«Я вірив у рядки, що сповнені вогнем…»

(Франческо Петрарка)

Коли за вікном зелене Сонце
Грає в покер з божевільними шкіперами
Намальованого моря заграви
Насміхаючись над доведеними теоремами
(Наче громадив їх не Евклід, а Нерон),
Келих волошкового трунку
Поля, яке орали тарпанами та турами
Жовтоокі сивобороді зайди –
Такі ж заброди, як граф Каліостро,
П’є молодик-пастух сопілкар,
Що так схожий на Оноре Мірабо,
Що димить люлькою-любкою з червоного дерева –
Такою самою як в Шарля Моріса де Талейрана –
Капелана всіх заспокоєних,
Капітана всіх хуторянських писарів.

Коли за дверима срібний флорин Місяця
Ховає в калитку воловошкіряну
Тьма-єретичка: ворожка й шахрайка,
Босорканя порожніх рук і порожньої хати,
Виходить на поверхню ставка-ристалища
Срібнолускатий лицар-страховисько –
Требник і митар сліпих зірок –
Дітей старого сухотника Зевса,
Ми збираємо зашморги лісових стежок
Аби не втрапив до них романтик заєць –
Друг всіх пстругів та опришків,
Вартовий подвійної чаші,
Сторож жертовника північного вітру –
Шамана, що накликає дощ
Коли порожньо: що в Небі, а що на тверді.

Коли за димарем тільки Небо
І жодного птаха, жодного жайвора
Ми зітхаємо і сумуємо:
А чому ж так синьо,
А чому ж так порожньо,
А чому ж так високо,
А чому ж так хочеться
Небуття.