Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Собачий ранок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Собачий ранок
Приморозок був недоречним, як похоронний обряд на весіллі. Кожен, хто вийшов з автобуса в ранкову пору, зникав з очей так хутко, що в літератора Ганського забрунькувала строфа про макові зернятка, розвіяні вітром… Ганський хапався за ниточку вірша, природна аномалія в червні хутко перестала б його турбувати, якби не собака, на якого гримала продавець чебуреків. Тварина тремтіла, але не покидала наміру зарадити голоду, підсиленому приморозком, її очі сповнило здивування: невже не дадуть шматок, якщо на прилавку так багато смакоти? Серце Ганського закалатало дужче, адже собаку такої ж породи, сибірську лайку, з десяток років тому подарували йому на іменини. Чудовий собака, проте часто губиться поодалік від будинку господаря. Ганський уявив митарства свого улюбленця, втраченого з необачності… Знайшов заблудлого за кілька тижнів, замученим і схудлим… Маковим зерняткам так і не судилося стати мандрівцями або ж посланцями некволого розуму та сягнути високого сенсу буття, літератор відмахнувся від них, вдихаючи запах пережареної олії не кращої якості, та зашелестів гривнями. Він уже потягнувся за чебуреком, купленим для лайки, коли почув телефонний дзвінок – довгожданий! Ухопив мобільний.
- Слухаю, пане видавцю! Так… Так… Вельми вдячний! Ваш ризик буде виправданим. Я відчуваю, що мою книгу куплятимуть. Радий, безмежно радий великому тиражу. Це вперше в моєму житті! Ви підштовхнете мене до плідної праці…
Ганський торохтів і торохтів, його вдячність, одягнена в метафори та епітети, проносилася над лайкою навпроти, лавками, автобусами і дахівками, злітала в небо і поверталася в розхристане місто німбом на головою того, кого було названо видавцем з європейським менталітетом, янголом-охоронцем і просто людиною з великої букви… Огрядна продавець зирила то на захопленого новиною літератора, то на собаку, присутність якого коло прилавку її неабияк дратувала. Вряди-годи стримувала роздратування думкою про те, чи віддасть балакучий дивак собаці увесь чебурек, чи трохи поласує ним сам.
Чотирилапий нараз загавкав і гучно заскавулів – так пронизливо, що останній дифірамб Ганського застряг йому в горлі. Розгарячкований літератор поквапився його звідти добути, відбігаючи в сторону автовокзалу. Ніби й не довго відсторонювався, а за собакою і слід загув! Невимовний жаль заплющив Ганському очі, та коли вони, розплющені знову, пропекли чебурек на прилавку, рука, вправна на клавіатурі ноутбука, не менш вправно підхопила добротну поживу, якої не дочекався собака.
Ганський поспішив у лабіринти ринку. Чомусь був переконаний, що чотирилапому спало на гадку підкріпитися коло торговельного ряду з м’ясом та салом. Стрімко перебирав ногами, взутими в дерматинові сандалі. Жодною сторонньою думкою не затуманив нагальну мету – знайти голодну та ображену тварину. Хіба що одна-єдина прокралася в голову мимоволі: дуже вже кепсько виглядало його потріскане взуття, в яке жбурляли посмішки торговці у вишуканих туфлях. Захотілося придбати такі ж добротні та красиві, коли отримає гонорар за нову книгу. Несподівано перечепився за чиюсь ногу і прикусив до болю язик. Чому не користуюся язиком? – дорікнув собі хвацько та відразу засипав запитаннями про лайку кількох пишнотілих тіток у білих халатах. Тітки, височіючи над Ганським, прогиналися, мовби коні перед невідомим бар’єром, і роздували ніздрі: не покупець, тож навіщо краде час? Ганський побрів далі. Невдовзі вперто товкмачив вусатому чолов’язі про свій ганебний вчинок і, як доказ, вихопив з пакета охололий чебурек. Чолов’яга підкрутив вус та знизив плечима, мовляв, тут і не пахне аморальним… Аби не бачити округлених очей наступних продавців, перед якими щиро сповідався, невгамовний подався геть. Перед виходом з базару глянув на годинник: пошуки відібрали час. Чи встигне владнати всі справи? Відчув утому і сів на стілець, залишений кимсь поблизу. Відпочити б трішки і – галопувати, як мовить видавець, що так його, скромного літератора, ощасливив і… спонукав образити собаку… А може, не