ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2019.02.21 00:19
Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -

Марія Дем'янюк
2019.02.20 21:47
Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.

Іван Потьомкін
2019.02.20 20:46
Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у

Сонце Місяць
2019.02.20 17:16
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж

Олександр Сушко
2019.02.20 06:26
І нащо моя дружина поперлася у районне управління за субсидією? Нащо псувала свої нерви, виклянчуючи у мертвонародженого викидня - міністерства соціальної політики - куцу матеріальну допомогу для закупівлі дрівцят на зиму та на електроенергію? Це минулог

Віктор Кучерук
2019.02.20 00:14
Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.

Віта Парфенович
2019.02.19 21:56
Я спізнювалася. На годину… Воно ніби-то і не набагато, але таки так. Збиралася прийти вчасно, але як завжди, в останню мить щось збивало. То виснажена готуванням смаколиків для свого коханого, бо він полюбляє різноманіття, а це все сили і час. То апатією

Володимир Бойко
2019.02.19 21:12
У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,

Юрій Сидорів
2019.02.19 16:51
Мистецтво -
Справжнє місце для пера,
А не шматок землі на кладовищі.
І навіть п'єдестал або гора -
Це все не те - нехай вони і вищі.

Так само і для шпателя, різця,
Багра, кувалди, лома чи сокири,

Лариса Пугачук
2019.02.19 12:14
рік. Бєлгород. Марину знаю вже з півтора року. Кілька років тому вона з 23-ти річною донькою перебралася в Бєлгород з Луганської області. Наодинці розмовляє зі мною українською мовою. З почутого від Марини: «В мене в Бєлгороді тітка рідна живе, одинока

Дмитро Куренівець
2019.02.19 11:11
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –

Олександр Сушко
2019.02.19 10:12
Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я

Віктор Кучерук
2019.02.19 06:31
Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.

Сонце Місяць
2019.02.19 03:53
Ця самота є дощовою.
Від моря, над відтінки вечорові,
понад рівнини дальні й ген за овид,
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста.

Дощить кругом у нечіткі години,
де всі провулки досвіту чекають,

Ярослав Чорногуз
2019.02.19 02:16
Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,

Вероніка Новікова
2019.02.19 01:18
Вже зима минає, а ти й не знав,
ритуально п'яний або тверезий.
Світ тобі ні мати, ані Тереза.
А війна, мій хлопчику, й не війна.

За недобрий ранок і добру путь,
за червоний сніг, що зійде за місяць.
Безпорадні спогади часом бісять:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02

Надін Ко
2018.12.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Рожко / Проза

 Парашутна історія

Виявляється, що 26 липня Україна і досі святкує "День парашутиста". Тож, всім причетним присвячується.

