ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2018.10.21 23:32
Взяла природа під крило своє
Мою ходу й завзяття молодече.
Тепло останнє днина віддає,
Надходить вечорова холоднеча.

Вже вечір обриси чіткі стира,
Усе сіріє спершу ледь помітно…
Отак приходить сутінок пора,

Василь Кузан
2018.10.21 20:42
Тепло задиратся зо мнв:
То кліпне оком, то ся спряче.
Ги мняч по небу сонце скаче
И нвтв тягнеся сумнв
Октвбер довгый.
Мнягко дощ
Зацяпкує за вшиник студінь…
Челлині яблыка на блюді

Катерина Боброк
2018.10.21 20:11
на східному базарі рим-невільниць
багаті слова шукають спільниць
для ночей разом.
блакитнооких, біловолосих - собі коханих
на сонцеликі в пітьмі батия і чингісхана
вірші-алмази.

торговці придумують їм імена,

Олександр Сушко
2018.10.21 15:10
Я - лагідний мужик, не злобний орк,
Є діточки, супружниця законна.
Люблю природу, цуциків, жінок
І жовпляки зі свіжим самогоном.

Кожух - на плечах, на нозі - кирза,
До хати - рачки, до пивниці - чвалом.
А люди шепчуть, що Петро - босяк,

Іван Потьомкін
2018.10.21 14:56
Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...

Віктор Кучерук
2018.10.21 00:20
Т. І...

Закохався – і співаю,
І радію, і журюсь, –
І тебе, любов безкраю,
Не віддам уже комусь.
Адже, знаю, будуть інші,
Восени чи навесні, –

Іван Потьомкін
2018.10.20 20:07
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

Віктор Кучерук
2018.10.20 19:16
Т. І...
Моя зажуро смаглочола,
Моя бентежна таїна, –
Вже літо бабине довкола,
А не у снах, а не у снах.
Вже сонце гріє неохоче
І пахнуть айстрами вітри, –
А ти усе чекати хочеш

Катерина Боброк
2018.10.20 15:21
я знаю що ти скажеш - не кажи
хоч маєш це віддати - не давай
кого любив за тими не тужи
кого кохав забудь не поминай

всели собі у серце трьох царів
прийми у душу смирну самоти
щоб промінь зірки гаряче горів

Олександр Сушко
2018.10.20 14:36
Зайшов на сайт - гримить стражденний стогін,
В Пегаса зляк, ірже з-під закарлюк.
У "генія" ліричнії пологи!
Всі врозтіч. Я ж добряга - підсоблю.

Хвалю завзято горе-рукоблуда
(поет чутливий, критикнеш - каюк!).
А поруч муза глипає на "чудо"

Шон Маклех
2018.10.20 02:49
Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –

Ластівка Польова
2018.10.19 22:17
Тисяча слів під пером,
а от дії – жодної.
Ти мій герой,
ти живий легендарний soldier.

З дому зриваюсь у темінь,
неначе з прив’язі.
Господи правий,

Микола Дудар
2018.10.19 19:03
Привчав себе до твого запаху
Вже й познайомився з ріднею
А ти чомусь все нишком ахала
А я збирав все те і клеїв…
Ти розглядала зацікавлено
Мої сирі на смак полотна
І хай знайомих, рідних бавило
Ти обзивала їх болотом…

Іван Потьомкін
2018.10.19 16:14
Поміж уловом, що приніс рибалка,
Устрицю пацюк набачив
І подумки начебто вже їсть.
«Який з мене наїдок?-
Вгадала намір ненажери бідолаха».
«Розкрийся і вдовольнюся цим!»
Не спало хитруну на думку,
Що бажання жить несе і порятунок:

Вікторія Торон
2018.10.19 11:21
Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і

Світлана Майя Залізняк
2018.10.19 10:36
і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 Штрихи до портрета Чорної Княгині – Ельжбьєти Катаржини «Гальшки» Іллівни Острозької

(До 435-ліття з часу смерті, присвячується)

Жінки з роду Острозьких

Гальшка Острозька, ота сама славнозвісна (і сумнозвісна, водночас!) княгиня, що стала в майбутньому засновницею Острозької Академії, народилася в день святої Єлизавети, тобто 19 листопада 1539 року. В офіційних документах, зокрема, в книгах Литовської метрики вона записана під ім'ям «Ельжбьєти» («Альжбьєти», можливо, звідси пішло простонародне «Гальшка»). Під цим ім'ям вона увійшла в україно-польську історію.
Батько Гальшки Острозької – Ілля Острозький, старший брат Василя-Костянтина Острозького, мав прихильне ставлення спадкоємця пре-столу Сигізмунда ІІ Августа і перебував при королівському дворі. При дворі Іллі Острозькому підібрали дружину – красуню Беату Косьцєлєцку (Костелецьку). Беата належала до одного з найзаможніших і найвпливовіших родів королівства, проте деякі історики вважають, що її дійсне походження було ще вищим. На думку багатьох сучасників, Сігізмунд віддав володарю Волині свою власну позашлюбну доньку від довголітнього зв'язку з Катаржиною Тельничанкою. З Катаржиною Сигізмунд I Старий одружитись не міг, тому видав Катаржину за коронного підскарбія Анджея Косцелецького і Беата була його невизнаною дитиною.
Беата Костелецька й справді була донькою Катаржини Тельничанки, у якої був з королем Сигізмундом довголітній зв'язок і троє визнаних дітей: Ян, Регіна та Катаржина. Беата до числа цих визнаних дітей не входила, оскільки народилася далеко пізніше, коли її мати давно вже була одружена з Анджеєм Косьцєлєцкім (Костелецьким), а король - з Барбарою Запойяї, попередницею королеви Бони. Отож, можемо бути більш ніж упевнені півкоролівського походження Беати.
Доволі дивно, як це дівчина з таким родоводом стала ще й улюбленицею королеви Бони. Либонь, королева, і сама - не зразок доброчесності, поблажливо дивилася на слабості короля, а взагалі-то була "особою отруйною в прямому значенні слова" (герцогиню міланську підозрювали в причетності до смерті її невістки - другої дружини Сігізмунда ІІ Августа Барбари Радзивілл, але історики не знайшли жодних доказів цих підозр).
Чутки про нестрогість звичаїв королеви базувалися на тій обставині, що старша дочка Бони і Сигізмунда, королівна Ізабелла-Беата, народилася через 8 місяців після шлюбу. (Цю давню плітку не завагався повторити Павло Загребельний, скоротивши той критичний термін до 6 місяців).
Шлюб Ілля Острозький та Беата узяли 3 вересня 1538 року, майже відразу ж після ще більш урочистого одруження королевича Сигізмунда і його першої дружини - Єлизавети Габсбургівни.На честь подвійної урочистості при дворі відбулися бучні святкування і турніри, в одному з них князь Ілля виступив як супротивник молодого короля. Зрештою, після свята подружжя Острозьких від'їхало у свої волинські володіння - красуня Беата виглядала щасливою та закоханою, з'явилася вже й надія на продовження роду.
Але спільне життя закінчилося несподівано швидко: в 1539 році, через півроку після одруження, здоровий і сильний князь Ілля раптово помер. Ходили глухі чутки, що смерть Іллі Острозького зовсім не була природною, а спричинена повільною отрутою. Але як там було насправді - сказати важко.
У заповіті князь подбав про майновий стан своєї родини й визнав законність появи на світ дитини, яку чекала його дружина Беата. Крім того, заповітом визначались опікуни для дружини і для ненародженої ще дитини, ними князь просив стати польського короля Сигізмунда ІІ Августа, його дружину — Бону Сфорцу і свого брата Василя-Костянтина Острозького.
В тому ж 1539 році, 19 червня, народилася у князя Іллі Острозького єдина донька, хресне ім'я якої - Єлизавета (можливо, вибране на честь молодої королеви, а також бабусі, Катаржини Костелецької, друге ім'я якої теж Єлизавета, а можливо й тому (і це теж вірогідна версія!), що дівчинка народилася за католицьким календарем саме в день святої Єлизавети. Повністю в офіційних документах, себто в книгах Литовської метрики, вона записана під ім'ям Ельжбьєта Катаржина. По звуковому ланцюжку змін - Ельжбьєта -Альжбьєта -Альшбьєта перетворилося на «Гальшку», з цим іменем вона ввійшла в україно-польську історію.
По народженню Гальшка Іллівна стала власницею багатьох міст, містечок, замків, маєтностей у родинних волинських володіннях, а після смерті матері за заповітом Іллі Острозького повинна була отримати ще частину спадку. Ця обставина стала пізніше причиною трагічних маніпуляцій матері Беати долею доньки-Гальшки та постійних позивань з князем Василем-Костянтином Острозьким за спадщину.
Пройшло 13 років. Багато чого змінилося: помер старий король і воцарився його син Сигізмунд ІІ-ий Август, який навіть столицю переніс із Кракова у Варшаву. Новий король устиг овдовіти (його перша дружина страждала від епілептичних припадків), удруге романтично одружитися з коханою Барбарою Радзивілл і знову трагічно овдовіти.
Беата, княгиня Острозька, звикла до самостійного життя багатої вдови і закінчила мировою давню сімейну сварку з родичами-Заславськими, розпочату ще її покійним чоловіком-Іллею.
Василь Острозький досяг повноліття і почав проявляти властолюбні ознаки глави сімейства, через що вони з Беатою смертельно посварилися. Головне ж - підросла Гальшка, найбагатша спадкоємиця Речі Посполитої, і в дім Острозьких почали юрбами з'їжджатися юнаки із найзнатніших магнатських родів, щоб добитися її прихильності.
Про дитячі та юнацькі роки Гальшки залишилось небагато відомостей. Відомо, що вона уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо й, очевидно, крім «русинської» говорила вільно польською мовою. Гальшка була вродливою дівчиною. Сучасники називали її найгарнішою жінкою XVI століття. Доводиться повірити їм на слово, оскільки жодного прижиттєвого портрета Гальшки Іллівни Острозької не збереглося. Зображення князівни на полотні Яна Матейка «Сказання Скарги» і незліченні портрети Гальшки, виставлені в Острозькій Академії, імовірно написані під враженням портрета її матері Беати – Гальшку зображують темноокою брюнеткою, часто одягненою в костюм чужої епохи.
Вигідною «партією» для представників багатьох магнатських родів робили юну Гальшку (Ельжбьєту Іллівну) її багатства і бажання породичатися з династією князів Острозьких. Шлюбні питання доньки вирішувала мати Беата, дядько Костянтин-Василь Острозький і король Сигізмунд II Август, кожен із яких ( і, як не дивно, мати Гальшки у першу чергу), перш за все, намагався подбати у цьому «зміїному» клубку інтриг, змов і тяжких кривавих злочинів, про свій власний інтерес і вигоду.
Так, у 1551 році Сигізмунд II Август, бажаючи видати Гальшку за вигідну йому людину, на Віленському сеймі добився ухвали спеціального положення, за яким питання про заміжжя дівчат-сиріт повинно було вирішуватися їх найближчими родичами, отож, такими особами стосовно Ельжбьєти Острозької були – родинне гніздо Острозьких та польський королівський дім. Мати Беата в цей час займається сватанням доньки за Марціна Зборовського, сина каліського воєводи. В той час до дівчини сватались також подільський воєвода Миколай Мелецький, Дмитро Санґушко, лютеранин Анджей Ґурка і князь Ян Зембицький. Існує напівісторична-напівлітературна легенда, використана пізніше Пантелеймоном Кулішем (також твердження польського історика Юзефа Вольфа), що серед претендентів на руку і серце Гальшки був і князь Дмитро Вишневецький, відомий як «Байда». У легенді йшла мова про глибоке почуття до Гальшки, яке зрештою змусило Дмитра Вишневецького не одружуватись зовсім.
