Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.12
19:49
Очі срібні дзеркал,
Вкриті ковдрою ноги,
Світ здивованих…спів,
Відчайдушне тепер,
Чи до сну берегам
В журавлях одноногих,
У тонкому відлунні
Вкриті ковдрою ноги,
Світ здивованих…спів,
Відчайдушне тепер,
Чи до сну берегам
В журавлях одноногих,
У тонкому відлунні
2026.07.12
15:11
Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
2026.07.12
13:42
Насувається сніг всеохопний,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.
Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.
Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
2026.07.12
12:08
Душа віршами з тіла проривається -
душі дарма, що тілові болить,
що кожна кракелюрочка і зсадина
за тим віршем зривається...ще мить
і ти - не ти, а вже розхвилля видиху,
кометний хвіст, що розпилив себе
у чорний простір - у порожність витихлу
душі дарма, що тілові болить,
що кожна кракелюрочка і зсадина
за тим віршем зривається...ще мить
і ти - не ти, а вже розхвилля видиху,
кометний хвіст, що розпилив себе
у чорний простір - у порожність витихлу
2026.07.12
10:33
ми на березі ріки
в золотому рейві
є дешеві цигарки
алкоголь дешевий
не гламурний і не пляж
де усяк волає
відчуття собі завваж
терпкуваті скраю
в золотому рейві
є дешеві цигарки
алкоголь дешевий
не гламурний і не пляж
де усяк волає
відчуття собі завваж
терпкуваті скраю
2026.07.12
10:31
люблю римовані вірші
без реповипендрендів
та в час нарації і ші
вони уже не в тренді
у стовпчик проза й недорим
і білі вірші з ними…. –
і що робити з тим усім
без реповипендрендів
та в час нарації і ші
вони уже не в тренді
у стовпчик проза й недорим
і білі вірші з ними…. –
і що робити з тим усім
2026.07.12
07:20
Поки сонця-світу -
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
2026.07.12
06:37
СПАЛАХ ДРУГИЙ. «СТУПАЙ, СЕСТРО, НА БІЛЕ ПОЛОТНО…»
За вузьким вікном-бійницею монастиря Адмонта невситима різдвяна віхола на мить затихла, лишаючи по собі важку, липку тишу. У кутку келії сестра Беата беззвучно, мов тінь, підійшла до столу, щоб замінит
2026.07.11
21:12
Це, донечко моя, випробування.
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки
на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки
на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
2026.07.11
20:27
Де ви нащадки богів?-
Є ще між вами сміливці
В темряві давніх світів
Там, де блукає Тіфон?
Знати про тще наперед,
Чи пронестися таємно,
Кучері долі змастив,
Є ще між вами сміливці
В темряві давніх світів
Там, де блукає Тіфон?
Знати про тще наперед,
Чи пронестися таємно,
Кучері долі змастив,
2026.07.11
19:32
Мокре зникає шосе
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
2026.07.11
18:21
Гуляє тиша опівнічним містом,
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
2026.07.11
13:27
Я не марную час у муках,
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
2026.07.11
13:19
пригадував як падав дощ
в містечку де потворні лиця
чи невиразні все одно
нема на кого подивиться
книгарень там чи кінозалів
так само не знайти хоча
кіоск був при автовокзалі
із назвою союзпечать
в містечку де потворні лиця
чи невиразні все одно
нема на кого подивиться
книгарень там чи кінозалів
так само не знайти хоча
кіоск був при автовокзалі
із назвою союзпечать
2026.07.11
09:22
У холодних кам’яних стінах австрійського монастиря Адмонта догорають останні години життя Анастасії Ярославни – середульшої доньки Ярослава Мудрого та колишньої королеви Угорщини. За вікном лютує груднева ніч, ніч під Різдво 1074-го року Божого, а в напів
2026.07.10
21:34
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щастя
А Мотря таки злюка: як її не ублажаю, як не кручуся на її подвір’ї у пошуках бодай одного лагідного погляду в мій бік, а вона лише зиркає з-під лоба на те, як я ремонтую їй паркана, виваленого сталевим лобом лукавого барана Бовдура та знову ховається в хату.
Всі дівчата мене люблять, зубоскалять, не ображаються коли скубну де треба, а ця незаймана коза і підступитися до себе не дає. І що дивно: дівчата мені подобаються, але нічого окрім симпатії до них не відчуваю. А от до Мотрі…
Її матір померла років зо три тому,- здолав клятий рак, спалив зсередини за чотири місяці. А батька чи братів немає. Сама живе, вчителює у сільській школі. Тримає корову, доглядає за городом. Але спробуй но жінці, яка щодня з ранку до вечора навчає молодих лобуряк української мови та літератури , доглядати як слід за худобою, та ще й такою великою як корова. Це вам не хом’ячок: до зими треба горище в сараї по зав’язку забити сушеним сіном, підготувати підстілки із кукурудзиння, намолотити січки, заготувати яблук.
