
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Капець
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Капець
Сусід прийшов з АТО. Прострелена легеня спровокувала рецидив незалікованого туберкульозу, тож довелося лягати в обласний диспансер. За кілька місяців вийшов звідти наче здоровим, втративши десять кілограмів ваги . Держава заплатила за поранення та бойову службу сто тисяч гривень, втелющила другу групу інвалідності з відповідною пенсією і дала копняка під зад. Вистачило аби викупити стару хатинку, в якій він із дружиною жили ось уже років десять.
В селі роботи не було. Можна було б у лісгоспі, але там потрібне здоров’я: пиляти дерева і тягати здоровенне колоддя слабкому не під силу. Залишилося потроху смоктати самогонку, якою удень та вночі торгували місцеві бутлегери. Від бормотухи ставало ще гірше – обличчя набуло синювато-бордового відтінку, з’явилася слабкість у членах, а на додачу - думки про безглуздість власного існування. Жіночка теж ніде не працювала. А їсти хочеться. Тож попросила свого брата оформити і її, і свого чоловіка на підставну фірму в Одесі. Нині з цим немає ніяких проблем: отримуєш щомісяця три-чотири тисячі на картку зарплатні Бог зна за що, а фірма показує якийсь оборот чогось там, а насправді – відмиває кошти. Такі фокуси – результат знущання держави над власними громадянами. Закони та правила гри Верховна Рада та Кабмін міняють щомісяця, прибутки простих робітників зменшуються, фінансова допомога незаможнім верствам населення стає недоступною, аби отримати субсидію ти мусиш бути працюючим бомжом з мінімальним доходом.
Прийшов до мене Іван та питає:
- Що ж мені робити? Грошей не вистачає катастрофічно. Оранка – півтисячі, купити і привезти дві фури гною – півтори, насіння та хімікати – ще тисяча. Плюс електроенергія, дрова. На їжу мало залишається, а сил працювати немає.
- Ти б здоров’я своє поберіг,- кажу Іванові,- ти вже чорний від горілки. Порахуй скільки ти відніс Мотрі минулого місяця? Щодня пляшка - виходить тисяча, цигарки – ще тисяча.
Мовчить Іван, голову похилив. І мені немає охоти добивати чоловіка своїми антимоніями. На Донбасі він отримав такий заряд негативу, що до кінця життя вистачить. Жінці не розказував, аби її не трусило від страху. А мені розказав: як вантажили трупи та криваве шмаття під Іловайськом, як допитували спійманих членів ДРГ , як люто обстрілювали селище в якому окопався противник і що з нього залишилося під ранок, про торгівлю боєприпасами, на які можна було купити все що завгодно, про п’яні «розборки» між солдатами, результатом яких були трупи бійців української армії. Свого часу мені довелося передавати матері труп свого сина, якого уколошкали в моєму взводі і, дивлячись жінці прямо у вічі брехати, що чоловік загинув, виконуючи бойове завдання. Не секрет, що від двадцяти до п’ятдесяти відсотків загиблих – це не бойові втрати.
Ситуація на фронті створювала свою реальність. Ненормальне ставало нормою: якщо не було хоч день стрілянини - солдати полошилися, чекаючи якоїсь капості від супротивника. А якщо гримить – усе в порядку.
Я взагалі дивувався, чому він такий спокійний,- говорить про страхіття, а голос м’який, кволий. Я коли з армії прийшов, то був наче тертушка залізна, - не чіпай, бо подряпаю неодмінно.
Журиться Іван, безгрошів’я діймає, шукає виходу зі скрути.
- Нині зима,- кажу,- можна в ліс рушити за шишками. Лісгосп приймає по 12 гривень за кіло. Заодно і дрівцят назбираєш.
- Немає у мене саней аби їх вивезти,- відповідає Іван.
- Я дам. Коняки непотрібно, вони легенькі, самі біжать. А хочеш – підемо удвох, я допоможу. За день зробимо заготівлю. До весни вистачить. І давай сьогодні, бо завтра мені на роботу.
Умовив таки Івана. Буркнув жінці, що йду до лісу, до вечора хай не чекає.
Поклав на сани драбину та кілька мішків, обв’язав все те мотуззям і рушив з двору. Снігу було не дуже багато, по коліно, тож залізні сани не дуже грузли в снігу. Я тягнув віжки, а Іван ззаду підштовхував їх дрючком. Прийшли до старого глинища, там сосни ще не зрізали, бо не виросли як слід, а віти лапаті, густо обліплені шишками. Тільки притулив драбину до деревини, як Іван уже лізе. Кажу:
- Агов, Тарзан! Краще шишки збирай і драбину підтримуй, аби не ковзала. З твоїм здоров’ям тільки по голляках стрибати.
