ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Малєєва
2019.09.22 22:34
На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.

Сергій Губерначук
2019.09.22 17:04
Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,

Іван Потьомкін
2019.09.22 13:41
Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвич

Микола Соболь
2019.09.22 12:52
Чи завтра зійде сонце?
Зійде!
Але для кого?
На сході – вирва,
Дороги на захід немає.
Життя хіба з мусу?
Швидше з полину гіркого.
День за днем

Ольга Паучек
2019.09.22 11:59
Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Ярослав Чорногуз
2019.09.22 11:47
Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі

Ніна Виноградська
2019.09.22 11:38
Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод

Олександр Сушко
2019.09.22 11:02
Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -

Тетяна Левицька
2019.09.22 10:46
Межених* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне привид

Володимир Бойко
2019.09.22 09:49
«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Ігор Деркач
2019.09.22 07:18
Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,

Ігор Федів
2019.09.21 17:31
Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритм набиває,
І жура огортає мене.
Листя ховає траву у саду,
Узори багряної смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю до ніг діаманти.

Микола Соболь
2019.09.21 15:41
Червоний хрест на лінії вогню –
Чиясь остання на життя надія.
Та це війна. Пропалить ПТУР* броню…
Де русаки конвенція* не діє!

Машина дуже швидко догорить.
Метал не має почуття і болю.
Що вбивця відчуває у ту мить,

Ніна Виноградська
2019.09.21 15:32
Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в

Матвій Смірнов
2019.09.21 15:28
Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Моя шкіра товста, мов

Сергій Губерначук
2019.09.21 14:23
Розчавлено лежала долі тінь
тебе святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: "Амінь!"
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Сергій Булат
2017.09.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Лесь Українець (2016) / Поеми

 ***

(поема-казка)

Був на світі сирота –
Вподобав дівчи́ну,
Наступила середа –
Надів сорочину,

Підперезався паском,
Скуйовдив чуприну,
Та на конику баскому
Поїхав на ринок.

А на риночку година
Сонячна, спекотна,
А в шиночку та дівчи́на
Працює сьогодні.

Сирота коня спиняє,
На землю ступає,
Двері шинку відчиняє,
Входить і сідає.

Незабаром шинкарочка
Підійшла до столу,
Наливала в чарочку
Горілку медову.

Та й питала, кепкуючи
З хлопця молодого:
«Чи жінка тебе на вулицю
Не вижене з дому?»

«Ой не маю я, дівчи́но,
Ні дому, ні дружини,
Ще й зі мною приключилась
Пригода нещаслива:

Був найнявся я до пана
Доглядати коней,
Думав, питиму шампанське,
А випив гіркої –

Налетіли гайдамаки,
Друзяки колишні,
А мене неборака
Припнули до вишні.

Промовляв до них словами
Слізними понуро:
«Браття! Невже не впізнали
Коваленкового джуру?»

Відказали всі юрбою:
«Ми тебе впізнали,
А інакше б ми з тобою
Вже не розмовляли.

Спокусився на готівку,
До панів найнявся?
То якого пошанівку
Собі сподівався?»

З тим – городами до лісу
Почухрали навпростець,
А мені встромили в писок
Люльку насамкінець.

Пан звичайно розлютився,
Лаявся та гримав,
Спідлоба на мене дивився
Та очима глипав:

«Будеш наймитом у мене
Три роки задарма,
То навчишся, телепню,
Працювати гарно.»

Приставив до мене варту,
Зачинив у льосі,
Та я козацького гарту
Не забув ще й досі.

Прокопав собі тунеля
Глечиком надбитим,
Дочекався темряви,
Та й дременув звідти.»

Засміялася дівчи́на:
«Оце так пригода!
Бідолашний ти хлопчина,
Мені тебе шко́да.

А в мене, козаче статний,
Інакша халепа –
Хоче матінка віддати
За бридкого нелюба.

За багатого нікчему
Заміж я не хочу,
Наперчу йому вечерю
І плюну між очі.

А ти, парубоче, славний
І моторний будеш,
А що трохи безталанний,
То талан здобудеш.

Не журися надто так,
Дарма, що так вийшло,
Якби ти не був жебрак,
Я б за тебе й вийшла.»

Стрепенувся наш козак:
«А ти дівка з перцем!
Лиш мене, дівчино, так
Не вражай у серце!

Краще заміж не спіши,
А зажди до Трійці –
Ось розживуся грішми,
Й утечемо звідси!»

Отаке пообіцяв
І на ноги скочив,
Біленькі поцілував
Рученьки дівочі

І на незабудь надів
На пальця каблучку:
«Тепер же чекай сватів
І наших заручин.»

На тім слові розвернувсь
Та й гайнув із шинку,
До борщу не приторкнувсь,
Забув і за шинку.

Їде верхи сирота,
Похнюпивши носа,
В його серці гіркота
Й неприємний осад.

Де дістане він грошей,
І гадки не має,
Їде, й сам не знає вже,
Що його чекає.

Їде він не день, не два,
Навмання кермує,
Де високая трава,
Куди вітер дує.

Аж здаля забовванів
Пагорб крутосхилий,
А на пагорбові тім
Стояв камінь білий.

Був на каменюці тій
Вирізьблений напис:
Попереду москалі,
А ліворуч ляхи,

А праворуч – упирі,
Чорти та тортури,
Позаду ж – монастирі
Й заклади культури.

Сирота попрямував
Рішуче праворуч;
Він з чортами проживав
Ізмалечку поруч.