Сімейним станом своєї племінниці зацікавився князь Костянтин-Василь Острозький, який пропонував Гальшці одружитись із Дмитром Санґушком, старостою канівським й черкаським (фактично це звання означало, що він отримав в оренду від короля територію довкола Канева і Черкас), першим красенем і перший лицарем Русі – героєм оборони Житомира від нападу татар, який був по-європейському вихований та освічений, з витонченими манерами, до того ж - син найкращого друга покійного князя Іллі.
Дмитро отримав письмову згоду дядька-опікуна ( по-народному, «стрийка») Василя Острозького та матері Беати, котра пізніше відмовилась від дотримання власного слова. Коли дійшло до сватання, Беата почала явно затягувати справу: зволікала, тягнула, посилалася на необхідність королівського дозволу. Існували різні пояснення її поведінки. Якщо нам видається непереконливим те, що Беата просто не хотіла розлучатися з юною донькою – Гальшці на той час не було й 14-ти – то залишається ще версія про те, що вона не бажала втрачати право на управління маєтками дочки. Існує також підтримувана багатьма сучасниками думка: Сангушка зустрів би куди тепліший прийом, якби він свій закоханий погляд звернув не на дочку, а на матір. Зрештою, Сангушко зовсім втратив терпець і звернувся по допомогу до дядька Гальшки - князя Василя-Костянтина. Схоже, Дмитро зробив дуже щедрі обіцянки майнового характеру, оскільки Острозький урочисто пообіцяв йому руку Гальшки Іллівни, підтвердивши заодно, що саме такий шлюб планував покійний брат, а також зумівши переконати Сангушка в тому, що підступна Беата і не думала віддавати за нього доньку.
Князь Дмитро поклявся відомстити. Нічим не виявляючи своїх намірів, він приїхав у Острог, а при цьому частина його почту начебто випадково залишилася біля брами. Ледве гість привітався з господарями, як слуги повідомили про те, що збройний загін з 50 чоловік та з князем Василем Острозьким на чолі наближається до замку. Княгиня Беата розпорядилася зачинити браму, але люди Сангушка вже встигли роззброїти охорону. Тріумфуючий Василь-Костянтин Острозький вступив у власний родовий замок, яким давно так пристрасно жадав оволодіти. Це сталося на початку вересня 1553 року.
За легендою, Дмитро Санґушко був вражений красою дівчини і закохався в неї до безтями. Хоч як княгиня Беата перечила цьому шлюбу, вінчання відбулось попри її волю: Беату, щоб не заважала і не верещала, закрили у її ж кімнаті під вартою. Гальшку Іллівну відвели у замкову каплицю, де привезений дядьком священик обвінчав її з князем Дмитром. Перелякана дівчинка не в силах була ні відповісти згодою, ні запротестувати, тож замість неї слова згоди промовляв князь Василь.
Народний переказ змальовує це вінчання так:
«Настав час мінятись шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер. Який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.
– Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик. – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь Василь Костянтин Острозький».
Відразу ж після вінчання молодий князь Дмитро Сангушко відвіз юну княгиню в Канів. Василь Острозький залишився господарем Острога і лише суворий наказ короля змусив його випустити Беату.
Попри обставини цього "дивного шлюбу", юна княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька-Сангушко не відчувала неприязні до вродливця-мужа і звиклася би з цілком завидним положенням коханої дружини першого лицаря Русі. Але такої можливості їй не дали…
.Мати Беата, обурена що вийшло не на її користь, звернулась зі скаргою до короля Сигізмунда ІІ Августа. У королівських палатах, при наймело-драматичніших ефектах – з криком, риданням, розтріпаним волоссям, вона впала в ноги королю і королеві-матері, благаючи про повернення викраденої доньки і найсуворішої кари для самозваного зятя й ненависного шурина.
Королю Сигизмунду ІІ Августу не хотілося встрявати у ці усобиці. Молодий Дмитро Сангушко йому був досить симпатичний, а Беату, капризну й свавільну істеричку, він не особливо жалував. Але вимоги Беати, на превеликий жаль, підтримали майже всі магнатські роди Речі Посполитої. Вислизання з їх рук Гальшки Острозької (та її величезного посагу) ці королята сприйняли як смертельну образу свого ґонору.
Король під тиском змушений був призначити суд відразу по зимових святах 1554 року, а відбутися він повинен був у Книшині - містечку біля Вільна. На суд Дмитро Сангушко і князь Острозький, зачувши неладне не з'явилися, лишень довірили захист шляхтичу Одаховському. Даремно захист намагався довести, що шлюб їхнього підзахисного цілком законний і згідний з волею покійного батька Гальшки, князя Іллі Острозького.
Звинувачувач Станіслав Чарнковський, референдарій (ця впливова посада при дворі забезпечувала надходження скарг на ім'я короля) коронний, гримів на всю залу:
– Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок Дмитрія ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці: у княгині доньку відібрано, а у Вашої Королівської Мосці піддану зневолено, якій за правом опіки Ваша Королівська Мосць батька заміняла!
І з неприхованою погрозою:
– Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.
Король проголосив вирок. Дмитро Сангушко (заочно) засуджений на страту і безчестя. Збереже життя гарантоване лише при умові, коли згодиться на розірвання шлюбу і повернення Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької матері Беаті. Тоді покарання замінять йому ув'язненням у вежі. А якщо зважиться на втечу, то стане вигнанцем, «банітою-інфамісом».
Такому вироку «посприяли»: зацікавлений в Гальшці воєвода Марцін Зборовський-старший, який хотів видати її за когось з синів – Пйотра чи Марціна; а також віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний», через намагання збільшити власні впливи у Великому Князівстві Литовському, чому заважав тесть князя Острозького – Ян Амор Тарновський.
Що характерно, про дійсного натхненника наїзду на Острозький замок, князя Василя-Костянтина, у присуді не згадано й півсловом. Князь із його грошима і військом справді був некоронованим королем.
Універсали було надіслано по всіх містах, замках і монастирях для того, щоб швидше піймати князя. Звістка про вирок суду блискавично дійшла і до Канева. Дмитро Сангушко навіть не думав ані розлучатися з дружиною, ані чекати кари…У найбільшому поспіху він зібрав найцінніше майно, найдорожчому ж своєму клейнодові – Гальшці Іллівні – наказав переодягнутися в чоловічий одяг, і в морозний січневий ранок вони разом з найвірнішими слугами спершу вирушили у родовий маєток Сангушків, власність сестри князя Дмитра, Федори – Влодаву над Бугом, а звідти, змінивши коней і оминаючи більші поселення, – до чеської границі. Там, y Чехії, князь Сангушко сподівався знайти притулок у Рудницях, замку тестя Василя Острозького, гетьмана Яна Амора Тарновського (шлюб Василя Острозького і Софії Тарновської відбувся у 1553 році).