варто так себе картати? Може, просто порадіти творчому успіху на сорок сьомому році життя, дихати на повні груди в передчутті привітань, захоплених вигуків і тостів… Чому б ні! Хіба собака може стати цьому на перешкоді? Власне, в нього є господар, який шукає заблудлого… І трапляються небайдужі міщани з недоїдками… Але господарі не завжди знаходять, а міщанам не завжди хочеться траплятись, коли вони комусь украй потрібні. Ганський нервово потупотів дешевими сандалями і вкотре пригадав скавуління лайки. Хай йому грець, - міркував, - яка несправедливість: якщо ти дуже щасливий, обов’язково у когось частинка щастя відніметься… Що це? Закон природи, чи природа людської натури, від якої страждають слабші?.. Страждають до розпачу, до скавуління… У Ганського ще більше зіпсувався настрій, відмотав стрічку часу у зворотному напрямку – до моменту зустрічі з собакою. Ось на моніторі телефону зблиснуло прізвище видавця… Ні, з розмовою не поспішати, поки чотирилапий красень вірить у добре серце людини… Чебурек опинився на долівці, собака миттєво прикрив його лапою… Несподівано стрічка часу повернулася туди, де їй належало бути, і мчить за чотирма собачими лапами… Ганський скрикнув та кинувся услід: знайшовся ображений! Як зупинити? На яку кличку відізветься? Дешеві сандалі зреклися човгання і підстрибують, відстрибують, перестрибують – жодна перешкода їм не завада. Собачі лапи вже близько! Нараз розкішна туфля вдарила собаку в бік! Бідолашний покотився під прилавок, заскавулів од болю. Очі Ганського відірвалися від туфлі і поповзли вище – до червоної пики її власника, а рука літератора ляснула по червоній пиці так, аж відлуння покотилося ринком! За мить зарепетувала червона гримаса... Двоє поліцейських скрутили підтоптаному месникові руки, вдарили у живіт, поволокли ослаблого в кімнату поліції на автовокзалі, посадили на стілець. З червоної гримаси навпроти бульбашками спливають і лускають погрози, тільки слід від ляпаса начебто знамено, що добавляє духу нападнику. Ганський – у контрнаступ. Рішучо і несамовито! Ще кілька хвилин тому згорів би від сорому, якби назвав себе відомим письменником, бо ж відомий, як жартують колеги, широкому загалу вузького кола, але тут, у кімнаті поліцейських, - пан або пропав! З вуст Ганського сигнальною ракетою злетіло попередження про відповідальність за знущання над тваринами. А далі, мовби кулями, прошив пиху червонощокого і спокій поліцейських заявою про те, що доладно опише подію, що почалася з собаки… Врешті, поклав на стіл письменницьке посвідчення, яке сприйняли, наче бойову гранату…
Червона гримаса нахилилася до розкішних туфель, поліцейські пошепки радяться в кутку. В кімнату заглянуло сонце, і Ганський здивувався, як міг бачити стіни темними, якщо вони в кімнаті доволі світлі… Поліцейський старшого віку прочинив вхідні двері, від чого світла побільшало удвічі та легше дихається. Молодший кивнув червоній гримасі, і вона виплила за ним надвір. До Ганського долинула тиха фраза старшого поліцейського.
- Збережемо статус-кво…
- Збережемо, - вдавано неохоче погодився літератор.
- Вибачатися не буду, - кинув співрозмовник.
- Нехай так…
Звільнений «відомий» поспішав у справах. Остання подія настільки стисла його час, що тепер він пружинив, підкидав угору і не дозволяв приземлитися. Ганський називав такі часові проміжки розкриленням блаженного, хоча блаженства не відчував зовсім: безліч побічних думок заважали зосередженню на якійсь певній справі. Сьогодні думки були спорідненими, бо з однієї в іншу перестрибувала з гавканням та скавулінням заблудла лайка, не зникаючи назовсім ні в книгарні, ні в господарському магазині, куди стелилося Ганському… На всяк випадок повертав у завулки з надією знову зустріти чотирилапу. Ні з ким не розмовляв про неї, бо ж висміють, як і ті, попередні співрозмовники… В якусь мить згадалися макові зернята, з якими порівняв подорожніх… В метушні люди маліють. Чим дужче метушаться, тим хутчіше стають непомітними собі… Втрачають вагу люди… Не тіла, а душі… Ганський здригнуся – не оминув чотирьох, що змаліли: підстерегли його в безлюдному місці. Оточують, аби пограбувати.
