Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.06
01:04
З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.
Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
2025.11.05
21:38
Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
2025.11.05
17:58
пригадую...
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
невагому мить
яким солодким
2025.11.05
15:16
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
2025.11.05
09:26
Знов пливу за течією…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
2025.11.05
02:51
Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.
А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
2025.11.04
22:11
Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
2025.11.04
21:58
Кволі у полі тополі,
В Полі доволі квасолі.
В Полі доволі квасолі.
2025.11.04
12:43
Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.
Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.
Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
2025.11.04
11:55
Що бачить читач, який натрапив на публікацію одного з діючих авторів "Поетичних майстерень"?
Побачене буде віршем, висота якого складає дві строфи з промовистою назвою "Гекзаметр гніву". Ось воно:
"Гнів, оспівай, богине, народу, який не здається,
2025.11.04
10:09
А минулої доби повернули сотні тіл.
І сьогодні біль не вщух, полонив…
Московитий педофіл
Наслідив.
Ну нехай, цей сучий син… Боже праведний, вгамуй!
Підскажи — з яких провин розхитавсь наш білий світ…
Не молюсь. Кричу — почуй!
І сьогодні біль не вщух, полонив…
Московитий педофіл
Наслідив.
Ну нехай, цей сучий син… Боже праведний, вгамуй!
Підскажи — з яких провин розхитавсь наш білий світ…
Не молюсь. Кричу — почуй!
2025.11.04
07:38
Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.
Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.
Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
2025.11.03
23:33
Аморальні і безпринципні найбільше переймаються моральними принципами.
Нечесні беруться пильнувати за чеснотами, нечисті – за чистотою, душогуби – за спасінням душ.
Інстинкт заробляння грошей заступає усі інші інстинкти.
Мізерним душам кортить ро
2025.11.03
21:29
Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.
Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем,
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.
Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем,
2025.11.03
19:06
Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?
Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?
Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
2025.11.03
16:31
У сльозовирі вона іде
Іще роки минають
Місця для плачу немає
Я збився десь
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Іще роки минають
Місця для плачу немає
Я збився десь
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Лях (1972) /
Проза
Залиш мені пиво
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Залиш мені пиво
Залиш пива
(новела)
Автобус незграбно похитувався по грунтовій дорозі. Пасажири спостерігали сумний одноманітний пейзаж з ріденьких лісосмуг і прив′ялих полів, та їм було не звикати. Цим напрямком вони їздили трохи не щодня. Біля вікна стояв хлопець із великою валізою і терпляче хитався в такт із усіма, матюкаючися в душі кожні десять хвилин на дороги, на тих, хто їх будував, на тих, хто керував тими, хто будував ті дороги і на тих, хто народив отих, хто керував тими, хто будував ті дороги і тих, хто їх будував. Власне, про це думала чимала частка від загальної кількості.
Надворі панувало спекотне палюче літо, тож усі страшенно пітніли, мов у духовці, до якої чомусь приробили колеса і назвали автобусом. Усі чекали ту благословенну мить, коли можна буде вивалитися на протяг із цього диво-транспорту третього тисячоліття.
Віталя (а нашого персонажа звали саме так) вперто ліз до виходу, тягнучи за собою валізу розміром з лантух. Звідусіль лунали зойки віддавлених ніг, по плечах їхав праскою Віталін лантух. Господар лантуха роздавав навсібіч щирі вітання на зразок «сам пішов», «йди на хрін», «закрийся, корово» і таке інше. Нарешті, облущивши добру половину пасажирських ґудзиків на підлогу «буса», він вирвався з пазурів монстра, якого чомусь лагідно називали «пазіком». Чмихаючи ядучими вихлопами і лаючися у ледве прочинені вікна, «бусик» знехотя почмихав далі.
