ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2020.04.06 18:52
Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –

Роксолана Вірлан
2020.04.06 18:35
Розбуди мене теплими лисками
По чолі, по щоці та по рученці,
Коли росяні зорі ізвисока
На прокільчені трави обрушаться.

У маєвому мареві виспіє
Перша лілія, світ розлелечений
І розкліпнуться обрії виспані

Микола Дудар
2020.04.06 18:18
І де ж від усього ваш "інструмент"…
У якому ж оркестрі прописка?
Шляпу - додолу, пасаж... комплімент
І зіграв би на ньому - не близько…
Згоден, побуду простим глядачем
Зала, вогні, світанки предранні
Ритмічно до рим… і ладом тече
Оплески славні,

Микола Соболь
2020.04.06 18:02
Раніше курви працювали в лазні,
А нині – аташе, як не крути.
Прийшли до влади злодії та блазні,
Народу слуги, сепари, свати…

Наїлися по горло шоколаду?
Потрібні зміни і відразу – упс!
Враховуючи стан важкий громади,

Олександр Сушко
2020.04.06 10:19
Те, що вам зараз розкажу — велика таємниця. Тому мусите її тримати при собі до Страшного суду. Ну, а якщо нестерпно, аж до гикавки, закортить поділитися цим тягарем знань, — так і бути, благовіщайте, дозволяю. Але тільки власним дружинам і чоловікам,

Сергій Губерначук
2020.04.06 09:36
Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечутно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-во

Алла Даниленко
2020.04.06 08:58
А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.

Ярослав Чорногуз
2020.04.06 07:55
Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,

Віктор Кучерук
2020.04.06 05:01
Жар світання синизною
Освітляє височінь, –
Ти прощаєшся зі мною
Метушливо, наче тінь.
Від задухи меркнуть зорі
І здригаються серця, –
Ти зітхаєш сумно з хворим
Трохи виразом лиця.

Микола Соболь
2020.04.06 03:11
Усе впирається в межу:
Для відьми маю помело
І брагу хлопцям на село,
Ярке для клоуна шатро,
Для любки, звісно, пісню про…
А, що я дурню докажу?

Тому, ні доводів, ні фактів.

Володимир Бойко
2020.04.05 23:14
Суд його ловив, та не спіймав. Війна війною, а бізнес «по понятіям». Коли не знаєте, як робити, то робіть, як знаєте. Справжні шанувальники жінок менше як тричі не п’ють. Можна писати як на тверезу, так і на п’яну голову. Аби лиш голова бу

Микола Дудар
2020.04.05 20:15
Паралельні світи семи нотам дотичні…
Кілька кроків по всесвіту… Що я несу?
Це єдиний у нотах забутого звичай…
Потаємних думок - передбачений сум

Паралелі життя… та читав Сведенборга
Років сорок тому… запізнивсь посланець
Не до сну котру ніч, як по

Ніна Виноградська
2020.04.05 20:11
Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели!

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –

Тетяна Левицька
2020.04.05 19:43
Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить

Матвій Смірнов
2020.04.05 19:32
О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвин

Євген Федчук
2020.04.05 19:01
Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ріль
2020.01.18

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)