Мало не щодня з травня по серпень вимахую косою на леваді – і своїй корові траву запасаю, і Мотриній. Як дійду до кінця лугу, то можна знову починати все спочатку: дощі цього року рясні, отаву косив уже у травні. Одна поетеса мені колись безапеляційно заявила, що перша отава з'являється не раніше кінця червня, тож писати у віршах про травневі отави – це брехати читачам. Егеж, дав би я цій діві зманіженій замашну косу, поставив би її поруч із собою в бур’янах і навчив би, коли треба косити першу отаву. Якби чекав кінця червня, то пиріяка би вигнався вище очерету. Сподіваюся, що любі читачі всі уміють косити, роблять це залюбки за першої ліпшої нагоди. І взагалі – якщо пишеш про природу – живи на природі, саджай бульбу, сій огірки, доглядай за синенькими; якщо пишеш про кохання – кохайся щодня, не лінуйся, не кажи що голова болить або втомився, і роби цю божественну справу з розмахом, з вечора до самого ранку, по вихідних, в будні, і у свята. Бо що ж то за празники без мусі-пусі? Таке собі – ні риба, ні м’ясо. День котові під хвоста піде, якщо не окрасити його любовними ігрищами. Якщо ж цього не робити, то і вірші якісь хирляві виходять: немає в них вогню, відсутні справжні еротичні емоції, і виникає враження, що у митця прогресує галопом гостра імпотенції та вимучує «швидка Настя».
Закохався я в сусідку, братове та сестри, безнадійно і назавжди. Куди б не ішов, що б не робив, а думками біля неї. Просто напасть якась. Потрюхикав до чаклунки місцевої – вона за тином живе. Приніс сулію малинової наливки увечері, молока трилітровий баняк та свою горе-біду. А вона за столом з мужем сидить, товаришем моїм закадичним, линів жують.
- Вечір добрий, сусіди,- мовлю до подружжя.
- Вечір добрий! Сідай, лина скуштуй, потім побалакаємо,- каже відьма і підсовує мені тарель з гарячими рибинами.
Їли ми не довго, десь години дві, чи три. А потім не стерпів я, почав розмову:
- Виручайте, ескулапи,- кажу,- життя немиле. Люблю я Мотрю, а вона мене не любить. Став би я їй вірним чоловіком, притулив би до свого серця та не хоче вона,- кличе тільки тоді, коли треба або щось пиляти, або копати, або довбати. Я й не проти – все вмію! Але окрім «Дякую!» нічого від неї не чую. Хоч би поцілувала раз чи що!
Тихо стало в хаті народних цілителів, чути було навіть, як моя гірка сльоза котиться по небритій щоці.
Пильно поглянула на мене ворожбитка:
- Гай-гай, чоловіче! Бачу, кріпко ти її покохав, танеш, життєві сили витікають через чакри в ноосферу. Зробимо так: навідаюся до Мотрі, гляну на неї чи ти її суджений. Якщо так – бути вам разом. Якщо ж ні – готуй домовину. Нічим зарадити не зможу, я чорною магією не займаюся.
Оце така розмова у нас було учора. А сьогодні оце згадав про неї, задумався і гепнув себе молотком по пальцеві. Добре що не сильно, тільки поскавучав трохи.
- Мотре! Приймай роботу! – гукаю до сусідки, гострий ніс якої вже півгодини як стирчить з одвірка.
Виходить красавиця писана, у вишиванці, коса заплетена якимось чудернацьким вихилясом, а брівки підведені олівцем. Я й молотка з рук випустив від тієї краси! Опупів просто! Підійшла до мене сусідка, поцілувала в рожеву щічку і чемно подякувала.
- Ходім до хати, частувати буду,- сказала Мотря і потягнула за рукав у розчахнену темінь дверей.
Самі розумієте: якщо жінка, від якої пахне полуницею та яблуками тягне чоловіка за собою – опиратися марно. Я й не опирався – йшов як бичок на прив’язі.
Що сталося з Мотрею за ці півгодини – сам не розумію: рік на мене вовком дивилася, а тепер посміхається та лащиться.
Так задумався, що забув нахилити голову і з розгону луснувся рогами об одвірок. В хаті загуло. Схопився за лоба і заплющив очі. А коли розтулив, то біля мене стояла Мотря, простягаючи напоченого у холодній воді рушника.