Та як сутінки зійшли –
Моторошно стало;
«Щоб чорти не залили
Нам за шкуру сала,

Треба, коню, на цю ніч
Ночівлю шукати.
Шкода́, що далеко Січ,
Та нам не звикати.»

Аж недовго ще чвалав
Сирота по стежці,
Як стареньку забачав
Хатину нарешті.

Чорна кішка під ворітьми
Миє свою лапку,
А на призьбі сидить відьма
І цмулить цигарку.

«Добривечір добрим людям!»
«Доброго здоров’я.»
«Чи можна у вас, матусю,
Напитися з дороги?»
(А подумки ще й додав:
«Бо так їсти хочеться,
Що й переночувати ніде.»)

«Є вода в мене напитись,
І їжа поїсти,
Можна й на ніч тут лишитись,
Бо вже, синку, пізно.

Тільки, синку, поможи
Дещо уладнати:
На горищі чорт лежить, –
Не дам йому ради!

Заберись на мою хату
По отій драбині,
Та зжени чорта рогатого,
Хай іде к родині!

А тоді попораємось
Удвох із тобою,
Бо сама не впораюся –
Суглоби поболюють.»

Усміхнувся сирота:
«Не хвилюйтесь, мамо,
Прожену того чорта
Й поробимо справи.»

Сирота пийнув води,
Рукавом обтерся,
Отченаша пробубнів
Й на хату подерся.

А на відьминім горищі,
Скрутившись калачиком,
Чорт сопе, хропе і свище,
Аж хата здригається.

«Ану прокидайсь мерщій!
Забирайся звідси!
А не вшиєшся, то шия
Покуштує криці!»

Чорт обиду проковтнув,
Ніби й не помітив,
Потягнувся, позіхнув,
І таке одвітив:

«Ти, юначе, постривай
Хапати шаблюку,
Зброю в піхви заховай,
Вислухай науку:

Загадаю тобі п’ять
Загадок цікавих,
Відгадаєш усі п’ять –
Я звідси втікаю.

А як помилишся раз –
Віддаси жупана,
А як помилишся два –
Коня й причандали,

А як помилишся три –
Готуй, хлопче, нирку,
А помилишся чотири –
Відріжу гомілку.

Як помилишся ж уп’яте –
Заборгуєш душу.
Чи згоден відповідати,
Чи злякався дуже?»

«Налякав кота мишвою,
Мисливця зайцями!
Пограємося з тобою,
Але щоб затямив,

Маю теж кілька умов:
Якщо переможу –
Нарубаєш відьмі дров,
А я повідношу.

Тоді нанесеш води
З чистої криниці,
Поки я буду нести
Три мішки пшениці.

Перед цим почистиш піч,
Та гляди ж до скрипу!
Але спершу, звісна річ,
Вистав суп і рибу.

Потім бульби нанесеш,
Нашаткуєш трохи,
А в перерві запереш
Відьмині панчохи.

А як бульба запечеться,
То підемо до ставка
Та гусей із очереття
Заженем до гусника.»

Чорт борідку почесав,
Трохи повагався,
Тоді вишкірив оскал
І двобій почався:

(Чорт)
Що в вогні не чорніє
Й у багні не марніє?
(Сирота)
Воля козацька!

(Чорт)
А що таке сумне,
Хоч гопака ріж?
(Сирота)
Доля бурлацька!

(Чорт)
А що чистіше сльози
Й палкіше полум’я?
(Сирота)
Кохання юнакове!

(Чорт)
А що одному очі коле,
А іншому серце тішить?
(Сирота)
Правдонька щирісінька!

(Чорт)
А в кого своєї душі нема,
То він на чужі об заклад б’ється?
(Сирота)
У того чорта, що зараз заробить на горіхи!

Раптом чорт метнувсь на дах
Крізь вузьку шпарину,
І збирався, наче птах,
За хмари поринуть,

Та куцого за хвоста
Піймав сиротина,
Взяв за зябра пройдисвіта
Та в димар укинув.

А тоді за ним слідо́м
Стрибнув у димар,
Й мов ганчіркою, чортом
Сажу повитирав.

А попоравшись, пустив
Чорта сиротина:
«Ти до лазні щоб сходив, –
Будеш, як людина!»

А сам трохи обтрусився,
Оглянув господу,
Та й помалу заходився
Робити роботу.

А зробивши, увійшов
У сінешні двері,
З хати аромат ішов
Смачної вечері.

«От спасибі, що поміг,
Йди вечерять, синку.» –
Сирота через поріг
Почув добру жінку.

Сирота окинув оком
Маленьку кімнату:
Стеля була невисока,
Меблів небагато.

У кутку стояла парасоля,
А на підвіконні свічка,
Під столом сушилася квасоля,
На столі лежала запальничка.

«Мамо, ви мабуть якась
Знахарка й віщунка?
Ворожите на зірках
І курячих шлунках?

Я дівчину покохав
Гарну та хорошу,
Та за душею нема
Ні шеляга грошей.

Її мати віддає
За нелюба скоро,
Серце крається моє,
Душа моя хвора.

Що робити, куди йти,
Де скарби знаходять?
Я в житті не мав мети,
Жив собі, та й годі.

Розкладіть карти, бабусю,
Гляньте на долоню,
Я певен, що не боюся
Дізнатися долю.»

«Ой була я молода,
Молода та гарна,
А тепер я вже не та,
Тепер просто гарна.

Побивалось женихів
За мною чимало,
Я ж дивилась на усіх
Згорда, наче пава.

Та й лишилася сама
Весь вік дівувати,
Та й помалу почала
Я знахарювати.

Дай-но, синку, я погляну
На твоє обличчя.
Очі в тебе полум’яні,
В них немає відчаю.

Йди, синку, світ за очі,
Та не озирайся,
Забудь свої жалощі,
Впевнено тримайся.

Тебе зірка поведе
У небі яскрава,
З неї не звертай ніде,
Завжди іди прямо.»

Повечерявши, пішов
Сирота на сіно,
А пухнастий мишолов
Вмостивсь на колінах.

Лежить козак горізнач,
Дивиться на Стожари.
«От якби я був відьмач,
То завдав би жару

Всім тутешнім багачам,
От я їх провчив би!
Приходив би по ночах
І дверима б рипав.

Бив би посуд, напускав
Вороння у хату,
До смерті би їх лякав,
Вершків суспільства пихатих!»

Отак мріяв сирота,
Почав засинати,
Коли там, де болота,
Стало щось мигати.

Дві цятинки, як вогні,
В темряві горіли,
Сирота до них побрів
(Щось його манило.)

Аж то була якась приблудна
Скаженюка чи чупакабра;
Настовбурчилося хутро,
Палають оченята.

Дивиться на сироту
Й нібито регоче,
Сироті ж наче полуда
Застелила очі.

В голові запаморочилось,
Ноги підкосило.
«Привіт, давно не бачились,
Нечистая сило!»

Став читати сирота
Молитву цілющу,
Поцілував хреста
Й повіки розплющив.

Коли бачить: вже нема
Тієї тварюки,
І болота теж нема –
«От бісові трюки!»

Замісць болота озерце
З’явилося срібне,
Гладесеньке, як люстерце,
Як монета, рівне.

Коло берега русалки
Розвели багаття,
Там у них і гойдалка –
Є чим забавляцця.

Пустують голісінькі,
Голосно сміються,
Танцюють навприсядки,
Навкулачки б’ються.

Аж одна на сироту
Поглянула хтиво
І до себе сироту
Пальчиком поманила.

Сирота хотів втікти,
Та ноги зрадливі
Ніби самі стали йти
До дівчат звабливих.

«Зачаклувало мене
(Думав козаченько)
Оте дівчисько дурне
(Хоча й нічогеньке)

Прощавайте, любі друзі,
Прощавай же, мила,
Звідси я не повернуся,
Тут моя могила!»

А русалоньки оті
Сироту лоскочуть,
Вже по пояс у воді
Стоять і гигочуть.

«Пливім, козаче, до нас,
У нас там цікаво –
Стільки коштовних прикрас
Із перлин яскравих!

Вибереш собі коханку
Із нас підходящу,
Ми вдягнем її, як ляльку,
У сукню найкращу…»

Сирота зробив ковток
Повітря останній
І ступив наступний крок
У темне провалля.

Вчепилися йому в руки
Розпусниці хитрі,
Обвилися, як гадюки,
Слизькі та огидні.

Сирота почав втрачати
Розум і свідомість,
А синьощокі дівчата
Пожвавішали натомість.

Він поглянув догори
І побачив зірку,
Що крізь товщу води
Сяяла тьмяним світлом.

Щось турнуло сироту,
Додало наснаги,
Він русалок відштовхнув
(Це вам не розваги!)

А звільнившися насилу
Від почвар настирних,
Ринувся вгору щосили,
Аж поки не виринув.

Вдихнув повні легені
Ранкового повітря,
І поплив до берега,
Струшуючи баговиння.

На бе́резі подивився
Сирота навколо:
«Де це я опинився?
Де тут бюро довідкове?»

Коли й озеро немов
Крізь землю провалилось,
А на місці його знов
Болото з’явилось.

Сирота пішов шукати
На вогнище хмиззя,
Бо носом почав шмаркати
(«Зате хоч помився!»)

Повісив сушитись лаття,
По-турецьки всівся –
Грітися коло багаття,
Бо весь аж трусився.

Коли дивиться – простує
Прямісінько до нього
Приземкуватий осавула,
З ним нема нікого.

«Добрий ранок, чоловіче,
Як у тебе справи?
Мій господар тебе кличе
До себе на каву.

Пан тебе з вікна побачив
І жалем пройнявся,
Дуже за тебе, козаче,
Мій пан хвилювався.

Просимо тебе ласкаво
До нас у гостину.
Ходім, бо досі вже кава
Напевно остила.»

Аж тут туман розчинився
І на галявині
Ніби нізвідки, з’явився
Палац стародавній.

Сирота вдягнув одежу,
Що підсохла трохи,
Та вузенькою стежкою
Поволочив ноги.

Металева загорожа
Два метри заввишки
Стояла на сторожі
Панського затишку.

На подвір’ї у альтанці
Бавилась малеча,
Кілька павуків у банці
Планували втечу.

А обабіч водограю
Стояли погруддя
Господаря цього раю
У пишній перуці,

А також його дружини,
З кирпою, задертою вгору.
Аж ось нарешті стежина
Довела до входу.

У вітальні атмосфера
Була аристократська,
На стінах були шпалери
З візерунком чудернацьким,

А сороміцькі зображення
Купальниць на фресках
Справляли неоднозначне враження
Й засвідчували панський несмак.

Із вітальні сходами
Піднялись нагору,
Повіяла прохолода
З темного коридору.

Осавула зупинився
Й на двері показав,
Хитро на сироту подивився,
Нічого не сказав,

Уклонився, розвернувся,
Й подріботів коридором,
Ще раз, як дзиґа, крутнувся,
Тоді зник за рогом.

