Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ПОМСТА ДИКОГО ПОЛЯ
Це не казка, не легенда – бувальщина. Страшна до того ж.
Вдивімося в шовково-ковилову закурганну давнину, на кураїнно-серпанкові обрії. З невідомого і грізно-таємничого Сходу сунуть-напливають дикі й напівдикі табуни, а за ними – ординські тумени комонних воїв-розбійників.
Гуни? Рятуйтесь, хто може!
Авари? Чимдуж утікай!
Хозари, половці, алани? Ховайся – не висовуйся.
Моголи-татарове? Готуйся до Калки і Мамаєвого побоїща, приймай неволю або наклади головою.
Туди – хвиля, назад – хвилька. Розтеклося, розчинилося, розпорошилося чуже – лишився ковиловий простір із вкрапленнями воронців – живої крові мертвих племен і народів. І свист байбачий – панахида по убієнних. Дике, дике, дивополе…
А в Дикому полі – кургани-могили: Гостра, Мечетна, Савур… А на курганах-могилах – журяться кам’яні баби: скитські, сарматські, половецькі… Інших орієнтирів епох немає – час вирівняв степовий ландшафт.
Та знову приходили – племена й народи. Мечами орали, кістьми засівали. Добрий гумус, найкращий у світі чорнозем визрів на зогнилих тілах й зіржавілім залізі!
І тоді (коли це було – хто зна?) прийшли ті, що з миром і добрим наміром, розпушили чорнозем, зеренця в нього загребли… Виросло жито-пшениця, просо-гречка, сіно-віно. Там латка, там – друга! А де латка – там і хатка: одна-друга, десята-двадцята… І – хутір, і – село, і – слобода, і – станиця! Завважте, що жодного стійбища, аулу, вйоски чи деревні не виросло в Дикому полі. І не могло вирости, бо його заселяли-обживали ті, що із запорогів, та ще – з Донського пониззя: козаки-відчайдухи, не голитьба – вольниця! Судіть за назвиськами поселень: чиї вони?! Красний Кут, Кам’яний Брід, Вергунка, Караяшник, Привілля, Осинове, Оріхове, Зелеківка, Свистунівка, Гончарівка, Дякове, Довжик, Новоохтирка, Штормове… Чиї це топоніми – половецькі, монгольські, московські? Таж наші, подніпровсько-слобожанські – аж до Розсоші й Старого Оскола, до Азова й Таганрога.
Якщо говорити про індустріалізацію нашого краю, то тут пальма першості за «вавилонянами» – прибульцями й засланцями, призовниками й завербованими з усіх усюд Расєї-матушки, із варягів і греків, німців та шотландців. Вони кували міць Донбасу, варили сталь і самі переплавлялися в безлику й безнаціональну масу – «руськоязичноє насєлєніє». Вони ж і ввібрали у свою ментальність дух Дикого поля, ординські начала й руйнівничий норов! Через них Дике поле мстилося на орачів і сівачів – за позбавлення його первинності і цноти.
А орачі-сівачі (вони ж – хохли й малороси, які забули про своє українство) уперто й терпляче йшли за плугом (або нерідко й самі перли того плуга, бо коней не було), сіяли золоте зерно надій, кропили засів потом і кров’ю, годували засланих і завербованих, і ще пів-Росії та всю товстопузу бюрократію (царську, генсеківську, президентську) – самі ж часто без хліба перебувалися.
Якби там не було, а дикополість витіснилася цивілізаційними процесами: дзвеніли колосом пшениці, усміхалися соняхи, лопотіла листям «королева полів», кипіли гречки й бульбилися картоплі. Слобожанський степ зрівнявся своєю обжитістю й залюдненістю з усією Україною. Ближче до міст із їх заводами і шахтами – «некоторие екологічеськіє проблемкі», – а так все окей!
