегшало трохи самчикові? ..
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка (заводячи співмешканця в альтанку). Погомони з Юрієм, поки обід приготую.

Чоловіки проводжають Зою Лапку поглядами, а коли вона зникає з очей, деякий час роздивляються один одного.

Юрій Щедрик. Де пан мешкає в Польщі?
Анжей Ковалевський (сміючись). На колесах мешкаю.
Юрій Щедрик. Ага… Пан – далекобійник…
Аншей Ковалевський. Цо?.. Що?..
Юрій Щедрик. (імітує людину за кермом) Пан їде далеко…
Анжей Ковалевський. Їду, так. Холєра, довго їду…
Юрій Щедрик. Скільки б не міряти далечінь, а домівка чекає… Знаю це з власного досвіду… Повертаєшся, бува, а вона ніби співає таким солодким голосом, аж хочеться підспівувати їй. Немає нічого лагіднішого, ніж рідна домівка! Навіть та тверда лава, на якій, перевтомлений, задрімаєш, заледве сівши, видається тобі найм’якішим ліжком! Навіть чистий рушник , що береш до рук, і той горнеться до тебе, начебто жива істота. І всі, всі твої домашні речі нараз уподібнюються ангелам-охоронцям, бо дарують господарю найцінніше – душевний спокій… Щоправда, інколи – на короткий час…
Анжей Ковалевський (не приховуючи виразу здивування на обличчі). Браво! Слухам… Слухаю артисту…
Юрій Щедрик. Не розумієш… Я не актор… Пригадався мені стан душі, який чомусь не буває в тебе…
Анжей Ковалевський. Ні, чого нєма, того нєма. Музика, кіно, вудка… ну, горілка - і спокуй маш… маєш. О!
Юрій Щедрик. А все ж, де знаходиться панове помешкання?
Анжей Ковалевський. Мєшканє? Люблін, проше пана…
Юрій Щедрик (схвильовано). Я працював у цьому місті двадцять чотири роки тому (Вагається, чи продовжувати мову). Знав Магду Витвіцьку з окраїни…
Анжей Ковалевський (після тривалої паузи). Та пані юш нє жиє…
Юрій Щедрик. Не живе? Покійна! Відколи?
Анжей Ковалевський (спохмурнівши). Давно. Син пані – сам. Ойца… батька нє знав…
Юрій Щедрик (опустивши очі додолу). Я піду… Маю багато справ у хаті…

Чоловіки прощаються кивком голови. Поляк залишається на самотині, виходить з альтанки і крокує, начебто вартовий, до тину і назад. Згодом кидає погляд на вікно Зої Лапки і знову заводить улюблену пісню, яка звучить тепер з нотками смутку.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
З-за тину підводиться вкрай захмелілий Вадим Драган, якийсь час, хитаючись, стріляє витрішками, а потім звертається до поляка.

Вадим Драган. Ей, ти хто?
Анжей Ковалевський. Єстем поляк.
Вадим Драган (ударивши себе рукою по чолі). Ой, допився! Не помітив, що переповз через польську границю!
Анжей Ковалевський. Хі-хі-хі!
Вадим Драган. Добре чорти на мені покаталися… Хата в цього поляка, як в Орисі. Тин такого ж кольору… Хай їм грець, тим чортам! (Падає на діл).
Анжей Ковалевський. О!
Вадим Драган (репетуючи). Дайте сто грамів – і нічого вам за це не буде! Хе-хе…

На порозі домівки з’являється Орися Щедрик. Затуляє обличчя долонями. Зі свого дому випурхує зарум’янена Зоя Лапка з макогоном у руці.

Орися Щедрик. Соромно! Чуєш, чоловіче, соромно мені за тебе! Йди звідси геть! Чому вештаєшся під будинком, з якого втік!
Зоя Лапка. На, Орисю, макогона. Віддяч Драганові так, як він тобі колись за твою доброту… Тією ж монетою.
Анжей Ковалевський. Монетою? Тему хлопаку – піньонзи? Поцо?
Зоя Лапка. Ага! Насиплемо йому грошенят повні кишені! Як би не так! Отримає за хвилю на горіхи!
Анжей Ковалевський. Горіхи – то добже… А які горіхи?
Зоя Лапка. Говорив дід з бабаю… Помовчи, Анжею!
Орися Щедрик. Шкода Драгана!
Зоя Лапка. Ну, шкодуй… (Помічає на порозі домівки Юрія Щедрика та Сніжану). Аби боком не вилізло!..
Юрій Щедрик. Чого це його принесло до нас?
Зоя Лапка. Орисю повернути хоче… рачки! Ха-ха-ха!
Сніжана. Тітко, не знущайтеся!
Орися Щедрик. Не хвилюйся, доню! Тітка не зі зла…
Юрій Щедрик. Відвезу Драгана додому. Хай там тверезіє.
Орися Щедрик. Відвези, Юрію! Дуже тобі дякую!..
Зоя Лапка. Анжею, не моргай, мов дівка, що світу не бачила!.. Помагай сусідові!

Чоловіки підхоплюють п’яницю і виводять. Сніжана тулиться до матері, а їхня сусідка погладжує макогін і крадькома посміхається. Доноситься звук заведеного легковика.

