Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
2026.03.17
01:48
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2026.03.17
00:30
Російсько українська війна – війна за виживання. Українців – як нації, московитів – як імперії.
Мало повернути державність, треба повернути ще й історію.
Моральні авторитети черпають своє натхнення із кримінального минулого.
Найліпше захищати інт
2026.03.16
23:37
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Йо
2026.03.16
19:53
«…Їх щастя тривало – як літня гроза,
На білеє личенько впала сльоза.
Лишилась вдовиця у Рашківській тиші,
Де вітер холодний легенди колише.
Ні перли коштовні, ні княжий поріг
Від лиха і згуби її не вберіг.
Розтанули мрії, мов замок з піску,
Лишивши
2026.03.16
18:13
МАГІСТРАЛ
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
2026.03.16
10:59
Шалені дикі ґедзі не кусають.
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.
Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.
Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
2026.03.16
05:47
То вітер грається волоссям,
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
2026.03.15
17:20
В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно
2026.03.15
16:33
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-ш
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-ш
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
2026.03.15
16:17
І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Люди, люди...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Люди, люди...
Полаялися ми учора з кумом капітально: я йому дуль моцних натицяв, а він мені матюків нагнув триповерхових. А виною всьому — коронавірус.
Приїхав на пошту отримати переказ за мою книжку “Берегиня”. Нині в мене це єдине джерело фінансів, завдяки якому купую їжу та сплачую комуналку. Думав, що відкладу гроші для видання книжки гумору та сатири, але не склалося. Ну, що ж — одною книжкою менше, одною більше в цьому світі— яка різниця? Все одно нині їх мало хто читає. Вік такий, що, як правило, люди отримують насолоду від творів мистецтва безкоштовно у фейсбуці: почитав, наснажився вічним - і пішов спати. Чи їсти. А щоб стати меценатом (наприклад, мене) — не може бути й мови. Нині задарма тато мамі й води не принесе. Чи принесе?
Так от — стою за кумом, чекаю, доки він візьме блок туалетного паперу та набалакається з поштаркою.
- Ой, Миколо,- зубоскалить весела працівниця, - це ж скільки треба їсти аби щотижня купувати блок паперу?
- Нічого ти не розумієш, Елеоноро Пилипівно. Влада підставила ніжку власному народові не просто так, а з умислом. І рано чи пізно туалетного паперу не стане.
- Як так? - ошелешено питає поважна панянка.
- От дивися, на руках у народу гуляє 150 мільярдів гривень. І 50 мільярдів доларів. Вся ця сума грошей, відкладена на чорний день в подушки та трилітрові баняки лежить без діла, або в кращому випадку - скніє на депозитах в банках. От і придумали спецоперацію з вилучення готівки з кишень довірливих громадян у глобальних масштабах. І багаті стануть ще багатшими, а бідні — жебраками. Не буде скоро можливості навіть купити труну. Заводи і фабрики зупиняться всі. І тоді багатство, накопичене протягом життя на скруту, піде через задній прохід. Ось тут папір і знадобиться, бо не кожен піде в лопухи. А в столиці взагалі лопухи не ростуть. І той хто накопичив достатні запаси цього товару стратегічного значення — озолотиться.
- Миколо! - кажу кумові. - Ну хіба так можна говорити з жінкою? Ну що це за вирази такі некрасиві?
- А ти мовчи, бо скоро будеш їсти власні книжки.
Змовчав я, задумався. Не хотів сваритися, оскільки жінка у мене надто чутлива, відчуває настрій миттєво і вельми переживає, коли мені кепсько. Навіть заплакати може, а сльози люблячої людини для мене — стрес.
Елеонора Пилипівна поставила перед Миколою коробку з товаром і видає здачу. Кум виніс покупку, прив’язав шворкою до багажника велосипеда, повернувся і став за мною в чергу.
- Куме, а чому одразу не купив усе що треба, забув?
- Ще паперу підкуплю, малувато взяв.
- А кіко ще треба?
- Коробок шість, більше на байк не припасую.
- Миколо! У мене тільки дві коробки. Вибач — приходь за тиждень,- каже Елеонора Пилипівна.
- Тоді давай ці дві коробки.
- Е ні, дорогий сусіде. А ти подумав, що окрім тебе цей товар ще комусь потрібен? Половина села - пенсіонери, хворі. Та й діти ще є. Їм що — теж у лопухи бігати, бо тобі закортіло грошенят заробити?
