Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Цей ніжний біль спиняє часоліт,
Слова гарячі на бажання множить.
Душа у сітях ночі тріпотить
Я знов у грішний храм іду на прощу.

У хмарах місяць п’є молочний ель.
Фантазії нависли виноградом.
У віршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов із чарівних джерел,
Мені б лише навчитись зупиняти…

2.
Мені б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впадає в небеса.
Пірнаю у стихію гріхопаду
І губить серце руйнівна краса.

Та почуттів шалені водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мої жагучі та крилаті
Шматує шалом навісна гроза.

Спокуса лезо божевілля точить,
Принадливі омани шепотить,
Штовхає душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий брід,
У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
Хмільна свобода із рядків гримить.

3.
Хмільна свобода із рядків гримить.
Цвітуть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних воріт,
Мене впускає в рай дволикий Янус.

Склепіння ночі від жаги тріщить
І темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицвіт.
Ця витівка-любов – палац піщаний!

Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малює сон казкові береги.

Свідомість заколисують цикади.
Співаючи богині слізний гімн,
Я вірую, що прийде в серце свято.

4.
Я вірую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощі розлук.
Душа моя гуляє грішним садом,
Немов її закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У віршах долі та мости палю.
Допоки буду вічний сенс шукати,
Котити цей Сізіфовий валун?

Отруєну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи слізьми.
Надію будить промінь вогнеграю.

Щемливий біль у далині сурмить.
Любові без печалі не буває,
Як світла не існує без пітьми…

5.
Як світла не існує без пітьми,
Так щастя без омани золотої.
Шалена мрія крізь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним роєм.

Нектари з диво-зоряних суцвіть
Діряве серце забуттям напоять.
До Елізею відкриває вхід
Ця мука одержимості красою.

На самоту приречений поет.
Гарячі сльози райський гріх освятять.
Душа, мов нестаріючий портрет, –

До вічності жага – її прокляття.
Розтане сон і біль підсолить мед –
Добра без кривди не дано пізнати.

6.
Добра без кривди не дано пізнати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
Що пристрасть виставляє напоказ.

Фальшивими стають гучні присвяти,
І спогади чорніють від образ.
Богиня серце розірве на шмаття,
Взамін лише нові облуди дасть.

Та вкотре відчай віршопад віщує.
Кохання пустоцвітом облетить.
Промовлю знов ім’я любові всує.

Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
Прекрасний сон у римах фальш малює.
Цілунок музи на душі щемить.

7.
Цілунок музи на душі щемить,
Та сходять бур’янами мрії-зерна.
Минув натхнення чарівний зеніт.
Я скинута з небес в колючі терни.

Любов гучними римами мовчить.
І мрії неземні торкає скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа стає ляклива і мізерна.

Уже не в радість ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарні почуття… Ціна їм – грош!

Питань – мільйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя моє пером.
Безсмертя – це не радість, а розплата!

8.
Безсмертя – це не радість, а розплата!
Руйнується повітряний палац
І зоряних уламків міріади
Поглине на землі гірка імла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безкінечну прирекла?
Спокусами кохання розіп’яте,
Стікає небо у пекельний злам.

Капризний Купідон жорстоким жартом
Душі моїй шептати заповів
На перехресті снів любовні мантри.

В сценаріях розбещених богів,
Що грають на людські серця у карти,
Моє життя, немов печальний міф.

9.
Моє життя, немов печальний міф,
Закляте коло зради і пробачень.
Едем вогненним листям відшумів,
Жура осіння листопадом плаче.

Не ллється з віршів солов’їний спів.
Забуті сни набули дивних значень.
Орфей в моєму серці онімів…
Тече рядками жаль, як віск гарячий.

Я знову тій богині присягну,
Що вийшла з рим, як із морської піни.
Вивчаючи любовну таїну,

Збираю втрати, ніби намистини.
І все ж своєї ролі не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У небі косить мрії місяць-серп.
Дотліли віршів чарівні вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосині.
Дарма шукало серце вічний сенс.
Сонети, мов пушинки тополині,
По світі вітер часу рознесе.

Пожухлих почуттів різючий шерхіт
Заглушить полум’яних солов’їв.
Та в чаші слів – жага моя і трепет.

Поет – немов герой славетних днів:
Почувши у душі зміїний шепіт,
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

11.
Здолати люту смерть хотів Сізіф,
Немов митець, що прагне вічно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах і пророчих заповітах.

Мене ж вогонь любові спопелив.
Покарана прокляттям Афродіти
Душа в палаці золотих вітрів.
Горить на серці невигойний відтиск.

Пишу богині безсловесний лист.
Утіха і печаль тепер єдині.
Будує тиша в потойбіччя міст.

Навіщо, музо, це німе боріння?
Шляхи у пекло і у рай сплелись…
Повідай, а яка ж моя провина!

12.
Повідай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два світи.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кидає в омани золоті?

Бредуть за снами вірші-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесні перли свиням…
Віщує бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй іще на день піщаний замок,
Де вітер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

Пітьма моя немає берегів.
Жага пече у серці, мов уламок.
Невже таїться гріх у чаші слів?!

13.
Невже таїться гріх у чаші слів,
А щастя розітруть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацвів.
Любові оксамит – жагучо-чорний.

Снується над безсонням дим віків.
Кипить в зіницях музи мандрагора.
Блукаю між спокусливих вогнів.
Цей потяг до ілюзії – незборний.

Нектар кохання оп’янив і згірк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у соборі мрій невдячний гість?

Дари небес в багні втрачають цінність.
Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
Коли творіння чисте і глибинне?

14.
Коли творіння чисте і глибинне
З Аїду кличе молоду весну,
Гаптує мрія в небесах барвінок
І музику здіймає неземну.

Та ріже душу туга журавлина.
За голос твій плачу важку ціну,
Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
До зоряних болінь мій сум сягнув!

Мелодія висока і натхненна
Шумить у снах могутніх верховіть.
Гортає біль моїх блукань щоденник.

Солодкий жар на сторінках мигтить.
Сіяє із пітьми твоє імення.
Одвічністю стає прекрасна мить…

МАГІСТРАЛ

Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.