Зоя Лапка. Заштовхали непроханого гостя в «Ладу» і відвезуть на відпочинок…
Орися Щедрик (із жалем). Не порадила, аби цигарки та сірник заховали від… п’яниці, бо ж усяке може трапитися…
Зоя Лапка. Іди, Сніжано, в хату, бо маємо з матір’ю таємниці…
Сніжана. Не цікаві для молоді – забули додати, тітко.
Зоя Лапка. Забула… (З посмішкою). Що за дівчина – геть усе пам’ятає!
Орися Щедрик. Почаклуй на кухні, доню. Потішиш батька смакотою увечері. Ой…
Сніжана. Та не ойкайте, мамо, – все розумію… (Виходить).
Зоя Лапка. Не можеш, Орисю, назавше викинути Драгана з серця… Нікчемою став, а все ж не байдужий тобі…
Орися Щедрик. То мені, Зоє, з іншої причини прикро: Сніжанка моя страждає… Здається, роздвоюються її почуття, начебто й досі не знає, до котрого батька притулитися – того, що дав життя, чи того, що захистив од поневірянь у житті.
Зоя Лапка. Не просто дівчині – згодна з тобою, а її матері ще складніше з почуттями на лад вийти…
Орися Щедрик. Інколи ніби провалююся в минуле, не повертаюся, а саме провалююся – стрімко-стрімко, аж дух перехоплює! Лечу вниз, гублячи літа, обвішані тягарцями проблем і втрат. Ось зникає мій четвертий десяток, третій і, врешті, час зупиняється на другому – у світлих кольорах, найщиріших усмішках, відлуннях дзвоників…
Зоя Лапка. Як ти чекала, шкільна Джульєтто, дзвоників на перерви! Перший красень класу поспішав на заздрість усім дівчатам тебе розвеселити та обдарувати компліментами. А як захищав! Кулаками – від усіх кривляк і пустунів, у яких бралося на вуса; словами – від прискіпливих та гострих на язик заздрісниць. Усі в школі шепталися про вас, навіть мої подружки –третьокласниці.
Орися Щедрик. Пригадую, як третьокласниця Зоя стежила за нами, закоханою парою, аби побачити, як виглядають палкі поцілунки.
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Було! Було!
Орися Щедрик. А одного разу Вадим Драган висмикнув корч кропиви і, впіймавши зацікавлену третьокласницю, відшмагав пекучою по голих литках!
Зоя Лапка. Ох, і ревла я після цього!
Орися Щедрик. А я, дурна, сміялася, хоч могла вже тоді розгадати свою захмарену долю…
Зоя Лапка. Так, Орисю, так, войовничість Драгана читалася неозброєним оком!
Орися Щедрик. Якщо бачиш красеня, то читати по його вчинках не спадає на гадку, поки не обпечешся.
Зоя Лапка. Втопив Драган свою красу в горілці. Тай розум утопив, що руки стримує…
Орися Щедрик. Не завше був навіженим. Скалічив мене з необережності…
Зоя Лапка. Знову шкодуєш негідника?
Орися Щедрик. Перше кохання… Воно ж, як зірка в небі, далека, недосяжна, але не вмираюча…
Зоя Лапка. Годі романтики! П’ятий десяток розміняла, а все туди ж… Якби не Юрій Щедрик, де б ти була зі своєю романтикою?
Орися Щедрик. Ой, Зоє…
Зоя Лапка. І доки те «ой!» мені сьогодні вухо різатиме? (Нюхає повітря). Запах… Звідки запах пригорілого?

Орися Щедрик зводить руку, аби вказати сусідці на її домівку, проте матір випереджає дочка, що виросла в неї за спиною.

Сніжана (вдаривши об поли руками). Тітко, ви тут? А ваші каструлі на плиті змагаються, котра вище підстрибне. Через вікно бачила.
Зоя Лапка. Ой! (Біжить у домівку).
Орися Щедрик. Ніхто не знає, де чиє ойкання розпочнеться і де закінчиться…
Сніжана. Моя мати – філософ! З плином часу все загадковіший…
Орися Щедрик. Не помилися, дочко, з вибором чоловіка… Придивляйся до Пйотрика пильно-пильно! А ще пильніше – дослухайся, чи не вигулькують зі слів його бісенята, що згодом виростуть скаженими бісами…
Сніжана. Мій коханий – сонячний… Він зовсім не схожий на батька мого Вадима… Він радше подібний характером до вітчима мого…
Орися Щедрик. Дай, Боже, щоб так було! Бо жінці потрібно тепло чоловічих очей. Коли немає такого тепла, то чоловік у її житті – перехожий, якому мусить прислужитися, як затишок у спеку і холод, як деревина, що дарує плоди… А поза тим затишок може бути зруйнованим, а плоди – стоптаними…
Сніжана. Мамо, мій Пйотрик… мовчазний, мало усміхається очима, у нього в очах відбиток раннього сирітства, але ці очі ніколи не лукавлять і не втікають од моїх.

Чути, як загальмував легковик. Мати і дочка дослухаються до гомону. Невдовзі до них підходять Юрій Щедрик та Анжей Ковалевський.

Орися Щедрик. Хутко впоралися… Як там Вадим?
Юрій Щедрик. Опирався. Чортихався. Не чоловік, а чортополох якийсь!
Анжей Ковалевський. Так, так! Чортолох!
Орися Щедрик. Вклали п’янючого в ліжко?
Юрій Щедрик. З горем пополам!
Анжей Ковалевський (здивовано). Як то?
Юрій Щедрик. Ну, як пану втовкмачити… Залишили ми на ліжку пів чоловіка і пів горя…
Орися Щедрик. Юрію, не знущайся!
Сніжана (ніяковіючи). Заспокойтеся, мамо! Подякуйте вітчиму… батькові за добрий вчинок і заспокойтеся!
Орися Щедрик. Я ж нічого… То так…
Янжей Ковалевський. Пів чловєка і пів горя… Гм…
Орися Щедрик (зітхаючи). Може й менше того Вадима…

Долинає голос Зої Лапки: «Самчику, ти вже тут? Біжи в хату. Пригощатиму!» Поляк киває всім почергово на прощання і вибігає.