 ПОМСТА ДИКОГО ПОЛЯ

Це не казка, не легенда – бувальщина. Страшна до того ж.
Вдивімося в шовково-ковилову закурганну давнину, на кураїнно-серпанкові обрії. З невідомого і грізно-таємничого Сходу сунуть-напливають дикі й напівдикі табуни, а за ними – ординські тумени комонних воїв-розбійників.
Гуни? Рятуйтесь, хто може!
Авари? Чимдуж утікай!
Хозари, половці, алани? Ховайся – не висовуйся.
Моголи-татарове? Готуйся до Калки і Мамаєвого побоїща, приймай неволю або наклади головою.
Туди – хвиля, назад – хвилька. Розтеклося, розчинилося, розпорошилося чуже – лишився ковиловий простір із вкрапленнями воронців – живої крові мертвих племен і народів. І свист байбачий – панахида по убієнних. Дике, дике, дивополе…
А в Дикому полі – кургани-могили: Гостра, Мечетна, Савур… А на курганах-могилах – журяться кам’яні баби: скитські, сарматські, половецькі… Інших орієнтирів епох немає – час вирівняв степовий ландшафт.
Та знову приходили – племена й народи. Мечами орали, кістьми засівали. Добрий гумус, найкращий у світі чорнозем визрів на зогнилих тілах й зіржавілім залізі!
І тоді (коли це було – хто зна?) прийшли ті, що з миром і добрим наміром, розпушили чорнозем, зеренця в нього загребли… Виросло жито-пшениця, просо-гречка, сіно-віно. Там латка, там – друга! А де латка – там і хатка: одна-друга, десята-двадцята… І – хутір, і – село, і – слобода, і – станиця! Завважте, що жодного стійбища, аулу, вйоски чи деревні не виросло в Дикому полі. І не могло вирости, бо його заселяли-обживали ті, що із запорогів, та ще – з Донського пониззя: козаки-відчайдухи, не голитьба – вольниця! Судіть за назвиськами поселень: чиї вони?! Красний Кут, Кам’яний Брід, Вергунка, Караяшник, Привілля, Осинове, Оріхове, Зелеківка, Свистунівка, Гончарівка, Дякове, Довжик, Новоохтирка, Штормове… Чиї це топоніми – половецькі, монгольські, московські? Таж наші, подніпровсько-слобожанські – аж до Розсоші й Старого Оскола, до Азова й Таганрога.
Якщо говорити про індустріалізацію нашого краю, то тут пальма першості за «вавилонянами» – прибульцями й засланцями, призовниками й завербованими з усіх усюд Расєї-матушки, із варягів і греків, німців та шотландців. Вони кували міць Донбасу, варили сталь і самі переплавлялися в безлику й безнаціональну масу – «руськоязичноє насєлєніє». Вони ж і ввібрали у свою ментальність дух Дикого поля, ординські начала й руйнівничий норов! Через них Дике поле мстилося на орачів і сівачів – за позбавлення його первинності і цноти.
А орачі-сівачі (вони ж – хохли й малороси, які забули про своє українство) уперто й терпляче йшли за плугом (або нерідко й самі перли того плуга, бо коней не було), сіяли золоте зерно надій, кропили засів потом і кров’ю, годували засланих і завербованих, і ще пів-Росії та всю товстопузу бюрократію (царську, генсеківську, президентську) – самі ж часто без хліба перебувалися.
Якби там не було, а дикополість витіснилася цивілізаційними процесами: дзвеніли колосом пшениці, усміхалися соняхи, лопотіла листям «королева полів», кипіли гречки й бульбилися картоплі. Слобожанський степ зрівнявся своєю обжитістю й залюдненістю з усією Україною. Ближче до міст із їх заводами і шахтами – «некоторие екологічеськіє проблемкі», – а так все окей!
А глибше – у корінь, у самісіньку суть, у побут і мораль?! Ого-го, там «дике поле» править бал, жорстоко мститься «перетворювачам-мічурінцям», та не стільки їм від цього дошкульно, скільки тому ж «руськоязичному насєлєнію». З огляду на це прибульці (у якому вже поколінні?!) й не намагалися обживатися тут: мовляв, зароблю побільше і втечу звідсіль подальше. Тож і не будувалися капітально й на століття наперед, не прикрашали «врємєнноє» місце проживання вишневими садочками, нагідками та чорнобривцями. Заробив, напився, наївся – заснув. Навіщо ті видовища ситому і п’яному, які ще блага культури-мультури?! А мораль цієї байки така: у голій душі та в порожній від думок голові – ніякої моралі! Навіщо засвоювати мову місцевого пракозацького люду, пройматися шанобою до його звичаїв та обрядів? Сприймати його віру, поняття про добро і зло? Перейматися його клопотами і творчим неспокоєм? Доглядати прапервісні криниці, берегти острівці первозданної природи, замолювати гріхи й опікуватися могилами пращурів?
