Полаялися ми учора з кумом капітально: я йому дуль моцних натицяв, а він мені матюків нагнув триповерхових. А виною всьому — коронавірус.
Приїхав на пошту отримати переказ за мою книжку “Берегиня”. Нині в мене це єдине джерело фінансів, завдяки якому купую їжу та сплачую комуналку. Думав, що відкладу гроші для видання книжки гумору та сатири, але не склалося. Ну, що ж — одною книжкою менше, одною більше в цьому світі— яка різниця? Все одно нині їх мало хто читає. Вік такий, що, як правило, люди отримують насолоду від творів мистецтва безкоштовно у фейсбуці: почитав, наснажився вічним - і пішов спати. Чи їсти. А щоб стати меценатом (наприклад, мене) — не може бути й мови. Нині задарма тато мамі й води не принесе. Чи принесе?
Так от — стою за кумом, чекаю, доки він візьме блок туалетного паперу та набалакається з поштаркою.
- Ой, Миколо,- зубоскалить весела працівниця, - це ж скільки треба їсти аби щотижня купувати блок паперу?
- Нічого ти не розумієш, Елеоноро Пилипівно. Влада підставила ніжку власному народові не просто так, а з умислом. І рано чи пізно туалетного паперу не стане.
- Як так? - ошелешено питає поважна панянка.
- От дивися, на руках у народу гуляє 150 мільярдів гривень. І 50 мільярдів доларів. Вся ця сума грошей, відкладена на чорний день в подушки та трилітрові баняки лежить без діла, або в кращому випадку - скніє на депозитах в банках. От і придумали спецоперацію з вилучення готівки з кишень довірливих громадян у глобальних масштабах. І багаті стануть ще багатшими, а бідні — жебраками. Не буде скоро можливості навіть купити труну. Заводи і фабрики зупиняться всі. І тоді багатство, накопичене протягом життя на скруту, піде через задній прохід. Ось тут папір і знадобиться, бо не кожен піде в лопухи. А в столиці взагалі лопухи не ростуть. І той хто накопичив достатні запаси цього товару стратегічного значення — озолотиться.
- Миколо! - кажу кумові. - Ну хіба так можна говорити з жінкою? Ну що це за вирази такі некрасиві?
- А ти мовчи, бо скоро будеш їсти власні книжки.
Змовчав я, задумався. Не хотів сваритися, оскільки жінка у мене надто чутлива, відчуває настрій миттєво і вельми переживає, коли мені кепсько. Навіть заплакати може, а сльози люблячої людини для мене — стрес.
Елеонора Пилипівна поставила перед Миколою коробку з товаром і видає здачу. Кум виніс покупку, прив’язав шворкою до багажника велосипеда, повернувся і став за мною в чергу.
- Куме, а чому одразу не купив усе що треба, забув?
- Ще паперу підкуплю, малувато взяв.
- А кіко ще треба?
- Коробок шість, більше на байк не припасую.
- Миколо! У мене тільки дві коробки. Вибач — приходь за тиждень,- каже Елеонора Пилипівна.
- Тоді давай ці дві коробки.
- Е ні, дорогий сусіде. А ти подумав, що окрім тебе цей товар ще комусь потрібен? Половина села - пенсіонери, хворі. Та й діти ще є. Їм що — теж у лопухи бігати, бо тобі закортіло грошенят заробити?
- Ти на мою совість не тисни, Елеоноро. Зараз кожен спасається як може. Держава залізла до кишень громадян надовго і вилазити звідтіля не збирається. Дозволила мародерам відкрити ломбарди і нести туди все, що має хоч яку-небудь цінність. А соціальної допомоги не дочекаєшся. І списання споживчих боргів також. Буде нас душити обома руками, допоки не залишимося без трусів.
- Так ти думаєш, що коронавірус — це спецоперація багатих сіоністів з вилучення готівки із кишень довірливих бевзів?
- Так і є. А наслідком стане тотальне зубожіння. Незабаром товпи голодного люду, який залишився без роботи, будуть обчищати погреби та людські городи. Голодні бунти прокотяться всіма незаможними країнами світу. Чи ти думаєш, що Україну це лихо обмине?
- Не буде у нас ніяких бунтів, куме. Що це ти видумав?
- А ти думаєш, чому зарплати вчителям, лікарям, працівникам культури урізали, а поліцаям та нацгвардійцям — підняли, га?
- А це тут до чого?
- А до того! Як підуть люди громити палицями крамниці - ось тут і знадобляться зарізяки та душителі. Будуть нас заганяти насильно палицями в домовини. А коли всі кошти закінчаться і не буде навіть за що сірників купити — ось тоді карантин знімуть. І роботяги, які мали колись 10 тисяч гривень за свою роботу, отримуватимуть у кращому випадку — три. І незаможні верстви населення стануть рабами. Ось тому і закон про землю прийняли, бо рабам земля непотрібна.
- Куме, якщо люди не зможуть купити і сірників, то за що ж вони купуватимуть туалетний папір, який ти оце заповзявся накопичувати?
- Е-е-е-е-,- пробекав дорогий родич. А обличчя покрилося червоними плямами.