Віталя переклав чималу валізу в іншу руку й пішов до гуртожитку, де він мешкав, коли приїжджав на роботу. У селі влаштуватися було годі й думати. Матір займалася господарством, випасала корову, тримала кількох поросят, курей, а у вихідні їздила торгувати на кременчуцький ринок. Батько подався років пʼять тому на заробітки до Польщі, знайшов собі полячку та й лишився там. Виходить, главою в сім′ї тепер був син. От тільки перспектива така йому ну зовсім не усміхалася. Не те, щоб він не допомагав, ні, до роботи він брався, заготовляв траву для корови, порався по господарству, тільки от був якийсь знервований завжди, і слова йому не скажи. Бувало, зайде матір до кімнати увечері, а він їй сходу:
- Чого тобі треба?
Матір мовчки й вийде. А як піде із друзями до місцевого шинку, то й приплентається аж під ранок та ще й на матір руку простягає та кричить:
- Нащо ти мене народила, щоб я усе життя в оцьому лайні копирсався?
Матір йому:
- Та хіба ж я думала, що життя так повернеться… Ми ж хотіли якнайкраще…
Тай й піде на кухню, плачучи…
***
Цей день у Сергія був невдалим. І чого б ото лізти до чужого смітника, так ні, пішов чужі бутилки збирати. Недовго й збирав.
– Ти якого хріна тута лазиш? – почув він зі спини. Не встиг розвернутися, як отримав удар палицею по голові й простягся у смердючій помийній калюжі. Коли отямився, побачив синє небо, він вже давно туди не дивився, все під ноги та під ноги. Бувало, й щастило: знаходив гривню чи дві, що випали в когось із кишені. На тлі блакитного неба з′явилася якась брудна смердюча хмара, яка поступово перетворилася на смердючу пику конкурента по місцю на смітнику.
– Тута наша територія! Канай звідси!
І недоброзичливець потягнув його торбу з бутилками.
– Це – моє – проскрипіла «смердюча пика».
– Відколупися від мене! Це я назбирав! – заволав Сергій, на що отримав чергового стусана тепер вже ногою. До «смердючої пики» наближалося підкріплення у вигляді шкутильгаючої баби та горбаня з ковінькою. Та він все ніяк не міг звестися на ноги, тому відповзав назад, от тільки це не допомагало. Віднедавна його вправність зазнала втрат. Пролізаючи під вагонним составом, потрапив під колеса, котрі несподівано рушили. Одну ногу висмикнути встиг, а от друга лишилася на коліях назавжди. Як і хто його врятував – не пам′ятав. І тепер, відмахуючись костуром, він намагався позбутися своїх кривдників вже без торби й скарбу у вигляді бутилок. Смердюча, як і він сам, компанія ще трохи його гнала, а тоді, задоволена трофеєм, відчепилася.
***
Віталя йшов із чергової шабашки. Цілий день – «на бетоні», перед очима ще й зараз мерехтів отвір бетономішалки, яку він цілісінький день годував піском із цементом, і чулося монотонне гудіння електромотора. Зайшов до найближчої пивнушки. Дівчина-бармен привітно усміхнулася й повільно націдила кухлик спокусливого напою. Піна гіпнотизуюче сповзала через вінця. Дмухнув. Її пір′їна злетіла й повільно опустилася на підлогу. Перший кухоль погамував, та не загасив того пекла, що вирувало в душі. Барменша наповнила другий, і тут прийшла очікувана нірвана. Він тягнув пиво й підсолождував його гіркоту спогляданням молоденької продавчині з глибоким декольте. Узявши на доріжку ще й пляшку з собою, та підморгнувши дівчині, вийшов на вулицю.
Сонце сідало, та спека надворі стояла нестерпна. Нарешті пиво дійшло аж до ніг і попросилося під кущики. І Віталя покірно пішов на його голос. У дворах вже лягла тінь, не видно ані душі. Він підійшов до чагарників бузку, розстібнув ширіньку й пиво полилося на волю…
Раптом земля під кущем заворушилася і заговорила людським голосом:
– Падло! Ти мене обісцяв!