А глибше – у корінь, у самісіньку суть, у побут і мораль?! Ого-го, там «дике поле» править бал, жорстоко мститься «перетворювачам-мічурінцям», та не стільки їм від цього дошкульно, скільки тому ж «руськоязичному насєлєнію». З огляду на це прибульці (у якому вже поколінні?!) й не намагалися обживатися тут: мовляв, зароблю побільше і втечу звідсіль подальше. Тож і не будувалися капітально й на століття наперед, не прикрашали «врємєнноє» місце проживання вишневими садочками, нагідками та чорнобривцями. Заробив, напився, наївся – заснув. Навіщо ті видовища ситому і п’яному, які ще блага культури-мультури?! А мораль цієї байки така: у голій душі та в порожній від думок голові – ніякої моралі! Навіщо засвоювати мову місцевого пракозацького люду, пройматися шанобою до його звичаїв та обрядів? Сприймати його віру, поняття про добро і зло? Перейматися його клопотами і творчим неспокоєм? Доглядати прапервісні криниці, берегти острівці первозданної природи, замолювати гріхи й опікуватися могилами пращурів?
Дике ж поле, у нього свої звичаї-порядки! Так воно – і не так. Ми всі тимчасові на цій землі, але доля роду-народу залежить від кожного з нас. Забули про це, наплювали… Я бачив, як у першій половині сімдесятих років зносили старий цвинтар біля обласної бібліотеки. Екскаватор (а в кабіні ж сиділа Божа істота – людина!) із залізною впертою байдужістю вергав пласти святої землі, викидаючи на світ Божий тлінні останки батьків, дідів, прадідів… Виконроби й парторги топталися по охряних черепах, уголос мріючи про те, що «здесь вирастєт чудо-сад». Моя маленька донечка, забачивши це, злякано притислася до мене й спитала: «Таточку, це фашисти?» – «Ні, вороги наші, мрійники-комуністи. Їм чудо-саду захотілося і «вєчной жизні» в чудо-райськім цвітінні». Нічого донька не второпала – заплакала ображено. А я швидко повів її до спортивного залу, на заняття з художньої гімнастики.
Отака дійсність – ірреальна: дикунство й прогрес обнялися та злилися в жагучім поцілунку.
Дике поле, законсервоване не стільки в генах, скільки у свідомості «погородянених» селянських дітей, дало про себе знати – помстою! – у часи української суверенності. До повільно заживаючих ран «советизації» та «комунізації» долучилися ще й шрами та подряпини шовінізму і вродженого яничарства. Розпухла до загрози самому життю велетенська ракова пухлина, названа облудним ненашим словечком «реґіон». Метастази, немовби змії, розповзлися на весь донецький південь. Головні змії-гориничі люто зашипіли: «всьо здесь наше – вашого нєт!». Себто на українській (слобожанській, таврійській, кримській) землі немає нічого суто українського, корінного – вєздє Расєя, в крайнєм случає – Малоросія, Новорасєя. Дика брехня, панове-пахани, але ж, виходить, що й правда. Правда, бо на наших українських територіях – усе не наше: керівництво і чиновництво всіх рівнів, суди, міліція, прокуратура, освіта, культура, зрештою, мова! Нашого, українського, тут закономірно не визнають: «родіна – Расєя, сталіца – Масква, государ-батюшка – Путін!». І найдорожчі гості «реґіоналів» – Лужков, Затулін, Жириновський, Зюганов, Бабурін. І рідні для «руськоязичних» – Вітренчиха, Кушнарьов, Янукович… Баулін, Кауров… «Бєй хахлов, спасай Расєю!» ще нібито не закричали, але можуть закричати, бо в «дикому полі зненависті» усе може відбутися… Дещо вже «репетирувалось» – на луганських «помаранчевих» майданах.
Незатишно мені, уродженцю Сумщини й сорокарічному (не вік, а стаж мається на увазі) довгожителю Луганська, доживати свій уже недовгий вік у цьому «дикопіллі». З дому все рідше виходжу, рідною мовою розмовляю лише з домашніми та своїми братами меншими – собачками й кішечками.
Агов, подумки кричу до президента-земляка, зроби що-небудь – ти ж гарант моєї Конституції! Убезпеч мене і мою сім’ю від помсти Дикого поля – не я оскверняв його, не я нищив могили пращурів, за що ж, не знаю, доводиться страждати?
Дорогі ООН і НАТО, любі ЄС і СОТ, подайте (не хліба) руку взаємовиручки, візьміть мене під охорону, а мою Україну – під опіку ЮНЕСКО! Інакше ми загинемо – збідніє світ. Інакше без мене людство не буде повним, а світ без України не може вважатися справедливим!
