Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Старовинний романс "О не іди..." (переспів)
У далекому 1983 році вийшов костюмований фільм "Пізня любов" за мотивами драми Олександра Островського, у якому я вперше почула виконання прекрасного старовинного романсу "НЕ УХОДИ"...
https://www.youtube.com/watch?v=7WYQx3unbII
Спливло багато часу, допоки якось мені трапилася хвиля настрою перекласти-переспівати його українською мовою (про мою зацікавленість романсовою культурою читачі сайту вже знають )))...). Переспів стався блискавично, на рівні імпровізації. Отож, віддаю його на прочитання разом з історією романтичного кохання автора тексту і музики поета-пісняря із збіднілого дворянського роду Миколи Володимировича Зубова до прекрасної. рідкісної вроди співачки циганських і класичних романсів Анастасії Вяльцевої.
О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!
Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!
***
Слова і музика Миколи Зубова, 1899 рік?
«Не уходи, побудь со мною,
Здесь так отрадно, так светло,
Я поцелуями покрою
Уста, и очи, и чело.
Не уходи!Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Я так давно тебя люблю.
Своею страстью огневою
И обожгу, и утомлю.
Не уходи! Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Пылает страсть в моей груди.
Восторг любви нас ждёт с тобою,
Не уходи, не уходи!
Не уходи! Побудь со мной!»
«НЕ УХОДИ!» Один з найвідоміших старих романсів з такою ж романтичною історією, як і саме його зміст. До останнього часу вважалося, що автором слів романсу є Михайло Петрович Пойгін (ніяких відомостей про поета знайти не вдалося). І тільки зовсім недавно історикам музики вдалося встановити, що і текст, і музику романсу написав один автор - російський композитор, поет-пісняр МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ ЗУБОВ (22.07 (03.08) .1867, Вологодська губ.Помер - (імовірно), Російська імперія -1908 рік (не раніше).
Народився в збіднілій дворянській родині зі старовинного вологодського роду. Ріс у музичній атмосфері, але професійної музичної освіти не отримав, так як сім'я жила в бідності. Працював канцеляристом в Санкт-Петербурзі. З 1892 по 1906 роки (приблизно встановлений період творчої діяльності) написав не менш 165 вокальних творів та фортепіанних мініатюр. З 1906 року перестає писати музику. Остання інформація про Миколу Володимировича Зубова датується 1907-им роком. У цей час він служив у Канцелярії Управління Російського товариства Червоного Хреста у званні колезького секретаря. Про його подальшу долю нічого не відомо. Центральне місце в творчості Миколи Зубова займають романси. Найвідоміший серед них – «НЕ УХОДИ»/«О не іди, побудь зі мною» написаний в 1899 році (імовірно, не пізніше 1901 року) і присвячений його творчій музі - знаменитій виконавиці романсів, російських і циганських пісень Анастасії Дмитрівні Вяльцевій (1871 - 1913), в яку він був без взаємності закоханий. Вперше почувши Анастасію Вяльцеву в 1899 році, зачарований нею, Микола Володимирович Зубов з цього часу присвячує їй майже всі свої романси, які співачка з особливою душевністю виконувала.
Контекст : Романс із кінофільму "Пізня любов" (1983)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Інтерпретація Міцкевича "До М***" (фрагмент)"