Щоп'ятниці в поробочій час наша провайдерська фірма виконувала дуже важливу церемонію, яка мала урочисту назву "посилення корпоративної єдності". Основна церемоніальна роль належала двом "елітним" підрозділам, які на внутрішньому діалекті називались досить прозаїчно "манагери" і "радисти". Звісно були і декілька інших відділів, але їхній вплив на загальну монолітність був настільки мізерний, що адептам тих відділів безперешкодно дозволялось поспішати додому без внесення цього правопорушення до особової справи. Все починалось із призначення "почесної варти", яка збирала гроші, перелік і кількість церемоніальних напоїв, ну і відповідно зАкусі. Потім «вартові» урочистим кроком йшли до найближчого гастроному і затарювались згідно затвердженого списку. Офіційна частина починалась хвилинною тишею, коли після одночасного коркового «хлоп! хлоп! хлоп..!», відбувалось першочергове дегустування різносортного ячмінного лимонаду. Після того, хтось один, безумовно висловлюючи думку всіх інших, міг задоволено крякнути і промовити "зер гуд , Вальдемар!". Всі інші починали стверджувально хитати головами. Церемонія вважалась відкритою. Починались неспішні службові диспути, які плавно перетікали у роздуми про щось високе і піднесене, наприклад, як мистецтво часів неоліту може вплинути на світову буржуазну революцію... Теми могли змінюватись, але одне обов'язково було "константою". Важко сказати, хто започаткував незмінну фразу, яка так легко і невимушено з'являлась десь після 3-4 пляшки напоїв і виглядала буквально так:
- Ну шо, пацани, стрибаємо?!
Що тут починалось… Вся неспішність і меланхолійність зникали, наче змиті водами Ніагарського водоспаду. Всі хлопці (а часом навіть дівчата) миттєво схоплювались на ноги, в очах починав вирувати шалений вогонь нестримної мужності! В руках міцно стискались зелені пляшки із прозорою рідиною, за мить тільки й було чути багаточисленне «цок! цок! цок! цок! цок! »:
- За небо! За парашути! Ми всі стрибнемо, як один! Ми покажемо Укртелекому і всім іншим «кузькіну ма»! Ми це зробимо! Небо буде під нашими ногами!
Здавалося, якби зараз десь поруч приземлився «кукурузник» всі разом, без крихти сумніву, побігли б сідати в літак, і ладні були потім стрибати донизу навіть без парашутів…
Минали вихідні. В понеділок зранку, коли всі збирались на робочих місцях, я, виконуючи незмінний порядок церемонії, з надією в голосі перепитував:
- Ну що, хлопці, наступної суботи їдемо у Коротич на аеродром?
Декілька голів одночасно повертались у мій бік:
- Ти шо, і досі не протверезів? Який аеродром, які парашути… Телефонували із Сахновщини. Ось номер. Звати – «Петрович», фермер. Хоче приєднатись до всесвітньої мережі. Поїхали на переміряння технічної можливості. Помісимо на даху голуб’ячий послід. Парашутист, блін.
Так повторювалось, наче під копірку, кожного тижня,і продовжувалось би, напевно, дуже довго, якби не «радист» Саня – дуже тихий, усміхнений інтелігент, вагою близько центнера.
Так от, саме Саня, після чергового мого «понеділкового» опитування «ну шо, в суботу стрибаємо?», спокійно підійшов і тихо, але рішуче так промовив «стрибаємо!»
Я навіть відразу трохи розгубився:
- Ти серйозно?
- Серйозно! Якщо не буде дощу, в суботу зранку зустрічаємось прямо на аеродромі в Коротичі.
Ну все, щотижневий процес церемонії розірвано. Відступу нема. Стрибаємо! Важко передати той стан психологічного налаштування, який тривав до самих вихідних. Навіть не варто казати, що наступну «п’ятничну церемонію» ми удвох пропустили. Ну хто ж наважиться переобтяжувати січовий міхур напередодні першого стрибка з парашутом?
В ніч з п’ятниці на суботу довго не міг заснути. Коли нарешті «відключився», весь час снились стрибки, стрибки, стрибки. Прокинувся зранку навіть до будильника. За вікном ішов дощ…
- Твою ж дивізію! Цілий тиждень налаштувань і все – коту під хвіст. Ну значить стрибки відміняються.
Плюхнувся на подушку і миттєво спокійно заснув.
Не знаю, чи то на Рогані не було дощу, але Саня таки поїхав. І, як виявилось, в Коротичі також не було дощу, тож стрибки не скасовували. І Саня таки стрибнув з парашутом. Але краще б він цього не робив…
Коротше, до Харкова він їхав вже у машині « швидкої» зі зламаною ногою. Поруч всю дорогу страшенно стогнав інший «парашутист» зі зламаними обома ногами…
Навіть не варто казати, як виглядав наш інтелігент Саня наступної «тяпниці». По-перше, за обрані ним напої і зАкусь він вже нічого не платив, по-друге, говорив тільки він. Всі інші, розкривши рота слухали його страшенно героїчну історію. І навіть тоді, як після другої пляшки інтелігент Саня невимушено закинув загіпсовану ногу прямо на стіл із випивкою і закуссю, і, дивлячись на всіх інших, як на останніх слабаків, вкотре переказував враження від першого польоту, всі інші дивились на нього, не приховуючи захвату, і ніхто навіть не подумав зробити йому зауваження…
