*****
Отамани вітрів
поселяються здавна в печерах,
голосисті, як доля,
і вельми прихильні до струн.
Віртуозно і ревно
запрошують нас на вечерю
в загадковому небі,
у горах
та в колах відлунь.
Відрізають уміло
дароване сонцем проміння
надвечір”ю п’янкому –
навіщо такому краса,
що віддасть, відрум’янившись,
тіням старого каміння
і далеким-далеким,
не рідним йому голосам.

*****
Важниця* димом допише етюди,
ті, що читатимуть гори повсюди.
Кожна по-своєму, тихо і шумно.
В небі розтягнуті ду-ду-ду-думи,
гейби гармонь у руках гармоніста.
Музиці тісно! Музиці тісно
в тому етюді та в цьому етюді,
вже недоступним липучій огуді,
здавна незмінній володарці долу…

Ти усміхнешся і скажеш спроквола:
музики і сушені в нас доволі.

*Піч з дахом для сушіння фруктів.

*****
Вийдемо врозтіч з весни преч Говерли.
Жонва відстукає азбуку морзе
поглядів наших, вогненно завмерлих,
доки за літо закотимо грози
через усе неминучо минуче,
біле і чорне, очорнене біле.
Хто нам порадник? Минулого лучник –
цілить, обожнена, цілить і цілить.
Може, забаг переміряти гори
стрілами з голосом давньої лютні,*
може, убив нас, розлучених, вчора
і відпускає без душ у майбутнє.

*Музичний інструмент.

*****
Тиблям* зимарку ** тримати високо
з правого боку і з лівого боку,
стиснувши стіни ялинові міцно.
Тиблі не зрадять, як вимоклі ліци.***
А на зимарці триматися літу
за скопійовану ним же розмітку
з чорних летовищ для янголів білих,
з вишивки зорями, що не зуміли
жодні закохані в нас розгадати
й ми, покохавши, до тиблів зубчастих
душами схожі на вічних висотах,
мов одночасно – до щастя і проти…

*Кілки, які використовують при будівництві гуцульських осель;
**хатина в горах;
***віжки.

*****
Файка за файкою – кільцями дим
коло зимарки. А диму куди?
Може, на захід, а, може,- на схід.
Щойно на світ, але мудрий, як дід –
знає наосліп найкращі шляхи,
звично хутчіший од кожного –пчхи!-
Файка за файкою – іскорки в тан
вище зимарки. Яка висота
їх обнадіє і вмить проковтне?
Знову файкам недовершене днем
вперто чеканити в плині чекань,
де переходить у правду обман.

*****
В тами* ковтки великі,
тама тамує спрагу,
знає покірні лики,
знає шалені лики
річки, яка на благо.

Тамою теж тамує
давні страхи горянин,
наздоганяє всує
і вибачає всує
час, що під таму канув
з буйним його завзяттям,
з вістками, мов оргамі,
аж допоки лататтям,
пелюстковим багаттям
в річці не стати тамі.

*Гребля.

Надвечірнє купання

Водоспад одягає купальниць нагих
в сорочки і чільця від Творця і спокусника.
Червоніюче сонце на обрії луснуло
й розсипається геть за законом дуги
рушниками у барвах покори і зваб,
що купальницям ляжуть на шиї розніжені
в час, коли у прозорім не гріх поманіжитись
і гріхом не здружити красу і слова.

*****
Рибко у водах карпатських, пів світу
думає, як то по літніх дощах
битися в фатці,* аби золотіти,
наче запалена вчасно свіча.

Рибко, свічею тобі догорати,
хай золотою, нехай у воді,
поки не стямиться гУцул кирпатий,
в’яжучи вузол бажань і надій.

Що завузлує, того не минути,
але підкаже йому висота:
міддю – надумане, міддю – почуте,
золотом лиш не похилі літа.

*Сіть.

Нерест

Тирло* віщує, сміється, примножує
літо приховане, літо підводне.
Рибки собі виколисують сходження
світла і світу з безодні.
Рибки розсіюють іскри зародження,
найхолодніші та щонайцупкіші.
В рибок навчаюся срібними й гожими
вгору виводити вірші.

*Місце нересту.

Нічний пейзаж

Від чорної кішки, порадниці нічки
розходяться кола з вогнистими -няв!-
і дивляться сови, як злодій у вічко,
на тарницю,* що відділяє коня
від затишку стайні для зайшлого вітру,
порадника вершника – зможуть удвох
фарби привезти для нічної палітри,
аби відрізнити од вічності мох,
по горах повзучий, подібний до віжок,
попущених щедро – хоч волю рости –
у колах грайливої чорної кішки
та в зорі совиному без висоти.