Сирота постукав тихо –
«Заходь, будем їсти!»
Цей пан вже на ладан дихав
І в візочку їздив.

В кабінеті було темно,
На вікнах – завіси,
В кутку стояла ретельно
Спакована валіза.

На столику біля шафки
Лежала рахівниця,
Під столом – пусті бляшанки
Й запилена шахівниця.

А на чорному клавірі
В тарілках на таці
Дві відбивні з гарніром
Чекали на дегустацію.

«Як тобі моя хвазенда?» –
Запитав господар.
«Не хочеш взяти в оренду
Комірчину під сходами?

Ти садівником у мене
Працювати візьмешся?
Я платитиму півжмені
Мідяків щомісяця.

Може, вип’ємо по чарці? –
Я маю горілку.
А що це я, пригощайся» –
Простягнув тарілку.

«Мої найманці з села
Печеню бездоганно смажать;
Сам із’їж хоч вола,
Дак одна хвала, як то кажуть.»

«Спасибі пану за гостинність,
Але мушу визнати,
Що не можу зголоситись
На його пропозицію,

Бо чекає наречена
Мене через тиждень,
Пан зі мною дуже чемний,
Та садівник я нікудишній.

Дякую пану й за страву,
Та я не їм скоромного,
Можу з’їсти шматок сала
Хіба що на заговини.

А горілки звісно б випив,
Та ж я не лишаюсь,
Тож хай пан мене вибачить,
Що я відмовляюсь.»

Пан сперся на милиці
І з візка підвівся,
Напружились його вилиці,
Вираз обличчя змінився.

Він поглянув на світлину,
Що стояла на полиці –
«Це покійна дружина
Моя, Феліція.»

Наблизився, ніби взяти
У руки світлину,
Та натомість став кусати
В шию сиротину.

А в сироти в кишені
Була часничина,
Він зчавив її у жмені
Й упиреві між очима

Втер. А той верещати
Не своїм голосом став.
Сирота не гаяв часу
І з кімнати драла дав.

Сходами на перший поверх
Спустився за мить він,
Аж хруснуло в попереку,
Але то дрібниці;

Там дитинча упиреві
Пило кров зі склянки,
На кухні ж лежало мертве
Тіло молодої селянки.

Сирота чкурнув прожогом
До дверей вітальні,
Він оговтався від шоку,
Вже як відбіг подалі.

Трохи подих перевівши,
Відчув себе в безпеці.
В лісі панувала тиша,
Як в бібліотеці.

Тут згадав сиротина
Про коня свойого.
«Та відьма – гарна людина,
Вона подбає про нього.

В неї сіна повня клуня,
На перший час досить;
Мабуть вийде, почаклує,
Й коси самі косять.

А я скоро повернуся,
Чекай мене, друже.
А як трохи забарюся,
Не журися дуже.»

Іде собі сирота,
Вже й темно у гаї;
Коли бачить, аж десь там
Вогнище палає.

Дев’ять душ розташувались
Довкола багаття,
На кульбаках повсідались,
Ноги підібгаті.

Сирота цих голодранців
Упізнав відразу –
Це вони огирів панських
Вкрали того разу.

Підкравшися тишком-нишком,
Він знайшов, де сховатись,
Зачаївся, наче кішка,
І став прислухатись.

(1-ий харцизник)
«Де, в гаспида, той чортяка запропастився, бодай йому кишківник скрутило?!»

(2-ий харцизник)
«Завтра грабуємо тих казнокрадів, сорок відер свинячих тельбухів їм у пельки!»

(3-ій харцизник)
«Треба все як слід обміркувати: звідкіля зайти, кудою тікати…»

(4-ий харцизник)
«Зайти знадвору, вдертися в комору, впоратися швидко й накивати литками, сто казанів смальцю тобі в горлянку!»

(5-ий харцизник)
«Півтораста центнерів лави тобі в сурло!»

(6-ий харцизник)
«Триста скажених пацюків тобі за комір!»

(7-ий харцизник)
«Півчвартаста осатанілих кажанів тобі в шаровари!»

(8-ий харцизник)
«Достобіса москалів тобі на подвір’я!»

(9-ий харцизник)
«Достолиха яничарів тобі на леваду!»

(1-ий харцизник)
«Стонадцятьма канчуками тебе по сідницях!»

(2-ий харцизник)
«Кільканадцять камінців тобі в черевик.»

(Сирота подумки)
«Казна-скільки горобців на твоє жито!»

(3-ій харцизник)
«А щоб ви всі вранці прокинулися з півтисячою кліщів під пахвою!»

(10-ий харцизник, виходячи з кущів)
«Хай йому абищо, бодай йому трясця, безліч блискавиць вам у потилиці, дайте люльку!»

Сирота себе, авжеж,
Виявляти побоявся –
Береженого Бог береже
(А козака шабля).

Тайкома позадкував
У лісу гущавину,
Та й далі покрокував
Між ліщини кущами.

Коли вийшов на стежину
Аж там кілька подорожан
У подертих одежинах
Лагодили мажу.

Сирота козацький звичай
Знав, та й гукнув: «Пугу!»
«Хто це нас із лісу кличе?»
«Це козак із Лугу.

Бачу, колесо злетіло
З вашої підводи;
В мене стельмахом був дідо,
Поки батько колобродив,

То ми з дідом майстрували.
Давайте поможу вам.»
Чумаченьки покивали:
«Ану підсоби, джуро!»