Починаючи з наступного тижня тема «стрибків» під час «посилення корпоративної єдності», зрозуміло, зникла…
Після історії з Саньком, зрозумів, що не зможу надалі спокійно жити, не стрибнувши. Стрибки почали снитись кожної ночі. Наступної ж суботи, заправивши машину знайомого водія (вирішив не їхати власною, бо раптом «щось станеться», хто ж тягтиме її до міста?), і прихопивши невеличку групу підтримки, опинився на аеродромі. Погода була чудовою, тренування та інструктаж пройшли без жодних проблем, сплатили гроші і подумки були вже в небі, аж раптом:
- Стрибки скасовуються до наступних вихідних. Хто сплатив гроші, чекаємо наступної суботи. Гроші не повертаємо.
- Жартуєте? Це такий черговий парашутний «прикол»?
- На жаль, ні. Прямо зараз нас приїхали перевіряти з обласної прокуратури. Минулого тижня стрибали два прокурори. Один вперше, другий – вдруге. У того, що «вперше» - перелом однієї ноги, у того, що «вдруге» - зламані обидві ноги. Ми, типу, вивели з ладу відразу цілий прокурорський відділ…
Хто із «курсантів» стояв, тут же і сів на землю. Я вже давно здогадувався, що судді і прокурори за своєю сутністю «гумові вироби номер два», але тут моя до них ненависть вже не знала меж…
Наступного понеділка я понуро проходив по кабінету свого відділу, аж раптом мій погляд упав на монітор співробітника Льоліка, який щось уважно розглядав на ньому, посміхаючись в усі тридцять два зуба. На весь екран там було фото красивої худорлявої білявки, яка йшла, напевно ж, по аеродрому на фоні декількох АН-2 із парашутами на грудях і за спиною… Я закляк на місці.
- Це хто?
Льолік, повернувшись хитро підморгнув:
- Шо, «запав»? Я знав, шо «западеш»… Це Валюха, моя давня подружка. От написала, що минулими вихідними нарешті вперше стрибнула з парашутом. Вона не харківська, але, якщо хочеш, познайомлю…
Я трохи «пом’явся» і раптом несподівано сам для себе відповів:
- От стрибну, - познайомиш. Не стрибну – нема про шо балакати…
Льолік вже серйозно подивився на мене, а потім знову широко посміхнувся:
- Ню-ню…
Наступної суботи, хоча сяяло сонце, на аеродромі вже було на третину менше курсантів, якщо порівнювати з минулими вихідними. Знову коротке тренування, інструктаж, автограф під «У випадку моєї смерті чи пошкодження здоров’я, прошу нікого не звинувачувати…»
Як заспокоєння, були останні настанови інструктора:
- Головне, нічого не бійтесь і не розгубіться у важливий момент! З вами нічого поганого не станеться! Наразі вересень місяць, тож за статистикою нашого аеродрому – всі, хто мали розбитись, вже розбились…
Хтось із дівчат нервово хіхікнув. Всі інші з кам’яними обличчями напружено мовчали.
Загальна кількість «парашутистів» була п’ятнадцять, тож всю групу поділили на дві. Я потрапив до другої. Якже ж важко чекати… Весь підшкірний простір просто розпирало від адреналіну, але на диво власне страху вже не відчувалось. Все сприймалось наче під наркозом.
Перша група здійнялась в повітря. Зробивши декілька кіл, і піднявшись на висоту близько тисячі метрів, «кукурузник» з легкістю випустив у небо сім красивих білих «хризантем». Всі парашути відкрились дуже вдало. Запасні ні в кого не спрацювали, значить ніхто не розгубився, тож ніхто не платитиме штраф у двадцять гривень… Першими вистрибували і відповідно приземлялись «важковаговики». Найважчою була одна дівчина, ім’я якої навіть не знав. І саме за цією парашутисткою всі уважно спостерігали, адже візуально здавалось, що наближалась до землі вона правильно, але якось швидше, ніж всі інші. Під час приземлення її ще наповнений парашут якось швидко потягнуло вперед по землі, тож, незважаючи на свою велику вагу, дівчина якось дивно підстрибнула вже на землі і буквально зробила сальто через голову. Хтось із нашої другої групи голосно зойкнув. Незабаром всі інші парашутисти першої групи приземлились візуально вдало, адже відразу зводились на ноги, «глушили» куполи своїх парашутів і складали їх в підсумки. Всі, окрім тієї першої. Вона на ноги навіть не зводилась… За кілька секунд прямо на поле аеродрому виїхав старезний УАЗік «швидкої» . Через декілька хвилин після зупинки біля «першої парашутистки» машина вже із сиреною мчала в бік Харкова.
Важко передати стан всієї нашої другої групи. Почуття наркозу наближалось до запаморочення. Майже всі стрибали вперше. Вдруге стрибала найлегша дівчина, але було видно, що їй було найбільше лячно (вона цього і не приховувала).
Із ступору мене вивела моя група підтримки у вигляді двох Саньків (водія фірми і колеги по відділу):
- Ну шо, Сєрий, фото на пам’ять?
- Так-так, давай фото! Бляха, на пам’ять…
Нарешті очікування і підготовка були завершені. Ми - в літаку, який поволі робив кола над аеродромом. Замість очікуваного страху було відчуття повного пофігізму. Лише одна думка крутилась в голові: «Скоріше б вже «вивалитись». Після енного кола інструктор відкрив люк і приготував старенький фотоапарат:
