Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2026.09.07
20:15
ось і надвечіря
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
2026.09.07
18:24
Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
2026.09.07
17:23
Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
2026.09.07
16:46
Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
2026.09.07
14:08
Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.
Вода розлилася степами,
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.
Вода розлилася степами,
2026.09.07
13:38
Холодний бовдур
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!
2026.09.07
09:48
Старі бульбульці - публіка нервова,
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.
Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.
Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
2026.09.07
07:43
Занадився тхір
У бабусин двір, -
Уночі проник
Знову у курник.
Ухопив курча
І мерщій помчав
Звично до нори,
Де малі тхори
У бабусин двір, -
Уночі проник
Знову у курник.
Ухопив курча
І мерщій помчав
Звично до нори,
Де малі тхори
2026.09.07
07:40
ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)
ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду
ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду
2026.09.07
03:29
я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне
оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне
оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щастя
А Мотря таки злюка: як її не ублажаю, як не кручуся на її подвір’ї у пошуках бодай одного лагідного погляду в мій бік, а вона лише зиркає з-під лоба на те, як я ремонтую їй паркана, виваленого сталевим лобом лукавого барана Бовдура та знову ховається в хату.
Всі дівчата мене люблять, зубоскалять, не ображаються коли скубну де треба, а ця незаймана коза і підступитися до себе не дає. І що дивно: дівчата мені подобаються, але нічого окрім симпатії до них не відчуваю. А от до Мотрі…
Її матір померла років зо три тому,- здолав клятий рак, спалив зсередини за чотири місяці. А батька чи братів немає. Сама живе, вчителює у сільській школі. Тримає корову, доглядає за городом. Але спробуй но жінці, яка щодня з ранку до вечора навчає молодих лобуряк української мови та літератури , доглядати як слід за худобою, та ще й такою великою як корова. Це вам не хом’ячок: до зими треба горище в сараї по зав’язку забити сушеним сіном, підготувати підстілки із кукурудзиння, намолотити січки, заготувати яблук.
Мало не щодня з травня по серпень вимахую косою на леваді – і своїй корові траву запасаю, і Мотриній. Як дійду до кінця лугу, то можна знову починати все спочатку: дощі цього року рясні, отаву косив уже у травні. Одна поетеса мені колись безапеляційно заявила, що перша отава з'являється не раніше кінця червня, тож писати у віршах про травневі отави – це брехати читачам. Егеж, дав би я цій діві зманіженій замашну косу, поставив би її поруч із собою в бур’янах і навчив би, коли треба косити першу отаву. Якби чекав кінця червня, то пиріяка би вигнався вище очерету. Сподіваюся, що любі читачі всі уміють косити, роблять це залюбки за першої ліпшої нагоди. І взагалі – якщо пишеш про природу – живи на природі, саджай бульбу, сій огірки, доглядай за синенькими; якщо пишеш про кохання – кохайся щодня, не лінуйся, не кажи що голова болить або втомився, і роби цю божественну справу з розмахом, з вечора до самого ранку, по вихідних, в будні, і у свята. Бо що ж то за празники без мусі-пусі? Таке собі – ні риба, ні м’ясо. День котові під хвоста піде, якщо не окрасити його любовними ігрищами. Якщо ж цього не робити, то і вірші якісь хирляві виходять: немає в них вогню, відсутні справжні еротичні емоції, і виникає враження, що у митця прогресує галопом гостра імпотенції та вимучує «швидка Настя».
Закохався я в сусідку, братове та сестри, безнадійно і назавжди. Куди б не ішов, що б не робив, а думками біля неї. Просто напасть якась. Потрюхикав до чаклунки місцевої – вона за тином живе. Приніс сулію малинової наливки увечері, молока трилітровий баняк та свою горе-біду. А вона за столом з мужем сидить, товаришем моїм закадичним, линів жують.
- Вечір добрий, сусіди,- мовлю до подружжя.
- Вечір добрий! Сідай, лина скуштуй, потім побалакаємо,- каже відьма і підсовує мені тарель з гарячими рибинами.
Їли ми не довго, десь години дві, чи три. А потім не стерпів я, почав розмову:
- Виручайте, ескулапи,- кажу,- життя немиле. Люблю я Мотрю, а вона мене не любить. Став би я їй вірним чоловіком, притулив би до свого серця та не хоче вона,- кличе тільки тоді, коли треба або щось пиляти, або копати, або довбати. Я й не проти – все вмію! Але окрім «Дякую!» нічого від неї не чую. Хоч би поцілувала раз чи що!
Тихо стало в хаті народних цілителів, чути було навіть, як моя гірка сльоза котиться по небритій щоці.
Пильно поглянула на мене ворожбитка:
- Гай-гай, чоловіче! Бачу, кріпко ти її покохав, танеш, життєві сили витікають через чакри в ноосферу. Зробимо так: навідаюся до Мотрі, гляну на неї чи ти її суджений. Якщо так – бути вам разом. Якщо ж ні – готуй домовину. Нічим зарадити не зможу, я чорною магією не займаюся.
Оце така розмова у нас було учора. А сьогодні оце згадав про неї, задумався і гепнув себе молотком по пальцеві. Добре що не сильно, тільки поскавучав трохи.
- Мотре! Приймай роботу! – гукаю до сусідки, гострий ніс якої вже півгодини як стирчить з одвірка.
Виходить красавиця писана, у вишиванці, коса заплетена якимось чудернацьким вихилясом, а брівки підведені олівцем. Я й молотка з рук випустив від тієї краси! Опупів просто! Підійшла до мене сусідка, поцілувала в рожеву щічку і чемно подякувала.
- Ходім до хати, частувати буду,- сказала Мотря і потягнула за рукав у розчахнену темінь дверей.
Самі розумієте: якщо жінка, від якої пахне полуницею та яблуками тягне чоловіка за собою – опиратися марно. Я й не опирався – йшов як бичок на прив’язі.
Що сталося з Мотрею за ці півгодини – сам не розумію: рік на мене вовком дивилася, а тепер посміхається та лащиться.
Так задумався, що забув нахилити голову і з розгону луснувся рогами об одвірок. В хаті загуло. Схопився за лоба і заплющив очі. А коли розтулив, то біля мене стояла Мотря, простягаючи напоченого у холодній воді рушника.
- Давай прикладу, бо набіжить гуля,- стривожено прошепотіла вона і турботливо притулила вогку тканину до моєї довбешки.
А потім були вареники з сиром. І смажені карасі з цибулькою, яких я вчора наловив у річці. А поруч з нами за столом сиділа сусідка наша – берегиня, сили нечуваної. Коли вона встигла у хату вскочити – не знаю. Може, як одвернувся. Але то така ворожбитка, що очі будь-кому одведе. Але добра, тварин любить, над чоловіками не збиткується. Муж у неї золотий : і своїй жінці допомагає у знахурстві, і вірші пише, і наливки гарної не цурається. Ото ми з ним тих карасів щовечора і ловимо удвох. Позавчора штанами черпали, бо річка розлилася, рибини по лузі гасають.
- А тепер Петре,- каже берегиня,- кажи: береш дружиною Мотрю? – і так глянкула на мене, що я аж побілів від страху.
- Б-б-б-беру,- пробелькотів я і хутко проковтнув вареника аби не вдавитися.
- Будеш дбати про свою жінку як про себе самого?
- Б-б-б-буду,- отеретіло просичав я у відповідь і вже думав дременути з хати. Аж тут берегиня встала з-за столу, розвела руки в сторони, між її долонь народилося іскриста хмара вогняних світлячків.
- Тож хай так і буде! – гарикнула чаклунка і кинула той живий вогонь мені за пазуху.
Мотря злетіла у повітря, тричі перевернулася через голову і впала в мої обійми. Я аж кавкнув від несподіванки.
- Якщо зобидиш жінку – кабака всохне, а сам станеш лисий як бубон,- мовила берегиня і продовжила хрумкотіти карасиками.
Хто б сумнівався! Ця мольфарка ніколи не бреше. Якщо вже щось скаже – то так воно і буде.
Отак несподівавно збулася мрія схимника, скінчилися бобиляцькі походеньки, а натомість звалилося в руки довгоочікуване сімейне щастя. Бо справжнє щастя тільки там, де є жінка. Жінка, яку любиш. А вона любить тебе.
08.06.2019р.
Всі дівчата мене люблять, зубоскалять, не ображаються коли скубну де треба, а ця незаймана коза і підступитися до себе не дає. І що дивно: дівчата мені подобаються, але нічого окрім симпатії до них не відчуваю. А от до Мотрі…
Її матір померла років зо три тому,- здолав клятий рак, спалив зсередини за чотири місяці. А батька чи братів немає. Сама живе, вчителює у сільській школі. Тримає корову, доглядає за городом. Але спробуй но жінці, яка щодня з ранку до вечора навчає молодих лобуряк української мови та літератури , доглядати як слід за худобою, та ще й такою великою як корова. Це вам не хом’ячок: до зими треба горище в сараї по зав’язку забити сушеним сіном, підготувати підстілки із кукурудзиння, намолотити січки, заготувати яблук.
Мало не щодня з травня по серпень вимахую косою на леваді – і своїй корові траву запасаю, і Мотриній. Як дійду до кінця лугу, то можна знову починати все спочатку: дощі цього року рясні, отаву косив уже у травні. Одна поетеса мені колись безапеляційно заявила, що перша отава з'являється не раніше кінця червня, тож писати у віршах про травневі отави – це брехати читачам. Егеж, дав би я цій діві зманіженій замашну косу, поставив би її поруч із собою в бур’янах і навчив би, коли треба косити першу отаву. Якби чекав кінця червня, то пиріяка би вигнався вище очерету. Сподіваюся, що любі читачі всі уміють косити, роблять це залюбки за першої ліпшої нагоди. І взагалі – якщо пишеш про природу – живи на природі, саджай бульбу, сій огірки, доглядай за синенькими; якщо пишеш про кохання – кохайся щодня, не лінуйся, не кажи що голова болить або втомився, і роби цю божественну справу з розмахом, з вечора до самого ранку, по вихідних, в будні, і у свята. Бо що ж то за празники без мусі-пусі? Таке собі – ні риба, ні м’ясо. День котові під хвоста піде, якщо не окрасити його любовними ігрищами. Якщо ж цього не робити, то і вірші якісь хирляві виходять: немає в них вогню, відсутні справжні еротичні емоції, і виникає враження, що у митця прогресує галопом гостра імпотенції та вимучує «швидка Настя».
Закохався я в сусідку, братове та сестри, безнадійно і назавжди. Куди б не ішов, що б не робив, а думками біля неї. Просто напасть якась. Потрюхикав до чаклунки місцевої – вона за тином живе. Приніс сулію малинової наливки увечері, молока трилітровий баняк та свою горе-біду. А вона за столом з мужем сидить, товаришем моїм закадичним, линів жують.
- Вечір добрий, сусіди,- мовлю до подружжя.
- Вечір добрий! Сідай, лина скуштуй, потім побалакаємо,- каже відьма і підсовує мені тарель з гарячими рибинами.
Їли ми не довго, десь години дві, чи три. А потім не стерпів я, почав розмову:
- Виручайте, ескулапи,- кажу,- життя немиле. Люблю я Мотрю, а вона мене не любить. Став би я їй вірним чоловіком, притулив би до свого серця та не хоче вона,- кличе тільки тоді, коли треба або щось пиляти, або копати, або довбати. Я й не проти – все вмію! Але окрім «Дякую!» нічого від неї не чую. Хоч би поцілувала раз чи що!
Тихо стало в хаті народних цілителів, чути було навіть, як моя гірка сльоза котиться по небритій щоці.
Пильно поглянула на мене ворожбитка:
- Гай-гай, чоловіче! Бачу, кріпко ти її покохав, танеш, життєві сили витікають через чакри в ноосферу. Зробимо так: навідаюся до Мотрі, гляну на неї чи ти її суджений. Якщо так – бути вам разом. Якщо ж ні – готуй домовину. Нічим зарадити не зможу, я чорною магією не займаюся.
Оце така розмова у нас було учора. А сьогодні оце згадав про неї, задумався і гепнув себе молотком по пальцеві. Добре що не сильно, тільки поскавучав трохи.
- Мотре! Приймай роботу! – гукаю до сусідки, гострий ніс якої вже півгодини як стирчить з одвірка.
Виходить красавиця писана, у вишиванці, коса заплетена якимось чудернацьким вихилясом, а брівки підведені олівцем. Я й молотка з рук випустив від тієї краси! Опупів просто! Підійшла до мене сусідка, поцілувала в рожеву щічку і чемно подякувала.
- Ходім до хати, частувати буду,- сказала Мотря і потягнула за рукав у розчахнену темінь дверей.
Самі розумієте: якщо жінка, від якої пахне полуницею та яблуками тягне чоловіка за собою – опиратися марно. Я й не опирався – йшов як бичок на прив’язі.
Що сталося з Мотрею за ці півгодини – сам не розумію: рік на мене вовком дивилася, а тепер посміхається та лащиться.
Так задумався, що забув нахилити голову і з розгону луснувся рогами об одвірок. В хаті загуло. Схопився за лоба і заплющив очі. А коли розтулив, то біля мене стояла Мотря, простягаючи напоченого у холодній воді рушника.
- Давай прикладу, бо набіжить гуля,- стривожено прошепотіла вона і турботливо притулила вогку тканину до моєї довбешки.
А потім були вареники з сиром. І смажені карасі з цибулькою, яких я вчора наловив у річці. А поруч з нами за столом сиділа сусідка наша – берегиня, сили нечуваної. Коли вона встигла у хату вскочити – не знаю. Може, як одвернувся. Але то така ворожбитка, що очі будь-кому одведе. Але добра, тварин любить, над чоловіками не збиткується. Муж у неї золотий : і своїй жінці допомагає у знахурстві, і вірші пише, і наливки гарної не цурається. Ото ми з ним тих карасів щовечора і ловимо удвох. Позавчора штанами черпали, бо річка розлилася, рибини по лузі гасають.
- А тепер Петре,- каже берегиня,- кажи: береш дружиною Мотрю? – і так глянкула на мене, що я аж побілів від страху.
- Б-б-б-беру,- пробелькотів я і хутко проковтнув вареника аби не вдавитися.
- Будеш дбати про свою жінку як про себе самого?
- Б-б-б-буду,- отеретіло просичав я у відповідь і вже думав дременути з хати. Аж тут берегиня встала з-за столу, розвела руки в сторони, між її долонь народилося іскриста хмара вогняних світлячків.
- Тож хай так і буде! – гарикнула чаклунка і кинула той живий вогонь мені за пазуху.
Мотря злетіла у повітря, тричі перевернулася через голову і впала в мої обійми. Я аж кавкнув від несподіванки.
- Якщо зобидиш жінку – кабака всохне, а сам станеш лисий як бубон,- мовила берегиня і продовжила хрумкотіти карасиками.
Хто б сумнівався! Ця мольфарка ніколи не бреше. Якщо вже щось скаже – то так воно і буде.
Отак несподівавно збулася мрія схимника, скінчилися бобиляцькі походеньки, а натомість звалилося в руки довгоочікуване сімейне щастя. Бо справжнє щастя тільки там, де є жінка. Жінка, яку любиш. А вона любить тебе.
08.06.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
