Вінок 10. Одкровення від змія

1.
Натхнення-мука до небес горить
І плавляться зірки, течуть в долоні.
У гріх веде магічний лабіринт,
У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

Земні тривоги срібний пил укрив,
Та мрії заблукали в міжсезонні.
На обрії фантазій майорить
Праобраз музи, вічний і фантомний.

Вогнями заряснів небесний лан.
Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

Нічний дурман вдихну на повні груди.
Палка любове, із руїн постань! –
Зболіле серце свято вірить в чудо.

2.
Зболіле серце свято вірить в чудо,
В едемі слів шукає вічний скарб.
Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
Спокуса ж манить у сліпий капкан.
Розбурхані думки течуть в нікуди.
Голодними очима хижака
Пронизує жага. Сумління будить.
Волає вперто розум: «Утікай!»

Кипить в очах пітьми казкове зілля,
Гаптує ніч магічний колорит.
Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

Солодка згуба у рядках іскрить.
Нектар оман уб’є мене і зцілить.
Я музу кличу і молю навзрид.

3.
Я музу кличу і молю навзрид –
Прокинулась душа в долині знади.
Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
Де шал тече гарячим шоколадом.

Там яблука висять, мов ліхтарі,
Що світяться промінням гріхопаду.
У морі снів жагучий гріх проріс.
Скидає убрання любов-дріада.

У кронах мерехтить густий смарагд.
До згубної краси думки прикуті.
Мовчанням не мори, богине. Грай!

Натхненням розквітає диво-рута.
Вертається жага, мов бумеранг.
Збирає розум почуття-приблуди.

4.
Збирає розум почуття-приблуди.
Сп’яніло серце від пісень лунких.
Безумний вир у забутті закрутить
Розбиті на мелодії думки.

Нехай гримлять плітки і пересуди,
Та хочу я всьому наперекір
Надихатись ним і надихнутись!
Сочиться біль солодкий і тремкий.

О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
О, грішного екстазу дикий ритм!
Любов’ю упиваюся без міри.

Натхнення над безоднею зорить.
Пишу коханню оду неймовірну –
Моє життя застигло поміж рим!

5.
Моє життя застигло поміж рим.
Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
Ліліт із божевілля ти створив.
Перо танцює палко і зухвало.

Та мрії пролились дощем жарин
І спопелили золоті скрижалі.
Гріховний плід, що віршами дозрів,
Ми передчасно й жадібно зірвали.

Горіло тіло від жагучих ласк
В екстазі заборонених прелюдій.
Вином гріха моя душа стекла.

Вогнем у ній бурлить солодка смута.
Та вирвалась би я із хижих лап,
Якби мені повідав хтось, що буде!

6.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Не мчала би в едем твоїх зіниць.
Із присмаком зірок щемливий смуток
Ховає шал гарячих таємниць.

Нас Бог простить, але осудять люди.
Зірветься серце криком диких птиць.
У чистих почуттях не місце бруду,
Та в грішної жаги нема границь.

Я створена була з ребра Адама,
Та змій-чаклун мене заговорив
Марі молитись в золотому храмі.

Сумління рани від оман ятрить.
Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
Напнула би в душі мільйон вітрил!

7.
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Та мій полон ілюзії – довічний.
Гріховний шлях і вірний оберіг –
Поезія – сумна Її Величність.

Ми – лиш актори у безумній грі,
Що змінює картини еротичні.
На скронях пил зірок – то тільки грим,
Та ця омана нам жахливо личить!

Розбещених богів хмільний каприз
У полум’ї жаги мене погубить.
Навіюють думки солодкий бриз,

Та згуба залишає на розпутті.
Я вітром слів у зоресвітну вись
Втекла б подалі від жаги-облуди…

8.
Втекла б подалі від жаги-облуди,
Та диких почуттів гримить орган.
Хто пристрасть невідмолену остудить
Наперекір нудьгуючим богам?

Мої думки мілкі та каламутні.
Розбити б золотого ланцюга,
Спалити рими, відректись, забути!
Любов моя – солодкий сурогат.

Цей дотик словом осліпив мій розум.
Затяг у лігво ночі ніжний звір.
Катренами жаги загусла проза.

Спокусник-змій гніздо у серці звив.
Брала у нього сотні віршів-позик.
Запізно… Не віддати борг повік.

9.
Запізно. Не віддати борг повік.
Скували рими, мов палкі судоми.
Тобою пломеніє кожен вірш.
Папером розстилається свідомість.

Стікає шепіт, як гарячий віск.
Твоє кохання, ніби невагомість,
Несе мене на райські острови.
А тіло обняла солодка втома.

Я – бранка раю фентезійних втіх,
Де бавиться твоя душа зміїна.
У царстві нерозгаданих видінь

П’янкий обман своє зерно вкорінить.
Квітуча галерея почуттів –
В’язниця без дверей – суцільні стіни.

10.
В’язниця без дверей – суцільні стіни –
Із розуму любов мене звела.
Тримає у мані п’янке тяжіння.
Пірнають сни у бірюзову гладь.

Я віддалась облудному служінню,
Життя і вірші у одне сплела.
Сонети змія про земне та тлінне,
Та голову його вінчає лавр.

Як вибратись мені з цієї вирви?
Спокусник – мій тиран і вартовий.
В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

Пегасе, урятуй мене, озвись!
Принада затягла в гріховний вимір,
У пастку чарівний клубок завів.

11.
У пастку чарівний клубок завів.
Малює шал на шкірі візерунки.
Зриваються відверті сни із вій,
Співає згуба пристрасно і лунко.

Твоя душа веде в солодкий вир,
Та не пускає за свої лаштунки.
Сліпучих зір таємний алфавіт
Розгадує тривога семиструнна.

У спогадах палкі слова ряхтять.
Спиняють рими вітер часоплину.
Ми вийшли з віршів у земне буття –

У буднях зблідло золоте проміння.
Лиш муза переповнить всі чуття.
Поезія – крута моя стежина.

12.
Поезія – крута моя стежина.
Зірватися з оман боюся вниз.
Твій погляд у рядках мене розчинить.
Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

Спіліє сонце, як пахуча диня,
На серці ж залишає щемну різь.
Ця витівка богів – хитка твердиня.
У вірності лиш музі ми клялись.

Це одкровення змій писав по тілу
Жагучим сном твоїх тремких повік.
Кохання у чорнилі оніміло.

Хитає біль в душі примарну вісь.
Та знову лину я в едем згорілий,
Буяє словом дивний зореквіт.

13.
Буяє словом дивний зореквіт.
Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
Мої думки солодкі та бентежні.

І знов у віршах смак нектарних вин.
Спокуса із рядків підступно стежить
І пристрасті пориви грозові
В загубленій душі руйнують межі.

Були ми у раю шалених згуб,
Та окрім муз, нам нічого ділити.
Не допила жаги зі спраглих губ…

Розказують вітри сумні билини.
Віддам я знов і небу, і гріху,
У тернові заховані перлини.

14.
У тернові заховані перлини
Беру я в борг у змія-лихваря.
Збираю у раю плоди й каміння –
Усипана гріхами кожна п’ядь…

Душі своєї грішну половину,
Мов яблуко даю – вона твоя!
Моє кохання у собі зачиниш.
Мостити райський шлях почну з нуля.

Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
Сапфіри погасив небесний звід.
Врожай відвертих мрій спокута косить.

Та заревом жаги палає схід.
Вітри гарячих віршів сушать сльози.
Натхнення-мука до небес горить.

МАГІСТРАЛ

Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Та пізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.