Сніжана. Хочу усамітнитись. Не турбуйте до вечора, батьки! (Виходить).
Орися Щедрик. Не скалічився б Вадим…
Юрій Щедрик (відвертаючись). Не знаю… Ніхто не винен п’яниці…
Орися Щедрик (рвучко наблизивши чоловіка). Ти не думай, Юрію, поганого! З тобою моє сьогодення і майбутнє, до кінця віку – з тобою!
Юрій Щедрик. Сподіваюся, Орисю…
Орися Щедрик. Дурненький! Якби не увійшов ти в кімнату каліки тієї дощової неділі… я отруїла б себе! Дивилася на тебе тоді, як на янгола, що повертає до життя священним словом – люблю! – Ти й досі залишаєшся янголом, якому довіряюся і за яким ітиму хоч на край світу! Ітиму, бо знаю: винагородиш ніжністю! Звідки маєш, чоловіче, стільки ніжності? Чому так оберігаєш її, наче доводиш собі якусь важливу істину…
Юрій Щедрик. Доводжу, Орисю! Не завжди знався з янгольським…
Орися Щедрик. Не обмовляй себе, благаю! Не прирівнюй до непутящої своєї Орисі! Ти – кращий! Твоя жертва – рідкісна! Хто, скажи, хто іще міг би одружитися з немічною жінкою, носити її на руках, вислуховувати стогін та жалі, а коли засне, куховарити і прати? Кому було б це до снаги з досвітку до пізнього вечора, якщо попереду чекає його неспокійна нічка, що може дошкулити каліці або ж хворій дитині?
Юрій Щедрик. Я не жертвував. Я – кохав!
Орися Щедрик. Дивовижний! Так мені поталанило!
Юрій Щедрик. Орисю, не обожнюй! Я цього не вартий!..
Орися Щедрик (цілуючи чоловіка). Жодного слова більше! Знаю, до чого ведеш… Не потрібні мені твої заробітки за границею! Не бідуємо тепер.
Юрій Щедрик. Якби ж то тільки це…
Орися Щедрик (метушливо). Іду в хату. Пошукаю рецепти закруток… На грядках усе достигає. (Виходить).
Юрій Щедрик. Знала б ти, Орисю, мій давній гріх… Часто поривався розповісти тобі про нього і жодного разу не зібрався з духом. Все чомусь здається, що втратив для цього слушну нагоду і запізніле каяття моє недоречне, мов сніг у липні, і пагубне…

З сусіднього двору долинає гучний сміх Зої Лапки та її співмешканця. За хвилю поляк наближається до тину, запалюючи цигарку.

Анжей Ковалевський. Панє Юрій, проше (Подає пачку цигарок).
Юрій Щедрик. Дякую, не курю.
Анжей Ковалевський. О!
Юрій Щедрик. Заходьте, пане Анжею, в альтанку. Порозмовляємо…
Анжей Ковалевський. Добже. Як то по-вашему… Добре! (Сідає на лаву в альтанці).
Юрій Щедрик. Розкажіть, пане, про Магду Витвіцьку. Що з нею трапилося?
Анжей Ковалевський. Мала пані дєцко…
Юрій Щедрик. Дитину народила… Сина… Ви вже мовили…
Анжей Ковалевський. Нє вим, чия та дитина…
Юрій Щедрик. Але ж пані мусила записати в документах, хто батько новонародженого…
Анжей Ковалевський. Якийсь лайдак… Він утік!
Юрій Щедрик. Магда хворіла?
Анжей Ковалевський. Так. Пані Магду спровадила до ями застуда!
Юрій Щедрик. Боженьку! Такій молодій вкоротив віку недуг! Син осиротів так рано…
Анжей Ковалевський. Панство сина… поставіло на ноги!
Юрій Щедрик. Держава подбала про нього… Пів каменя мені з душі…
Анжей Ковалевський. Як то?
Юрій Щедрик. Яку ж я муку терпів стільки літ! Нікому не признавався, що покинув у Польщі вагітну від мене щебетуху… Пан почує мою сповідь першим. Чужинцю легше сповідатися… (Збирається з духом). Магда стала моєю дівчиною випадково…
Анжей Ковалевський (здивовано). Цудо…
Юрій Щедрик. Ні, ніякого дива… Не насміхайтеся, пане… Ми з Магдою зіштовхнулися спинами, коли прибирали на складі підприємства… Власне, вона працювала поряд з українцями, не нехтуючи жодною працею…
Анжей Ковалевський. Ойтєц пані – пияк… Матка – теж…
Юрій Щедрик. Так, тому вона давала раду собі, як могла. (Витирає піт з чола). Ми зіштовхнулися і впали – головами докупи, доторкаючись носами. Спочатку носик навпроти мого поморщився, а згодом – розсміявся.
Анжей Ковалевський. Як то?
Юрій Щедрик. Магда належала до тих милих дівчат, чиї носики промовляють не гірше від очей…
Анжей Ковалевський. Сентименти…
Юрій Щедрик. Не заперечую. Але завдяки цим сентиментам я прикипів до Магди!
Анжей Ковалевський. Цо пан мувіт? Про якесь вариво?
Юрій Щедрик. Можна й так сказати… Душа моя відчула жар, і я цьому не опирався. Хутчіше – навпаки. Наше з Магдою перше побачення за межами підприємства відбулося в дощову неділю. Все важливе в моєму житті починається з дощем і чомусь приречене завершитись слізьми, якщо не виявляю сили волі. Чи розумів я це раніше? Обіймаючи вперше Магду,– ні! Ще зовсім юний, потонув у власних відчуттях, словах, поглядах, міражах… Усе відбувалося начебто не зі мною і того, і наступного дня, і наступних три місяці, допоки не довідався про вагітність Магди. А почувши про це, жахнувся правді, яку не хотів помічати раніше: я блудний – душею і тілом, я не кохаю цієї полячки! Друзі порадили втікати в Україну – назавжди, адже в Польщі немає значення, у шлюбі чи поза ним народжена дитина – мусиш піклуватися про неї до її власного хліба… Знайшов собі виправдання, ще й таке витіювате, мовляв, підманула-підвела, в пастку заманила… Нехай собі тепер іншого упіймає… Утік, не попрощавшись… А позбутися дихання гріха в обличчя так і не зумів… Не хотів нічого знати про Магду і про дитя… І якщо Магда розчинилася в моїй свідомості, дитя не полишало її… З часом я почав утішати себе, що воно народилося, живе, усміхається і плаче, уявляє батька… Ви, пане Анжею, ощасливили мене своєю розповіддю: мій син існує насправді, його можна побачити і…
Анжей Ковалевський. То не таке просте…
Юрій Щедрик. Сповідаються, аби позбутися гріха…
Анжей Ковалевський. Єстем керовца… шофер – нє ксєндз.
Юрій Щедрик. Не прощайте мені, пане, допоможіть…
Анжей Ковалевський (загадково). То добра думка… Най то буде наша тайна…
Юрій Щедрик. Згоден. Нікому ні слова…

Поляк нахиляється до вуха співрозмовника і про щось шепоче.

Завіса

Дія друга

Садиба пані Божени Сивульської в Польші. Зліва видніється фасад двоповерхового будинку з ліхтарями, відгороджений живоплотом, і квітники у величезних мармурових чашах. Справа – господарська будівля, призначена, як і в багатьох польських господарів, для проживання найманих працівників з України. На подвір’ї, там, де закінчується живопліт, - довжезна лава зі спинкою. Навпроти лави розміщено дитячий майданчик, споруди якого схожі на ті, які глядач бачив коло будинку Зої Лапки. Ближче до глядача із закутків виглядають яблуні. Посередині – велика діжа для збору дощової води. Від яблунь назустріч одна одній виходять у робочому одязі Орися Щедрик і Зоя Лапка. Зупиняються перед діжею.

Орися Щедрик. Дома, Зоє, таки краще, ніж на заробітках!
Зоя Лапка.. Хіба нам звикати? Ноги випрямили, руки видовжили, очі ширше розплющили і – вперед!
Орися Щедрик. Як тебе, подруго, назвали поляки сьогодні?.. Ну, ті з фірми, яких пані Божена наймала, аби пришвидшити збір яблук?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Кулею. А чому запитуєш?
Орися Щедрик. Не можу забути виразу облич тих поляків…
Зоя Лапка. Ще б пак! Ми з тобою та Драган втерли носа шістьом польським парубкам: відстали від нас на добру сотню метрів. Якби не наказала нам господиня допомогти недбалим, були б вони в дупі, а не в кінці свого ряду!
Орися Щедрик. Кава, перекури після кожної години праці – поляки без цього ніяк…
Зоя Лапка. Тому й мають українці працю в Польщі…
Орися Щедрик. А все ж… дуже насмішили парубки виразами облич. Здається, навіть приглядалися, чи немає в тебе, Зоє, мотора під одягом!
Зоя Лапка. Послухай, Орисю… Ти краще придивилася б до виразу обличчя Юрія Щедрика, коли він побачив у маєтку пані Божени Вадима Драгана…
Орися Щедрик. Я усе пояснила Юрію… Пропаде вдома Драган, а тут під наглядом нашої господині візьме себе в руки і копійку заробить!
Зоя Лапка. На місці пані Божени я не запрошувала б п’яниці на твоє прохання… Сама поміркуй: може й заслужив, аби в багнюці сконати…
Орися Щедрик. Побійся Бога, Зоє!
Зоя Лапка. А Юрій твій чимсь заклопотаний: навіть Драганом не вельми переймається… Стільки літ відхрещувався від Польщі, а приїхав сюди і відразу справу якусь пригадав…
Орися Щедрик. Подався в Люблін… Обіцяв і мені, і господині розповісти про все згодом…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Чи не сюрприз з ріжками готує благовірній?..
Орися Щедрик. Мелеш казна-що!

До жінок, стогнучи, підходить Вадим Драган.

Орися Щедрик. Що з тобою, Вадиме? Боляче?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Байдикував роками лежень, а тут працювати треба в поті чола!
Вадим Драган (вигинаючись). Ой! Ой! Ой!
Зоя Лапка. Шкура на панському місці луснула роботязі! Ха-ха-ха!
Орися Щедрик. Зоє, облиш… Вадиме, я порятую…
Вадим Драган. Усе тіло болить!
Орися Щедрик. Так буває. Від напруження м’язів. Кінська мазь допоможе! Хутко принесу. (Вибігає).
Зоя Лапка. Десь поблизу кропиву бачила, мученику… Попече, зате м’язи розслабить. (Вириває корч кропиви і підходить до Вадима Драгана). Ану – в позу мавпи, що банан підіймає!
Вадим Драган (знявши сорочку і ставши навколішки). Так добре?
Зоя Лапка. Годиться! За хвилю молодітимеш… (Хльоскає по чоловічій спині кропивою). Відчуєш себе третьокласником…
Вадим Драган (відстрибнувши). Відомстила, гадюко?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не всю пам'ять горілка змила!

Повертається Орися Щедрик з флакончиком кінської мазі.

