Це не казка, не легенда – бувальщина. Страшна до того ж.
Вдивімося в шовково-ковилову закурганну давнину, на кураїнно-серпанкові обрії. З невідомого і грізно-таємничого Сходу сунуть-напливають дикі й напівдикі табуни, а за ними – ординські тумени комонних воїв-розбійників.
Гуни? Рятуйтесь, хто може!
Авари? Чимдуж утікай!
Хозари, половці, алани? Ховайся – не висовуйся.
Моголи-татарове? Готуйся до Калки і Мамаєвого побоїща, приймай неволю або наклади головою.
Туди – хвиля, назад – хвилька. Розтеклося, розчинилося, розпорошилося чуже – лишився ковиловий простір із вкрапленнями воронців – живої крові мертвих племен і народів. І свист байбачий – панахида по убієнних. Дике, дике, дивополе…
А в Дикому полі – кургани-могили: Гостра, Мечетна, Савур… А на курганах-могилах – журяться кам’яні баби: скитські, сарматські, половецькі… Інших орієнтирів епох немає – час вирівняв степовий ландшафт.
Та знову приходили – племена й народи. Мечами орали, кістьми засівали. Добрий гумус, найкращий у світі чорнозем визрів на зогнилих тілах й зіржавілім залізі!
І тоді (коли це було – хто зна?) прийшли ті, що з миром і добрим наміром, розпушили чорнозем, зеренця в нього загребли… Виросло жито-пшениця, просо-гречка, сіно-віно. Там латка, там – друга! А де латка – там і хатка: одна-друга, десята-двадцята… І – хутір, і – село, і – слобода, і – станиця! Завважте, що жодного стійбища, аулу, вйоски чи деревні не виросло в Дикому полі. І не могло вирости, бо його заселяли-обживали ті, що із запорогів, та ще – з Донського пониззя: козаки-відчайдухи, не голитьба – вольниця! Судіть за назвиськами поселень: чиї вони?! Красний Кут, Кам’яний Брід, Вергунка, Караяшник, Привілля, Осинове, Оріхове, Зелеківка, Свистунівка, Гончарівка, Дякове, Довжик, Новоохтирка, Штормове… Чиї це топоніми – половецькі, монгольські, московські? Таж наші, подніпровсько-слобожанські – аж до Розсоші й Старого Оскола, до Азова й Таганрога.
Якщо говорити про індустріалізацію нашого краю, то тут пальма першості за «вавилонянами» – прибульцями й засланцями, призовниками й завербованими з усіх усюд Расєї-матушки, із варягів і греків, німців та шотландців. Вони кували міць Донбасу, варили сталь і самі переплавлялися в безлику й безнаціональну масу – «руськоязичноє насєлєніє». Вони ж і ввібрали у свою ментальність дух Дикого поля, ординські начала й руйнівничий норов! Через них Дике поле мстилося на орачів і сівачів – за позбавлення його первинності і цноти.
А орачі-сівачі (вони ж – хохли й малороси, які забули про своє українство) уперто й терпляче йшли за плугом (або нерідко й самі перли того плуга, бо коней не було), сіяли золоте зерно надій, кропили засів потом і кров’ю, годували засланих і завербованих, і ще пів-Росії та всю товстопузу бюрократію (царську, генсеківську, президентську) – самі ж часто без хліба перебувалися.
Якби там не було, а дикополість витіснилася цивілізаційними процесами: дзвеніли колосом пшениці, усміхалися соняхи, лопотіла листям «королева полів», кипіли гречки й бульбилися картоплі. Слобожанський степ зрівнявся своєю обжитістю й залюдненістю з усією Україною. Ближче до міст із їх заводами і шахтами – «некоторие екологічеськіє проблемкі», – а так все окей!
А глибше – у корінь, у самісіньку суть, у побут і мораль?! Ого-го, там «дике поле» править бал, жорстоко мститься «перетворювачам-мічурінцям», та не стільки їм від цього дошкульно, скільки тому ж «руськоязичному насєлєнію». З огляду на це прибульці (у якому вже поколінні?!) й не намагалися обживатися тут: мовляв, зароблю побільше і втечу звідсіль подальше. Тож і не будувалися капітально й на століття наперед, не прикрашали «врємєнноє» місце проживання вишневими садочками, нагідками та чорнобривцями. Заробив, напився, наївся – заснув. Навіщо ті видовища ситому і п’яному, які ще блага культури-мультури?! А мораль цієї байки така: у голій душі та в порожній від думок голові – ніякої моралі! Навіщо засвоювати мову місцевого пракозацького люду, пройматися шанобою до його звичаїв та обрядів? Сприймати його віру, поняття про добро і зло? Перейматися його клопотами і творчим неспокоєм? Доглядати прапервісні криниці, берегти острівці первозданної природи, замолювати гріхи й опікуватися могилами пращурів?
Дике ж поле, у нього свої звичаї-порядки! Так воно – і не так. Ми всі тимчасові на цій землі, але доля роду-народу залежить від кожного з нас. Забули про це, наплювали… Я бачив, як у першій половині сімдесятих років зносили старий цвинтар біля обласної бібліотеки. Екскаватор (а в кабіні ж сиділа Божа істота – людина!) із залізною впертою байдужістю вергав пласти святої землі, викидаючи на світ Божий тлінні останки батьків, дідів, прадідів… Виконроби й парторги топталися по охряних черепах, уголос мріючи про те, що «здесь вирастєт чудо-сад». Моя маленька донечка, забачивши це, злякано притислася до мене й спитала: «Таточку, це фашисти?» – «Ні, вороги наші, мрійники-комуністи. Їм чудо-саду захотілося і «вєчной жизні» в чудо-райськім цвітінні». Нічого донька не второпала – заплакала ображено. А я швидко повів її до спортивного залу, на заняття з художньої гімнастики.
Отака дійсність – ірреальна: дикунство й прогрес обнялися та злилися в жагучім поцілунку.
Дике поле, законсервоване не стільки в генах, скільки у свідомості «погородянених» селянських дітей, дало про себе знати – помстою! – у часи української суверенності. До повільно заживаючих ран «советизації» та «комунізації» долучилися ще й шрами та подряпини шовінізму і вродженого яничарства. Розпухла до загрози самому життю велетенська ракова пухлина, названа облудним ненашим словечком «реґіон». Метастази, немовби змії, розповзлися на весь донецький південь. Головні змії-гориничі люто зашипіли: «всьо здесь наше – вашого нєт!». Себто на українській (слобожанській, таврійській, кримській) землі немає нічого суто українського, корінного – вєздє Расєя, в крайнєм случає – Малоросія, Новорасєя. Дика брехня, панове-пахани, але ж, виходить, що й правда. Правда, бо на наших українських територіях – усе не наше: керівництво і чиновництво всіх рівнів, суди, міліція, прокуратура, освіта, культура, зрештою, мова! Нашого, українського, тут закономірно не визнають: «родіна – Расєя, сталіца – Масква, государ-батюшка – Путін!». І найдорожчі гості «реґіоналів» – Лужков, Затулін, Жириновський, Зюганов, Бабурін. І рідні для «руськоязичних» – Вітренчиха, Кушнарьов, Янукович… Баулін, Кауров… «Бєй хахлов, спасай Расєю!» ще нібито не закричали, але можуть закричати, бо в «дикому полі зненависті» усе може відбутися… Дещо вже «репетирувалось» – на луганських «помаранчевих» майданах.
Незатишно мені, уродженцю Сумщини й сорокарічному (не вік, а стаж мається на увазі) довгожителю Луганська, доживати свій уже недовгий вік у цьому «дикопіллі». З дому все рідше виходжу, рідною мовою розмовляю лише з домашніми та своїми братами меншими – собачками й кішечками.
Агов, подумки кричу до президента-земляка, зроби що-небудь – ти ж гарант моєї Конституції! Убезпеч мене і мою сім’ю від помсти Дикого поля – не я оскверняв його, не я нищив могили пращурів, за що ж, не знаю, доводиться страждати?
Дорогі ООН і НАТО, любі ЄС і СОТ, подайте (не хліба) руку взаємовиручки, візьміть мене під охорону, а мою Україну – під опіку ЮНЕСКО! Інакше ми загинемо – збідніє світ. Інакше без мене людство не буде повним, а світ без України не може вважатися справедливим!
Чую залізну ходу: йдуть злютовані легіони «реґіоналів» – це по мою беззахисну українську душу…


2006