- Ти на мою совість не тисни, Елеоноро. Зараз кожен спасається як може. Держава залізла до кишень громадян надовго і вилазити звідтіля не збирається. Дозволила мародерам відкрити ломбарди і нести туди все, що має хоч яку-небудь цінність. А соціальної допомоги не дочекаєшся. І списання споживчих боргів також. Буде нас душити обома руками, допоки не залишимося без трусів.
- Так ти думаєш, що коронавірус — це спецоперація багатих сіоністів з вилучення готівки із кишень довірливих бевзів?
- Так і є. А наслідком стане тотальне зубожіння. Незабаром товпи голодного люду, який залишився без роботи, будуть обчищати погреби та людські городи. Голодні бунти прокотяться всіма незаможними країнами світу. Чи ти думаєш, що Україну це лихо обмине?
- Не буде у нас ніяких бунтів, куме. Що це ти видумав?
- А ти думаєш, чому зарплати вчителям, лікарям, працівникам культури урізали, а поліцаям та нацгвардійцям — підняли, га?
- А це тут до чого?
- А до того! Як підуть люди громити палицями крамниці - ось тут і знадобляться зарізяки та душителі. Будуть нас заганяти насильно палицями в домовини. А коли всі кошти закінчаться і не буде навіть за що сірників купити — ось тоді карантин знімуть. І роботяги, які мали колись 10 тисяч гривень за свою роботу, отримуватимуть у кращому випадку — три. І незаможні верстви населення стануть рабами. Ось тому і закон про землю прийняли, бо рабам земля непотрібна.
- Куме, якщо люди не зможуть купити і сірників, то за що ж вони купуватимуть туалетний папір, який ти оце заповзявся накопичувати?
- Е-е-е-е-,- пробекав дорогий родич. А обличчя покрилося червоними плямами.
- Нема що сказати? Знаєш що — ти нагадуєш нашого сусіда — Бздюху. Він зараз людей возить до Тетерева машиною. Місяць тому брав за цю послугу 25 гривень з душі, а нині 40. Автобуси не ходять, маршрутки також. Конкурентів немає. От і користується можливістю злупити з людей грошенят у лиху годину.
- То ти мене будеш учити, що і як робити? Сашко? - заверещав кум. - Ти свою чесність засунь... сам знаєш куди. І пальцем покрути для надійності. А я буду робити те, що вважаю за необхідне.
- Ех, куме, куме, - навіть у самій великій скруті люди повинні залишатися людьми, інакше всім стане тільки гірше. Ти б краще цей папір одніс Одарці та бабі Степаниді. У них сил уже немає навіть з хати вийти, не те що в лопухи. Чи ти й на них плануєш “капусти нарубати”?
Кинувся кум на мене в рукопашну. Якби не встиг вчасно ухилитися, то лівий кулак попав би точно в перенісся. Взяв його цупкенько однією рукою за штани, а іншою за чуба, розхитав гарно хирляву тушу родича-скнари і лобом відкрив двері пошти.
Микола дико заверещав, поривався ввірватися у приміщення та поштарка клацнула засувом і крикнула:
- Пошта закрита. Приходь завтра.
Хвилин десять кум викрикував погрози, батькування, матюччя, а коли сказ пройшов — сів на велосипеда і поїхав додому штабелювати туалетний папір.
- Йди і ти, Олександре, - каже Елеонора Пилипівна. Миколу вже не виправиш, гниє зсередини.
- Якби ж то він один. Перед тобою був у продуктовій крамниці. Заходжу, а продавчиня (вона ж і власниця) — Лідія Скряга — кричить на сусідку , що прийшла по хліб: “Без маски не заходь! Йди, начепи, а потім приходь. Або у мене купи — 25 гривень штука.”
А бабуся стоїть, ледь не плаче. У неї ж пенсія — 2500. ще й малолітній онук на руках. Для неї буханець хліба купити - і то вже велика витрата.
- Бабусю, кажу,- вийдіть з магазину і зачекайте хвилин п’ять, добре? Що вам купити?
- Хліба та пачку гороху.
- Гаразд, ідіть вже, подихайте свіжим повітрям,- кажу їй. А коли зачинилися двері — звертаюся до продавчині:
- Будь-ласка, два буханці хліба і пачку гороху.