Вадим Драган (недовірливо). Ще одну помсту задумано?
Орися Щедрик. Вадиме, ти ж мене знаєш! Не нашкоджу. Кінською маззю користуються в Польщі всі… українці. Хутко виліковує!
Вадим Драган. Тобі, Орисю, вірю. Натирай спину. (Деякий час дослухається до легких дотиків колишньої дружини). Що то за ніжності? Дужче прикладися! Мазі не шкодуй!
Орися Щедрик. Багато мазі на спині зашкодить!
Вадим Драган. Таки шкодуєш!
Зоя Лапка. Скупа!
Орися Щедрик. Не ображайте. Ну, ще докладу трішки… Все, закінчила. Іди, Вадиме, в свою кімнату.
Вадим Драган. Дякую, Орисю! (Виходить, обмацуючи голу спину руками).
Зоя Лапка. Неспокійні в чоловіка руки… Здається, незабаром побачимо виставу з Драганом у головній ролі…
Орися Щедрик. Я остерігаюся вистави, яку розпочне дочка пані Божени…
Зоя Лапка. Анна Сивульська? Тільки недавно повернула собі дівоче прізвище… Можливо, не все викричала колишньому чоловікові… Ми дослухаємо.
Орися Щедрик. Навіщо, Зоє, зачіпала її пса? Хай би ходив кудлатий по нашій кімнаті: лишень заважав, а не кусався. Ще й не таке витерпіли…
Зоя Лапка. Дурнуватий пес! До тебе ластиться, а на мене гарчить.
Орися Щедрик. Тварина відчуває доброту, а ти до неї, як…
Зоя Лапка. Зміюка! Повтори, Орисю, слово Драгана, не соромся повторити!
Орися Щедрик. Не перебільшуй, подруго!
Зоя Лапка. Мушу бути зміюкою, коли не ладиться, а особливо, коли допікають. Не вмію по-іншому.
Орися Щедрик. Зоє, не вірю, що ти така… Ти знаєш собі ціну і гордишся цим. Чи не тому не захотіла жити в домі Анжея Ковалевського і мати легшу працю в Любліні?
Зоя Лапка. Наївна Орисю, я вжалила цього хитруна, як справжня кобра, не шкодуючи отрути. Він зрозумів це, але не покине, бо ми з ним одного виду зміюки, яким важко наступити на хвіст…
Орися Щедрик. Жартуєш. І начебто ні…

З господарського будинку босоніж, у трусах біжить до жінок Вадим Драган.

Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Вистава почалася!
Орися Щедрик. Вадиме!
Вадим Драган. Пече!
Орися Щедрие. Де пече?
Вадим Драган (вказуючи вказівними пальцями рук). Тут, у трусах!
Зоя Лапка. Спочатку руками по спині, а потім їх у труси… Без рук у туалеті хлоп не обійдеться…
Орися Щедрик (сплеснувши). Кінську мазь на делікатне місце…
Вадим Драган. А-а-а-а-а! Пече!
Орися Щедрик. Води бідоласі!
Зоя Лапка. Бовдуру!
Орися Щедрик. Вадиме, у діжці дощівка. Стрибай!

Вадим Драган застрибує в діжу.

Зоя Лапка. Труси зніми. Просочилися маззю…
Вадим Драган. Ага… Ага…
Зоя Лапка. Сховайся в діжі та не агакай – Анна Сивульська йде!
Орися Щедрик. Тільки й бракувало тут молодої пані…
Зоя Лапка. Розмахує віником, яким я лупцювала Рекса…
Орися Щедрик. Мало тобі було, Зоє, лупцювання в нашій кімнаті – погналася за псом на подвір’я.
Зоя Лапка. Хто ж його знав, що Анна у шибці стовбичить…
Орися Щедрик. Попросимо пробачення. Може й обійдеться…
Зоя Лапка. У кого попросимо? В молодої пані чи в Рекса?
Орися Щедрик. Не до жартів, подруго!
Зоя Лапка. А нехай вичитує мені молода пані: то навіть приємно слухати, коли сварять у Польщі бездоганною українською.
Орися Щедрик. А так… Пані Божена родом з України. Не забула рідної мови і дочку навчила.
Зоя Лапка. Не войовничий настрій в Анни Сивульської – здалеку помітно…

Підходить Анна Сивульська, але з подивом зупиняєтьсяі, почувши хлюпання води в діжі.

Зоя Лапка. Пані, не дивуйтеся. (Вказує на діжу). Там нічого такого… Там голий хлоп.
Анна Сивульська. І що він там робить?
Зоя Лапка. Вшановує традицію…
Анна Сивульська. Яку, пані Зоє?
Зоя Лапка. Котрий українець вперше приїжджає на працю в Польщу, мусить скупатися в дощівці,
а дві жінки мають цей ритуал засвідчити.
Анна Сивульська. Я – третій свідок. Це не зашкодить?
Зоя Лапка. Та ні! Нагодились на кінець ритуалу… Не вплинете, пані Анно, на хлопське щастя…
Анна Сивульська. То добре… (Подає віник Зої Лапці). Коли пані звільниться, нехай підмете в коморі. А пані Орися забавить мою дочку, поки буду відсутня у справах.
Зоя Лапка. Я іду.
Анна Сивульська. За додаткові години праці оплата більша.
Зоя Лапка. Я біжу!
Анна Сивульська. Пані Орисю, вагаюся, чи повідомляти… Хотіла зробити це, коли забиратиму в пані дочку…
Орися Щедрик. Що трапилося?
Анна Сивульська. Відійдемо.

Молода пані та Орися Щедрик відходять (ближче до глядача), а Зоя Лапка, почувши їхні останні фрази, ховається за яблуню і підслуховує.

