У мене в житті стався випадальний період. Той самий час поневірянь, каламбурів і заплутаності. І я почав помалу будувати новий світ, нового себе. Але "себе" завжди десь у глибині, під стіною психологічних захистів чи нібито закоханостей із першого погляду (додаю: на фотографію).

Урешті-решт я дійшов до максимуму, не назвав би це дисоціацією, проте я розбився на кілька плиток молочного шоколаду. І добре, що зовнішній світ не наділений такою долею егоцентризму, як ми самі (чи я один увесь такий особливий). А що ж приводить у чуття, нагадує про проблеми чи місцями (точково) болючу об'єктивну реальність?

Це важливі події чи зустрічі. Скільки б ти не прокручував щонайкращі сценарії та наполеонівські плани, але у критичні моменти, що торкаються твоїх слабших місць, ти.. Повертаєшся до визнання, що ще далеко не Бог, і навіть не Геркулес, а молода людина, яка намацує життя, шукає любов, свою кудряву Алісу з Країни Кудес, прагне не тільки щастя, а й іде до мети повного переїзду у велике місто, і.. Сотні нових думок, одвічна боротьба зі слабкостями (у мене, певно люди не повірять, це ще мандаринна долька тривожності у спілкуванні), крокування до того, що ти щиро хочеш і що відкрилося зовсім випадково. Усі ми (або, повторюся, я один) генії притворства та обману самого себе, але доза наївності допомагає знову і знову вірити в казку, переживати сильний біль чи пробувати щось нове.

Пишучи й міркуючи про ці тонкі душевні мікрокосми, я все рівно натикаюся на певну недосказаність тексту, а потім розумію, що все пройде, і це теж, як заповідав Соломон (здається, мудрець якийсь, без зайвого пафосу).

Я виходжу надвір, гуляю в одній сорочці біля спокійного примерзлого озера, б'ю себе холодом в груди і шепчу, так аби чув тільки я: "вертаюся, вертаюся, вертаюся..."

2020