Отже, про що я щойно говорив? Ага, згадав,- про кохання!

А чому це мені така складна і сувора тема скакнула в голову? - спитаєте ви.

А тому, що доля закинула під ворота Києво-Печерської лаври і я отримав насолоду спостерігати і за товпами вірян, і за монахами, і за монашками. Несамовиті, самозаглиблені погляди останніх, стулені вуста та висушені під рясами тіла в чорних клобуках явно контрастували з Божою настановою Адамові та Єві: “Ідіть і розмножуйтесь”.

Не послухалися вони свого Господа, закрили плоть на замок, залишивши для себе єдину втіху — молитву. Чи такого прагнув їхній покровитель небесний?

А життя в них ох і складне! Схимомонахині та монахині прокидаються 0 4.30, а вже за півгодини стоять навколішки і читають три акафісти: Спасителю, Божій матері і Святому, пам’ять якого вшановується цього дня. О шостій читається полуночниця, далі - три акафісти, водосвятний молебень, відправляється літургія. В 17-00 читається вечірня. Увечері трапезничають — їдять сухий коржик, запиваючи його чистою водицею. У цілковитій тиші, ковтаючи крихти хліба, сестри-послушниці нашорошують вуха на читання з життя святого. А після натоптування ковбиків їх очікує повечір’я з канонами, молитви, пом’яник. І аж по тому жінки розходяться по келіям, продовжувати молитися. До того ж у кожної з сестер є своє келійне правило, призначене ігуменею: якщо проштрафився — читаєш півночі таку чи таку молитву, якщо вимучують гріховні видива - читаєш “Згинь, сатано”, ну і так далі.

Думаю, Ісус вельми дивується, коли спостерігає з небес на таку форму організації життя одухотвореного жіноцтва. Бо ні в його часи, ні в часи апостолів монастирів не існувало. Не додумалися засновники церкви до такого. Вони з’явилися набагато пізніше — на рубежі 3-го та 4-століття нашої ери. Перші монахи були вільні у своїх діях, а жорсткі обмеження та вимучування власної плоті прийшли в монастирські устави набагато пізніше.

Перший жіночий монастир в Україні, кажуть, збудував князь Ярослав Мудрий. Його батько, намагаючись привчити жителів власної держави до нової віри, убив за один рік 40 відсотків населення Києва. Не хотіли наші предки добровільно молитися новому Богу, довелося їх до цього присилувати. А хто відмовлявся— знищували.

Є напроти Лаври зупинка громадського транспорту. Сиджу, чекаю 520-ї маршрутки, аби рушити в сторону метро “Печерська”. Поруч сіла молода монашка. Питаю:

- Здрастуйте, сестро. А чого ви такі сумні?

Окинула мене суворим поглядом, в якому читалося: “Чого пристав? Чеши своєю дорогою” і нічого не сказала.

А я продовжую:

- Складно, мабуть, вам? Піст, молитви, тяжка фізична праця. І все во славу Господа. Ви, бачу, кудись їдете. Настоятильниця послала з важливим завданням?

А молода вродлива монашка розтулила пошерхлі від недоїдання вуста і тихо мовила:

- Нащо воно вам знати, куди і нащо я іду? Не тривожте моїх думок питаннями.

Каптур з її голови здмухнув вітерець і я побачив куцу темно-каштанову гриву з обрізаною косою. І темні кола під очима від регулярного недосипу.

- Мені потрібна допомога, - кажу їй. - Ось, їду в Київський військовий госпіталь, везу замовлені ліки пораненим воякам. Декого з них так покалічила війна, що постійно думають про те, як на себе накласти руки.

- Так хай моляться, працюють з психологом. І каштелян до них, мабуть, ходить.

- Та ходить. Але якийсь безтолковий. Людям і так погано, а він нещасних ще якимись карами небесними лякає. Морально добиває. Може б знайшли вільну хвилину і змоталися зі мною, га? - і святенно склав руки на пузі.

- У мене обмаль часу, за годину мушу бути в монастирі.

- Та будете ви в монастирі, там до станції метро рукою подати. Поглянете що до чого, потім порадитеся з наставницею, може щось і надумаєте. Мати Тереза не цуралася ходити до вояків та розмовляти з ними. І допомагала покаліченим до самої смерті...

Пробив таки дірку в коконі цієї самітниці. А яка ж вона гарна, люди добрі! Ангел небесний! І таким благочестям та вірою віяло від неї, що навіть забув, що вона - людина непроста, а наближена до Бога, і роздивлятися її непристойно.

Як побачили вояки КОГО я до них привів — сіпнулися, мов від пожежі: воно й не дивно, оскільки всі лежали в ліжках в одних трусах.

- Доброго дня, солдати,- промовила оксамитовим голосом монашка. - Чим може вам допомогти свята церква?

- Здрастуйте! - весело вигукнула чоловіча ватага. - А чи можна організувати екскурсію в Києво-Печерську лавру? - запитав один з них.

- Звичайно можна,- одказала монахиня. - Буду про це клопотатися. Може ще якісь прохання будуть?

Прохання були. Але якісь несерйозні. Не буду про них говорити, оскільки скажете, що хлопці усі не такі як треба.

А монашку відвів до станції метро та поїхав з нею на Поштову площу. І провів її пішки до Свято-Вознесенського Флорівського монастиря.

- Пробачте мене,- кажу монахині,- але як до вас звертатися? Ми ж навть ім’я одне одного не спитали!

- Зовіть мене Мариною.

- А я Олександр. Ось мій телефон,- простягую їй потерту візитівку. - Сподіваюся, що вам не перепаде за порушення статуту.

- Перепаде. І ще й як. Але годі про це. Як тільки все виясню — дам знати. Гаразд?

Тиснув руку цій дівчині в чорній рясі, наче прощався зі своєю долею. І вона це відчула, не відсмикнула долоню, не відсторонилася.

Дзвінок пролунав несподівано, за тиждень. Вже й не очікував. Думав, навряд чи Марина (це її чернече ім’я чи світське?) одізветься. Аж ні, помилився.

- До Києво-Печерської лаври можете приходити завтра. Годині о другій. Вас це влаштує?

- Влаштує! - схвильовано промовив я. - Сьогодні піду й домовлюся з керівництвом відділення. Підуть ті солдати, яких скоро виписують. Пообідають - і одразу прижену їх до вас.

- От і добре,- промовила вона і зв’язок урвався.

А коли побачив її перед входом у святиню, то моя радість була такою явною, усмішка такою сяйнистою, що й вона лагідно усміхнулася. Але хутко сховала усмішку, бо поруч стояла сувора як смерть її наставниця, в очах якої я прочитав осуд. Мабуть, мудра жінка все зрозуміла, або була ясновидицею.

Думаєте просто кохати монашку? Нічого подібного! Тут одне плотське бажання нічого не важить. Божий промисел як дамоклів меч висить над головою і заважає нормально розвиватися любовному роману. А Марині думаєте просто було віддатися мені, як чоловікові, порушивши і церковний устав, і власну клятву цноти і ще цілу купу дурних заборон?

А через три місяці, коли її опуклий живіт не ховала навіть простора ряса, Марина опинилася в моїй однокімнатній хрущовці на Борщагівці. Схима закінчилася. І добре що закінчилася, оскільки голоднеча заважала б нормально розвиватися моїй майбутній дитині.

А як потрапила в лабети монастиря моя кохана? Та дуже просто: винувате кохання. Розлюбив її хлопець, кинув. Зарюмсана стояла на зупинці. А поруч монашка. От і підбила її сховатися в келію від світу. Добре, що не на все життя, а лише на три роки.

На Великдень народилася трійня. З монастиря, де вона провела три роки, на хрестини не прийшов ніхто. Прийшли бойові побратими: хто без руки, хто без ноги, хто без ока, зі своїми дружинами та коханими. Прийшов військовий капелан, який і хрестив наших дітей.

А чи по божеськи вчинив, що вирвав з монастиря цю жінку? Чи гріх вкрасти у Господа її наречену? Навряд. Думаю я її виручив з біди в якій вона опинилася. А заодно і себе. Бо любов чоловіка і жінки - це саме те, чого хоче наш небесний покровитель. Чи я не правий?

18.04.2020р.