«Місто! У час здичавілих світанків
Подихом в кожній молекулі пари…»

(Еміль Верхарн)

Місто,
Де Сонце лише прокидається:
Не знає тендітне й ліниве
Чи то лише сон – його нетривке продовження,
Чи справді місто, що живе лише о цій порі
Реальність:
Плетиво дхарм матерії й часопростору.
Сонце лише зазирає –
Продирається крізь сутану темряви,
Крізь саван сивий розпухлих хмар,
Але воно бачить очима вогненними
Місто, яке живе лише на світанку
А потім знову вмирає,
Конає в нових вогняних стрілах
Світила, що надто гаряче
Для його стін прозорих.
У тому місті живуть тіні –
Свідки старих повстань
І нових революцій та бунтів –
Тіні Платона – на стінах печер
Яке називають Містом:
Містом Світанку.
Воно закутається в ковдру хмар
І буде спати сном старих паротягів
(Де всі колії залізні іржаві,
А світлофорами банькуваті сови)
До світанку наступного,
Що неминуче настане
Після довгої ночі з більмом Бетельгейзе
Серед неба чорного – сліпої баби-історії.
Місто Світанку
Оживає лише на мить
Щоб знову стати
Руїнами духу.