Вибила вона чека, взяла гроші, а я й кажу:
- Лідо, - ціна цієї маски у аптеці дві гривні. Що ж ти робиш? Нащо здирництвом займаєшся? У тебе і так конкурентів немає — всі крамниці окрім твоєї позакривалися?
- А ти не вказуй, що мені робити! Захисник знайшовся! Іди краще до своєї жінки відстоювати порушену справедливість.
- А що там відстоювати? Вона людей безкоштовно лікує. Ваш син учора приходив з поламаною рукою. В райцентр ви його не послали, а послали до нас. Хіба вона з вас хоч копійку взяла за свою працю? Ні. Хоча й гіпс, і бинти ми купуємо за свої гроші. Позаминулого тижня твій чоловік прийшов до нас з виразкою шлунку. Жінка за три дні поставила його на ноги? Поставила. Не болить? Ні. А ти хоч знаєш скільки праці та грошей пішло аби ті відвари, які він взяв і з собою, зробити? А ти торгуєш масками удесятеро дорожче за номінальну ціну. Це називається — мародерство. Більш того — це продуктовий магазин, тому така торгівля заборонена законом. І шкарпетками військовими також.
- Шуруй до своєї жінки, а тут не вказуй що мені робити! - визвірилася Скряга. І щоб ноги ноги твоєї тут більше не було!
- Гаразд, іду. Коли на язиці вискочить чорна вава і ніхто з лікарів не зможе з нею впоратися — приходь. Вилікуємо безкоштовно.
Поштарка вислухала мою розповідь і нічого не сказала. Тільки очі заблищали. Мабуть, піщинка потрапила.
Йду додому і не знаю, як приховати від дружини мій зіпсований настрій та сум. Вона ж берегиня, народний ескулап, їй не можна хвилюватися за рідних та близьких, бо людям, які прийдуть по допомогу, яку нездатна надати офіційна медицина, може помилковий діагноз поставити. А це не просто підсудне діло — це убита довіра, це здоров’я людей. А воно ж безцінне.
Деренчливий трактор Степана Казки зупинився біля мене.
- Агов, Сашко! Гайда города тобі виорю! Коронавірус коронавірусом, а сіяти хліб треба. Сідай у кабіну поруч зі мною.
- Мені треба реманент взяти.
- Зараз під’їдемо до твоєї хати — вискочиш і візьмеш усе що треба. І бери дві лопати - допоможу гній розкидати. Бо самому тобі вже важко.
Тихо прочинив двері сараю, вийняв лопати і граблі. Виходжу надвір, а дружина тут як тут, дивиться на мене і мовчить.
Поцілував її, обняв, погладив запашні коси шкарубкою рукою і тихо мовив:
- Завтра Благовіщення. Пора до землі.
07.04.2020р.
Приїхав на пошту отримати переказ за мою книжку “Берегиня”. Нині в мене це єдине джерело фінансів, завдяки якому купую їжу та сплачую комуналку. Думав, що відкладу гроші для видання книжки гумору та сатири, але не склалося. Ну, що ж — одною книжкою менше, одною більше в цьому світі— яка різниця? Все одно нині їх мало хто читає. Вік такий, що, як правило, люди отримують насолоду від творів мистецтва безкоштовно у фейсбуці: почитав, наснажився вічним - і пішов спати. Чи їсти. А щоб стати меценатом (наприклад, мене) — не може бути й мови. Нині задарма тато мамі й води не принесе. Чи принесе?
Так от — стою за кумом, чекаю, доки він візьме блок туалетного паперу та набалакається з поштаркою.
- Ой, Миколо,- зубоскалить весела працівниця, - це ж скільки треба їсти аби щотижня купувати блок паперу?
- Нічого ти не розумієш, Елеоноро Пилипівно. Влада підставила ніжку власному народові не просто так, а з умислом. І рано чи пізно туалетного паперу не стане.
- Як так? - ошелешено питає поважна панянка.