*Сідло.

*****
Не чатують гадюки на зайшлого.
Не пручайтеся, пні,
моховіючі пні.
Чи не вами притулок гадючий означено,
що своє розгубив,
що своє одзвенів,
а натомість од шкури лискучої
зашарівся знічев’я
опівдні
опів
на приховану вічність у горах,
отам,
де умер потічок,
мов гадюка замучена –
для чужого – прощальна чужа нагота.

*****
Вибрав у душу жало
по мовчазній мольбі.
Келихи проводжають,
кланяючись тобі.
Стільки вина не вип”єш,
щоб відцуратись гір.
Цвітом гірської липи
музика давніх лір
в келих нараз опала,
чи не останній той,
що переможе жало
й дужчих накличе – сто.

*****
Закінчились вакації
карпатської весни.
По храмі лісу – з тацею,
збирає цвіт рясний,
а ще – чимало зелені
і вдосталь синяви.
Хто жертвує – звеселений
і до висот – правий…
Лісною літургією
примножено дива:
стають ялини віями
Карпат, що в молитвах…

Світанок

Заструмує мовчання,
впіймає мовчання
далечінь, що виводять
з-за гір і з-за скель
мерехтливі прочани,
сяйливі прочани,
для яких і хмарина –
уквітчаний бриль.
Ані звуку до селища в димці!
Вітаймо
недосяжне, приведене
кожному в дім,
і прочан у блискітках
на куполі храму,
споконвіку відомих
у селищі всім.

*****
Флєцкавка* з гір у неділю святу.
Флєцкавка, коню, а купол церковці
в наші мандрівці прихований зовсім
тими, хто знає, як долі ростуть,
в горах посіяні, знесені вниз
дужим потоком, прицільним потоком.
Досить не вірити третьому оку –
кожен своєму, мій коню. Збагни,
чом під копитами трави долин
і віднедавна не хочемо вгору.
Долям, ади, надощило покору,
флєцкавки їхньої не обійшли…

*Дощова погода.

*****
Голубка низько над обійстям
весіллю посилає вістки.
Крилом кривавим – про утрату,
крилом вцілілим – про відплату.
Ловіть нещастя, захмелілі,
що посилали птасі білій,
але собі знайшли те саме –
у голубино-ніжне – камінь.
Станцюють винні та невинні
«Голубку» князю та княгині.*
Одне крило нараз – криваво,
А інше – полум’ям яскравим,
яке по нитці,
нитці білій
від духа темені прибігло.

*Молода пара на весіллі.

*****
Будеш ходити собі, як цизорик,*
ландати** за і погрозливо проти
вітру гірського, що прагне покори –
ти ж бо не перший,
та навіть не сотий
з тих невгамовних опришків сучасних,
хто не злякається і без фузеї,*
хто або світиться, або погасне,
але вельможного дурня не клеїть.
Просто віншує стежу і вужевку****
на перевалі
та на видноколі
й пісню, мов стяг, - на донебному древку
душам, як осінь підтоптана, голим.

*Кишеньковий ніж;
**волочитися;
***рушниця;
****шнур.

Війна

Сходяться залпи, розходяться залпи,
гейби над норами затхлими чаплі,
вгору вихоплюють нас по-одному:
досить гостини – на небо, додому,
бо ж допивали тернівку до краплі,
посмішки порівно й бОханець навпіл.
Чом же і смерть не ділити жовнірську?
З янгольським хором зливається військо.

*Буханка.

Підвісна переправа

Висоту набираєш, немовби чічки*
в мальовничий букет – аж тамуючи подих.
І Господь, далебі, так у небо відходив,
відпускаючи крихти земного з руки.

Не вагайся ні миті: дозволь пелюсткам
облітати з чічок, назавжди облітати
несподіваним острахом – прямо в багаття,
від якого рятує Господня рука…

*Квітки.

*****
З келії вийти б… У гори? У вічність?
Губиться в помислах чесних чернець.
Зранку, схвильований сонцем, - епічно,
Згодом лірично – до зболених лиць
у завіконні, його завіконні,
рідному, звісно, й, без сумніву, - ні.
Епос з очей опаде на долоні,
лірику вигоїть хрест на стіні…