Другий клас, це вже не перший. Школярики знають одне одного, люблять дружити і почувають себе більш впевнено. Але сьогодні в класі був новенький і тому всі поводилися стримано. Вчитель представила нам хлопчика, який приїхав з міста Миколаєва, розмовляв російською і був, як з картинки - накрохмалена біла сорочка, ідеальні стрілки на штанях й білявий, зачесаний на бік - чубчик. Від нього приємно пахло одеколоном "Шипр", та це було не головним. На носі красувалися прекрасні позолочені окуляри. Миттєво всі дівчата нашого класу таємно закохалися у Миколку Шумило, і я не була винятком. Мене хлопці смикали за косички частіше за інших, тому я була впевнена, що дуже швидко сподобаюся Колі.
Минув майже рік, але мої чари на нього не діяли, хоча жили по сусідству, дружили і інколи разом робили уроки. Його мама, навіть, пошила мені сукню в зелені горохи, (ходили разом на кружок і танцювали у парі). Я дружила з усіма. Могла піти за п'ять кілометрів проводжати якусь подружку, щоб тій було не сумно, а після повертатися додому сама, чи дати списати математику. Але найбільше я проводила час з Валею Гармоніст -тихою дівчинкою, яка вчилася посередньо, але слухалася мене беззаперечно, як рідну маму, яку б нісенітницю я не молола язиком і не вигадувала, бо і дня не могла прожити без пригод.
То ми висіли на високім турніку вниз головою, то бігали по чужих городах, а то взимку пили крижану воду з колонки, щоб захворіти і не ходити до школи. Нам завше за це дісталося, та ми не зважали на такі дрібниці. Валі теж подобався Коля Шумило, але вона це ретельно приховувала і тільки шарілася в його присутності, мов ружа. Я ж навпаки, все робила для того, щоб він звернув увагу на мою пишну зачіску, чи нові манжети на шкільній формі. Я довго думала над тим чим вразити Колю і одного разу придумала,
- Валька, а давай підемо до лікаря і випишемо собі окуляри.
У Валеній родині всі були очкариками: батько, мати, сестра, брат і тільки у Валі їх не було. В моїй же - всі мали стовідсотковий зір, але це нас не зупинило піти до лікаря, тим паче, поліклініка знаходилася поблизу. Першою до кабінету офтальмолога зайшла моя подружка і через хвилин п'ятнадцять вийшла щаслива, збентежена в нових симпатичних окулярах. Я заздрісно подивилася на неї. Відмітила, що їй личить і сміливо ступила за поріг кабінету.
- Добрий день, - я ввічливо привіталася з лікаркою, не дуже молодою жінкою в білім халаті зі стомленим блідим обличчям і привітним поглядом.
Вона уважно подивилася на мене і почала розпитувати про мій зір.
Я сказала, що не добачаю, хоч сиджу на першій парті, вічно чіпляюся і падаю, бо не бачу куди йду.
Лікарка поглянула на мої збиті коліна і співчуваючи зітхнула.
- А коли це сталося? -
Це питання не застало мене зненацька і я відповіла, що сусідський хлопець засипав торік мої очі піском.
А ще у мене дід сліпий, бабця і сусід, що живе напроти, додала для переконливості. Лікарка посміхнулася.
- Добре, давай подивимося - сказала вона і показала на таблицю перевірки зору з різними буквами вишуканими у рівні рядочки від більших до найменших. Посадила мене далеко на стілець, і коли я подивилася на таблицю, то зрозуміла, що бачу абсолютно все. Але ж, мені, так хотілося мати гарні окуляри, тим паче Валька їх уже отримала. Лікарка сказала, щоб я закрила одне око і указкою навмання тицьнула всередину на букву Л, я відповіла що це А. Вона вказала на інші букви, які я теж називала невірно. Дійшла до тої, що знаходилася вище і зупинилася на букві Ш
- Яка це буква? - Перелякано запитала лікарка, бо то була буква з першого верхнього ряду.
- М, - відповіла я. Вона розгублено глянула на мене. Підійшла, ніжно погладила по голівці і сказала:
- не хвилюйся, дорога, зараз підберемо тобі окуляри. Довго мені підбирали окуляри і я, дійсно, в них нічого не бачила. Чим більші лінзи одягала, тим гірше було видно. Ні одну букву не назвала вірно. Спочатку лікарка не могла зрозуміти у чому справа, а після витягла ще одні лінзи. То були звичайні скельця.
- Ну, як тобі ці? - запитала хитро примружуючи очі.
- Чудово, - сказала я і почала називати найменьші букви з останнього ряду таблиці.
- А якого ти Зінчука донька - Івана, чи Леоніда? - якось несподівано запитала вона.
- Івана - буркнула я, підозрюючи щось недобре.
- Так, ось - закричала оскаженіла лікарка. У мене кілометрова черга за дверима, а ти мені тут годину очки втираєш і ідіотку з мене робиш. Геть з мого кабінету!!!!
Я бігла так, що на вузькому коридорі збила прибиральницю зі шваброю, якогось чоловіка на милицях і саму Вальку, що стояла і милувалася своїми окулярами.
Була червоною, як рак, коли вона мене запитала
де мої окуляри.
Я їй розказала все, як було і ми взявшись за руки мовчки пішли додому. Звичайно осад на душі був неприємним і тому, що мені не дісталися окуляри, і тому, що та лікарка розкаже моєму батькові.
- Хочеш будемо носити окуляри по черзі? - я кивнула головою, одягла і заплакала, бо світ став мутним.
Я перша розповіла татові, що сталося, усунувши подробиці про Колю. Він насварився, а я пообіцяла, що більше не буду ганьбити родину. Валя носила окуляри і стала набагато краще вчитися, а мені у третьому класі уже подобався Стьопа, який ходив у секцію по баскетболу і я теж записалася на баскетбол.

18.05.2020р