Чоловік, котрий винен, що райський сад
Змінивсь на шлях страждань прочан,
Де на розпутті кожна стріча,
А дні без мук за радість лічать,
Де неврожайне кожне жниво,
Розчаруванням кожна надія,
Плачу межею сліз нових початок,
Розтерзаному серцю тільки що кричати -
Чоловік той миті такі має,
Що райдужних метеликів проймає.
Що нахиляється послухать польовиця,
Аби дізнатися про дивні таємниці.
Вітри свавільні злітаються до нього ,
Хоч їм ні зрозуміть, ні осягти незмога,
Що навіть цвіркуни здивовані змовкають
Й самі дивуються своєму мовчанню,
Вслухаються у подиві, цікаві :
Що чоловік той ліг собі в траву
Й СПІВАЄ наяву!

Maria Pawlikowska-Jasnorzewska

Człowiek, co winien jest, ze ogród raju
Zmienił na drogę boleści pątniczą,
Gdzie jest spotkanie każde na rozstaju
A dni bez męki za radość się liczą,
Nieurodzajem gdzie każdy użątek,
Zawodem każda nadziei otucha,
A kresem płaczu nowych łez początek,
Co z serca wiecznie wezbranego bucha -
- Człowiek ten za to ma dziś taka chwile,
Że mu zazdroszczą tęczowe motyle;
Że nakłaniają doń słuch źdźbła mietlicy,
Aby dojść jego dziwnej tajemnicy;
Że się zlatują doń wiatry swawolne,
Zrozumieć tego ni pojąć niezdolne;
Że nawet świerszcze umilkły w zdziwieniu
I same swemu dziwią się milczeniu,
I nasłuchują zdumione, ciekawe:
Iż oto człowiek ten legł sobie w trawie
I ŚPIEWA !