Орися Щедрик. Увесь день мучило передчуття лихого…
Анна Сивульська. Пана Юрія заарештовано в Любліні.
Орися Щедрик (із жахом). Мого Юрія?
Анна Сивульська. Мав право на один телефонний дзвінок. Зателефонував моїй мамі.
Орися Щедрик. Що повідомив пані Божені Юрій?
Анна Сивульська. Справа кепська. Пан Юрій не вийде з в’язниці, поки не поверне державі кошти, які вона витратила на його сина…
Орися Щедрик. У Юрія в Польщі є син?!
Анна Сивульська. Докази беззаперечні… І чоловік пані не протестує…
Орися Щедрик. Ось чому боявся Юрій поїздок у Польщу! Стільки літ минуло… Такі переміни… А гріх мого чоловіка ніби гачком упіймано…
Анна Сивульська. Схоже на те, що пан Юрій потрапив на гачок… (Обіймає українку). Йдемо до моєї Зосі, бо зачекалася улюбленої няні Орисі!
Орися Щедрик. Так, так, я візьму себе в руки! Я не підведу.
Анна Сивульська. А мама моя вже зустрілася з ув’язненим і вертає з Любліна… Знатимемо більше…
Орися Щедрик. Уклін пані Божені! (Витирає сльози). Ой, Юрію…

Співрозмовниці виходять. Зоя Лапка, оглядаючись, скрадається до діжі, стукає.

Вадим Драган (висунувши голову). Діоген слухає!
Зоя Лапка. Чув, філософе, що діється?
Вадим Драган. Ні, не чув. Моє головне завдання – не дати пропасти чоловічому господарству…
Зоя Лапка. Маєш розум, Драгане. Може, те чоловіче господарство тобі ще знадобиться, якщо Юрій Щедрик затримається на курорті…
Вадим Драган. Ти ба! Орися руки собі обриватиме, а він – на курорт!
Зоя Лапка. Біжу підмітати! (Потирає долонею чоло). Чи не наступив Щедрик зміюці на хвіст?...
Вадим Драган. Геть заплутала мене, Зоє…

Зоя Лапка виходить. Доноситься дитячий сміх, а за хвилю, підстрибуючи, вибігає Зося, яку наздоганяє Орися Щедрик.

Орися Щедрик. Почекай, мала бешкетнице! Няня натомилася за день, ледве ногами перебирає…

Дівчинка стрибає на одній нозі довкола діжі і нараз зупиняється, вказуючи на чуприну Вадима Драгана.

Зося. Цо то?
Орися Щедрик. Чуприна колишнього принца, Зосю! (Пригортає дівчинку, що тулиться до неї). Розкажу тобі про нього казку у твоїй кімнаті.
Зося (криком). Тутай!
Орися Щедрик. Добре, зіронько, присядемо тут, під цією діжею.
Зося. Слухам!
Орися Щедрик. Слухай, дитино. Жила на світі принцеса, якій хотілося, аби її засватав принц, красивий і розумний. Та принцеса була дивною, бо не мріяла про палац з високими баштами, з яких можна було побачити багато міст і сіл, про золоту карету, що могла засліпити кожного, хто кинув би на неї заздрісним оком, про чарівну шкатулку, яка не пустіє, а примножує коштовності, скільки б їх не забирали… Нічого не потрібно було принцесі, крім маленького вогника, захованого у грудях принца, вогника, яким зігрівалася б усе життя. Не судилося. Напав на її обранця Зелений змій, погасив той найкращий вогник, а принцу наказав бути розбишакою і покинути тих, кого покидати не мав права… І зійшлися тоді темні хмари, і гуркотіли громи, промовляючи, що тій принцесі, котра не стала королевою, стелеться дорога колючою стернею… Наближалася стерня, хутко наближалася… Та відгородив принцесу від колючого інший принц, що вогник у власних грудях беріг, як зіницю ока, і нікому не дозволяв себе побороти: ні Зеленому змію, ні злидням, які налітати з усіх сторін… Але мучила його давня рана, яку не гоїв, бо, якби зробив це, нічим не був би кращим від попереднього принца, подоланого Зеленим змієм, а вогник у грудях перестав би йому служити… Це добре розуміє порятована принцеса, ні, не принцеса, а давно уже – королева! Ніщо не зупинить цю королеву, аби вогник, який обожнювала багато літ, знову і знову палахкотів! (Гладить дівчинку по голівці). Заслухалася, Зосю, хоча збагнеш цю казку не розумом, а серденьком значно пізніше…

До оповідачки і дівчинки хутко наближається Лукаш Маховський.

Зося (злякано). Ойтєц!
Лукаш Маховський. Мам спотканє. Зося, ходь!
Орися Щедрик. Пане Лукашу, вам заборонено підходити до Зосі!
Лукаш Маховський. Барзо мі пшикро, пані!
Орися Щедрик. Від вас тхне горілкою, пане!
Лукаш Маховський (вириваючи Зосю з рук няні). Холєра ясна!
Орися Щедрик. Допоможіть!
Вадим Драган (підвівшись у діжі). Фу! Марш!
Лукаш Маховський (підбігши до діжі). Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган (кривляючись). Цо-о-о-о-о!
Лукаш Маховський. Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!
Лукаш Маховський. Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!

Орися Щедрик і Зося втікають у будинок, а за плечима Лукаша Маховського з’являється Зоя Лапка з віником у правиці.

Лукаш Маховський. Проше зоставічь мнє в спокою!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!
Зоя Лапка (лупцюючи поляка віником). Ану геть, злодюго! Не викрадеш Зосі!
Лукаш Маховський. Скандаль!
Зоя Лапка. До дупи!
Лукаш Маховський. То нє до вяри!
Зоя Лапка. Повіриш, коли поліція загребе!

Долинає голос Анни Сивульської: «Зоє, тримай пана Маховського!». Поляк стрімголов утікає.

Зоя Лапка. Хай би пси за цим паном ганялися. Уже й через огорожу переметнувся!
Вадим Драган. Як я його, нахабного!
Зоя Лапка (вдавано серйозно). Круто, Драгане… (Гупає ногою в діжу). Сидітимеш тут до другого пришестя?
Вадим Драган. Де ж там… Пора бігти по горілку…
Зоя Лапка. Це ж далечінь яка!
Вадим Драган. Хіба то відстань – сім кілометрів туди і сім звідти…
Зоя Лапка. Чому ж тоді чвертку приносиш щовечора, не запасешся…
Вадим Драган. Е, я не дурень. Більше принесу – одразу вип’ю! Як тоді працюватиму наступного дня?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Логічно!
Вадим Драган (замислившись). Не знав, що був принцом…
Зоя Лапка. Яким принцом?
Вадим Драган. З казки…
Зоя Лапка. Тю! З якої?
Вадим Драган. Яку зіпсував… (Висуває ногу з діжі). Біжу.
Зоя Лапка. Труси не забудь, принце…
Вадим Драган. Ага… Ага…

Жінка відвертається, а її співрозмовник, тремтячи, поспішає в господарське приміщення. Сутеніє. В садибі спалахують ліхтарі. Десь поблизу загальмувала машина. Раптово почалося гучне собаче гавкання.

Зоя Лапка. Не помилюся, коли скажу, що лишень на Анжея Ковалевського так відчайдушно гавкають пси. Чи то ходою розмашистою дразнить їх, чи біса має в собі чоловік…

З подвір’я доноситься знайома польська пісня.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
Є-є!
Жоно моя, серце моє,
нєма такіх, як ми двоє.

Зоя Лапка (побачивши поляка). А що, пане Анжею, доніс тобі вітер шелестіння моєї спідниці?
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Ну, підходь сюди. Не розглядайся, мов сорока-білобока.
Анжей Ковалевський. Лечу, моя пані!
Зоя Лапка. Хутчіше – повзеш…
Анжей Ковалевський. Як то?
Зоя Лапка. Гадюкою…
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. У тебе тих «о» на всі випадки життя.
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Хвіст не болить?
Анжей Ковалевський. Який хвіст?
Зоя Лапка. Прищемлений, пане Анжею.
Анжей Ковалевський. То якась загадка?
Зоя Лапка. То якесь життя…

З будинку пані Божени долинає музика вальсу.

Анжей Ковалевський. Чи можна прошічь до таньца?
Зоя Лапка. Не розумію…
Анжей Ковалевський. Запрошую до танцю!
Зоя Лапка. Буде по-моєму. Перегну тебе через коліно…
Анжей Ковалевський. В танці?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха!

Українка і поляк вальсують. Зоя Лапка постійно намагається бути в парі ведучою. До танцівників, не привертаючи до себе уваги, підходять Божена Сивульська, Анна Сивульська та Орися Щедрик. Стихає музика і танцівники зупиняються.

Божена Сивульська. Браво, Зоє! Танцюєш так, як живеш…
Анна Сивульська. Коло за колом, коло за колом… Звужуються кола до розміру каблучки…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не відкривайте, пані Божено і пані Анно, усіх моїх карт!
Божена Сивульська. Ці карти нам відомі, а в пана Анжея є прихована…
Зоя Лапка. Анжею, признавайся!
Анна Сивульська. Ми допоможемо пану не кривити душею…
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Зовсім новий відтінок у панському «о»… (Насуплюється). Мій коханець мені зрадив?
Божена Сивульська. Ні, використав для помсти пану Щедрику.
Орися Щедрик (гарячково). Моєму чоловіку помстилися?
Божена Сивульська. Так, пані Орисю.
Орися Щедрик. Як саме?
Божена Сивульська. Пану Анжею було добре відоме ім’я та прізвище Юрія Щедрика, від якого народила його двоюрідна сестра Магда Витвіцька. Одного разу після любощів з коханкою розпитував її про близьких друзів…
Зоя Лапка. Я пригадую ту розмову… Здивувалася тоді, чому Анжей цікавиться, чи має Орися Щедрик чоловіка, чи бував той чоловік у Польщі…
Орися Щедрик. Ось воно що… Раптовий приїзд пана Анжея до моєї подруги в Україну пов'язаний з моїм чоловіком…
Анна Сивульська. Не важко здогадатися, що пан… хитрун переконав ненависного йому українця відвідати сина, гарантуючи безпеку…
Божена Сивульська. Власне, це пану Анжею легко вдалося, бо пан Юрій, коли довідався про долю сина, усією душею поривався його побачити.
Анжей Ковалевський. То нє факти… То здогадки…
Божена Сивульська. У відділку поліції Любліна мені показали панову заяву…
Анжей Ковалевський. Холєра!
Орися Щедрик. Ось чому мого Юрія так хутко арештували…
Зоя Лапка (відштовхнувши землячку, яка рішучо наблизилася до поляка). Геть руки від Анжея!
Орися Щедрик. Зоє! Подруго!
Зоя Лапка. Не хочу бути подругою дружини негідника, що покинув вагітну жінку!
Анжей Ковалевський. О!
Божена Сивульська. Браво, пані Зоє… Живеш так, як танцюєш…
Орися Щедрик. Зміюка, якій важко прищемити хвіст…
Анжей Ковалевський. Моє серце і рука, пані Зоє! Їдемо вінчатися!
Зоя Лапка. О!
Божена Сивульська (глузливо). Ходіть, молодята, зі мною. Розрахую пані… кулю.
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Літатиму в Любліні…

Божена Сивульська, Зоя Лапка і Анжей Ковалевський виходять. Біля яблуні з пляшкою в руці зупиняється Вадим Драган, спостерігаючи за колишньою дружиною та дочкою господині.

Орися Щедрик (схлипуючи). Поїду до Юрія. Скажу, хай не впадає у відчай, бо має дружину, яка ніколи його не покине. Зоя назвала б мене дурепою…
Анна Сивульська. Це важливо, пані Орисю, для вашого чоловіка. Уявляю,що твориться у нього тепер на душі!
Орися Щедрик. Тисячі людей помиляються на життєвих стежках, але коли таке трапляється з хорошою людиною, вона перекреслює своє майбутнє, поки не спокутає невірний крок… Я допоможу Юрію зміцніти душею. Я відмовлюся від найскромніших утіх, продам найдорожчі речі, працюватиму, не покладаючи рук, аби сплатити борг мого чоловіка польській державі… Зоя назвала б мене божевільною…
Анна Сивульська. Ми з мамою не залишимо пані у скруті…
Орися Щедрик. Дякую, рідні… Працюючи у вас, скорочу ув’язнення Юрія… Якби дозволили, я відбувала б те ув’язнення замість нього! Зоя назвала б мене блаженною…
Анна Сивульська. Немає вже у вас, пані Орисю, подруги Зої! І чи була?