А коли полагодило
Товариство фуру,
Чумаки подякували
За сприяння джурі.

«Ми на ярмарок прямуєм,
Поїхали з нами –
Хоч вовка ноги годують,
Та в ногах правди немає.»

Спершу всі їхали мовчки,
В рот води набравши.
«Хіба ревуть воли, як повні ночви?» –
Сказав отаман, люльку діставши.

«А москалі напосідають
Дедалі сильніше…
Сказано: пусти чорта в хату,
То він і на піч залізе.

Чи то плітки, чи то балаканина,
А чи не гірка то правда,
Що подейкують, буцімто Катерина
Хоче Січ ліквідувати?»

(Чумаки гуртом)
«Не меліть дурниці, діду,
Була за Петра сварка,
Та ми ще москалям потрібні.»
(Отаман собі під носа)
«Як собаці п’ята лапа.»

(Отаман до джури)
«Розкажи-но, дитино,
Від чого ти тікаєш,
Що в таку пізню годину
По лісі блукаєш?»

Сиротина розповів
Про свої пригоди,
Як дівчину полюбив,
Як втратив роботу,

Скаржився на безталання
Й безгрошів’я бурлацьке,
Чумаки ті нарікання
Слухали, й собі стали сповідацця:

(1-ий чумак)
«А в мене гроше́й,
Як у церкві мишей,
Як у грудні кавунів,
Як у січні цвіркунів.

Але козак журби не має,
Що заробить – прогуляє,
Продасть на ярмарку сіль –
Готуй, шинкарю, добрий хміль;

Тоді купить полуниці,
Та з родзинками паляниці,
Та піде на вечорниці –
Чепуріться, чарівниці!»

(2-ий чумак)
«А в мене талану
Так багато, що хоч лізь в труну,
Що хоч бий на сполох, хоч принишкни,
Не таланить анітрішки.

Але козак журби не має,
Шапку на землю кидає;
Та чи ж я не молодець,
Нехай йому грець?!

Продам на ярмарку рибу –
Куплю масла до хлібу,
Продам заморську тканину –
Зароблю заслуженину,

Та куплю своїй Марічці
Кольорові стрічки,
Та сережки, та намисто…
Хоч би не було запізно

Миритися. Як засватав
Її Крамаренко,
То піду козакувати
(Якщо не втоплюся з ревнощів.)»

(3-ій чумак)
«А в мене коштовного каміння
Як у жаби пір’я,
Як у вересні конвалій,
Як у кріпака регалій.

Підсунув сусіда свиню –
Але я його звиню,
Збила жінка з пантелику –
То провина невелика.

Теща каже: «Щоб ти зник!» –
Тіпун їй на язик!
Добре, що кум у мене є –
Він завжди мені наллє.

Ось приїду до діточок –
Привезу гостинців повен мішок.
Мене жінка хоч і б’є,
А на сусіда його жінка ще й плює!»

Отак їхали неквапливо,
Розмовляючи, чумаченьки;
Чумацький Шлях простелився,
Як рушник нескінченний.

Коли раптом зупинились
Воли круторогі,
Бо стала й не ворушилась,
Як укопана, посеред дороги

Зграя строкатого складу
Грабіжників караванів
З москалів, жидів і ляхів,
Наших перевертнів і бусурманів.

Козаків не налякала
Здибанка раптова,
Весь цей час вони тримали
Зброю напоготові.

Півхвилини мовчанка
Напружена тривала,
Тоді хлопці оточені
Перемовлятися стали:

(1-ий чумак)
«Гляньте на цих маміїв,
Що вони собі думають?
Ще ви каші мало їли,
Щоб козаків подужати!»

(2-ий чумак)
«А я б оце залюбки
Випустив би їм кишки!»

(3-ій чумак)
«А я б їм охоче
Повиймав би очі.»

(4-ий чумак)
«А я б їх розірвав голіруч,
Як оберемок старих онуч.»

(5-ий чумак)
«А я б вирізав їхні серця
З незворушним виразом лиця.»

Грабіжники мовчки слухають,
Та кинджалами вуха чухають.

Усі шкіряться, як вовки –
Козаки стиснули кулаки,

Усі зубами скрегочуть,
Козацьким майном поживитися хочуть.

Козаки зімкнули ряди –
Злодії пороззявляли роти,

Козаки за руків’я схопилися –
Бусурмани від жаху перехрестилися,

Козаки шаблі дістали –
Ляхи штані обдристали,

Козаки грізно подивилися –
Москалі мало не вдавилися.

Козаки ще нічого не зробили,
А жиди вже спереляку скриню грошей розбили,

Козаки тятиви натягнули –
Усім зрадникам промовисто натякнули.

«Щоб їм заціпило!» – подумки казали,
«Чом їх у лісі дикі звірі не покусали?»

Злодії ще трохи поміркували,
Та й назад до лісу покрокували.

А козаки звільненою стежкою
Попрямували далі зрештою.

З лісу виїхали в поле,
Наставав світанок,
Землю застилав довкола
Молочний серпанок.

На ярмарок прибували
Чумаки опівдні,
Звідусіль сюди збирались
Багаті та бідні.

(4-ий і 5-ий чумаки до сироти)
«Ми плануємо спродати
На п’ять карбованців солі,
А на гроші ті придбати
Пороху й набоїв,

Та поїдемо на Січ
Слави добувати.
Ставай з нами пліч-о-плі́ч,
Долучайся, брате;

Наш писар – славний лицар,
Наш бунчужний – неосоружний,
Наш сотник – не мерзотник,
А наш полковник – цікавий співрозмовник.