Дике ж поле, у нього свої звичаї-порядки! Так воно – і не так. Ми всі тимчасові на цій землі, але доля роду-народу залежить від кожного з нас. Забули про це, наплювали… Я бачив, як у першій половині сімдесятих років зносили старий цвинтар біля обласної бібліотеки. Екскаватор (а в кабіні ж сиділа Божа істота – людина!) із залізною впертою байдужістю вергав пласти святої землі, викидаючи на світ Божий тлінні останки батьків, дідів, прадідів… Виконроби й парторги топталися по охряних черепах, уголос мріючи про те, що «здесь вирастєт чудо-сад». Моя маленька донечка, забачивши це, злякано притислася до мене й спитала: «Таточку, це фашисти?» – «Ні, вороги наші, мрійники-комуністи. Їм чудо-саду захотілося і «вєчной жизні» в чудо-райськім цвітінні». Нічого донька не второпала – заплакала ображено. А я швидко повів її до спортивного залу, на заняття з художньої гімнастики.
Отака дійсність – ірреальна: дикунство й прогрес обнялися та злилися в жагучім поцілунку.
Дике поле, законсервоване не стільки в генах, скільки у свідомості «погородянених» селянських дітей, дало про себе знати – помстою! – у часи української суверенності. До повільно заживаючих ран «советизації» та «комунізації» долучилися ще й шрами та подряпини шовінізму і вродженого яничарства. Розпухла до загрози самому життю велетенська ракова пухлина, названа облудним ненашим словечком «реґіон». Метастази, немовби змії, розповзлися на весь донецький південь. Головні змії-гориничі люто зашипіли: «всьо здесь наше – вашого нєт!». Себто на українській (слобожанській, таврійській, кримській) землі немає нічого суто українського, корінного – вєздє Расєя, в крайнєм случає – Малоросія, Новорасєя. Дика брехня, панове-пахани, але ж, виходить, що й правда. Правда, бо на наших українських територіях – усе не наше: керівництво і чиновництво всіх рівнів, суди, міліція, прокуратура, освіта, культура, зрештою, мова! Нашого, українського, тут закономірно не визнають: «родіна – Расєя, сталіца – Масква, государ-батюшка – Путін!». І найдорожчі гості «реґіоналів» – Лужков, Затулін, Жириновський, Зюганов, Бабурін. І рідні для «руськоязичних» – Вітренчиха, Кушнарьов, Янукович… Баулін, Кауров… «Бєй хахлов, спасай Расєю!» ще нібито не закричали, але можуть закричати, бо в «дикому полі зненависті» усе може відбутися… Дещо вже «репетирувалось» – на луганських «помаранчевих» майданах.
Незатишно мені, уродженцю Сумщини й сорокарічному (не вік, а стаж мається на увазі) довгожителю Луганська, доживати свій уже недовгий вік у цьому «дикопіллі». З дому все рідше виходжу, рідною мовою розмовляю лише з домашніми та своїми братами меншими – собачками й кішечками.
Агов, подумки кричу до президента-земляка, зроби що-небудь – ти ж гарант моєї Конституції! Убезпеч мене і мою сім’ю від помсти Дикого поля – не я оскверняв його, не я нищив могили пращурів, за що ж, не знаю, доводиться страждати?
Дорогі ООН і НАТО, любі ЄС і СОТ, подайте (не хліба) руку взаємовиручки, візьміть мене під охорону, а мою Україну – під опіку ЮНЕСКО! Інакше ми загинемо – збідніє світ. Інакше без мене людство не буде повним, а світ без України не може вважатися справедливим!
Чую залізну ходу: йдуть злютовані легіони «реґіоналів» – це по мою беззахисну українську душу…


2006





  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-26 15:05:12
Переглядів сторінки твору 129
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Українські президенти і кандидати в президенти
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2020.02.05 21:40
Автор у цю хвилину відсутній