Чую залізну ходу: йдуть злютовані легіони «реґіоналів» – це по мою беззахисну українську душу…
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОМСТА ДИКОГО ПОЛЯ
Це не казка, не легенда – бувальщина. Страшна до того ж.
Вдивімося в шовково-ковилову закурганну давнину, на кураїнно-серпанкові обрії. З невідомого і грізно-таємничого Сходу сунуть-напливають дикі й напівдикі табуни, а за ними – ординські тумени комонних воїв-розбійників.
Гуни? Рятуйтесь, хто може!
Авари? Чимдуж утікай!
Хозари, половці, алани? Ховайся – не висовуйся.
Моголи-татарове? Готуйся до Калки і Мамаєвого побоїща, приймай неволю або наклади головою.
Туди – хвиля, назад – хвилька. Розтеклося, розчинилося, розпорошилося чуже – лишився ковиловий простір із вкрапленнями воронців – живої крові мертвих племен і народів. І свист байбачий – панахида по убієнних. Дике, дике, дивополе…
А в Дикому полі – кургани-могили: Гостра, Мечетна, Савур… А на курганах-могилах – журяться кам’яні баби: скитські, сарматські, половецькі… Інших орієнтирів епох немає – час вирівняв степовий ландшафт.
Та знову приходили – племена й народи. Мечами орали, кістьми засівали. Добрий гумус, найкращий у світі чорнозем визрів на зогнилих тілах й зіржавілім залізі!
І тоді (коли це було – хто зна?) прийшли ті, що з миром і добрим наміром, розпушили чорнозем, зеренця в нього загребли… Виросло жито-пшениця, просо-гречка, сіно-віно. Там латка, там – друга! А де латка – там і хатка: одна-друга, десята-двадцята… І – хутір, і – село, і – слобода, і – станиця! Завважте, що жодного стійбища, аулу, вйоски чи деревні не виросло в Дикому полі. І не могло вирости, бо його заселяли-обживали ті, що із запорогів, та ще – з Донського пониззя: козаки-відчайдухи, не голитьба – вольниця! Судіть за назвиськами поселень: чиї вони?! Красний Кут, Кам’яний Брід, Вергунка, Караяшник, Привілля, Осинове, Оріхове, Зелеківка, Свистунівка, Гончарівка, Дякове, Довжик, Новоохтирка, Штормове… Чиї це топоніми – половецькі, монгольські, московські? Таж наші, подніпровсько-слобожанські – аж до Розсоші й Старого Оскола, до Азова й Таганрога.
Якщо говорити про індустріалізацію нашого краю, то тут пальма першості за «вавилонянами» – прибульцями й засланцями, призовниками й завербованими з усіх усюд Расєї-матушки, із варягів і греків, німців та шотландців. Вони кували міць Донбасу, варили сталь і самі переплавлялися в безлику й безнаціональну масу – «руськоязичноє насєлєніє». Вони ж і ввібрали у свою ментальність дух Дикого поля, ординські начала й руйнівничий норов! Через них Дике поле мстилося на орачів і сівачів – за позбавлення його первинності і цноти.
А орачі-сівачі (вони ж – хохли й малороси, які забули про своє українство) уперто й терпляче йшли за плугом (або нерідко й самі перли того плуга, бо коней не було), сіяли золоте зерно надій, кропили засів потом і кров’ю, годували засланих і завербованих, і ще пів-Росії та всю товстопузу бюрократію (царську, генсеківську, президентську) – самі ж часто без хліба перебувалися.
Якби там не було, а дикополість витіснилася цивілізаційними процесами: дзвеніли колосом пшениці, усміхалися соняхи, лопотіла листям «королева полів», кипіли гречки й бульбилися картоплі. Слобожанський степ зрівнявся своєю обжитістю й залюдненістю з усією Україною. Ближче до міст із їх заводами і шахтами – «некоторие екологічеськіє проблемкі», – а так все окей!