Ти ж хлопчина сміливий,
До зброї голінний,
У розмові кмітливий,
У справі сумлінний.

Будем захищати вкупі
Мати-Україну,
На поталу душогубам
Її не покинем!

Уладновуй свої справи
Й приїзди у гості:
Звідси сорок миль направо
Підпільний півострів.»

«Залюбки приїду, друзі,
Та, певно, й лишуся назовсім,
Хіба до Трійці одружуся –
Якщо знайду потрібні гроші.

Мабуть піду до гайдамаків –
Тих, що грабують панів,
Бо за чесну працю дяки
Не діждешся в наші дні.

Гарного вам виторгу!»
«А тобі незлого тестя!»
Чумаки пішли на ринок,
Сирота став на перехресті.

На ярмарку в першу днину
Завжди велелюдно:
За галасом – як скотина
Реве – ледве чутно.

Щільно туляться ятки
Великі й невеличкі –
З линами в’яленими,
З ковбасами з яловичини,

З садовиною й овочами
Поживними й корисними,
З усілякими солодощами
Та добрениками різними,

З приправами, з борошном,
З крупою гречаною,
З килимами з вишитими соняшниками
Виробництва вітчизняного,

З зеленими спідницями
Й червоними запасками,
З яскравими дрібничками
Й блискучими прикрасами.

Тут юрмилися селяни
Й міщани, як вівці –
Українці, росіяни,
Жиди, цигани, німці,

Пасічники, гончарі,
Бондарі, хлібороби,
Перекупки, крадії,
Гульвіси й нероби.

Та найбільша тиснява,
Звичайно, у шинку –
Там люди навмисно
Нівечать печінку.

А нашому волоцюзі
Попоїсти б трохи –
Бо аж бурчало в пузі
З довгої дороги.

Грають скрипалі в шиночку,
Нарід бенкетує.
Вільне місце у куточку
Сироту влаштує.

«Будь ласка, півлітра квасу
Й дерунів зі сметаною.»
Сирота дивився ласо
На столи позаставлювані.

За столом попереду
Точилися ляси:
(1-ий оповідач)
«А я в тую середу
Захтів поїсти м’яса.

Думаю, піду на лови,
Вполюю куріпку;
Я таке роблю, панове,
Подеколи влітку.

Коли це іде по лісі,
Та якось не вгледів,
Аж мені назустріч лізе
Чотири ведмеді.

Хтось би інший розгубився,
А я всміхнувсь доброзичливо,
Тоді низько поклонився
Й привітався ввічливо.

Зняв бриля й кажу ведмедям:
«Не їжте мене, панове,
Пустіть краще я вам меду
Принесу іздому.»

Ті й пустили. Я припер їм
Меду повну діжку;
Полоскотали нерви
Мені тоді нетрішки.

Та ведмеді – це не ляхи
Й не москалі, слава Богу:
Дали мені кошик ягід
І пустили з Богом.»

(2-ий оповідач)
«Це все вигадки, а я вам
Історію правдиву
Розповім. Таке в уяві
Не скомпонуєш диво.

Я ще був тоді хлопчисько,
Вівці пас на вигоні.
Хмари опустились низько
Й полило, як з ринви.

А заховатися й ні́де –
Одна верба плаксива.
Я пішов, і вівці слі́дом,
Та й під нею сіли.

Коли бачу: на вербі тій
Висять груші стиглі, –
Золотаві, соковиті,
Завбільшки, як дині.

Я нарвав їх повну торбу,
А як вщухла злива,
То овець пігнав на гору,
Шкандибаючи за ними.

А на тій горі, їй-богу!
Рак сидить і свище!
Я зроду-віку такого
Не бачив раніше.»

(3-ій оповідач)
«Та вже ж усім надокучило
Слухати цих брехунів!
Ідіть дуріть людей лучче
На село – то дадуть вам стусанів.

А я б розповів любим односельцям
За чарчину полинівки,
Присягаюсь оселедцем,
Що правдиву оповідку.»

Гукнули охвиціантку,
Замовили чарку трунку.
Повістяр змочив горлянку
Й зачав повідати лунко:

.......................
.......................
.......................
.......................

(Оповідка 3-го оповідача буде ніби казкою в казці. Я почав її робити, і мабуть не публікував би цей твір без неї, але нещодавно підшукав собі непогану роботу і не знаю, чи зможу дописати цю казку найближчим часом, тому я вирішив, що додам її на стадії постпродакшену)

.......................
.......................
.......................
.......................

«Всі ви, хлопці, побрехеньки
Вмієте складати» –
Озвався дідусь старенький,
Що сидів позаду.

«А хто б із вас, мо́лодців,
Дав би прочухана
Тим людожерам, що цілій волості
Заподіюють лиха багато?

Вимагають щомісяця
Постачати в свою печеру
По парубку й дівчині
Собі на вечерю.

Хто б цих покидьків провчив,
Був би справжнім князем.
Бо хто на них досі ходив –
Усім скрутили в’язи.»

Відгукнувся сиротина
Зі свого куточка:
«Де ж печера їхня, діду?
Я б їх порубав на шматочки!»

«Чи ти здурів, чи з глузду з’їхав,
Чи в тебе не всі вдома?!
На них удвадцятьох ходили
Й не вдіяли нічого!

Хіба збереш відчайдушних
Шибайголов команду;
Ти, я бачу, хлопець мужній,
Та легковажити не варто.