Зі сторони фасаду до співрозмовниць біжить Сніжана.

Орися Щедрик. Сніжано! Дочко!
Анна Сивульська. Привітаюся з дочкою пані і йду до своєї. Гадаю, дуже скоро повернуся сюди з доброю вісткою…

Молоді жінки, наблизившись одна до одної, вітаюся кивком голови. Заклопотана Сніжана поспішає до матері.
Орися Щедрик. Ой, дочко…
Сніжана (обіймаючи матір). Вітчим Юрій телефонував мені, коли виїжджав у Люблін. Розповів про сина, якого розшукує.
Орися Щедрик. Дружині не признався…
Сніжана. Хотів признатися згодом… (Вкрай схвильовано). Мамо, вітчим… батько назвав адресу мого Пйотрика!
Орися Щедрик. Господи! Що ж тепер?..
Сніжана. Не знаю, мамо… Я не приховала цього від нареченого…
Орися Щедрик. Так, мусиш бути чесною...
Сніжана. Пйотрик тут. Приїхав зі мною.
Орися Щедрик. Що сказав твій наречений про Юрія Щедрика, якому він – чужа рідна дитина?..
Сніжана. Мовчить Пйотрик, важко йому осмислити свої почуття…
Орися Щедрик. Пережив чимало хлопчина…

До дочки і колишньої дружини підходить Вадим Драган.

Орися Щедрик. Вадиме, таке трапилося…
Вадим Драган. Знаю, Орисю. Підслухав ненароком… Підвезли мене машиною до бабці, яка самогон продає. І звідти теж підвезли. Хутко повернувся – ніби з допомогою Божого провидіння, аби щось змінити у своєму житті, побачивши і почувши дочку і колишню дружину…
Орися Щедрик. Облиш, чоловіче, надію… Я ніколи не покину Юрія Щедрика!
Вадим Драган. Ти не зрозуміла мене, Орисю. (Викидає пляшку). Завинив я перед тобою, Юрієм і дочкою, дуже завинив! Тому дам собі спокій з горілкою і теж зароблю грошенят для звільнення Юрія з в’язниці.
Сніжана. Тоді у мне буде два справжніх батька…

Вадим Драган виходить.

Орися Щедрик. Несподівана переміна в душі Вадима… Я вірила в цю несподіванку…
Сніжана. Здається, ця несподіванка не остання сьогодні…
Орися Щедрик. Про що ти, доню?
Сніжана. Ще одну обіцяла пані Божена, хоча сумнівалася у своїх можливостях…
Орися Щедрик. Сніжанко, не говори загадково… Не та ситуація…
Сніжана. Господиня довіряє вам, мамо. І батькові Юрію довіряє. Не боїться ошукатися…
Орися Щедрик. Падку! Та не муч матір!
Сніжана. Зачекайте, рідна. Почуєте з перших вуст.

Підходять Божена Сивульська і Анна Сивульська.

Орися Щедрик. Серце моє б’ється, як навіжене! Пані Божено, знаєте якусь новину?
Божена Сивульська. Найкращі новини ті, які ми плекаємо самі… Мені дозволили оплатити борг пана Юрія перед польською державою. Тепер його не судитимуть… Коли ваша ласка на те, мої затрати відшкодуєте своєю працею.
Орися Щедрик. Диво, яке ще не усвідомлюю…
Анна Сивульська (з усмішкою). Повернення чоловіка пані – найкраще цьому підтвердження…
Орися Щедрик. Юрій повернувся?
Анна Сивульська. Щойно.
Божена Сивульська (вказує на дім). Вони з сином там. Дивляться один одному у вічі. Мусимо зачекати… Трохи або вічність…

Завіса





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-04-02 09:48:18
Переглядів сторінки твору 535
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2018.12.14 23:13
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 11:32:48 ]
Хвацько закручено сюжет, по Шекспірівськи :)
Все тут є: любов, зрада, корисливість,великодушність, ницість і шляхетність; драматичні і комічні персонажі....
Тільки, як на мене, подекуди занадто літературно і довгими складними реченнями спілкуються герої.
Вітаю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 16:57:12 ]
Галю, дуже дякую! А щодо мови, якою спілкуються герої... Наших з вищою світою в Польщі - десятки тисяч. Пригадую, як "злили" панові наші українці, що я більше 10-ти років буа в Україні директором школи. Стою на санках коло яблуні і відчуваю: хтось пропікає очима. Коли оглянувся, то побачив зо два десятки поляків - вся панова родина збіглася дивитися на мене, мов на екзотику. Та що там я - українці з науковими ступенями трапляються в Польщі.То ж питання мови тут відносне. Мої ЛГ, між іншим, свою мову цінують, отже добре знають.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-04-02 17:00:30 ]
Освітою, був в Україні - виправив одруківки.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (Л.П./Л.П.) [ 2018-04-03 06:19:39 ]
Дуже цікавий твір. Хороша робота.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-04-03 20:12:18 ]
Олександре, дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2018-04-05 20:39:10 ]
Трагікомедія життя як на долоні. І наче й невідомо, хто створює ті умови, коли кожна людина стає сама собі і другом, і ворогом, незалежно від того, до якої верстви населення належить.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2018-04-15 10:24:18 ]
Ви дуже добре зауважили. Дякую!