«Розпростер своє небо,
Що відривається
Від останньої
Нитки дощу…»

(Пауль Целан)

Краще пошити собі прозорий плащ
З ниток осіннього дощу холодного,
Аніж майструвати для себе плаху
З дерева крислатого пізнання добра і зла.
Краще бути схимником і мовчальником
Сумного вчителя Падолиста –
Монаха ґотичного кляштору осені.
З ниток дощу плете мені сумна пора одяг,
Бо я подарував свій светр солом’яний
Мавпі білій з сумними очима –
Німому свідку снігу лапатого.
А потім я вдягну дерев’яну сорочку –
Коли осінь стане нестерпною,
Коли дерева прийдуть гостями здивованими
У мою хижку кам’яну і холодну,
Коли розкажуть мені про марне чекання
Пори сонячної анемон білих,
Коли Бог зажурений мені подарує
Свої сині повітряні капці і нагадає про дощ –
Такий же шовковий, як дорога у степи загірні.
Краще я піду в темряву тиху і темно-синю,
Ані ж буду слухати марні крики чапель –
Сірих птахів чекання.

Зазираю у воду прозору –
Воду передчуття зими:
Виглядаю там одкровення
Того – незнаного і небаченого…