Там наклали головою
Чимало сміливців,
Бо в печері тій заховано
Скарб, що віз зі столиці

У берлині один дуже
Заможний лихвар –
Той берлин застряг в калюжі
Поблизу людожерського лігва.

Ті й із’їли того пана,
А погонич ледве втік.
Та й розповів про все селянам –
Це було позаторік.

Є туди стежки таємні –
Місцеві знають люди,
Та чорта з два проводирем
Хтось погодиться бути.

Хіба силоміць залучити.
Хоча є такі навіжені,
Що за кварту оковитої
Поведуть і в пекельне жерло!»

«А яке село найдужче
Постраждало, діду?»
«Та моє – село Квітуче,
Ніде правди діти.»

«Повезіть мене, дідусю,
В Квітуче на оглядини,
Я вулицями пройдуся,
З людьми побалакаю.»

«Добре. Ти верхи чи пішки?»
«Лишив коня в стайні.»
«Я маю двомісну бричку.»
«Тоді вирушаймо негайно!»

За якихось півгодини
Дістались Квітучого;
Попідтиннях огудиння
Плелося повзуче.

А на вулицях так пусто,
Хоч голий біжи.
Стоять хати, наче пустки,
Ніде не видно ні душі.

«По норах поховались –
Бояться людожерів.» –
Дід Панас (його так звали)
Резюмував, дістаючи тютюнницю з кишені.

«Треба до дзвіниці прямувати,
Бо не буде діла, тату,
Та в усі дзвони калатати
Й на селі скликати раду.»

Прибували до дзвіниці,
Балакали з ігуменом,
Два ченці і дві черниці
Гамселили дзвін шалено.

Позбиралися селяни,
Загуділи, як ті бджоли,
Священик звернувсь: «Миряни!
Ми відіслали учора

Парубка та дівчину
Людожерам на з’їжу.»
Тим часом гудіння стишилось,
Наступила тиша.

Священик продовжив мову:
«Минуло відтоді
Вже майже півтора роки,
Як це почалося. Годі!

Годі з нас цього знущання,
Час діяти рішуче!
Ми зібрали це зібрання,
Щоб спасти Квітуче.

Про нашу ситуацію
Дізнались на Запоріжжі
Й прислали делегацію
В лиці Остапа Вишні
(так звали сироту).

Остап нам посовітував
Забути колишні образи
І стати громадою монолітною,
Щоб позбутись цієї зарази!»

Знов заклекотіла площа,
Почалися сперечання.
Все розібрати було не можна,
Але дещо можна було, звичайно:

«Спершу хай мене й сусіда
Розмежує управа,
Бо він минулого літа
Ставив тин, і моєї землі загарбав.»

«А ще хай наші сусіди
Відшкодують нам збитки
За те, що їхня худобина
Почавила нашу городину.»

«Ач, закопилив губу!
А ріжна не хочеш?
Забув, як у чоловіка на току
Ти позичив гроші?

А вертати й не збирався?»
«Коли це таке було?!»
«Щось ти, Карпе, забрехався!»
«Це твій чоловік брехло!»

«А Олег моїх качок
На ставку постріляв!»
«А навіщо ти мій човен,
Негіднику, порубав?»

«Не рубав я твого човна, Олеже,
Це тебе дурний піп хрестив!»
«Та ти де ступиш, там і брешеш!»
«А бодай же ти довго жив!»

«А Мокрина – нишпорка!»
«А Параска – відьма!»
«А Дем'ян дав мені запотилишника!»
«А Калістрат на вродини не випив за моє довголіття!»

Крикнява з усіх ротів
Заполонила майдан.
Натовп знову загудів,
Як німецький автобан.

Остап Вишня відчував,
Що його час настав.
І хоча він трохи нервував,
Але зійшов на п’єдестал.

(Сирота бере слово)
Шановна громадо!
Дорогі земляки!
Краще солом’яна згода, ніж золота звада,
Чи не дався нам розбрат узнаки?

Народні справи в Україні
Йдуть не найкращим чином,
На тлі олігархізації
Процвітає злочинність.

Владу прибрали до рук
Московські агенти,
Їх годують із рук
Московські диригенти.

Якби влада належала
Патріотам, а не зрадникам,
До людей би зрештою
Змінилося ставлення.

Можна цвенькати про зміни
Скільки заманеться,
Поки люди на колінах –
Катам добре живеться.

Але Запорізька Січ
Завжди буде з народом,
Ми не ховаєм облич,
Ми кров’ю і потом

Захищали України
І славу і волю.
Станьмо ж у цьому єдині,
Один за всіх і всі за одного!

Бо нарід не тоді
Нацією стає,
Коли кожен на меті
Має благо лише своє,

А коли він на перше місце
Ставить Україну,
А не примхи особисті,
Коли він розгинає спину.

Може на когось ці вмовляння
Подіють, як снодійне,
Але дружня громада – це підвалина
Народовладдя надійна.

Подивімось правді в вічі,
Любі громадяни!
Треба дати катам відсіч,
Повернути їх до тями.

Покажімо, на що ми здатні!
Схопімо бика за роги!
Ми не рослини кімнатні,
Ми гнемо підкови!

Ми ковалі свого щастя
Й господарі долі!
Супостате, начувайся,
Бо вже майорить на видноколі

Прапор народного руху
За права трударів.
Ти скажеш: «Не робіть слона з мухи»,
Ми скажемо: «Щоб тебе грім побив!»

Нас поодинці кривдять,
Ми плачемо поодинці.
Знайдімо ж із пекла вихід:
Єднаймося, українці!»