- Давай прикладу, бо набіжить гуля,- стривожено прошепотіла вона і турботливо притулила вогку тканину до моєї довбешки.
А потім були вареники з сиром. І смажені карасі з цибулькою, яких я вчора наловив у річці. А поруч з нами за столом сиділа сусідка наша – берегиня, сили нечуваної. Коли вона встигла у хату вскочити – не знаю. Може, як одвернувся. Але то така ворожбитка, що очі будь-кому одведе. Але добра, тварин любить, над чоловіками не збиткується. Муж у неї золотий : і своїй жінці допомагає у знахурстві, і вірші пише, і наливки гарної не цурається. Ото ми з ним тих карасів щовечора і ловимо удвох. Позавчора штанами черпали, бо річка розлилася, рибини по лузі гасають.
- А тепер Петре,- каже берегиня,- кажи: береш дружиною Мотрю? – і так глянкула на мене, що я аж побілів від страху.
- Б-б-б-беру,- пробелькотів я і хутко проковтнув вареника аби не вдавитися.
- Будеш дбати про свою жінку як про себе самого?
- Б-б-б-буду,- отеретіло просичав я у відповідь і вже думав дременути з хати. Аж тут берегиня встала з-за столу, розвела руки в сторони, між її долонь народилося іскриста хмара вогняних світлячків.
- Тож хай так і буде! – гарикнула чаклунка і кинула той живий вогонь мені за пазуху.
Мотря злетіла у повітря, тричі перевернулася через голову і впала в мої обійми. Я аж кавкнув від несподіванки.
- Якщо зобидиш жінку – кабака всохне, а сам станеш лисий як бубон,- мовила берегиня і продовжила хрумкотіти карасиками.
Хто б сумнівався! Ця мольфарка ніколи не бреше. Якщо вже щось скаже – то так воно і буде.
Отак несподівавно збулася мрія схимника, скінчилися бобиляцькі походеньки, а натомість звалилося в руки довгоочікуване сімейне щастя. Бо справжнє щастя тільки там, де є жінка. Жінка, яку любиш. А вона любить тебе.
08.06.2019р.
Всі дівчата мене люблять, зубоскалять, не ображаються коли скубну де треба, а ця незаймана коза і підступитися до себе не дає. І що дивно: дівчата мені подобаються, але нічого окрім симпатії до них не відчуваю. А от до Мотрі…
Її матір померла років зо три тому,- здолав клятий рак, спалив зсередини за чотири місяці. А батька чи братів немає. Сама живе, вчителює у сільській школі. Тримає корову, доглядає за городом. Але спробуй но жінці, яка щодня з ранку до вечора навчає молодих лобуряк української мови та літератури , доглядати як слід за худобою, та ще й такою великою як корова. Це вам не хом’ячок: до зими треба горище в сараї по зав’язку забити сушеним сіном, підготувати підстілки із кукурудзиння, намолотити січки, заготувати яблук.
Мало не щодня з травня по серпень вимахую косою на леваді – і своїй корові траву запасаю, і Мотриній. Як дійду до кінця лугу, то можна знову починати все спочатку: дощі цього року рясні, отаву косив уже у травні. Одна поетеса мені колись безапеляційно заявила, що перша отава з'являється не раніше кінця червня, тож писати у віршах про травневі отави – це брехати читачам. Егеж, дав би я цій діві зманіженій замашну косу, поставив би її поруч із собою в бур’янах і навчив би, коли треба косити першу отаву. Якби чекав кінця червня, то пиріяка би вигнався вище очерету. Сподіваюся, що любі читачі всі уміють косити, роблять це залюбки за першої ліпшої нагоди. І взагалі – якщо пишеш про природу – живи на природі, саджай бульбу, сій огірки, доглядай за синенькими; якщо пишеш про кохання – кохайся щодня, не лінуйся, не кажи що голова болить або втомився, і роби цю божественну справу з розмахом, з вечора до самого ранку, по вихідних, в будні, і у свята. Бо що ж то за празники без мусі-пусі? Таке собі – ні риба, ні м’ясо. День котові під хвоста піде, якщо не окрасити його любовними ігрищами. Якщо ж цього не робити, то і вірші якісь хирляві виходять: немає в них вогню, відсутні справжні еротичні емоції, і виникає враження, що у митця прогресує галопом гостра імпотенції та вимучує «швидка Настя».
Закохався я в сусідку, братове та сестри, безнадійно і назавжди. Куди б не ішов, що б не робив, а думками біля неї. Просто напасть якась. Потрюхикав до чаклунки місцевої – вона за тином живе. Приніс сулію малинової наливки увечері, молока трилітровий баняк та свою горе-біду. А вона за столом з мужем сидить, товаришем моїм закадичним, линів жують.
