(Вікторія Кузьма і її живопис на склі: метафорично – інтуїтивний, традиціоналістичний, сакральний…).

Євген Маланюк у «Книзі спостережень» акцентував увагу і на наступному: «Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики – номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мати тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться , про жодну тяглість людської творчости вже не можна говорити.
Географія бо (клімат, краєвид) ще тісніше і ще органічніше зв’язана з культурою, аніж політика…».

Культура не завжди чисто національна, її вектори, глибший і ширший зміст визначаються не тільки географічним розташуванням країни, а і спільним проживанням на одних землях представників інших народів, окрім представників титульної нації. В українському Закарпатті – це словаки, румуни, угорці…

В нашій історії цей акцент значимий, бо героїня тексту працює у техніці живопису на склі, котра є похідною від румунської ікони… В цьому регіоні мало хто займається професійним живописанням на склі, більшу популярність цей вид малярства має в Галичині. Та про це згодом…

Із монологу мисткині (частина 1).

«Спомини дитинства, це насамперед – літо, річка Уж, яка протікає недалеко від нашого будинку. Жінки прали покровці**, прати треба було на каміннях, утворювалася навіть черга… А поруч дамба, там діти стрибали в річку, плавали. Рвали яблука, гасали на велосипедах… Моя мама – вчителька англійської мови, тато – будівельник. Завдяки батькам була забезпечена усім необхідним, та головне – оточена любов’ю.
Перша мрія про фах, - хотіла стати співачкою, згодом зрозуміла, то не мій вибір. Правда, залишилася притягальна сила творчих професій. З’явилося таке бажання – хочу бути художницею! Ще юнкою любила вдягатися на свій смак, не так як інші…».

Не в такому вже і віддаленому минулому ікони (образи) на склі не сприймалися інтелігенцією Західної України. Та смаки як і часи змінюються, пізніше з’явилося розуміння цього мистецького явища. На Покутті й Гуцульщині релігійні сюжети написані на склі називали «образами».

Техніка письма на склі була творчо позичена у сусідніх Румунії і Словаччини. Там такий вид малярства був популярний вже у 18 – 19 століттях. На наших теренах укорінився пізніше, в середині 19-го століття.
Малярство на склі – то така техніка, що наноситься на скло із зворотної сторони. Таке письмо має вагомі переваги. Оскільки фарба наноситься на зворотну частину скла, зображення знаходиться під склом, має блиск і захищене від пошкоджень ззовні. Коли живописці підкладали позлітку під скло, це посилювало блиск і мерехтіння поверхні. Однак, це дуже непростий живопис…

Монолог мисткині (частина 2).

«Я навчалася на підготовчих курсах перед поступленням в Ужгородське училище декоративного та прикладного мистецтва (нині мистецький коледж імені А. Ерделі), на відділення художнього оформлення. Батьки запитали у живописця і педагога Антона Ковача: «Чи варто доньці цим займатися?», він відповів ствердно: «Вона повинна вчитися». Цей наставник мав індивідуальний підхід до кожного із студентів, а ми намагалися не підвести його. В училищі панували чудові взаємини між викладачами і нами, існувала велика студентська родина, педагоги цікавилися нашим життям і проблемами… Організовувалися літературні вечори, присвячені творчості – М. Хвильового, В. Гренджі – Донського. Нас навчали ораторському мистецтву (риториці), вмінню спілкуватися з авдиторією, потім мені це дуже згодилося.

Хочу знайти свою нішу в малярстві, та не бажаю «перебігати» з однієї техніки письма в іншу. Бачу свої майбутні роботи. Ще не завжди вдається передати те, що бачу. Але процес триває, можливо і завдовжки в усе життя. Немає вчора і сьогодні для письма, треба малювати… Пишу з уяви, картини уявнюються перед сном, потім їх відтворюю…».
Переживання у малярстві… Яке воно без нього, сухий плакатний взірець, хіба – що. Мудра людина, унікальний поет Валерій Ілля наголошував: «Насиченість переживань посилюється від присутности і взаємодії кількох знаків, а надто від самого способу поєднання їх, чим твориться множинність змісту, ОСОБЛИВО В МЕТАФОРІ…».

Живопис на склі Вікторії Кузьми містить у собі й метафоричність і інтуїтивізм. МЕТАФОРА – ПЕРЕНЕСЕННЯ. В широкому розумінні усіляка алегорія, в мистецтві вираження абстрактного поняття через конкретний образ. ІНТУЇЦІЯ – ПИЛЬНО, УВАЖНО ДИВИТИСЬ… Чуття, здогадка, проникливість, ба навіть містичне осягнення без попереднього наукового досвіду і логічних умовиводів. Інтуїція – німий відгук процесів свідомості, «відчуття шкірою», але і відчуття «форми і порядку». Живе там і тема українських мітів, а в них глибінь!

Езотерик Віктор Кирунчик каже: «Та найбільш доцільним та цікавим в них є те, яким чином схожі проблеми вирішували Великі Вчителі Будителі. Колись древні гностики – волхви відчували роль псі – фактора…».
Через метафори робили описи, які базувалися на засадах духовних знань, експериментів, милосердя, любові і гармонії з усім навколишнім. Сучасники вирішують ці питання іншим трибом, намагаються підпорядкувати реальність своїм бажанням.

Художниця володіє своєю метафразою, точно передає зміст малярського «тексту» засобами письма.

Монолог художниці (частина 3).

«Я художник, що працює без натури. Як було сказано, вона в моїй уяві. Дуже люблю пленери, бо там повністю віддаюся малюванню. Окремі мої роботи стають ілюстраціями до книжок. До прикладу, на обкладинці художньо – історичного роману «Чорний місяць» Миколи Хомича красується картина «Без слів», одна з книжок Дмитра Кешелі теж ілюстрована мною. Митець може і повинен змінюватися, має вміти «говорити» різними мовами… Окрім малярства пізнаю історію, люблю читати літературу, заглиблююся в філософію і психологію».

Мілан Кундера був певен, що: «Було б безглуздо написати ще одну «Людську комедію». Тому що історія (історія людства) може завдяки несмаку повторюватися, то історія мистецтва повторень не терпить. Мистецтво існує не для того, щоб показувати, подібно великому дзеркалу, всі перипетії, варіації, безкінечні повтори історії…».

Треба торувати свій шлях, хоч це і вимагає великих зусиль, та років самовідданої праці, в цих засадах не сумнівається пані Вікторія…

Людина потребує чути і сприймати високу музику. Твори цієї авторки асоціюються з взірцями класичної музики у виконанні ансамблю скрипалів «Арте – хатта» під орудою диригентки і скрипальки Мирослави Которович. Висока музика – то і гомін хвиль, шепіт вітру, зойк птаха, навіть рипіння сосни…

В арсеналі закарпатської поетки Лідії Повх є такі високо – поетичні слова:

«Ця біла стежка з тих, що потім сняться.
Тут глід і терен – давні обереги.
Долину – як стару сріберну тацю –
здається, звідси бачив німець Брейгель», -

з вірша «Швабський ліс».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст дещо скорочений опублікований на шпальтах Всеукраїнського тижневика «СЛОВО ПРОСВІТИ» №34(1034), від 22 – 28 серпня 2019 року.

**Покровець – ткана, різнокольорова килимова доріжка