- Нема що сказати? Знаєш що — ти нагадуєш нашого сусіда — Бздюху. Він зараз людей возить до Тетерева машиною. Місяць тому брав за цю послугу 25 гривень з душі, а нині 40. Автобуси не ходять, маршрутки також. Конкурентів немає. От і користується можливістю злупити з людей грошенят у лиху годину.
- То ти мене будеш учити, що і як робити? Сашко? - заверещав кум. - Ти свою чесність засунь... сам знаєш куди. І пальцем покрути для надійності. А я буду робити те, що вважаю за необхідне.
- Ех, куме, куме, - навіть у самій великій скруті люди повинні залишатися людьми, інакше всім стане тільки гірше. Ти б краще цей папір одніс Одарці та бабі Степаниді. У них сил уже немає навіть з хати вийти, не те що в лопухи. Чи ти й на них плануєш “капусти нарубати”?
Кинувся кум на мене в рукопашну. Якби не встиг вчасно ухилитися, то лівий кулак попав би точно в перенісся. Взяв його цупкенько однією рукою за штани, а іншою за чуба, розхитав гарно хирляву тушу родича-скнари і лобом відкрив двері пошти.
Микола дико заверещав, поривався ввірватися у приміщення та поштарка клацнула засувом і крикнула:
- Пошта закрита. Приходь завтра.
Хвилин десять кум викрикував погрози, батькування, матюччя, а коли сказ пройшов — сів на велосипеда і поїхав додому штабелювати туалетний папір.
- Йди і ти, Олександре, - каже Елеонора Пилипівна. Миколу вже не виправиш, гниє зсередини.
- Якби ж то він один. Перед тобою був у продуктовій крамниці. Заходжу, а продавчиня (вона ж і власниця) — Лідія Скряга — кричить на сусідку , що прийшла по хліб: “Без маски не заходь! Йди, начепи, а потім приходь. Або у мене купи — 25 гривень штука.”
А бабуся стоїть, ледь не плаче. У неї ж пенсія — 2500. ще й малолітній онук на руках. Для неї буханець хліба купити - і то вже велика витрата.
- Бабусю, кажу,- вийдіть з магазину і зачекайте хвилин п’ять, добре? Що вам купити?
- Хліба та пачку гороху.
- Гаразд, ідіть вже, подихайте свіжим повітрям,- кажу їй. А коли зачинилися двері — звертаюся до продавчині:
- Будь-ласка, два буханці хліба і пачку гороху.
Вибила вона чека, взяла гроші, а я й кажу:
- Лідо, - ціна цієї маски у аптеці дві гривні. Що ж ти робиш? Нащо здирництвом займаєшся? У тебе і так конкурентів немає — всі крамниці окрім твоєї позакривалися?
- А ти не вказуй, що мені робити! Захисник знайшовся! Іди краще до своєї жінки відстоювати порушену справедливість.
- А що там відстоювати? Вона людей безкоштовно лікує. Ваш син учора приходив з поламаною рукою. В райцентр ви його не послали, а послали до нас. Хіба вона з вас хоч копійку взяла за свою працю? Ні. Хоча й гіпс, і бинти ми купуємо за свої гроші. Позаминулого тижня твій чоловік прийшов до нас з виразкою шлунку. Жінка за три дні поставила його на ноги? Поставила. Не болить? Ні. А ти хоч знаєш скільки праці та грошей пішло аби ті відвари, які він взяв і з собою, зробити? А ти торгуєш масками удесятеро дорожче за номінальну ціну. Це називається — мародерство. Більш того — це продуктовий магазин, тому така торгівля заборонена законом. І шкарпетками військовими також.
- Шуруй до своєї жінки, а тут не вказуй що мені робити! - визвірилася Скряга. І щоб ноги ноги твоєї тут більше не було!
- Гаразд, іду. Коли на язиці вискочить чорна вава і ніхто з лікарів не зможе з нею впоратися — приходь. Вилікуємо безкоштовно.
Поштарка вислухала мою розповідь і нічого не сказала. Тільки очі заблищали. Мабуть, піщинка потрапила.
Йду додому і не знаю, як приховати від дружини мій зіпсований настрій та сум. Вона ж берегиня, народний ескулап, їй не можна хвилюватися за рідних та близьких, бо людям, які прийдуть по допомогу, яку нездатна надати офіційна медицина, може помилковий діагноз поставити. А це не просто підсудне діло — це убита довіра, це здоров’я людей. А воно ж безцінне.
Деренчливий трактор Степана Казки зупинився біля мене.
- Агов, Сашко! Гайда города тобі виорю! Коронавірус коронавірусом, а сіяти хліб треба. Сідай у кабіну поруч зі мною.
- Мені треба реманент взяти.
- Зараз під’їдемо до твоєї хати — вискочиш і візьмеш усе що треба. І бери дві лопати - допоможу гній розкидати. Бо самому тобі вже важко.
Тихо прочинив двері сараю, вийняв лопати і граблі. Виходжу надвір, а дружина тут як тут, дивиться на мене і мовчить.
Поцілував її, обняв, погладив запашні коси шкарубкою рукою і тихо мовив:
- Завтра Благовіщення. Пора до землі.

07.04.2020р.