Послухався, одійшов від гріха подалі. А я піднявся на метрів п’ять над землею, витягнув п’ятиметрову тичку на повну довжину і потроху гепаю по лапатих вітах. Шишки градом сиплються в сніг, грузнуть у підмерзлому насті. А Іван кабанчиком вовтузиться піді мною, видовбуючи натрушене.
Коли набрався четвертий мішок, я був мокрий, хоч викручуй. І втомлений. Кажу:
- Всьо. Тепер давай дрова збирати.
Лісники стільки зрізаного залишають, що й бігати непотрібно – тільки стягуй. Упоралися за півгодини. І тут смикнула Івана нечиста сила. «Попробувати хочу, як воно - трусити ті шишки». І поліз на соснину. Махнув раз палицею, втратив рівновагу і сторчма головою полетів донизу.
Кинувся я до нього, поклав на спину обережно, питаю, як себе почуває.
- Сашко,- каже сусіда,- дихнути не можу.
- Ясно,- відповідаю,- ребра зламані.
Звантажив я дрова, кілька жердин залишив, поклав на них мішки з шишками, а зверху умостив Івана. Прив’язав його ловкенько аби не з’їхав по дорозі, cтав в упряж як лошак і покотив Івана назад у село.
Сусіда віддав дружині, шишки здав заготівельнику, а всі гроші приніс Іванові. Іван відраховує половину, мені протягує. Посміхнувся я гірко і кажу:
- Бери усі, бо ще на лікування не вистачить. Завтра відро картоплі принесу аби було що їсти,- і пішов із хати.
А за місяць Іван уже бігав як молоде поросятко – жваво, з підстрибом. І не скажеш, що після тяжкої травми. Прийшов до мене і каже:
- Хочу тобі оддячити. Я рибак хороший, ходімо завтра на Тетерів, рибки наловимо.
- Сумніваюся, що риба буде. Нині березень, лід хоч ще є, але вже тонкий. Може, у повінь підемо на луки та штанями щук половимо?
- Не бійся, там лід товстий, річка неглибока.
Пішли за рибою. Провертів я ближче до берега п’ять-шість лунок, сів на стільчика, вийняв снасть і почав чіпляти мотиля на гачки.
А Іван з льодорубом рушив через річку під корча, частина якого визирала з води. Не встиг оком змигнути, як лід провалився і дядя з головою шубовснув у воду.
Течія була такою, що його миттю потягнуло під льодом . Метрів через тридцять нижче пролому побачив промоїну. Рвонув до неї не думаючи, на ходу знімаючи валянки та кожуха. Ліг на край промоїни , пильно вдивляючись у воду. І коли побачив Іванову голову – мертвою хваткою учепився за за його одіж. Підняв над водою, даючи сусідові вдихнути повітря, а потів поволі почав виважувати тушу на лід.
Додому бігли підтюпцем в одному спідньому. Коли дібрався до хати, то зуб на зуб не потрапляв, хоча від мене аж валував пар. Як і минулого разу хутко перевдягнувся у сухе і заліз у тепле ліжко. А дружина вже готувала гарячий чай з глодом та медом.
Іван прийшов уранці. Запросив додому.
- Хочеш віддячити за спасіння, зіронізував я?
- Ну да! Як ти здогадався? – запитав Іван.
- І справді, як це мені в голову така мудра мисль скакнула? – з усмішкою відповів Іванові. - Гаразд, ідемо.
Прийшли до хати, заводить мене у сарай і питає:
- Яка тобі курка подобається?
- Мені твій півень голосистий подобається, курей топче аж гай шумить. А кури бач які облізлі?
- Не питання,- одказує Іван і хутко ловить птаха. Дістає з полиці сокиру і йде до колоди, що стоїть на подвір’ї.
- Оце тобі буде м’ясо до борща, - одказав Іван і гепнув сокирою.
Ну, що вам сказати – пальця Іванові пришили, благо я хутко його вкинув у поліетиленового пакета, який принесла його жінка, засипав відчикрижений орган льодом і викликав швидку. Але відтоді боюся з ним навіть картоплю копати – не дай Бог ще заступом гепне по нозі. Лише потай, аби дружина не бачила, ношу йому городину та підкидаю копійчину коли вже дуже припече. А його дружині сказав:
- Хочеш аби чоловік пожив ще трохи – ходи за ним як коза біля капусти. І до баби Хведори неодмінно мужа зводи, хай яйцем покатає, шкоди в тому не буде.