Ця промова сподобалась
Дуже громаді,
Почулися гучні оплески
Й вигуки схвальні:

«Остапа – в гетьма́ни,
Людожерів – на вила!»
«Сказав – як одрубав!»
«Оце розумна дитина!»

Настрій поспільства змінився,
Людська енергія пішла в потрібне русло.
«Не дарма я як риба об лід бився» –
Прошепотів сирота діду Панасу на вухо.

Залунали заклики з натовпу:
«Ходімо в печеру до людожерів!»
«Побити їх лопатами!»
«Згинуть наші вороженьки!»

Зрештою процесія,
Озброївшись, хто чим міг,
Ведучи жваві бесіди,
Пішла штурмувати людожерський барліг.

Сирота з провідниками
Був у авангарді,
Йшли лісами, болотами,
Настилали гаті.

Нарешті дісталися
Про́клятої місцини,
Та люди не злякалися,
Тільки бігали мурашки по спинах.

Перед печерою були розкидані
Погризані маслаки,
Та люди не знітились,
А розлютилися навпаки.

Люди увійшли в печеру,
Тримаючись гурту,
Коли й бачать людожерів,
А в тих страхопудів

Шиї – хоч обіддя гни,
Пики – хоч бий пацюків,
Щоки – наче кавуни;
Сидять горнуть матюки.

Наминають налисники,
Аж за ушима лящить,
Ще й пальці облизують,
А на кожнім сорочка аж тріщить.

Людожери, як уздріли
Озброєну громаду,
Від несподіванки отетеріли,
Бо людей було багато.

«Отакої! Хто це сміє» –
Людожер гарикнув старший –
«Псувати наше дозвілля?
Комусь захотілось гострих вражень?»

«Це громада Квітучого» –
Сирота відвітив –
«Ми налаштовані рішуче
З вами покінчити.

Сільська рада присудила
За злочини тяжкі
Підняти вас на вила –
Такі ось пироги!»

Людожери зметикнули,
Що тут їм і гаплик,
Свої мізки увімкнули
Й на хитрощі пішли.

«Добре ж ви жартуєте!
А ми й повірили були.
Ми це вам даруємо,
Вертайтеся, звідки прийшли.

Та добре запам’ятайте
Наше милосердя,
Наступного разу таке зухвальство
Вже вам не минеться!»

Людожери повернулися
Спинами до громади
(«Вже вони схаменулися,
Скоро почнуть тікати.»)

«Хай вас горе бере темне,
Сякі-такі сини!
Відвернулись ви даремно» –
Й полетіли в спини списи.

Людожери попадали –
Лежать і ревуть;
Добили їх лопатами
(Хоча лежачого й не б’ють).

Обшукавши ту печеру
Громадівці знайшли
Своїх дітей, що приречені
На з’їжу були.

Їх людожери тримали
На зиму, напевно,
Влітку ж вони полювали
На лосів і вепрів.

А ще там була скриня
З бузковим діамантом,
Його імператриці Катерині
Громада ухвалила подарувати,

Щоб Росія не чинила
Утисків Україні
Й за Шведчину не гнівалась –
Не одні ми винні!

Остап розповів селянам
Про пригоду з упирем;
Усі вирішили: «Завтра
З вилами до нього йдем!»

Сироту обрали війтом,
Дали хату й ділянку за селом;
Він наввипередки з вітром
Помчав до відьми стрімголов.

«Спасибі, мамо, що подбали
Про друга мого парнокопитного,
Мене в Квітучому війтом обрали,
Я вас на тижні провідаю.»

Він обійняв стареньку
Та вирушив далі на схід,
Стара на ґанку довгенько
Дивилась йому услід.

У небі хмари свинцеві
Затулили сонце,
Сирота прибув до церкви,
Вінчання вже почалося.

Сирота ввірвався в залу,
Обличчя його пашіло.
Він поглянув на Оксану
(Цей погляд розтопив би й крижину).

«Оксано, мене обрали
Війтом у Квітучому,
Дали землю, дали хату,
Я їх не виканючував –

Це громада за заслуги
Нагородила мене щедро,
Тепер усі капелюха
Переді мною знімають чемно.

Хоч не маю я палаців
І кріпаків не тримаю,
Та хочу тобі зізнацця,
Що щиро тебе кохаю.

Вирішуй сама, кохана,
З ким тобі буде лучче –
Чи з дерилюдом поганим,
Чи з козаком добродушним.»

Оксана зашарілася,
Стояла зніяковіла;
Всі тепер на неї дивилися,
Мати тим часом зомліла.

Раптом наречена посміливішала,
Набрала повітря в груди;
В залі дедалі голосніше
Перешіптувались люди.

«Я вам казала, мамо,
Я вам казала, тату,
Та не змогла словами
Я вас переконати,

Що серце моє кохає
Легеня молодого,
І місця в ньому немає
Для здирника гидкого.

Тепер же не прикидайтесь,
Непритомніти не треба;
На мене не ображайтесь,
Ось така вже я дурепа.»

Дівчина скинула черевички
Й побігла босоніж щодуху.
«Остапе, тікаймо якнайшвидше!» –
Вхопила сироту за руку.

На дворі вже віддощило,
Закохані мчали верхи,
А в синьому небі над ними
З’явилось півколо веселки.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-08-16 18:50:06
Переглядів сторінки твору 57
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.552 / 5.31)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.927 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2019.09.21 21:00
Автор у цю хвилину відсутній