Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

Та хто наслав це дивне сновидіння –
Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
Бурлить весна, бучна і білопінна,
Оман її не розгадаю зміст.

Розхристані думки вітрами квилять.
Кладу я в рими душу – забирай.
У пристрасть понесуть буремні хвилі.

А погляд зваби – згубний вогнеграй.
Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
Навіщо, музо, маниш на таран?

2.
Навіщо, музо, маниш на таран?
Спокуси грають на твоїй кіфарі.
Жагучий гріх мої думки украв,
Принадами ясну блакить затьмарив.

Та знову душу віддаю вітрам.
Огорнуть серце навісні примари.
Нахлине сон, де ніч, як виноград,
Настоїться на грішному нектарі.

Отож приснився чарівний етюд:
Яскрава та захоплива світлина –
На свято Діоніса хлине люд!

А бог вина веселий та гостинний.
О, він прекрасний! Та гріховний бруд
Сховався під обличчям янголиним…

3.
Сховався під обличчям янголиним
Володар ненаситного вогню.
Майстерно сіті для сердець розкинув,
І без меча пробив мою броню.

І вже моя душа – його рабиня.
У морі божевілля потону.
У пекло манять ці уста-рубіни.
В садах думок спокуси бродять «ню».

Зірвалось небо і весну мрійливу
Спекотне літо замінило враз.
Співає вітер ніжно і ліниво.

Збирати урожай гріхів пора.
І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
Підступний змій, що поневолив рай.

4.
Підступний змій, що поневолив рай,
Із рим і нот у снах плете інтриги.
Строкатих почуттів шалена гра
То кидає у полум’я, то в кригу.

Вирує свято безсюжетних драм,
Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
Та росами спокут заплаче рань
І час підпалить цю абсурдну книгу.

Навіщо ж сон мене сюди приніс?
На душі поглядаючи звіринно,
Фантом гріха регоче з-за куліс.

Пече любов у грудях, мов тернина.
Вином облуди манить Діоніс.
У вирву мрій без каяття порину!

5.
У вирву мрій без каяття порину,
А пристрасть, мов буремний океан.
Захопить вихор забуття і ліні
Дурманом поцілунків і торкань.

Та кличе із душі мене сумління,
Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
Як вирвати оману із корінням,
І в серці розділити інь і янь?

Нектаром розіллється ейфорія.
Сапфірами засяє небокрай.
Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

Пітьма-шаманка вийде із шатра.
Віддамся неприборканій стихії,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

6.
Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
У невідомість відчиняю двері.
Мене заради втіхи покарав
Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

Напише ніч магічний магістрал,
Та чари розжене рожева Еос.
Втече у рими чарівний астрал,
Лиш спогади залишить на папері.

Та я лечу в палкі обійми знов.
Збираю солод з уст його кармінних.
Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

Горить перо в гріховному пломінні.
Від спеки сад поезії пожовк.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.

7.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
Зарити легко в марноту талант.
Спотворилось божественне творіння.
Стремління світле затягнув туман.

Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
І пристрасті здіймаєш ураган?
Відрізалась у вічність пуповина.
У небуття веде мене талан.

Та знову зазвучить магічна арфа.
До крові почуття мої огрань!
Сузір’я розіллють дощі метафор.

Любов залишить невигойний шрам
Не спити щастя із бездонних амфор.
У віршах-снах ятряться сотні ран!

8.
У віршах-снах ятряться сотні ран.
Ілюзій безкінечна галерея
Веде в забутий і щасливий край,
Де лине неповторний спів Орфея.

Та нищить мрії знов колючий град.
Стирає проза ямби і хореї.
Не маю я на тебе жодних прав,
Прекрасний і фатальний Асмодею!

Хмільна омана затягла на дно
В рожевому тумані п’яних оргій.
Фальшиві почуття – гріхів багно.

Крізь первісний обряд пливуть епохи.
Доп’ю пітьму і стане все одно…
Рукописи палають в пічці Бога!

9.
Рукописи палають в пічці Бога!
Слова і письмена ще й як горять!
Я милості не попрошу ні в кого.
Душі не кине доля й сухаря.

В любові та вині втоплю тривогу.
Відчалить серце у хмільні моря.
В обіймах невагомості нічної
Ілюзії ведуть палкий обряд.

Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
Втекти у зоресвітну далечінь!
Мої сонети, як полон тюремний.

Думки, як дикий ураган мечів.
Складає муза надважкі дилеми.
У задзеркаллі німота кричить.

10.
У задзеркаллі німота кричить.
Едем у протиріччях збожеволів.
Душа тремтлива, як вогонь свічі,
Коханням снить, але бажає волі.

Нестерпний біль моє перо точив,
Тепер жага сердечні рани солить.
Поет блукає вільний і нічий
У просторах казкової юдолі.

В мені звучить симфонія без нот.
В магічне коло завела дорога.
А муза – мій тиран і ляльковод.

Глузує Воланд із творінь убогих.
Я не прийму диявольських щедрот –
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

11.
Ніхто не прийде і не дасть нічого,
Лиш долями побавиться Ерот.
Не втримаю я знов його облоги.
Не вивчить серце черговий урок.

В ілюзіях відвертих і медових
Сп’янію від нектару стиглих грон.
Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
У пекло повезе мене Харон.

Чарує Діоніс жарким дурманом,
Солодку згубу забуття таїть.
Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

Жага у серце ллє червону мідь.
Та чиста юність від спекоти в’яне.
Тяжіє над душею тінь століть.

12.
Тяжіє над душею тінь століть.
Складаються сузір’я в орігамі.
Незаймана краса в мені звучить
Казковими й палкими солов’ями.

Та світ, де править лиш вино і хіть,
Розродиться отруйними плодами.
Небесну чистоту не прихистить.
На почуттях моїх чорнильні плями!

У Хаос долі та роки пливуть.
Античний сад ядучий дим заповнив.
Пірнає серце в сизу каламуть.

Охопить грішну ніч омана-повінь.
Втекти не можу із облудних пут –
Поезії молюсь аж до знемоги.

13.
Поезії молюсь аж до знемоги,
І слово я возношу на престол.
Душа, у римах вільна від усього,
Вітрами пише безкінечний том.

Приймає муза і гріхи, і сповідь.
Сріблить жагою стріли Купідон.
Із марева завіси золотої
Звабливо визирає Ерато.

Спокуса напряде шовкові ниті
І зоряним промінням причастить.
Зірками в оксамитовій блакиті

Цвіте любов, мов яблунева віть.
Прорізавшись безсмертям із граніту,
Натхнення-мука до небес горить.

14.
Натхнення-мука до небес горить.
Чорнило від жаги стає багряним.
Красою переповнює огидь
Хмільне вино мого самообману.

У дзеркалі душі вина дрижить.
Фантом пера – примарний мій коханець –
Оманою утішить мимохідь
І срібним димом у рядках розтане.

Мов дикої троянди аромат,
П’янить мене шалених мрій цвітіння.
Бентежить серце дивний віршопад.

Застигне у небесному склепінні
Палка любов і біль важких утрат.
Чому ж така жорстока ти, богине?

МАГІСТРАЛ

Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.