- Вечір добрий, сусіди,- мовлю до подружжя.
- Вечір добрий! Сідай, лина скуштуй, потім побалакаємо,- каже відьма і підсовує мені тарель з гарячими рибинами.
Їли ми не довго, десь години дві, чи три. А потім не стерпів я, почав розмову:
- Виручайте, ескулапи,- кажу,- життя немиле. Люблю я Мотрю, а вона мене не любить. Став би я їй вірним чоловіком, притулив би до свого серця та не хоче вона,- кличе тільки тоді, коли треба або щось пиляти, або копати, або довбати. Я й не проти – все вмію! Але окрім «Дякую!» нічого від неї не чую. Хоч би поцілувала раз чи що!
Тихо стало в хаті народних цілителів, чути було навіть, як моя гірка сльоза котиться по небритій щоці.
Пильно поглянула на мене ворожбитка:
- Гай-гай, чоловіче! Бачу, кріпко ти її покохав, танеш, життєві сили витікають через чакри в ноосферу. Зробимо так: навідаюся до Мотрі, гляну на неї чи ти її суджений. Якщо так – бути вам разом. Якщо ж ні – готуй домовину. Нічим зарадити не зможу, я чорною магією не займаюся.
Оце така розмова у нас було учора. А сьогодні оце згадав про неї, задумався і гепнув себе молотком по пальцеві. Добре що не сильно, тільки поскавучав трохи.
- Мотре! Приймай роботу! – гукаю до сусідки, гострий ніс якої вже півгодини як стирчить з одвірка.
Виходить красавиця писана, у вишиванці, коса заплетена якимось чудернацьким вихилясом, а брівки підведені олівцем. Я й молотка з рук випустив від тієї краси! Опупів просто! Підійшла до мене сусідка, поцілувала в рожеву щічку і чемно подякувала.
- Ходім до хати, частувати буду,- сказала Мотря і потягнула за рукав у розчахнену темінь дверей.
Самі розумієте: якщо жінка, від якої пахне полуницею та яблуками тягне чоловіка за собою – опиратися марно. Я й не опирався – йшов як бичок на прив’язі.
Що сталося з Мотрею за ці півгодини – сам не розумію: рік на мене вовком дивилася, а тепер посміхається та лащиться.
Так задумався, що забув нахилити голову і з розгону луснувся рогами об одвірок. В хаті загуло. Схопився за лоба і заплющив очі. А коли розтулив, то біля мене стояла Мотря, простягаючи напоченого у холодній воді рушника.
- Давай прикладу, бо набіжить гуля,- стривожено прошепотіла вона і турботливо притулила вогку тканину до моєї довбешки.
А потім були вареники з сиром. І смажені карасі з цибулькою, яких я вчора наловив у річці. А поруч з нами за столом сиділа сусідка наша – берегиня, сили нечуваної. Коли вона встигла у хату вскочити – не знаю. Може, як одвернувся. Але то така ворожбитка, що очі будь-кому одведе. Але добра, тварин любить, над чоловіками не збиткується. Муж у неї золотий : і своїй жінці допомагає у знахурстві, і вірші пише, і наливки гарної не цурається. Ото ми з ним тих карасів щовечора і ловимо удвох. Позавчора штанами черпали, бо річка розлилася, рибини по лузі гасають.
- А тепер Петре,- каже берегиня,- кажи: береш дружиною Мотрю? – і так глянкула на мене, що я аж побілів від страху.
- Б-б-б-беру,- пробелькотів я і хутко проковтнув вареника аби не вдавитися.
- Будеш дбати про свою жінку як про себе самого?
- Б-б-б-буду,- отеретіло просичав я у відповідь і вже думав дременути з хати. Аж тут берегиня встала з-за столу, розвела руки в сторони, між її долонь народилося іскриста хмара вогняних світлячків.
- Тож хай так і буде! – гарикнула чаклунка і кинула той живий вогонь мені за пазуху.
Мотря злетіла у повітря, тричі перевернулася через голову і впала в мої обійми. Я аж кавкнув від несподіванки.
- Якщо зобидиш жінку – кабака всохне, а сам станеш лисий як бубон,- мовила берегиня і продовжила хрумкотіти карасиками.
Хто б сумнівався! Ця мольфарка ніколи не бреше. Якщо вже щось скаже – то так воно і буде.
Отак несподівавно збулася мрія схимника, скінчилися бобиляцькі походеньки, а натомість звалилося в руки довгоочікуване сімейне щастя. Бо справжнє щастя тільки там, де є жінка. Жінка, яку любиш. А вона любить тебе.
08.06.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