Гатили руками і ногами. Усі відразу. Поки тримався на ногах – відбивався, а лежачи очікував останнього удару – смертельного. Пронизливе гавкання знайомої собаки повернуло свідомість, що пригасала… Собака повис на найдужчому, шматував потилицю. Троє інших кинулися на собаку, але зіштовхнулись і гепнулися. Їхній супротивник кружляв довкола, не змовкаючи. Десь засигналив автомобіль, потім другий, третій… Нападники побігли. Чотирилапий наздоганяв задніх і кусах їхні литки.
- Я не твій господар, - хрипів порятований.- Ти помилився, друже… Але - ні! Ні!... Жоден з нас не помилився…
2018р.
- Слухаю, пане видавцю! Так… Так… Вельми вдячний! Ваш ризик буде виправданим. Я відчуваю, що мою книгу куплятимуть. Радий, безмежно радий великому тиражу. Це вперше в моєму житті! Ви підштовхнете мене до плідної праці…
Ганський торохтів і торохтів, його вдячність, одягнена в метафори та епітети, проносилася над лайкою навпроти, лавками, автобусами і дахівками, злітала в небо і поверталася в розхристане місто німбом на головою того, кого було названо видавцем з європейським менталітетом, янголом-охоронцем і просто людиною з великої букви… Огрядна продавець зирила то на захопленого новиною літератора, то на собаку, присутність якого коло прилавку її неабияк дратувала. Вряди-годи стримувала роздратування думкою про те, чи віддасть балакучий дивак собаці увесь чебурек, чи трохи поласує ним сам.
Чотирилапий нараз загавкав і гучно заскавулів – так пронизливо, що останній дифірамб Ганського застряг йому в горлі. Розгарячкований літератор поквапився його звідти добути, відбігаючи в сторону автовокзалу. Ніби й не довго відсторонювався, а за собакою і слід загув! Невимовний жаль заплющив Ганському очі, та коли вони, розплющені знову, пропекли чебурек на прилавку, рука, вправна на клавіатурі ноутбука, не менш вправно підхопила добротну поживу, якої не дочекався собака.
Ганський поспішив у лабіринти ринку. Чомусь був переконаний, що чотирилапому спало на гадку підкріпитися коло торговельного ряду з м’ясом та салом. Стрімко перебирав ногами, взутими в дерматинові сандалі. Жодною сторонньою думкою не затуманив нагальну мету – знайти голодну та ображену тварину. Хіба що одна-єдина прокралася в голову мимоволі: дуже вже кепсько виглядало його потріскане взуття, в яке жбурляли посмішки торговці у вишуканих туфлях. Захотілося придбати такі ж добротні та красиві, коли отримає гонорар за нову книгу. Несподівано перечепився за чиюсь ногу і прикусив до болю язик. Чому не користуюся язиком? – дорікнув собі хвацько та відразу засипав запитаннями про лайку кількох пишнотілих тіток у білих халатах. Тітки, височіючи над Ганським, прогиналися, мовби коні перед невідомим бар’єром, і роздували ніздрі: не покупець, тож навіщо краде час? Ганський побрів далі. Невдовзі вперто товкмачив вусатому чолов’язі про свій ганебний вчинок і, як доказ, вихопив з пакета охололий чебурек. Чолов’яга підкрутив вус та знизив плечима, мовляв, тут і не пахне аморальним… Аби не бачити округлених очей наступних продавців, перед якими щиро сповідався, невгамовний подався геть. Перед виходом з базару глянув на годинник: пошуки відібрали час. Чи встигне владнати всі справи? Відчув утому і сів на стілець, залишений кимсь поблизу. Відпочити б трішки і – галопувати, як мовить видавець, що так його, скромного літератора, ощасливив і… спонукав образити собаку… А може, не варто так себе картати? Може, просто порадіти творчому успіху на сорок сьомому році життя, дихати на повні груди в передчутті привітань, захоплених вигуків і тостів… Чому б ні! Хіба собака може стати цьому на перешкоді? Власне, в нього є господар, який шукає заблудлого… І трапляються небайдужі міщани з недоїдками… Але господарі не завжди знаходять, а міщанам не завжди хочеться траплятись, коли вони комусь украй потрібні. Ганський нервово потупотів дешевими сандалями і вкотре пригадав скавуління лайки. Хай йому грець, - міркував, - яка несправедливість: якщо ти дуже щасливий, обов’язково у когось частинка щастя відніметься… Що це? Закон природи, чи природа людської натури, від якої