ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.10.09 22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,

Іван Потьомкін
2025.10.09 21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький

Олександр Буй
2025.10.09 20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.

Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить

Євген Федчук
2025.10.09 20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач

Сергій Губерначук
2025.10.09 15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:

С М
2025.10.09 13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то

Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то

Віктор Кучерук
2025.10.09 12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.

Сергій СергійКо
2025.10.09 12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм

Юрій Гундарєв
2025.10.09 09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.

Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл

Борис Костиря
2025.10.08 22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,

Сергій СергійКо
2025.10.08 16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.

Сергій СергійКо
2025.10.08 16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.

Леся Горова
2025.10.08 15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком

Володимир Мацуцький
2025.10.08 13:20
грудня 2025 року Норвезький Нобелівський комітет винесе рішення: «нікому з глав держав не присуджувати премію миру». До такого рішення потенційні члени комітету прийшли заздалегідь, ознайомившись з дослідженнями міжнародної групи науковц

Володимир Бойко
2025.10.08 11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло. У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів. Право сильного сильне, але не праве. Малодушним завжди мало загублених душ.

Віктор Кучерук
2025.10.08 06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Ірина Єфремова
2025.09.04

Одександр Яшан
2025.08.19

Ольга Незламна
2025.04.30

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза

 Крізь час
Жінку я сприймаю як витвір мистецтва, як подарунок Богів, як стихію, якій можеш тільки скорятися та висловлювати свій захват. Схиляю свою голову перед нею та мрію, аби небо дало можливість зробити останній подих на цій землі в її люблячих долонях. А всьому виною моя перша любов.
Зі Світланою ми вчилися в одному класі та сиділи за одною партою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що з цибатої та худющої, мов тичка, дівчинки виросте дивовижна красуня. Це станеться набагато пізніше, а в початкових класах ми були ще дітьми.
Я теж був з виду неказистий, але страшенно задерикуватий: дня не було аби в школі з кимось не почубився. Якщо не розквашено носа – це непорядок, якщо не відірвано ґудзика - день прожито марно, якщо немає подряпин та синців – ганьба.
Світлана ж була спокійною, розсудливою. Правда, сміх у неї був страшенно заразний – якщо починала реготати, то увесь клас та вчителі лягали покотом.
Симпатія до дівчинки виникла одразу і була обопільною: нам було цікаво удвох з самого малку. На уроках допомагали одне одному з контрольними, після школи спільно вирішували домашні завдання. Вона єдина із дівчат нашого двору та школи взагалі грала у футбола з хлопчаками. І доволі вправно. Якщо ж отримувала стусани або садна, то не скавучала, а продовжувала гру як і всі хлопчаки. А я був її заступником у конфліктах з однолітками. І ніхто нас не дразнив, бо я в дитинстві був таки лютим хлопчиком, товк пику моментально.
В четвертому класі дуже захворів, дві чверті довелося провести удома. Щодня після уроків Світлана приходила до мене і повторювала всю програму, яку я пропустив. І залишалася зі мною допізна, допоки я не казав, що все зрозуміло. Приходили її батьки, шепотілися на кухні з моїми, але давали нам можливість бути разом скільки ми того хотіли.
Пневмонія дала ускладнення, тому і в п’ятому, і в шостому класах я регулярно пропускав шкільні заняття, місяцями лежачи в ліжку. А Світлана була поруч. І хоч як вона не старалася, у мене почали з’являтися трійки в табелі.
- Не переживай,- казав я,- якби не ти, то у мене взагалі були би одні двійки. А так тримаюся. По фізиці п’ять, по географії та історії п’ять. І решта непогано.
- А математика? А іноземна мова? – бентежилася Світлана. – Це моя вина, не все розповідаю як треба. Через рік у восьмий клас підеш, можливо у технікум поступатимеш, а знань на належному рівні не буде.
Того разу я вперше її обняв. Як щирий друг, який хоче віддячити за допомогу. А розчіпляти своїх обіймів уже не хотів. Отак і стояли хвилин п’ять, з дико торохкочучими сердечками, боючись видихнути аби не сполохати оте божественне почуття безмежного щастя. Згодом прийшло усвідомлення того, що ми вже не зовсім діти та, мабуть, любимо одне одного.
Але за рік нам довелося розлучитися: її батька - військового – перевели в Ростов, тож він після закінчення учбового року забрав сім’ю з собою.
Ми переписувалися, інколи телефонували одне одному. Але все менше та менше. Все відбулося як у тій приказці: «З очей геть - із серця киш».
Вона вчилася на медика, я пішов у технологічний технікум. І наша юнацька залюбленість тільки вряди-годи нагадувала про себе щемкими спогадами.
Перше одруження було невдалим: і людина хороша, але все розпалося. Можливо, в тому і моя вина,- не був ще готовим психологічно до подружнього життя, не розумів, що шлюб – це, перш за все, – відповідальність та обов’язки. А всі права повинні належати тільки дітям.
А Світлана стала медиком, працювала в одній з Донецьких лікарень. Теж одружилася. І теж невдало.
Весна 2014-го року розшматувала Україну. У березні пішов до воєнкомата добровольцем. Брали спочатку не всіх - була нагальна потреба в танкістах, зв’язківцях, артилеристах. Тож мене розвернули і відправили додому. А от у травні викликали. Після місячних зборів – одразу на передову. А незабаром був так званий Іловайський котел.
Наша колона проїхала Многопілля, а в Червоносільському попала під перехресний розстріл. Мене та ще з десяток уполонили та відвезли, як потім стало ясно - в Кутейникове.
Чи били нас там? Звичайно. Нічого особливого. На війні інакше і бути не може. Втекти я не міг, оскільки осколок застряг у хребті, лівої ноги не відчував узагалі, на правій руці не вистачало двох пальців. Та й нікуди було тікати – скрізь був ворог. Будуть нас вимінювати на своїх, або продавати. Це вже як складеться.
Коли на дворище однієї з садиб, де нас утримували, зайшов ще один військовий, то спочатку навіть не звернув на нього уваги. А от коли наді мною нависла фігура офіцера з погонами майора російської армії я пополотнів: це був Віктор Іванович - Світланин батько.
Він теж мене упізнав. Мовчав і дивився як я мучуся.
І досі не збагну як йому вдалося тієї ж ночі вивезти мене та ще кількох солдатів полями між Дзеркальним та Войковським до Комсомольського. Явно хтось допомагав з місцевих, інакше ми б натрапили або на міни, або під обстріл. А в Комсомольському мене зустріла Світлана. Згодом розповіла, що втекла з Донецька, а тут працює медсестрою.
Сказати, що я зрадів цій зустрічі – це нічого не сказати. Ми дивилися одне на одного і я відчував, як потроху, крізь біль і страх оживають паростки приязні, поховані під нашаруванням останніх подій.
Мене та ще кількох солдатів одвезли до Київського військового госпіталю на операцію, а Світлану, як вона не просилася – не відпустили. Там стільки було роботи тоді, що санітари та хірурги працювали і вдень, і вночі.
Приїхала до мене за місяць, змарніла та виснажена. Поставила біля ліжка сумки зі смаколиками та мовила:
- Тепер я від тебе нікуди не поїду.
Попервах було важко. Я звикся з думкою, що вже ніколи не буду ходити, лише пригнічувало, що став обузою на руках у люблячої людини. А Світлана була впертою – возила на голкотерапію, електрофорез, виколупала звідкілясь чудесного мануального терапевта, примушувала плавати в басейні з дельфінами тощо. І минулого травня я ожив. Устав якось уранці - і пішов.
Нині у нас двійко діточок. Дружина та донечки сплять, а я ось сиджу і пишу оці спогади. Нащо - і сам не знаю. Є потреба зібратися з думками і розставити усе по полицях.
Одне не дає спокою: нащо доля нас розвела у різні боки на довгих 20 років? Який у цьому сенс? Ну не в тому ж аби зустрітися випадково на фронті! Не вірю я в це.
Думаю тут спрацював закон гравітації – гравітації любові. Два кораблі у морі, якщо навіть будуть стояти одне від одного на значній відстані – неодмінно зустрінуться. А закохані люди – тим більше.
Я люблю Світлану, і вона це знає. Це вже не ті почуття, які захопили нас зненацька в юності, це зрілі почуття двох розумних і вихованих людей. І знаєте що зрозумів? Я народився саме для того аби зробити цю жінку щасливою. А вона - аби зробити щасливим мене.

02.02.2019р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-02-03 07:20:50
Переглядів сторінки твору 1776
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.650 / 6  (4.919 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 5.624 / 6  (5.226 / 5.77)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.10.07 12:09
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 12:40:14 ]
Прекрасно, Сашко, аж ледь сльоза не набігла, на очі! Ставлю шістки щиро, якщо ти не проти!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 21:04:48 ]
Дякую, друже. Став шістку. Я не проти. Я ж розумію, що вона щиро та по ділу. Не міг сьогодні довго з'явитися, бо такий семінар довгий був, аж надвечір потрапив додому.