- Всім – увага!
Я подивився на першого найвищого з нашої групи парашутиста, який стояв, дивився у безодню і чекав на команду «пішов!». Добре, що я не на його місці… вже краще стрибати з глибини літака, з розгону. А отак стояти і дивитись у прірву… Йой!
Роздуми порушила різка команда «Пішов!» Всі, хто був попереду, один за одним почали зникати у відкритому люку… Руки на кільці, різкий розгін, відчуття несподіваної порожнечі… «двадцять два, двадцять два, двадцять два». Смикаю за кільце. За мить тіло, яке, здавалось, знаходилось у стані «голова – внизу, ноги - вгорі» почало різко випрямлятись. Різкий поштовх. Величезний купол основного парашута почав наповнюватись повітрям. Уважно дивлюсь вгору : всі стропи – як і мають бути, нічого не заплуталось. На всяк випадок, ще трохи їх пересмикую. Все точно «гуд»!
- Боженька, дай здоров’я тому, хто складав цей парашут!
Висмикую тросік запасного парашута. Все, штрафу не буде! Про шо я думаю?! Там внизу і не уявляв, що на висоті тисячі метрів може така дурня приходити в голову... І тут, кількатижнева напруга раптом вмить зникає. Я зробив це! Я прямо в понеділок познайомлюсь з тією білявою парашутисткою… Ура! Емоції зашкалюють, починаю в усеньке горло щось радісно волати. Напевно в той момент всім янголам охоронцям поруч довелось на деякий час закрити вуха. Коли перша лава емоцій спадає, поволі розвертаю парашут, аби вже летіти обличчям до напрямку руху. До землі ще далеко. Вглядаюсь в криву смугу обрію, і тут… І тут приходить абсолютно несподівана думка. Вперше за весь час прийшло розуміння, що Земля – це не пильний ґрунт, який ми щодня вимірюємо якоюсь обмеженою кількістю кроків. Земля – це найкрасивіша із планет, це частина величезного космічного простору. І ми всі насправді також є частиною всесвіту. Тож чому на нас так впливають «земні проблеми»? Тому, що ми щодня дивимось і сприймаємо їх виключно з висоти власного зросту, і при цьому маємо вже звичну «пильну» опору у вигляді двох, а то й трьох точок. І досить було опинитись між землею і небом, втратити звичні опори під ногами, подивитись на обрій, аби зрозуміти – всі наші проблеми – пил. Уяви себе частиною всесвіту, сильно дмухни на всі негаразди, посміхнись і вони розлетяться врізнобіч маленькими легкими частинками…
Мою високу філософію порушує якесь різке клацання.
- Шо за … Аааааа. Це спрацював датчик, запасного парашута, - згадую інструктаж. А оскільки тросік вже висмикнув, то і парашут не вивалюється. Ну от і добре. До землі вже пару сотень метрів.
Земля швидко наближається. Так, не дивитись під ноги, дивитись на лінію обрію… Ага, хрєнь там! Дивлюсь під ноги. Ну от, ну зараз буде сильний удар по ногах. Коліна разом, підошви паралельно поверхні. Навіть згадую потягнути передні стропи донизу, аби уповільнити швидкість Д-1-5у. Ну от, зараз буде удар, і напевно летітиму через голову… Все тіло напружується, але… Відчувається легенький дотик землі. Замість сальто вперед, поволі завалююсь назад на п’яту точку і спину. Що значить «бараняча вага»…
- Вау! Ноги цілі! Жесть!
Зібравши парашут, гордий і щасливий прямую до групи підтримки… Ну все, «happy end»!
Втім, трохи згодом я зрозумів, що перший стрибок з парашутом все ж таки дуже небезпечна штука, якщо навіть не сплутались стропи, і ти не поламав ноги при приземленні. Залишається ще третя небезпека, про яку не говорить жоден інструктор. Потрібно ще вижити після всієї кількості проміле напоїв, якими ти з друзями в той день-вечір-ніч вже неконтрольовано трамбуєш переадреналіновий організм, забувши всю високу філософію всесвіту…
Ми ще тільки повертались до міста, а в одному з «центрових» дворів дружбани вже готували шашлики, дівчата ж накривали на стіл…
Про «перебір» святкування я здогадався, коли прокинувся ще затемна, і не міг зрозуміти, що це за квартира і чому я тут сплю. В темряві знайшов кімнату, яка схожа була на кухню. На плиті стояв чайник, який я осушив на одному подиху. Уффф… Не відразу, але згадав, де я і чому я тут. Час додому. Неділя. Ранок. Центральні вулиці Харкова геть безлюдні. Незабаром вже відкриють метро. Йду поволі, трохи похитуючись. В голові такий стан, наче вчора я приземлився саме на неї бідолашну. Втім є щось, що безумовно підвищує тонус. Хоча це важко вдається, але я старанно обмірковую, яким буде друге речення, після першого «Привіт!» , який я в понеділок зранку відразу напишу білявій парашутистці.

26. 07.2018



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-07-27 08:20:31
Переглядів сторінки твору 169
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.755
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2018.07.28 07:57
Автор у цю хвилину відсутній