страждають слабші?.. Страждають до розпачу, до скавуління… У Ганського ще більше зіпсувався настрій, відмотав стрічку часу у зворотному напрямку – до моменту зустрічі з собакою. Ось на моніторі телефону зблиснуло прізвище видавця… Ні, з розмовою не поспішати, поки чотирилапий красень вірить у добре серце людини… Чебурек опинився на долівці, собака миттєво прикрив його лапою… Несподівано стрічка часу повернулася туди, де їй належало бути, і мчить за чотирма собачими лапами… Ганський скрикнув та кинувся услід: знайшовся ображений! Як зупинити? На яку кличку відізветься? Дешеві сандалі зреклися човгання і підстрибують, відстрибують, перестрибують – жодна перешкода їм не завада. Собачі лапи вже близько! Нараз розкішна туфля вдарила собаку в бік! Бідолашний покотився під прилавок, заскавулів од болю. Очі Ганського відірвалися від туфлі і поповзли вище – до червоної пики її власника, а рука літератора ляснула по червоній пиці так, аж відлуння покотилося ринком! За мить зарепетувала червона гримаса... Двоє поліцейських скрутили підтоптаному месникові руки, вдарили у живіт, поволокли ослаблого в кімнату поліції на автовокзалі, посадили на стілець. З червоної гримаси навпроти бульбашками спливають і лускають погрози, тільки слід від ляпаса начебто знамено, що добавляє духу нападнику. Ганський – у контрнаступ. Рішучо і несамовито! Ще кілька хвилин тому згорів би від сорому, якби назвав себе відомим письменником, бо ж відомий, як жартують колеги, широкому загалу вузького кола, але тут, у кімнаті поліцейських, - пан або пропав! З вуст Ганського сигнальною ракетою злетіло попередження про відповідальність за знущання над тваринами. А далі, мовби кулями, прошив пиху червонощокого і спокій поліцейських заявою про те, що доладно опише подію, що почалася з собаки… Врешті, поклав на стіл письменницьке посвідчення, яке сприйняли, наче бойову гранату…
Червона гримаса нахилилася до розкішних туфель, поліцейські пошепки радяться в кутку. В кімнату заглянуло сонце, і Ганський здивувався, як міг бачити стіни темними, якщо вони в кімнаті доволі світлі… Поліцейський старшого віку прочинив вхідні двері, від чого світла побільшало удвічі та легше дихається. Молодший кивнув червоній гримасі, і вона виплила за ним надвір. До Ганського долинула тиха фраза старшого поліцейського.
- Збережемо статус-кво…
- Збережемо, - вдавано неохоче погодився літератор.
- Вибачатися не буду, - кинув співрозмовник.
- Нехай так…
Звільнений «відомий» поспішав у справах. Остання подія настільки стисла його час, що тепер він пружинив, підкидав угору і не дозволяв приземлитися. Ганський називав такі часові проміжки розкриленням блаженного, хоча блаженства не відчував зовсім: безліч побічних думок заважали зосередженню на якійсь певній справі. Сьогодні думки були спорідненими, бо з однієї в іншу перестрибувала з гавканням та скавулінням заблудла лайка, не зникаючи назовсім ні в книгарні, ні в господарському магазині, куди стелилося Ганському… На всяк випадок повертав у завулки з надією знову зустріти чотирилапу. Ні з ким не розмовляв про неї, бо ж висміють, як і ті, попередні співрозмовники… В якусь мить згадалися макові зернята, з якими порівняв подорожніх… В метушні люди маліють. Чим дужче метушаться, тим хутчіше стають непомітними собі… Втрачають вагу люди… Не тіла, а душі… Ганський здригнуся – не оминув чотирьох, що змаліли: підстерегли його в безлюдному місці. Оточують, аби пограбувати.
Гатили руками і ногами. Усі відразу. Поки тримався на ногах – відбивався, а лежачи очікував останнього удару – смертельного. Пронизливе гавкання знайомої собаки повернуло свідомість, що пригасала… Собака повис на найдужчому, шматував потилицю. Троє інших кинулися на собаку, але зіштовхнулись і гепнулися. Їхній супротивник кружляв довкола, не змовкаючи. Десь засигналив автомобіль, потім другий, третій… Нападники побігли. Чотирилапий наздоганяв задніх і кусах їхні литки.
- Я не твій господар, - хрипів порятований.- Ти помилився, друже… Але - ні! Ні!... Жоден з нас не помилився…
2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