Дмитро Санґушко перетнув кордон Речі Посполитої. Проте задуму не суджено було здійснитися…
У Великопольщі за втікачами збиралася погоня. Княгиня Беата не жаліла грошей. Згуртувалася ціла армія на чолі з каліським воєводою Мартином Зборовським-старшим із синами, до нього приєдналися інші вельможі зі своїми збройними загонами – брати Ґурки та родичі Беати. Дуже швидко їм стає відомо, що втікачі перетнули карпатські перевали і повернули в бік Чехії.
В Чехії на той час уже більше сторіччя як закінчилися буремні події гуситських війн, в які вв'язувався один із засновників роду Острозьких – Федір. Фактично Богемія належала імператорам Священної Римської імперії.
Над гігантськими – від Мексики до Угорщини – просторами цієї імперії Габсбургів, за висловом Карла V-го Габсбурга, "ніколи не заходило сонце", і Дмитро Сангушко міг сподіватися, що тут він буде в безпеці. Але на початку лютого 1554 року відбулися жахливі події, які надовго запам'яталися жителям тихої чеської провінції.
Впевнившись, що втікачі заночували в заїзді чеського селища Лиса (інакше «Лиска» чи «Лиски»), переслідувачі спершу поїхали в найближче місто Німбурк, запевнили тамтешнього «гейтмана» (представника імператорської влади) Матеса Вахтеля в тому, що на ввіреній йому території переховується «страшний злочинець і ворог роду людського», а потім, прихопивши з собою ріхтаря (війта) Адама Кухту і бирича (ката) Матея Зоуфалого, вирушили ловити обложеного з усіх боків «звіра». До того часу вже майже весь мотлох з округи, наслухавшись про величезні багатства князя-втікача, приєднався до погоні.
У сільський заїзд озброєний натовп увірвався зранку, коли Сангушко, накинувши на себе кунтуш, спустився в кухню замовити сніданок. Навіть меню того останнього сніданку знаємо: князь був веселий і просив приготувати каплунів, щоб порівняти, де вони кращі – в Чехії чи на Русі.
Нападаючі стріляли з мушкетів, але не влучили в Дмитра. Князь був беззбройним, так що кинувся вгору по сходах до кімнат, де Гальшка і слуги, ледве прокинувшись, не могли зрозуміти, що відбувається. Переслідувачі схопили його, зірвали одіж з дорогими самоцвітними ґудзиками, побили і тяжко поранили.
Даремно Сангушко звертався до їх християнських почуттів і нагадував, що тут вони на чужій землі зі своїми законами. Даремно Гальшка, ридаючи, впала перед катами на землю і обіймала ноги Мартина Зборовського, благаючи про милосердя. Не для того вони приїхали так здалека, щоб тепер відпустити здобич!
Майже непритомну від страху й потрясіння Гальшку посадили у ридван. Можливо, вона ще встигла помітити, як її мужа, закованого в кайдани, скривавленого, напівоголеного, на возі відвозять у Яромеж (Яромир), оголошуючи по дорозі, якого страшного злочинця піймали.
У Яромежі його закрили у хліві, тяжко пораненого, не дозволивши дати йому навіть ковтка води. Там він і помер від гарячки в ніч з 3 на 4 лютого 1554 року.
За іншою версією, його жорстоко убили з настанням ночі. Навіть і така помста видалася Мартину Зборовському недостатньою - він ще наказав викинути тіло нещасного у купу гною.
Лише через 4 дні, 7 лютого, коли місцевий нарід опам’ятався від брехливої полуди, князя вдалося поховати. Співчутливі городяни поховали Дмитра у місцевому костьолі, а на плиті із знаком литовської Погоні (родового герба Сангушків) спадкоємець Дмитра, його брат Роман, наказує вибити напис:
- Hoc loco conditur corpus clari lithuuaniae ducis Dimithr Sanduskowic ex magnifica Olgerdorum familia nati, capitanei Cyrkoviensis et Kanowiensis, quem perfide insidiose Martinus Zborovski trucidavit.
(«Тут спочиває прах славного литовського князя із знаменитого дому Ольгерда, старости черкаського і канівського, по-зрадницьки і віроломно убитого Мартином Зборовським»).
У міській книзі Яромежу (Яромира) написали також, що «заупокійну по князеви на чотири голоси по-чеськи співали».
Після всього жителі Яромежу та округи зрозуміли, що стали свідками, а то й співучасниками, злочину і жорстокої розправи над невинним. Почалося довготривале слідство, під час якого власник сільського заїзду у Лисках Мартин Ліва і замковий урядник Вацлав Коханек померли «від гризоти», головним же винуватцем був оголошений ріхтар-війт Адам Кухта, якого в 1557 році в Празі побили різками, затаврували і вигнали з міста.
Що ж стосується головних винуватців, підданих польської корони, то їх після втручання короля відпустили, змусивши попередньо поклястися, що вони вже ніколи не тривожитимуть спокій мешканців Яромежу.
Однак імператор Фердинанд, обурений таким самоуправством на його території, ще довго закидав великопольського короля Сигізмунда ІІ Августа письмовими протестами.
Тим часом Гальшка опинилася у Познані під опікою матері і тут засвідчила познанським міським властям своє викрадення і пізніше "визволення".
…А при королівському дворі вже повним ходом йшли торги і змагання за руку князівни Острозької та її придане. Численні претенденти доводили свої права і пропонували плату.
Мартин Зборовський, "забійця злочинний і віроломний", вже вважав свою перемогу безперечною. Він сватав Гальшку за сина, теж Мартина і теж злочинного учасника достопам'ятної розправи. Але не на його вийшло. Король Зборовського-старшого терпіти не міг, в листах до шуряків-Радзивіллів називаючи його «змією, яку і взагалі не слід впускати в королівство». Ні, король мав інші плани щодо Гальшки – він збирався з її допомогою зміцнити свій союз із найвпливовішим магнатським родом Великопольщі, могутніми Ґурками. Мати й дочка дістали наказ прибути у Варшаву до королівського двору, де їм і проголосили королівську волю.
Вирок приголомшив княгиню Беату. Замість того, щоб вберегти дочку від небажаного з її точки зору шлюбу, вона сама прирекла єдину дитину на стократ гіршу долю. Мало того, що пропонований муж, Лука Ґурка, на 35 років старший від Гальшки, він ще й владний і непоступливий тиран. Так що про надію на подальше управління острозькими маєтками можна було забути. Попри протести обох жінок, король настоював на негайному вінчанні.
У розпачі Беата зважилася на трагіфарсовий крок – під якимось приводом вийшла з кімнати і щезла, у наївній надії, що без неї обряд не відбудеться. Даремно, слуги обнишпорили весь замок і зрештою знайшли княгиню – як писав хроніст Лука Гурницький – "у місці не надто пристойному", тобто у палацовій вбиральні. Силою зняли їй з пальця родинний перстень, який потім король показав Гальшці як знак материнської волі. Княжна, зрештою, згодилася, прийнявши перстень як підтвердження згоди матері.
Познанський єпископ Станіслав Чарнковський, отой самий, що на суді у Книшині так яро виступав супроти шлюбу з князем Сангушком, у крайньому поспіху в присутності короля провів вінчання. Тут з'явилася Беата, як завжди, з криком і протестами. Побачивши матір, Гальшка вирвалася з рук давно немолодого нареченого Лукаша Ґурки, що йому на той час виповнився 54 рік(інші джерела пишуть – 64!). Обидві жінки – мати і донька – замкнулися в своїх кімнатах королівського палацу у Варшаві..
Хто тільки не підходив під двері, щоб вмовити їх заспокоїтися і змиритися з королівською волею – сам король, єпископ, Гурка, канцлер – все даремно. Зрештою, король вирішив, що й так забагато часу витратив на розлючене бабство, і від'їхав у Пйотриків (місце засідання сейму). Разом з ним виїхав Лукаш Ґурка і більшість сенаторів.
Беата, скориставшись нагодою, втекла з королівської столиці-Варшави. На цей раз – у Львів. Не могла ж драма Гальшки Іллівни Острозької у своїх звивистих мандрах оминути наше містичне місто!
Опинившись у Львові, Беата під'їхала до монастиря отців-домініканців і попросила в них притулку. Достойні отці опинилися перед складним вибором. Оскільки вони вже знали про королівське сватання, то щиро жаліли Гальшку, та й гостювання казково багатих власниць Острозького замку давало надію на значні пожертвування. Але стягнути на свою голову королівський гнів і ворожнечу потужних Ґурків!.. До того ж Беата Острозька з її жахливою репутацією – про жорстоке і віроломне вбивство князя Дмитра Сангушка вже співали всі діди-лірники на всіх ярмарках.
Зрештою, домініканці зважилися впустити Беату й Гальшку, сподіваючись якось помирити їх з королем. Княжна Гальшка-Ельжбьєта Іллівна, у прихистку отців-домініканців, подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до осоружного Лукаша Ґурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Вона відмовилась вважати свого чоловіка законним, бо на цей час була уже зацікавлена князем Симеоном Слуцьким і проявила вольовий характер.
Напочатку все складалося добре. Королю Сигизмунду ІІ Августу було не до полювання за Гальшкою Острозькою та її шлюбним «віном», були нагальніші клопоти: королева-мати, ображена на сина, Польщу і весь світ, надумала покинути країну. Від'їжджаючи, Бона Сфорца ухитрилася до дна спорожнити королівську скарбницю та ще й продати прибуткові посади на кілька років вперед. А потім почалася Лівонська війна з Іваном Грозним за контроль над прибалтійськими землями – перша війна, в якій офіційно згадується про участь українського козацтва.
Так що наші втікачки провели у Львові кілька тихих років, особливо не привертаючи до себе уваги. Але на прощання вони воістину гучно гримнули дверима!
У 1559 році руки короля нарешті дійшли до вирішення "проблеми Гальшки". Змусили до цього Його Королівську Мосць безперервні нарікання Лукаша Ґурки, який так і не зміг заполучити ні молодої вродливої дружини, ані приналежних їй острозьких маєтків. Король надіслав грамоту, у якій наказав львівському старості Пйотру Бажому відібрати Гальшку в матері та віддати Лукашу Ґурці – її законному чоловікові.
Спершу староста міста намагався діяти мирно, але почув від Беати, що вона швидше вб'є і дочку, і себе, ніж підкориться насильству. Отож, почалася справжня війна. Разом із сильним збройним загоном до Львова прибули брати Ґурки, до них приєдналися магістратські слуги, монастир був узятий в облогу, до того ж на нього були наведені зняті з Порохової вежі гармати (довго ще показували отці-домініканці сліди від їх ядер на монастирських стінах).
…І тут княгиня Беата Острозька викинула нечуваний фортель! Попри строгості облоги, неможливо було не впускати до монастиря сліпих і жебраків, яких на Русі споконвіку дуже шанували. Один такий старець-жебрак, намацуючи костуром дорогу, ввійшов у монастирську хвіртку, а тоді відкинув палицю разом із жебрацьким лахміттям, під якими були одягнені багаті княжі кармазини, і вступив у кімнати Беати. Вона ж радісно його привітала і тут же представила Гальшці її нового мужа – князя Симеона Юрійовича Слуцького – сина Юрія Семеновича Слуцького-Олельковича і Гелени Радзивилівни, отже – внука княгині Анастасії Слуцької і двоюрідного брата Василя-Костянтина Острозького. За переказами, князя Симеона Слуцького обвінчали з княжною Гальшкою Іллівною у тому ж таки 1559 році, коли їй було 19 (таємно від короля це вінчання спланував уже згадуваний віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний»).
Рід князів Слуцьких – освічений, багатий і впливовий, крім того, це одруження давало Гальшці змогу повернутися в лоно сім'ї, помирившись з могутнім дядьком, Василем-Костянтином. Та й за віком наречені пасували одне одному, Семену Юрійовичу - трохи більше тридцяти, Гальшці - двадцять.
Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі видавався дещо театралізованим, але попри все історично правдоподібним.
Вінчання провів монах, канонічні сумніви якого втихомирила величезна грошова винагорода. Тим часом облога монастиря тривала і гармати били. Монастир опирався вечір та ніч, а на ранок виявилося, що у захисників немає води. Міський староста наказав перекрити водогін. Монастирська брама розкрилася і Пйотр Бажий знову представ перед Беатою, читаючи їй наказ короля. Вона ж розреготалася йому в обличчя, повідомивши, що дочка її знову вийшла заміж, шлюб здійснено і довершено. На це львівський староста відповів, що такий шлюб без згоди королівської милості недійсний – і перед людьми і перед Богом – і тут же, разом зі слугами, зайшов в кімнати Гальшки Іллівни та вивіз її. Дівчину силоміць віддали деспотичному і чванливому Лукашу Ґурці, що був присутній під стінами монастиря зі своїми озброєними людьми.
Отож, Ґурка якнайшвидше перевіз Гальшку через Познаньщину в родовий замок у Шамотулах. Тут, у своєму родовому гнізді, він намагався добитися її прихильності, спершу по-доброму, ласкою і вмовляннями. Але все даремно… В молодої княгині нарешті прокинулася родова гордість, вона так і не згодилася визнати Лукаша Ґурку своїм чоловіком.
Таке положення справ насправді було дуже вигідним для короля – доки те, та доки се, а маєтності Гальшки Іллівни Острозької залишалися під Його Мосці королівським наглядом.
Матері Беаті залишалася тільки помста, яку вона почала здійснювати негайно: вона переписала всі свої та Гальшчині острозькі володіння на любого її серцю князя Симеона Слуцького, бо вважала і надалі його своїм законним зятем. Перш, ніж підписатися, княгиня-мати трохи подумала і витребувала від Слуцького довіреність на управління ними. Що він, не задумуючись, зробив… Його Королівська Мосць, король Сигизмунд ІІ Август, не особливо звертав увагу на ті скарги, якими княгиня Беата Острозька засипала його самого, єпископа-«примаса» Станіслава Чарнковського, першого серед католицького єпископату Польщі, та інших державних мужів. Зрештою, король доручив «примасу» розібрати справу з юридичної точки зору. Бідолашний церковний ієрарх опинився в незавидному положенні: і тут сильні, і там можні, і у Варшаві шлюб, і у Львові шлюб, як не Лукаш Ґурка накаже його убити, то княгиня Беата отруїть. Написав, бідолаха, що сидить «як мертвий і в постійній гризоті».
Не дивно, що підстаркуватий Лукаш Ґурка тяжко ревнував Гальшку Іллівну до коханого їй князя Симеона, то ж згодом князя було змовницьки вбито, і на доказ його смерті Гальшка отримала відрубану руку свого вінчаного чоловіка з обручкою. Гальшку ув’язнили у Шамотульській вежі.
За іншою офіційною версією, що дійшла до єпископа Чарнковського,
князь Слуцький помер від нещасного випадку – втопився начебто. Полегшено зітхнувши, королівський «примас» пояснив княгині-матері Беаті, що тепер, коли її дочка овдовіла, не годиться робити її ще й розлученою. Беата у відчаї запропонувала Ґурці 50 000 золотих за звільнення доньки. «Примас» оголосив, що за таке обидві сторони повинні стати перед судом у Пйотрикові. Замість цього, розлючений граф Лукаш Ґурка остаточно замкнув непокірну дружину в Шамотульській вежі…
Мати, Беата Острозька, ще довго не могла змиритися із вчиненим над донькою насильством і розпочала ряд процесів проти Гурки, останній з них датувався 1565 роком. Тоді княгиня-вдова здійснила ще один несподіваний відчайдушний крок: хоча їй було вже близько 50-и, вона повторно вийшла заміж.
Обранець Беати, Альбрехт Ласький, воєвода серадзький, на 21 рік молодший від неї, був рідкісним навіть для свого бурхливого часу негідником. Попри молодий вік, за ним уже тягнувся шлейф численних звинувачень у розбої та грабунку.
Дуже швидко новий чоловік відібрав «у віно» всі маєтності Беати, а її саму зіслав у замок Кєжмарк, що у Спіжиній долині в Угорщині. Звідти вона посилала розпачливі листи, благаючи про заступництво імператора.
Отак, волею долі, і мати, і донька опинилися в однаковому становищі, а їх могутній родич князь Василь-Костянтин Острозький і пальцем не ворухнув, щоб врятувати коли не братову, то хоч єдине дитя покійного брата Іллі. Ну, і Його Королівська Мосць, якому, нагадаю, таке положення було дуже вигідним, теж… Нарешті, втручання імператора визволило Беату, але була вона така виснажена духом, квола і хвора, що не спромоглася навіть повернутися додому – померла в Кошіце.
Молода княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька залишилась без захисників і прожила в Шамотульській вежі близько чотирнадцяти років.
Гурка наказав одягти на обличчя дружини маску, щоб ніхто не бачив її красу. Із вежі вона могла робити лише одну прогулянку – підземним коридором у костьол, де за ґратами могла прослухати месу. Люди називали її «Чорною Княгинею» через жалобний одяг, який постійно носила вона ще з часів втрати молодого князя Дмитра Сангушка. свого першого шлюбного чоловіка. За час, проведений у вежі, прочитала молода княгиня багато книг.
Після смерті матері Гальшка Іллівна начебто стала ледь терпиміше відноситися до свого квазі-мужа, навіть показалася з ним кілька разів публічно на великопісних прийомах при королівському дворі. Але своїм чоловіком його так і не визнала, їх шлюб так і залишався таким хіба що на папері. Свободу Гальшка здобула лише напочатку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки. Спадкоємці Гурки навіть не намагалися розпочати судовий процес за володіння Гальшки, зате батькова рідня (в особі князя Василя-Костянтина Острозького) нарешті згадала про неї.
Отримавши довгождану волю, княгиня Єльжбьєта-Гальшка повернулась до стрийка, князя Острозького, передала йому управління своїми родинними маєтками. Мала намір вийти заміж за Яна Остроруга, та стрийко не допустив того, не бажаючи віддавати Остроругу за неї шлюбний «викуп». По тих подіях переїхала княгиня проживати до Дубного.
У польських хроніках епохи Середньовіччя, а також у працях істориків XVIII–XIX століть зустрічаються згадки про психічну хворобу Гальшки, що нібито вона втратила розум і доживала свої роки у Дубно на утриманні дядька (стрийка) – Василя-Костянтина та двоюрідного брата Януша Острозького. Та після 1573 року були знайдені документальні свідчення того, що Гальшка Іллівна вела на той час численні господарські справи, виступала перед свідками в суді. Про ясність її розуму свідчить і складання княгинею в місті Турові заповіту-«тестаменту», що датується 16 березня 1579 року. У своєму заповіті Гальшка Острозька заповіла 6 тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю й православної академії, що планував відкрити в Острозі її дядько:
«…на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
Таким чином, Острозька академія з'явилася з волі та за кошти княгині Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької. Це свідчить про те, що Гальшка була меценаткою доби пізнього Середньовіччя. Завдяки Гальшці та її дядькові, князю Василю-Костянтину Острозькому постали «Волинські Афіни» – центр культури та освіти в Острозі.
Наприкінці життя Гальшка прийняла православ'я, про це свідчать дарунки православним храмам і монастирям. Останні роки життя Гальшка провела в Закриниччі на Поділлі, у так званому замку на водах, де й померла в 1582 році у 43-річному віці. Старі українські повір’я та легенди розповідають, що коли молодий місяць виходить з-за хмар і місячне світло м'яко падає на страшні стіни Шамотульського замку, біля однієї з веж з'являється жіноча фігура в Чорному і досі оплакує своє нещасне кохання…
Деякі джерела твердять, що загинула Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька під час татарського нападу. Вкрай сумнівно: сподіваючись одержати за Гальшку величезний викуп, татари в жодному разі не вбили б її, коли б вона потрапила в полон, і постаралися б, щоб вона не стала випадковою жертвою.
Так що нам залишається лише здогадуватися - чи то смерть наступила через хворобу, чи то доля або й сама Гальшка не захотіли, щоб нещасна князівна ще раз стала предметом торгу. Історик того часу написав: "Доля вилила на цю жінку повну чашу скорботи. Не було в неї ні хвилини щастя".
За рівнем популярності в читаючої і пишучої публіки Гальшка впевнено випереджає більшість своїх сучасників та земляків, включаючи Дмитра Вишневецького та Івана Федорова, поступаючись хіба що своїй історичній ровесниці – Роксолані-Хуррем.
А ще існує чи то міф, чи переказ, що мовляв не померла молода нещасна княгиня, а перетворилася на Птаху, а було це так:
«…Одного дня, коли сиділа Чорна Княгиня й дивилась в безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадалась церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала, її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою гарна-прегарна, такою якою була в п'ятнадцять років, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі пожадливі людці – король і його свита, і Зборовські… і ненависний тиран Лукаш Гурка… і, зрештою, її віроломна мати-змовниця Беата».
Чи ж мала Гальшка Іллівна Острозька спадкоємців, чи так і зійшов це незбагненний цвіт молодої дивовижної вроди на безвість?
Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка, припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька у 1554 році народила сина від князя Дмитра Санґушка. Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно майбутньої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина сходяться. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем'ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі і були не простими слугами: Дем'ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя.
Про те, що у Гальшки був син, мова йде у волинських легендах:
«Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам'яній печері, що біля Межирича, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили й поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір».
Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка у своїх історичних студіях Михайло Грушевський:
«Скоро по смерти – а, може, ще й за життя, Наливайко виріс до розмірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».

***
Доля вродливої, мудрої та нещасливої української княгині з роду Островських дала плідний матеріал історикам, релігієзнавцям, митцям та мистецтвознавцям, а також літераторам багатьох поколінь – української, польської та чеської сторін – для створення численних творчих інтерпретацій її життя та образу. Така вже парадоксальна залежність між трагічними подіями та постатями – і майстрами пензля і пера, що чим буремніші сторінки життєписів, тим палкіше бажання торкнутися їх творчою уявою і розгадати нерозгадане, приховане за лаштунками Часу. Так і з Гальшкою… Портрети її вроди писані вже пізніше, інтерпретовані з образу її матері Беати. А щодо української літературної спадщини, то кілька прізвищ є безпосередньо пов’язані з іменем Гальшки Іллівни:
1) Отець Іван Гушалевич – галицько-руський поет, письменник, драматург, священник УГКЦ, написав повість «Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст.»;

2) Петро Угляренко – написав роман «І був ранок, і була ніч…»;

3) Сценічний постановник театру «Бенюк і Хостікоєв. Театральна компанія» Андрій Батьковський разом з київським режисером Мирославом Гринишиним поставили виставу «Гальшка Острозька». Андрій Батьковський адаптував для вистави однойменний рукопис відомого українського філолога та історика Омеляна Огоновського, написаний ще в кінці XIX століття;

4) Образ Гальшки змальовано і у творах молодих українських поетес.
Так, поеткою Іванною Голуб'юк у 2008 році написано вірш
«Привид Гальшки Острозької»:
«…Панно з вустами спілої вишні,
панно з очима карими,
дайте вгадаю, що з того вийшло, — вас бо покарано.
Вас бо посаджено в вежу муровану,
грізна сторожа,
для світу сього вас немає.
Заховано панночку гожу…».

5) Світланою Луцковою написано поему «Плач за рожевою птахою» .
«…Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим...";


6)Доля та діяльність Гальшки привабила і українського художника Юрія Нікітіна. Ним у 1998 році було створено портрет княгині.

2017 рік.

Література:
1.Антонович В. Б. Изследование о городах юго-западногокрая. – Т. І. – С. 71-72.
2. Гординська А. Гальшка Острозька – Чорна Княгиня. Нещасливі шлюби найбагатшої нареченої. // «Історична правда» від 12/05/2011.
3.Гулашевич І. Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст. Поема. – Львів, 1883 р.
4.Дем'янчук О. Непризнаний син Гальшки Острозької? чи Пошанівок відважного ватажка // Вісті Рівненщини. – 2010. – № 7 (18 лют.). – С. 11.
5.Дем'янчук О. Пані фундаторка // Україна молода. – 2009. – № 68 (14 квіт.). – С. 14.
6. Żelewski R. Górkowa Elżbieta (Halszka z Ostroga 1539 –1582). – Warszawa,1911. – S. 424.
7.Жертва інтриг магнатських: [Княжна Гальшка] // Волинь в легендах і переказах. Упоряд. П.Андрухов. – Остріг, 1995. – С. 13-15.
8.Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579 р.,березня 16. // Острозька давнина: Дослідження. і матеріали. – Острог, 1995. – Вип.1. – С. 110-111.
9.KempaTomasz. Dzieje rodu Ostrogskich. – Toruń, 2002.
10.Ковальський М. Гальшка, княжна Острозька. Джерела і література про Гальшкукн. Острозьку // Етюди з історії Острога: Нариси. – Острог, 1998. – С. 29-81.
11.Kuchowicz Zbigniew. Wizerunki Niepospolitych niewiast staropolskich XVI—XVIII wieku. – Łódź, 1972
12.Луговий О. Княжна Гальшка Острозька // Вісті Рівненщини. – 1997. – 3 жовтня.
13.Над Іквою-рікою. Літературно-мистецько-краєзнавчий альманах / Упоряд. Л. Пшенична. – Дубно, 2007. – 240 с.
14. Niesiecki Kasper. Korona Polskaprzy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierweyCnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … – T. 3. – Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1740. – 938 s. – S. 433.
15. Пашковець М. Історія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка // День. . – №42-43 (3443-3444), 11-12 березня. . – 2011.
16.Пашковець М. Северин Наливайко, князі Острозькі та історична велич України - Русі / М. Пашковець, Я. Пляс. – К., 2011. . – 544 с.
17. Poczet Królów i Książąt Polskich Jana Matejki. – Warszawa, 1896.
18. Сергійчук В. Дм. Вишневецький // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. – К.: Варта, 1994. – 560 с. – С. 11.

Видрукувано у часописі "Дзвін" №7 за 2018 р.







Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-10-03 15:31:15
Переглядів сторінки твору 45
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.943 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.753
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Соціум
Автор востаннє на сайті 2018.10.21 20:05
Автор у цю хвилину відсутній