Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Прононс 11
(на їх вимогу робиться це поіменне вказування),
сто років улаштовуючи дім,
на старість черепки побили в нім.
Подавши в арбітраж свої прохання
про якнайскорше їх розмежування
та довідки про ненаявність маразму,
клигали додому
робити клізми од головного спазму.
Уперше в житті не взявшись під ручки,
вони чвалали мовчки,
і золоті обручки
ввижалися старим – уярмленням і пристрітом,
для одного – катарактою,
для другого – поліартритом.
Дома на них чекали пухові кубла,
де в окремих покоях їх пам’ять ску́бла,
де снідало охами старе покоління,
прокльоном вечеряло і скавулінням.
Вони намагалися через стінку говорити
і якнайдовше одне одного проморити
тими спогадами, тими зізнаннями в коханні,
імітуючи секс в авантюрницькому зітханні...
І от настав день суду.
Арбітр демонтував паперів споруду.
Розумів, що чинити, та не знав, як сказати,
запрошуючи старезних позивачів до кімнати.
Анфіса Афанасіївна у сукні з креп-армюру
не приховувала свою у минулому фігуру.
Сівши з краєчку на стілець,
діставши зі шкіряної сумочки
косметичний олівець,
дивлячись у люстерко і підводячи очі,
вдавала, ніби говорити не хоче.
– Якщо можна, я переб’ю паняночку, –
так Євген Геннадійович,
управляючи своє благеньке вбра́ннячко
(сорочку баєву у штанці ледь не драні),
розпочав невеличке оповідання:
– Знаєте, моя рідна сторонка –
калмицька глибинка, чи пак, "автономка".
Потім – фронт. Прага.
– Вино і брага, –
перебила його дружина.
– У неї вже давно лопнула пружина, –
стукаючи пальцем по скроні,
відрізав старий і потер у долоні.
– Вона вважає себе фракійкою!
А потім базікає про своє старослов’янське коріння!
Краще б вона була звичайною жінкою.
Корчить із себе незрозуміле створіння.
Анфіса Афанасіївна закашляла сміхом,
і мружачи очі в розтулене дзеркальце,
раптово, безбарвно, напрочуд тихо
сказала:
– Дворянка. А в нього істерика це.
Суддя закляк. Вона відвернулася
й, напирскавши щось в ротову порожнину,
невинно, мов дівчинка, посміхнулася:
– Вибачте, пане. Я хвора людина.
... А ви народились у Калмицькій АеРеСеР?
Теж вибачте,.. сер.
Попльовуючи у носовичок і язика витираючи,
викрикнув з болем Євген Геннадійович
– Я хочу порівну поділити квартиру!
– Ха!
Цей самонадійний тип десь віднайшов сокиру,
не дав спати, півночі б’ючись у двері,
хотів мені голову відсікти.
Якщо треба, – я можу на Біблії присягти...
Суддя:
– Якщо ваші слова матимуть затвердження письмове
з боку свідків, тоді не може бути й мови, –
справа повернеться у бік кримінальний,
бо це вчинок, Євгене Геннадійовичу,
надто аморальний".
– Та невже ви не бачите, що це за птиця?! –
підскочив старий:
Ми ж щастя з нею вдоювали по самі вінця,
вогнем воно гори!
Яка, до біса, сокира?!
У неї галюцинації!
Я хочу розміняти квартиру
і померти в ізоляції.
Він припав до стільця, млостю обтікши,
а вона промовила ще тихіше:
– Бачте, я за фахом – фізик,
і в нас є таке поняття – "іонізатор".
Цей тип – електризує довкілля,
створює для життя ризик.
Я живу в окупованій квартирі,
де цей націоналізатор
розпоряджається успадкованим мною майном
і збирається передати його державі.
Якби він знав, скільки моїм батькам коштувало воно.
Два хрести в Елісті́ в огорожі іржавій...
І швидкими руками з вивернутими пальцями
вона дістала з сумочки фотокартку:
– Женя. Онук мій. Загинув на війні з афганцями.
Єдиний спадкоємець нашого достатку.
Дід поблід. Стара трималася:
– Ось таке з нами сталося.
Дочка́ на себе наклала руки,
втративши сина, одненького мого внука.
І цей дурачина – усьому причина.
Благословив дитину в чужу-чужанину.
– Хто ж міг знати?.. –
І старий вийшов із кімнати.
– Хай іде, –
від цих слів вона літ на сорок помолоділа. –
Хай іде. Я давно цього хотіла.
Суддя папери складав у стіл.
А вона сиділа,
і папір шелестів.
– З нього був колись пречудовий хлопчина.
Ми з батьком були на засланні в Елі́сті.
У степу, в перевеслах накошеної чини,
я знайшла його очі сонливо імлисті...
Однак, у мене спина ниє від пересиджування.
Пане суддя, закінчуйте це безґлузде досліджування.
Вона підвелася. Суддя довів її до дверей:
– Анфісо Афанасіївно,
державу цікавить ваш музей.
Там є безцінні ікони, рукописи, документів сила!
– Не хвилюйтесь.
Я як зранку виходила – квартиру підпалила...
Я не можу робити на державу покладання,
яка відбирає у мене останнє.
Суддя:
– Але ж про це писатимуть центральні ґазети.
Що казатимуть люди,
дивлячись на ваші портрети?
– Я впоралася з власним майном.
Імені не приховую.
Хай проклинають. І перераховують.
Се-ер, я – добровільно потопаюча
і не потребую рятунку від вимираючих.
Двері рипнули.
Суддя мав вибирати:
або спалити все,
або вмирати.
15–17 січня 1995 р., Київ
Прононси Сергія Губерначука належать до авторського змішаного жанру. Це різні за тематикою твори, значна частина з яких мають філософську спрямованість. Поєднує їх принцип створення. Спершу автор обирає з десяток випадкових слів зі словників або з творів художньої літератури. Такі слова у своїй послідовності можуть нести певне смислове навантаження, а можуть бути "далекі" одне від одного, жодним чином не пов’язані між собою, що цілком ускладнює творчу роботу. Потім на їх основі складається поетичний твір, тематика якого визначається під час віршування.
Для Прононсів характерні відсутність початкового задуму, несподіваність, "розумна" гра слів, творчий підхід до формування єдиного і цілісного змісту.
За чіткої визначеності теми деякі Прононси автор називав. Приміром вірш "Жаку Преверу". В іншому випадку твір нумерувався, як то "Прононс 11", і чекав своєї назви.
Контекст : "Переді мною…", стор. 49–53
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)