А глибше – у корінь, у самісіньку суть, у побут і мораль?! Ого-го, там «дике поле» править бал, жорстоко мститься «перетворювачам-мічурінцям», та не стільки їм від цього дошкульно, скільки тому ж «руськоязичному насєлєнію». З огляду на це прибульці (у якому вже поколінні?!) й не намагалися обживатися тут: мовляв, зароблю побільше і втечу звідсіль подальше. Тож і не будувалися капітально й на століття наперед, не прикрашали «врємєнноє» місце проживання вишневими садочками, нагідками та чорнобривцями. Заробив, напився, наївся – заснув. Навіщо ті видовища ситому і п’яному, які ще блага культури-мультури?! А мораль цієї байки така: у голій душі та в порожній від думок голові – ніякої моралі! Навіщо засвоювати мову місцевого пракозацького люду, пройматися шанобою до його звичаїв та обрядів? Сприймати його віру, поняття про добро і зло? Перейматися його клопотами і творчим неспокоєм? Доглядати прапервісні криниці, берегти острівці первозданної природи, замолювати гріхи й опікуватися могилами пращурів?
Дике ж поле, у нього свої звичаї-порядки! Так воно – і не так. Ми всі тимчасові на цій землі, але доля роду-народу залежить від кожного з нас. Забули про це, наплювали… Я бачив, як у першій половині сімдесятих років зносили старий цвинтар біля обласної бібліотеки. Екскаватор (а в кабіні ж сиділа Божа істота – людина!) із залізною впертою байдужістю вергав пласти святої землі, викидаючи на світ Божий тлінні останки батьків, дідів, прадідів… Виконроби й парторги топталися по охряних черепах, уголос мріючи про те, що «здесь вирастєт чудо-сад». Моя маленька донечка, забачивши це, злякано притислася до мене й спитала: «Таточку, це фашисти?» – «Ні, вороги наші, мрійники-комуністи. Їм чудо-саду захотілося і «вєчной жизні» в чудо-райськім цвітінні». Нічого донька не второпала – заплакала ображено. А я швидко повів її до спортивного залу, на заняття з художньої гімнастики.
Отака дійсність – ірреальна: дикунство й прогрес обнялися та злилися в жагучім поцілунку.
Дике поле, законсервоване не стільки в генах, скільки у свідомості «погородянених» селянських дітей, дало про себе знати – помстою! – у часи української суверенності. До повільно заживаючих ран «советизації» та «комунізації» долучилися ще й шрами та подряпини шовінізму і вродженого яничарства. Розпухла до загрози самому життю велетенська ракова пухлина, названа облудним ненашим словечком «реґіон». Метастази, немовби змії, розповзлися на весь донецький південь. Головні змії-гориничі люто зашипіли: «всьо здесь наше – вашого нєт!». Себто на українській (слобожанській, таврійській, кримській) землі немає нічого суто українського, корінного – вєздє Расєя, в крайнєм случає – Малоросія, Новорасєя. Дика брехня, панове-пахани, але ж, виходить, що й правда. Правда, бо на наших українських територіях – усе не наше: керівництво і чиновництво всіх рівнів, суди, міліція, прокуратура, освіта, культура, зрештою, мова! Нашого, українського, тут закономірно не визнають: «родіна – Расєя, сталіца – Масква, государ-батюшка – Путін!». І найдорожчі гості «реґіоналів» – Лужков, Затулін, Жириновський, Зюганов, Бабурін. І рідні для «руськоязичних» – Вітренчиха, Кушнарьов, Янукович… Баулін, Кауров… «Бєй хахлов, спасай Расєю!» ще нібито не закричали, але можуть закричати, бо в «дикому полі зненависті» усе може відбутися… Дещо вже «репетирувалось» – на луганських «помаранчевих» майданах.
Незатишно мені, уродженцю Сумщини й сорокарічному (не вік, а стаж мається на увазі) довгожителю Луганська, доживати свій уже недовгий вік у цьому «дикопіллі». З дому все рідше виходжу, рідною мовою розмовляю лише з домашніми та своїми братами меншими – собачками й кішечками.
Агов, подумки кричу до президента-земляка, зроби що-небудь – ти ж гарант моєї Конституції! Убезпеч мене і мою сім’ю від помсти Дикого поля – не я оскверняв його, не я нищив могили пращурів, за що ж, не знаю, доводиться страждати?
Дорогі ООН і НАТО, любі ЄС і СОТ, подайте (не хліба) руку взаємовиручки, візьміть мене під охорону, а мою Україну – під опіку ЮНЕСКО! Інакше ми загинемо – збідніє світ. Інакше без мене людство не буде повним, а світ без України не може вважатися справедливим!
Чую залізну ходу: йдуть злютовані легіони «реґіоналів» – це по мою беззахисну українську душу…
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