А мені пора, повінь гарна цього року. Ось чоботи вдягну і біжу на луг щук штанами ловити. Як хочете – приєднуйтеся, на всіх вистачить.
01.02.2019р.
В селі роботи не було. Можна було б у лісгоспі, але там потрібне здоров’я: пиляти дерева і тягати здоровенне колоддя слабкому не під силу. Залишилося потроху смоктати самогонку, якою удень та вночі торгували місцеві бутлегери. Від бормотухи ставало ще гірше – обличчя набуло синювато-бордового відтінку, з’явилася слабкість у членах, а на додачу - думки про безглуздість власного існування. Жіночка теж ніде не працювала. А їсти хочеться. Тож попросила свого брата оформити і її, і свого чоловіка на підставну фірму в Одесі. Нині з цим немає ніяких проблем: отримуєш щомісяця три-чотири тисячі на картку зарплатні Бог зна за що, а фірма показує якийсь оборот чогось там, а насправді – відмиває кошти. Такі фокуси – результат знущання держави над власними громадянами. Закони та правила гри Верховна Рада та Кабмін міняють щомісяця, прибутки простих робітників зменшуються, фінансова допомога незаможнім верствам населення стає недоступною, аби отримати субсидію ти мусиш бути працюючим бомжом з мінімальним доходом.
Прийшов до мене Іван та питає:
- Що ж мені робити? Грошей не вистачає катастрофічно. Оранка – півтисячі, купити і привезти дві фури гною – півтори, насіння та хімікати – ще тисяча. Плюс електроенергія, дрова. На їжу мало залишається, а сил працювати немає.
- Ти б здоров’я своє поберіг,- кажу Іванові,- ти вже чорний від горілки. Порахуй скільки ти відніс Мотрі минулого місяця? Щодня пляшка - виходить тисяча, цигарки – ще тисяча.
Мовчить Іван, голову похилив. І мені немає охоти добивати чоловіка своїми антимоніями. На Донбасі він отримав такий заряд негативу, що до кінця життя вистачить. Жінці не розказував, аби її не трусило від страху. А мені розказав: як вантажили трупи та криваве шмаття під Іловайськом, як допитували спійманих членів ДРГ , як люто обстрілювали селище в якому окопався противник і що з нього залишилося під ранок, про торгівлю боєприпасами, на які можна було купити все що завгодно, про п’яні «розборки» між солдатами, результатом яких були трупи бійців української армії. Свого часу мені довелося передавати матері труп свого сина, якого уколошкали в моєму взводі і, дивлячись жінці прямо у вічі брехати, що чоловік загинув, виконуючи бойове завдання. Не секрет, що від двадцяти до п’ятдесяти відсотків загиблих – це не бойові втрати.
Ситуація на фронті створювала свою реальність. Ненормальне ставало нормою: якщо не було хоч день стрілянини - солдати полошилися, чекаючи якоїсь капості від супротивника. А якщо гримить – усе в порядку.
Я взагалі дивувався, чому він такий спокійний,- говорить про страхіття, а голос м’який, кволий. Я коли з армії прийшов, то був наче тертушка залізна, - не чіпай, бо подряпаю неодмінно.
Журиться Іван, безгрошів’я діймає, шукає виходу зі скрути.
- Нині зима,- кажу,- можна в ліс рушити за шишками. Лісгосп приймає по 12 гривень за кіло. Заодно і дрівцят назбираєш.
- Немає у мене саней аби їх вивезти,- відповідає Іван.
- Я дам. Коняки непотрібно, вони легенькі, самі біжать. А хочеш – підемо удвох, я допоможу. За день зробимо заготівлю. До весни вистачить. І давай сьогодні, бо завтра мені на роботу.
Умовив таки Івана. Буркнув жінці, що йду до лісу, до вечора хай не чекає.
Поклав на сани драбину та кілька мішків, обв’язав все те мотуззям і рушив з двору. Снігу було не дуже багато, по коліно, тож залізні сани не дуже грузли в снігу. Я тягнув віжки, а Іван ззаду підштовхував їх дрючком. Прийшли до старого глинища, там сосни ще не зрізали, бо не виросли як слід, а віти лапаті, густо обліплені шишками. Тільки притулив драбину до деревини, як Іван уже лізе. Кажу:
- Агов, Тарзан! Краще шишки збирай і драбину підтримуй, аби не ковзала. З твоїм здоров’ям тільки по голляках стрибати.
