Я для тебе мовчатиму коловоротом безчасся,
хай між нами ні одягу, ні порахунку, ні планів,
тільки пульсу два береги, й магії, скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів...

Чуєш, як надривається гострими зойками птаха,
і грайливими хвилями пристрасті тішаться скелі,
наче руки – обіймами, як подарунком невдаха.
О чим глибше нестримна ти - далі я лину з постелі…

Не вертайся, прошу тебе, довше побудь у нестямі...

Дон Жуан

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями