Я ріс тобі чужим, відринутий нарід,
І не тобі співав я в миті натхнення.
Легенд твоїх і печалей твоїх гніт
Мені чужий, як і твої вчення.

І якби, як задавна, у щасті ти й при силі був,
Зневажений не був би цілим світом,
Іншим пориванням захоплено зігрітий,
Я б не прийшов до тебе з привітом.

Та в наші дні, коли під тягарем скорбот
Ти гнеш чоло своє у марноті рятунку,
У наші дні, коли слівце «єврей»
В юрбі звучить як символ глуму,

Як вороги твої, мов зграя зголоднілих псів,
Рвуть на шматки, глузуючи з погордою,
Дай скромно стать у лави вояків твоїх,
Обійдений долею, народе.

Семён Надсон (1862-1887 )
Я рос тебе чужим, отверженный народ,
И не тебе я пел в минуты вдохновенья.
Твоих преданий мир, твоей печали гнёт
Мне чужд, как и твои ученья.
И если б ты, как встарь, был счастлив
и силён,
И если б не был ты унижен целым светом –
Иным стремлением согрет и увлечён,
Я б не пришёл к тебе с приветом.
Но в наши дни, когда под бременем скорбей
Ты гнёшь чело своё и тщетно ждёшь
спасенья,
В те дни, когда одно название «еврей»
В устах толпы звучит как символ
отверженья,
Когда твои враги, как стая жадных псов,
На части рвут тебя, ругаясь над тобою, –
Дай скромно встать и мне в ряды твоих
бойцов,
Народ, обиженный судьбою