«Далекий шлях, а часу в нас так мало!»

(Франческо Петрарка)

Ми думали, що життя – це книга,
А це лише вервечка
Уламків часопростору
Нанизаних на нитку почуттів.
Вервечка, що тягнеться в темряву,
Яку перебирають пошерхлі пальці
Гончара, що майструє тіла
З липкої жовтої глини
Та прозорої води часу
(як легко вдивлятись в майбутнє!),
Ліпить собі іграшки –
Персонажів театру лялькового.
Вони грають йому смішну виставу
Про те, що смерть неминуча,
Грають і розбиваються,
Руйнуються
На порох сухий,
На пил під ногами босими
(Черевики давно загублені,
Бо набридло їх витирати
Від пилу зірок
Килимком під дверима Всесвіту).
Пошийте хтось завісу смугасту –
Треба ж цій драмі антракт
Хоч інколи влаштовувати,
Щоб ляльки могли усвідомити,
Що сценарій мелодрами глиняної
Написано сірими чорнилами,
Пером крила чорного крука,
Що дзьобав падло
Мертвого тіла Галактики.
А коло гончарне все крутиться,
Глину руки старезні місять,
У променях злих зірок
Нові іграшки-пищики випалюються…

А над квітами ґоґодзів
Гудять джмелі волохаті:
Сторожі запашної неплинності,
Вартові нових хвилин нетлінності.
Слухайте їх гомін прозорокрилий –
Може тоді щось втямите,
Перш ніж сховають вас
У ящик тисовий
Для глиняних іграшок-пищиків
Струганий.