Послухався, одійшов від гріха подалі. А я піднявся на метрів п’ять над землею, витягнув п’ятиметрову тичку на повну довжину і потроху гепаю по лапатих вітах. Шишки градом сиплються в сніг, грузнуть у підмерзлому насті. А Іван кабанчиком вовтузиться піді мною, видовбуючи натрушене.
Коли набрався четвертий мішок, я був мокрий, хоч викручуй. І втомлений. Кажу:
- Всьо. Тепер давай дрова збирати.
Лісники стільки зрізаного залишають, що й бігати непотрібно – тільки стягуй. Упоралися за півгодини. І тут смикнула Івана нечиста сила. «Попробувати хочу, як воно - трусити ті шишки». І поліз на соснину. Махнув раз палицею, втратив рівновагу і сторчма головою полетів донизу.
Кинувся я до нього, поклав на спину обережно, питаю, як себе почуває.
- Сашко,- каже сусіда,- дихнути не можу.
- Ясно,- відповідаю,- ребра зламані.
Звантажив я дрова, кілька жердин залишив, поклав на них мішки з шишками, а зверху умостив Івана. Прив’язав його ловкенько аби не з’їхав по дорозі, cтав в упряж як лошак і покотив Івана назад у село.
Сусіда віддав дружині, шишки здав заготівельнику, а всі гроші приніс Іванові. Іван відраховує половину, мені протягує. Посміхнувся я гірко і кажу:
- Бери усі, бо ще на лікування не вистачить. Завтра відро картоплі принесу аби було що їсти,- і пішов із хати.
А за місяць Іван уже бігав як молоде поросятко – жваво, з підстрибом. І не скажеш, що після тяжкої травми. Прийшов до мене і каже:
- Хочу тобі оддячити. Я рибак хороший, ходімо завтра на Тетерів, рибки наловимо.
- Сумніваюся, що риба буде. Нині березень, лід хоч ще є, але вже тонкий. Може, у повінь підемо на луки та штанями щук половимо?
- Не бійся, там лід товстий, річка неглибока.
Пішли за рибою. Провертів я ближче до берега п’ять-шість лунок, сів на стільчика, вийняв снасть і почав чіпляти мотиля на гачки.
А Іван з льодорубом рушив через річку під корча, частина якого визирала з води. Не встиг оком змигнути, як лід провалився і дядя з головою шубовснув у воду.
Течія була такою, що його миттю потягнуло під льодом . Метрів через тридцять нижче пролому побачив промоїну. Рвонув до неї не думаючи, на ходу знімаючи валянки та кожуха. Ліг на край промоїни , пильно вдивляючись у воду. І коли побачив Іванову голову – мертвою хваткою учепився за за його одіж. Підняв над водою, даючи сусідові вдихнути повітря, а потів поволі почав виважувати тушу на лід.
Додому бігли підтюпцем в одному спідньому. Коли дібрався до хати, то зуб на зуб не потрапляв, хоча від мене аж валував пар. Як і минулого разу хутко перевдягнувся у сухе і заліз у тепле ліжко. А дружина вже готувала гарячий чай з глодом та медом.
Іван прийшов уранці. Запросив додому.
- Хочеш віддячити за спасіння, зіронізував я?
- Ну да! Як ти здогадався? – запитав Іван.
- І справді, як це мені в голову така мудра мисль скакнула? – з усмішкою відповів Іванові. - Гаразд, ідемо.
Прийшли до хати, заводить мене у сарай і питає:
- Яка тобі курка подобається?
- Мені твій півень голосистий подобається, курей топче аж гай шумить. А кури бач які облізлі?
- Не питання,- одказує Іван і хутко ловить птаха. Дістає з полиці сокиру і йде до колоди, що стоїть на подвір’ї.
- Оце тобі буде м’ясо до борща, - одказав Іван і гепнув сокирою.
Ну, що вам сказати – пальця Іванові пришили, благо я хутко його вкинув у поліетиленового пакета, який принесла його жінка, засипав відчикрижений орган льодом і викликав швидку. Але відтоді боюся з ним навіть картоплю копати – не дай Бог ще заступом гепне по нозі. Лише потай, аби дружина не бачила, ношу йому городину та підкидаю копійчину коли вже дуже припече. А його дружині сказав:
- Хочеш аби чоловік пожив ще трохи – ходи за ним як коза біля капусти. І до баби Хведори неодмінно мужа зводи, хай яйцем покатає, шкоди в тому не буде.
А мені пора, повінь гарна цього року. Ось чоботи вдягну і біжу на луг щук штанами ловити. Як хочете – приєднуйтеся, на всіх вистачить.
01.02.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію