Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.15
12:46
Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
2026.04.15
10:44
Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
2026.04.15
06:41
Костянтин Ваншенкін (1925-2012)
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
2026.04.15
05:39
В березні та квітні
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
2026.04.14
22:09
У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
2026.04.14
13:30
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
2026.04.14
13:14
Досить складним видався переклад, бо текст був, а з консультантів – лише скупі дані в Інтернеті, підкріплені ексклюзивом давніх свідчень.
І ми вже знаємо, що плем'я було маловідомим, і якщо траплявся на узбережжі хто-небудь з нього, то це було не щод
2026.04.14
12:38
У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
2026.04.14
11:55
О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
2026.04.14
11:14
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.04.13
21:12
Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
2026.04.13
19:48
2026.04.13
18:39
загине все що де було
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
2026.04.13
15:58
я не упевнений
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
2026.04.13
12:16
Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
2026.04.13
10:11
Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Лях (1972) /
Проза
Залиш мені пиво
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Залиш мені пиво
Залиш пива
(новела)
Автобус незграбно похитувався по грунтовій дорозі. Пасажири спостерігали сумний одноманітний пейзаж з ріденьких лісосмуг і прив′ялих полів, та їм було не звикати. Цим напрямком вони їздили трохи не щодня. Біля вікна стояв хлопець із великою валізою і терпляче хитався в такт із усіма, матюкаючися в душі кожні десять хвилин на дороги, на тих, хто їх будував, на тих, хто керував тими, хто будував ті дороги і на тих, хто народив отих, хто керував тими, хто будував ті дороги і тих, хто їх будував. Власне, про це думала чимала частка від загальної кількості.
Надворі панувало спекотне палюче літо, тож усі страшенно пітніли, мов у духовці, до якої чомусь приробили колеса і назвали автобусом. Усі чекали ту благословенну мить, коли можна буде вивалитися на протяг із цього диво-транспорту третього тисячоліття.
Віталя (а нашого персонажа звали саме так) вперто ліз до виходу, тягнучи за собою валізу розміром з лантух. Звідусіль лунали зойки віддавлених ніг, по плечах їхав праскою Віталін лантух. Господар лантуха роздавав навсібіч щирі вітання на зразок «сам пішов», «йди на хрін», «закрийся, корово» і таке інше. Нарешті, облущивши добру половину пасажирських ґудзиків на підлогу «буса», він вирвався з пазурів монстра, якого чомусь лагідно називали «пазіком». Чмихаючи ядучими вихлопами і лаючися у ледве прочинені вікна, «бусик» знехотя почмихав далі.
Віталя переклав чималу валізу в іншу руку й пішов до гуртожитку, де він мешкав, коли приїжджав на роботу. У селі влаштуватися було годі й думати. Матір займалася господарством, випасала корову, тримала кількох поросят, курей, а у вихідні їздила торгувати на кременчуцький ринок. Батько подався років пʼять тому на заробітки до Польщі, знайшов собі полячку та й лишився там. Виходить, главою в сім′ї тепер був син. От тільки перспектива така йому ну зовсім не усміхалася. Не те, щоб він не допомагав, ні, до роботи він брався, заготовляв траву для корови, порався по господарству, тільки от був якийсь знервований завжди, і слова йому не скажи. Бувало, зайде матір до кімнати увечері, а він їй сходу:
- Чого тобі треба?
Матір мовчки й вийде. А як піде із друзями до місцевого шинку, то й приплентається аж під ранок та ще й на матір руку простягає та кричить:
- Нащо ти мене народила, щоб я усе життя в оцьому лайні копирсався?
Матір йому:
- Та хіба ж я думала, що життя так повернеться… Ми ж хотіли якнайкраще…
Тай й піде на кухню, плачучи…
***
Цей день у Сергія був невдалим. І чого б ото лізти до чужого смітника, так ні, пішов чужі бутилки збирати. Недовго й збирав.
– Ти якого хріна тута лазиш? – почув він зі спини. Не встиг розвернутися, як отримав удар палицею по голові й простягся у смердючій помийній калюжі. Коли отямився, побачив синє небо, він вже давно туди не дивився, все під ноги та під ноги. Бувало, й щастило: знаходив гривню чи дві, що випали в когось із кишені. На тлі блакитного неба з′явилася якась брудна смердюча хмара, яка поступово перетворилася на смердючу пику конкурента по місцю на смітнику.
– Тута наша територія! Канай звідси!
І недоброзичливець потягнув його торбу з бутилками.
– Це – моє – проскрипіла «смердюча пика».
– Відколупися від мене! Це я назбирав! – заволав Сергій, на що отримав чергового стусана тепер вже ногою. До «смердючої пики» наближалося підкріплення у вигляді шкутильгаючої баби та горбаня з ковінькою. Та він все ніяк не міг звестися на ноги, тому відповзав назад, от тільки це не допомагало. Віднедавна його вправність зазнала втрат. Пролізаючи під вагонним составом, потрапив під колеса, котрі несподівано рушили. Одну ногу висмикнути встиг, а от друга лишилася на коліях назавжди. Як і хто його врятував – не пам′ятав. І тепер, відмахуючись костуром, він намагався позбутися своїх кривдників вже без торби й скарбу у вигляді бутилок. Смердюча, як і він сам, компанія ще трохи його гнала, а тоді, задоволена трофеєм, відчепилася.
***
Віталя йшов із чергової шабашки. Цілий день – «на бетоні», перед очима ще й зараз мерехтів отвір бетономішалки, яку він цілісінький день годував піском із цементом, і чулося монотонне гудіння електромотора. Зайшов до найближчої пивнушки. Дівчина-бармен привітно усміхнулася й повільно націдила кухлик спокусливого напою. Піна гіпнотизуюче сповзала через вінця. Дмухнув. Її пір′їна злетіла й повільно опустилася на підлогу. Перший кухоль погамував, та не загасив того пекла, що вирувало в душі. Барменша наповнила другий, і тут прийшла очікувана нірвана. Він тягнув пиво й підсолождував його гіркоту спогляданням молоденької продавчині з глибоким декольте. Узявши на доріжку ще й пляшку з собою, та підморгнувши дівчині, вийшов на вулицю.
Сонце сідало, та спека надворі стояла нестерпна. Нарешті пиво дійшло аж до ніг і попросилося під кущики. І Віталя покірно пішов на його голос. У дворах вже лягла тінь, не видно ані душі. Він підійшов до чагарників бузку, розстібнув ширіньку й пиво полилося на волю…
Раптом земля під кущем заворушилася і заговорила людським голосом:
– Падло! Ти мене обісцяв!
З-під куща виліз побитий Сергій. Віталя відскочив з несподіванки, та збагнувши, що то просто безхатько, копнув із розмаху його ногою.
– Щоб ти здох! Якого ти тут влігся, вали звідси!
– Ти куди сциш, скотино, – почулося у відповідь, на що безхатько отримав чергову порцію копняка. Нарешті вимістивши свою злобу, Віталя узяв свою пляшку, котру перед тим поставив на лавочці та збирався йти, коли з-під кущів почулося:
– Суко, залиш мені пиво, падло!– Сергій підійнявся на костурі й зробив крок у бік Віталія. Тут у Віталі немов потьмарилося в очах, він замахнувся і з усієї сили вдарив пляшкою… Удар прийшовся якраз посередині тім′я…
Один спалах, мов блискавка, і час зупинився. Сергій мовчки повалився навзнак на землю, костур безпорадно впав поруч. З проламаного черепа біліли мізки й стікали струмочки крові, а очі дивилися у темне вечірнє небо…
…З глибини міста ледве чутно наближалися звуки сирени…
(новела)
Автобус незграбно похитувався по грунтовій дорозі. Пасажири спостерігали сумний одноманітний пейзаж з ріденьких лісосмуг і прив′ялих полів, та їм було не звикати. Цим напрямком вони їздили трохи не щодня. Біля вікна стояв хлопець із великою валізою і терпляче хитався в такт із усіма, матюкаючися в душі кожні десять хвилин на дороги, на тих, хто їх будував, на тих, хто керував тими, хто будував ті дороги і на тих, хто народив отих, хто керував тими, хто будував ті дороги і тих, хто їх будував. Власне, про це думала чимала частка від загальної кількості.
Надворі панувало спекотне палюче літо, тож усі страшенно пітніли, мов у духовці, до якої чомусь приробили колеса і назвали автобусом. Усі чекали ту благословенну мить, коли можна буде вивалитися на протяг із цього диво-транспорту третього тисячоліття.
Віталя (а нашого персонажа звали саме так) вперто ліз до виходу, тягнучи за собою валізу розміром з лантух. Звідусіль лунали зойки віддавлених ніг, по плечах їхав праскою Віталін лантух. Господар лантуха роздавав навсібіч щирі вітання на зразок «сам пішов», «йди на хрін», «закрийся, корово» і таке інше. Нарешті, облущивши добру половину пасажирських ґудзиків на підлогу «буса», він вирвався з пазурів монстра, якого чомусь лагідно називали «пазіком». Чмихаючи ядучими вихлопами і лаючися у ледве прочинені вікна, «бусик» знехотя почмихав далі.
Віталя переклав чималу валізу в іншу руку й пішов до гуртожитку, де він мешкав, коли приїжджав на роботу. У селі влаштуватися було годі й думати. Матір займалася господарством, випасала корову, тримала кількох поросят, курей, а у вихідні їздила торгувати на кременчуцький ринок. Батько подався років пʼять тому на заробітки до Польщі, знайшов собі полячку та й лишився там. Виходить, главою в сім′ї тепер був син. От тільки перспектива така йому ну зовсім не усміхалася. Не те, щоб він не допомагав, ні, до роботи він брався, заготовляв траву для корови, порався по господарству, тільки от був якийсь знервований завжди, і слова йому не скажи. Бувало, зайде матір до кімнати увечері, а він їй сходу:
- Чого тобі треба?
Матір мовчки й вийде. А як піде із друзями до місцевого шинку, то й приплентається аж під ранок та ще й на матір руку простягає та кричить:
- Нащо ти мене народила, щоб я усе життя в оцьому лайні копирсався?
Матір йому:
- Та хіба ж я думала, що життя так повернеться… Ми ж хотіли якнайкраще…
Тай й піде на кухню, плачучи…
***
Цей день у Сергія був невдалим. І чого б ото лізти до чужого смітника, так ні, пішов чужі бутилки збирати. Недовго й збирав.
– Ти якого хріна тута лазиш? – почув він зі спини. Не встиг розвернутися, як отримав удар палицею по голові й простягся у смердючій помийній калюжі. Коли отямився, побачив синє небо, він вже давно туди не дивився, все під ноги та під ноги. Бувало, й щастило: знаходив гривню чи дві, що випали в когось із кишені. На тлі блакитного неба з′явилася якась брудна смердюча хмара, яка поступово перетворилася на смердючу пику конкурента по місцю на смітнику.
– Тута наша територія! Канай звідси!
І недоброзичливець потягнув його торбу з бутилками.
– Це – моє – проскрипіла «смердюча пика».
– Відколупися від мене! Це я назбирав! – заволав Сергій, на що отримав чергового стусана тепер вже ногою. До «смердючої пики» наближалося підкріплення у вигляді шкутильгаючої баби та горбаня з ковінькою. Та він все ніяк не міг звестися на ноги, тому відповзав назад, от тільки це не допомагало. Віднедавна його вправність зазнала втрат. Пролізаючи під вагонним составом, потрапив під колеса, котрі несподівано рушили. Одну ногу висмикнути встиг, а от друга лишилася на коліях назавжди. Як і хто його врятував – не пам′ятав. І тепер, відмахуючись костуром, він намагався позбутися своїх кривдників вже без торби й скарбу у вигляді бутилок. Смердюча, як і він сам, компанія ще трохи його гнала, а тоді, задоволена трофеєм, відчепилася.
***
Віталя йшов із чергової шабашки. Цілий день – «на бетоні», перед очима ще й зараз мерехтів отвір бетономішалки, яку він цілісінький день годував піском із цементом, і чулося монотонне гудіння електромотора. Зайшов до найближчої пивнушки. Дівчина-бармен привітно усміхнулася й повільно націдила кухлик спокусливого напою. Піна гіпнотизуюче сповзала через вінця. Дмухнув. Її пір′їна злетіла й повільно опустилася на підлогу. Перший кухоль погамував, та не загасив того пекла, що вирувало в душі. Барменша наповнила другий, і тут прийшла очікувана нірвана. Він тягнув пиво й підсолождував його гіркоту спогляданням молоденької продавчині з глибоким декольте. Узявши на доріжку ще й пляшку з собою, та підморгнувши дівчині, вийшов на вулицю.
Сонце сідало, та спека надворі стояла нестерпна. Нарешті пиво дійшло аж до ніг і попросилося під кущики. І Віталя покірно пішов на його голос. У дворах вже лягла тінь, не видно ані душі. Він підійшов до чагарників бузку, розстібнув ширіньку й пиво полилося на волю…
Раптом земля під кущем заворушилася і заговорила людським голосом:
– Падло! Ти мене обісцяв!
З-під куща виліз побитий Сергій. Віталя відскочив з несподіванки, та збагнувши, що то просто безхатько, копнув із розмаху його ногою.
– Щоб ти здох! Якого ти тут влігся, вали звідси!
– Ти куди сциш, скотино, – почулося у відповідь, на що безхатько отримав чергову порцію копняка. Нарешті вимістивши свою злобу, Віталя узяв свою пляшку, котру перед тим поставив на лавочці та збирався йти, коли з-під кущів почулося:
– Суко, залиш мені пиво, падло!– Сергій підійнявся на костурі й зробив крок у бік Віталія. Тут у Віталі немов потьмарилося в очах, він замахнувся і з усієї сили вдарив пляшкою… Удар прийшовся якраз посередині тім′я…
Один спалах, мов блискавка, і час зупинився. Сергій мовчки повалився навзнак на землю, костур безпорадно впав поруч. З проламаного черепа біліли мізки й стікали струмочки крові, а очі дивилися у темне вечірнє небо…
…З глибини міста ледве чутно наближалися звуки сирени…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
