У маленького Дениска тільки й мови: «Агу-агу-е-е-е!». А так хочеться, щоб сказав перше слово…
Вранці за Дениском доглядає мама.
— Сонечко, ну скажи: мама!
У відповідь синочок хитренько примружує оченята і посміхається крихітним ротиком.
На зміну мамі приходить бабуся. Граються в «Чобіток», «Ласочку», а тоді вчаться говорити:
— Дениску, Дениску, а кажи — ба-ба!
Онучок знову примружує оченята і тямковито усміхається.
Раптом вбігає у хату розпашіла Богданка, повернувшись із дитсадка, і прожогом до братика.
— Денисочку, кажи: няня, няня! ― весело стрибає довкола малюка.
А тут і тато в двері. З роботи…
Дениско вже простягає до тата пухкенькі рученята і вертиться в’юном на бабусиних колінах. Тато підхоплює його та високо підкидає вгору:
— Синочку, ка-а-жи: тато! Тато!
Реготати починає Дениско, тоді тато, а Богданка – найдужче…
І малюк сказав!.. Перше слово, легеньке і кругле, наче барвистий надувний м’ячик, вистрибнуло та покотилося. Дениско підгицував у мами на руках і весело «тоськав» у долоньки:
— Кази! Кази! Кази-и-и!

2010