З-під куща виліз побитий Сергій. Віталя відскочив з несподіванки, та збагнувши, що то просто безхатько, копнув із розмаху його ногою.
– Щоб ти здох! Якого ти тут влігся, вали звідси!
– Ти куди сциш, скотино, – почулося у відповідь, на що безхатько отримав чергову порцію копняка. Нарешті вимістивши свою злобу, Віталя узяв свою пляшку, котру перед тим поставив на лавочці та збирався йти, коли з-під кущів почулося:
– Суко, залиш мені пиво, падло!– Сергій підійнявся на костурі й зробив крок у бік Віталія. Тут у Віталі немов потьмарилося в очах, він замахнувся і з усієї сили вдарив пляшкою… Удар прийшовся якраз посередині тім′я…
Один спалах, мов блискавка, і час зупинився. Сергій мовчки повалився навзнак на землю, костур безпорадно впав поруч. З проламаного черепа біліли мізки й стікали струмочки крові, а очі дивилися у темне вечірнє небо…
…З глибини міста ледве чутно наближалися звуки сирени…
(новела)
Автобус незграбно похитувався по грунтовій дорозі. Пасажири спостерігали сумний одноманітний пейзаж з ріденьких лісосмуг і прив′ялих полів, та їм було не звикати. Цим напрямком вони їздили трохи не щодня. Біля вікна стояв хлопець із великою валізою і терпляче хитався в такт із усіма, матюкаючися в душі кожні десять хвилин на дороги, на тих, хто їх будував, на тих, хто керував тими, хто будував ті дороги і на тих, хто народив отих, хто керував тими, хто будував ті дороги і тих, хто їх будував. Власне, про це думала чимала частка від загальної кількості.
Надворі панувало спекотне палюче літо, тож усі страшенно пітніли, мов у духовці, до якої чомусь приробили колеса і назвали автобусом. Усі чекали ту благословенну мить, коли можна буде вивалитися на протяг із цього диво-транспорту третього тисячоліття.
Віталя (а нашого персонажа звали саме так) вперто ліз до виходу, тягнучи за собою валізу розміром з лантух. Звідусіль лунали зойки віддавлених ніг, по плечах їхав праскою Віталін лантух. Господар лантуха роздавав навсібіч щирі вітання на зразок «сам пішов», «йди на хрін», «закрийся, корово» і таке інше. Нарешті, облущивши добру половину пасажирських ґудзиків на підлогу «буса», він вирвався з пазурів монстра, якого чомусь лагідно називали «пазіком». Чмихаючи ядучими вихлопами і лаючися у ледве прочинені вікна, «бусик» знехотя почмихав далі.
Віталя переклав чималу валізу в іншу руку й пішов до гуртожитку, де він мешкав, коли приїжджав на роботу. У селі влаштуватися було годі й думати. Матір займалася господарством, випасала корову, тримала кількох поросят, курей, а у вихідні їздила торгувати на кременчуцький ринок. Батько подався років пʼять тому на заробітки до Польщі, знайшов собі полячку та й лишився там. Виходить, главою в сім′ї тепер був син. От тільки перспектива така йому ну зовсім не усміхалася. Не те, щоб він не допомагав, ні, до роботи він брався, заготовляв траву для корови, порався по господарству, тільки от був якийсь знервований завжди, і слова йому не скажи. Бувало, зайде матір до кімнати увечері, а він їй сходу:
- Чого тобі треба?
Матір мовчки й вийде. А як піде із друзями до місцевого шинку, то й приплентається аж під ранок та ще й на матір руку простягає та кричить:
- Нащо ти мене народила, щоб я усе життя в оцьому лайні копирсався?
Матір йому:
- Та хіба ж я думала, що життя так повернеться… Ми ж хотіли якнайкраще…
Тай й піде на кухню, плачучи…
***
Цей день у Сергія був невдалим. І чого б ото лізти до чужого смітника, так ні, пішов чужі бутилки збирати. Недовго й збирав.
– Ти якого хріна тута лазиш? – почув він зі спини. Не встиг розвернутися, як отримав удар палицею по голові й простягся у смердючій помийній калюжі. Коли отямився, побачив синє небо, він вже давно туди не дивився, все під ноги та під ноги. Бувало, й щастило: знаходив гривню чи дві, що випали в когось із кишені. На тлі блакитного неба з′явилася якась брудна смердюча хмара, яка поступово перетворилася на смердючу пику конкурента по місцю на смітнику.
– Тута наша територія! Канай звідси!
І недоброзичливець потягнув його торбу з бутилками.
– Це – моє – проскрипіла «смердюча пика».
– Відколупися від мене! Це я назбирав! – заволав Сергій, на що отримав чергового стусана тепер вже ногою. До «смердючої пики» наближалося підкріплення у вигляді шкутильгаючої баби та горбаня з ковінькою. Та він все ніяк не міг звестися на ноги, тому відповзав назад, от тільки це не допомагало. Віднедавна його вправність зазнала втрат. Пролізаючи під вагонним составом, потрапив під колеса, котрі несподівано рушили. Одну ногу висмикнути встиг, а от друга лишилася на коліях назавжди. Як і хто його врятував – не пам′ятав. І тепер, відмахуючись костуром, він намагався позбутися своїх кривдників вже без торби й скарбу у вигляді бутилок. Смердюча, як і він сам, компанія ще трохи його гнала, а тоді, задоволена трофеєм, відчепилася.
***
Віталя йшов із чергової шабашки. Цілий день – «на бетоні», перед очима ще й зараз мерехтів отвір бетономішалки, яку він цілісінький день годував піском із цементом, і чулося монотонне гудіння електромотора. Зайшов до найближчої пивнушки. Дівчина-бармен привітно усміхнулася й повільно націдила кухлик спокусливого напою. Піна гіпнотизуюче сповзала через вінця. Дмухнув. Її пір′їна злетіла й повільно опустилася на підлогу. Перший кухоль погамував, та не загасив того пекла, що вирувало в душі. Барменша наповнила другий, і тут прийшла очікувана нірвана. Він тягнув пиво й підсолождував його гіркоту спогляданням молоденької продавчині з глибоким декольте. Узявши на доріжку ще й пляшку з собою, та підморгнувши дівчині, вийшов на вулицю.
Сонце сідало, та спека надворі стояла нестерпна. Нарешті пиво дійшло аж до ніг і попросилося під кущики. І Віталя покірно пішов на його голос. У дворах вже лягла тінь, не видно ані душі. Він підійшов до чагарників бузку, розстібнув ширіньку й пиво полилося на волю…
Раптом земля під кущем заворушилася і заговорила людським голосом:
– Падло! Ти мене обісцяв!
З-під куща виліз побитий Сергій. Віталя відскочив з несподіванки, та збагнувши, що то просто безхатько, копнув із розмаху його ногою.
– Щоб ти здох! Якого ти тут влігся, вали звідси!
– Ти куди сциш, скотино, – почулося у відповідь, на що безхатько отримав чергову порцію копняка. Нарешті вимістивши свою злобу, Віталя узяв свою пляшку, котру перед тим поставив на лавочці та збирався йти, коли з-під кущів почулося:
– Суко, залиш мені пиво, падло!– Сергій підійнявся на костурі й зробив крок у бік Віталія. Тут у Віталі немов потьмарилося в очах, він замахнувся і з усієї сили вдарив пляшкою… Удар прийшовся якраз посередині тім′я…
Один спалах, мов блискавка, і час зупинився. Сергій мовчки повалився навзнак на землю, костур безпорадно впав поруч. З проламаного черепа біліли мізки й стікали струмочки крові, а очі дивилися у темне вечірнє небо…
…З глибини міста ледве чутно наближалися звуки сирени…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