- От дивися, на руках у народу гуляє 150 мільярдів гривень. І 50 мільярдів доларів. Вся ця сума грошей, відкладена на чорний день в подушки та трилітрові баняки лежить без діла, або в кращому випадку - скніє на депозитах в банках. От і придумали спецоперацію з вилучення готівки з кишень довірливих громадян у глобальних масштабах. І багаті стануть ще багатшими, а бідні — жебраками. Не буде скоро можливості навіть купити труну. Заводи і фабрики зупиняться всі. І тоді багатство, накопичене протягом життя на скруту, піде через задній прохід. Ось тут папір і знадобиться, бо не кожен піде в лопухи. А в столиці взагалі лопухи не ростуть. І той хто накопичив достатні запаси цього товару стратегічного значення — озолотиться.
- Миколо! - кажу кумові. - Ну хіба так можна говорити з жінкою? Ну що це за вирази такі некрасиві?
- А ти мовчи, бо скоро будеш їсти власні книжки.
Змовчав я, задумався. Не хотів сваритися, оскільки жінка у мене надто чутлива, відчуває настрій миттєво і вельми переживає, коли мені кепсько. Навіть заплакати може, а сльози люблячої людини для мене — стрес.
Елеонора Пилипівна поставила перед Миколою коробку з товаром і видає здачу. Кум виніс покупку, прив’язав шворкою до багажника велосипеда, повернувся і став за мною в чергу.
- Куме, а чому одразу не купив усе що треба, забув?
- Ще паперу підкуплю, малувато взяв.
- А кіко ще треба?
- Коробок шість, більше на байк не припасую.
- Миколо! У мене тільки дві коробки. Вибач — приходь за тиждень,- каже Елеонора Пилипівна.
- Тоді давай ці дві коробки.
- Е ні, дорогий сусіде. А ти подумав, що окрім тебе цей товар ще комусь потрібен? Половина села - пенсіонери, хворі. Та й діти ще є. Їм що — теж у лопухи бігати, бо тобі закортіло грошенят заробити?
- Ти на мою совість не тисни, Елеоноро. Зараз кожен спасається як може. Держава залізла до кишень громадян надовго і вилазити звідтіля не збирається. Дозволила мародерам відкрити ломбарди і нести туди все, що має хоч яку-небудь цінність. А соціальної допомоги не дочекаєшся. І списання споживчих боргів також. Буде нас душити обома руками, допоки не залишимося без трусів.
- Так ти думаєш, що коронавірус — це спецоперація багатих сіоністів з вилучення готівки із кишень довірливих бевзів?
- Так і є. А наслідком стане тотальне зубожіння. Незабаром товпи голодного люду, який залишився без роботи, будуть обчищати погреби та людські городи. Голодні бунти прокотяться всіма незаможними країнами світу. Чи ти думаєш, що Україну це лихо обмине?
- Не буде у нас ніяких бунтів, куме. Що це ти видумав?
- А ти думаєш, чому зарплати вчителям, лікарям, працівникам культури урізали, а поліцаям та нацгвардійцям — підняли, га?
- А це тут до чого?
- А до того! Як підуть люди громити палицями крамниці - ось тут і знадобляться зарізяки та душителі. Будуть нас заганяти насильно палицями в домовини. А коли всі кошти закінчаться і не буде навіть за що сірників купити — ось тоді карантин знімуть. І роботяги, які мали колись 10 тисяч гривень за свою роботу, отримуватимуть у кращому випадку — три. І незаможні верстви населення стануть рабами. Ось тому і закон про землю прийняли, бо рабам земля непотрібна.
- Куме, якщо люди не зможуть купити і сірників, то за що ж вони купуватимуть туалетний папір, який ти оце заповзявся накопичувати?
- Е-е-е-е-,- пробекав дорогий родич. А обличчя покрилося червоними плямами.
- Нема що сказати? Знаєш що — ти нагадуєш нашого сусіда — Бздюху. Він зараз людей возить до Тетерева машиною. Місяць тому брав за цю послугу 25 гривень з душі, а нині 40. Автобуси не ходять, маршрутки також. Конкурентів немає. От і користується можливістю злупити з людей грошенят у лиху годину.
- То ти мене будеш учити, що і як робити? Сашко? - заверещав кум. - Ти свою чесність засунь... сам знаєш куди. І пальцем покрути для надійності. А я буду робити те, що вважаю за необхідне.
- Ех, куме, куме, - навіть у самій великій скруті люди повинні залишатися людьми, інакше всім стане тільки гірше. Ти б краще цей папір одніс Одарці та бабі Степаниді. У них сил уже немає навіть з хати вийти, не те що в лопухи. Чи ти й на них плануєш “капусти нарубати”?
Кинувся кум на мене в рукопашну. Якби не встиг вчасно ухилитися, то лівий кулак попав би точно в перенісся. Взяв його цупкенько однією рукою за штани, а іншою за чуба, розхитав гарно хирляву тушу родича-скнари і лобом відкрив двері пошти.
Микола дико заверещав, поривався ввірватися у приміщення та поштарка клацнула засувом і крикнула:
- Пошта закрита. Приходь завтра.
Хвилин десять кум викрикував погрози, батькування, матюччя, а коли сказ пройшов — сів на велосипеда і поїхав додому штабелювати туалетний папір.
- Йди і ти, Олександре, - каже Елеонора Пилипівна. Миколу вже не виправиш, гниє зсередини.
- Якби ж то він один. Перед тобою був у продуктовій крамниці. Заходжу, а продавчиня (вона ж і власниця) — Лідія Скряга — кричить на сусідку , що прийшла по хліб: “Без маски не заходь! Йди, начепи, а потім приходь. Або у мене купи — 25 гривень штука.”
А бабуся стоїть, ледь не плаче. У неї ж пенсія — 2500. ще й малолітній онук на руках. Для неї буханець хліба купити - і то вже велика витрата.
- Бабусю, кажу,- вийдіть з магазину і зачекайте хвилин п’ять, добре? Що вам купити?
- Хліба та пачку гороху.
- Гаразд, ідіть вже, подихайте свіжим повітрям,- кажу їй. А коли зачинилися двері — звертаюся до продавчині:
- Будь-ласка, два буханці хліба і пачку гороху.
Вибила вона чека, взяла гроші, а я й кажу:
- Лідо, - ціна цієї маски у аптеці дві гривні. Що ж ти робиш? Нащо здирництвом займаєшся? У тебе і так конкурентів немає — всі крамниці окрім твоєї позакривалися?
- А ти не вказуй, що мені робити! Захисник знайшовся! Іди краще до своєї жінки відстоювати порушену справедливість.
- А що там відстоювати? Вона людей безкоштовно лікує. Ваш син учора приходив з поламаною рукою. В райцентр ви його не послали, а послали до нас. Хіба вона з вас хоч копійку взяла за свою працю? Ні. Хоча й гіпс, і бинти ми купуємо за свої гроші. Позаминулого тижня твій чоловік прийшов до нас з виразкою шлунку. Жінка за три дні поставила його на ноги? Поставила. Не болить? Ні. А ти хоч знаєш скільки праці та грошей пішло аби ті відвари, які він взяв і з собою, зробити? А ти торгуєш масками удесятеро дорожче за номінальну ціну. Це називається — мародерство. Більш того — це продуктовий магазин, тому така торгівля заборонена законом. І шкарпетками військовими також.
- Шуруй до своєї жінки, а тут не вказуй що мені робити! - визвірилася Скряга. І щоб ноги ноги твоєї тут більше не було!
- Гаразд, іду. Коли на язиці вискочить чорна вава і ніхто з лікарів не зможе з нею впоратися — приходь. Вилікуємо безкоштовно.
Поштарка вислухала мою розповідь і нічого не сказала. Тільки очі заблищали. Мабуть, піщинка потрапила.
Йду додому і не знаю, як приховати від дружини мій зіпсований настрій та сум. Вона ж берегиня, народний ескулап, їй не можна хвилюватися за рідних та близьких, бо людям, які прийдуть по допомогу, яку нездатна надати офіційна медицина, може помилковий діагноз поставити. А це не просто підсудне діло — це убита довіра, це здоров’я людей. А воно ж безцінне.
Деренчливий трактор Степана Казки зупинився біля мене.
- Агов, Сашко! Гайда города тобі виорю! Коронавірус коронавірусом, а сіяти хліб треба. Сідай у кабіну поруч зі мною.
- Мені треба реманент взяти.
- Зараз під’їдемо до твоєї хати — вискочиш і візьмеш усе що треба. І бери дві лопати - допоможу гній розкидати. Бо самому тобі вже важко.
Тихо прочинив двері сараю, вийняв лопати і граблі. Виходжу надвір, а дружина тут як тут, дивиться на мене і мовчить.
Поцілував її, обняв, погладив запашні коси шкарубкою рукою і тихо мовив:
- Завтра Благовіщення. Пора до землі.
07.04.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
