Другий клас – це вже не перший. Школярики знають одне одного, люблять дружити й почувають себе впевненіше. Але сьогодні в класі був новенький, і тому всі поводилися стримано. Учителька представила нам хлопчика, який приїхав із Миколаєва, розмовляв російською й був як із картинки: накрохмалена біла сорочка, ідеальні стрілки на штанях та зачесаний набік білявий чубчик. Від нього приємно пахло одеколоном «Шипр», та це було не головне. На носі красувалися чудові позолочені окуляри. Миттю всі дівчата нашого класу таємно закохалися в Миколку Шумила, і я не була винятком. Хлопці смикали мене за кіски частіше, ніж інших, тому я була впевнена, що дуже швидко сподобаюся Колі.
Минув майже рік, але мої чари на нього не діяли, хоча жили по сусідству, дружили й інколи разом виконували уроки. Його мама навіть пошила мені сукню в зелені горохи (ми з Миколкою ходили разом на гурток і танцювали в парі).
Я дружила з усіма. Могла піти за п’ять кілометрів проводжати якусь подружку, щоб тій не було сумно, а потім повертатися додому сама. Чи дати списати математику. Але найбільше часу я проводила з Валею Гармоніст – тихою дівчинкою, яка вчилася посередньо, але слухалася мене беззаперечно, як рідну маму, яку б нісенітницю я не молола й не вигадувала, бо й дня не могла прожити без пригод.
То ми висіли на високім турніку вниз головою, то бігали по чужих городах, а то взимку пили крижану воду з колонки, щоб захворіти й не ходити до школи. За це добряче діставалося, та ми не зважали на такі дрібниці. Валі теж подобався Коля Шумило, але вона це ретельно приховувала й тільки шарілася в його присутності, мов ружа. Я ж навпаки все робила для того, щоб він звернув увагу на мою пишну зачіску чи нові манжети на шкільній формі. Довго вигадувала, чим вразити Колю, і одного разу придумала.
– Валько, а ходімо до лікаря – випишемо собі окуляри!
У Валиній родині всі були очкариками: батько, мати, сестра, брат – усі, крім Валі. У моїй же всі мали стовідсотковий зір, але це нас не зупинило, тим паче поліклініка була поблизу.
Першою до кабінету офтальмолога зайшла подружка. Через хвилин п’ятнадцять вийшла щаслива, збентежена, у нових симпатичних окулярах. Я заздрісно подивилася на неї. Відзначила, що їй личить, і сміливо ступила на поріг кабінету.
– Добрий день, – увічливо привіталася з лікаркою, не дуже молодою жінкою зі стомленим блідим обличчям і привітним поглядом.
Вона уважно подивилася на мене й почала розпитувати про мій зір.
Я сказала, що недобачаю, хоч сиджу на першій парті, завжди перечіпляюся й падаю, бо не бачу, куди йду.
Лікарка поглянула на мої збиті коліна й співчуваючи зітхнула.
– А коли це почалося?
Це питання не застало мене зненацька, я відповіла, що сусідський хлопець торік засипав мої очі піском.
А ще в мене дід сліпий, бабця й сусід, що живе напроти, – додала для переконливості. Лікарка всміхнулася.
– Добре, погляньмо, – сказала вона й показала на таблицю перевірки зору з різними буквами, вишикуваними рівними рядочками від більших до найменших. Посадила мене далеко на стілець, і коли я подивилася на таблицю, то зрозуміла, що бачу абсолютно все. Але ж мені так хотілося мати гарні окуляри, тим паче Валька їх уже отримала!
Лікарка сказала, щоб я закрила одне око, і указкою навмання тицьнула всередину на букву Л. Я відповіла, що це А. Вона вказала на інші букви, які я теж називала неправильно. Підняла указку вище й зупинилася на букві Ш.
– Яка це буква? – лікарка питала перелякано, бо то був перший верхній ряд.
– М, – відповіла я. Вона розгублено глянула на мене. Підійшла, ніжно погладила по голівці й сказала:
– Не хвилюйся, дорога, зараз підберемо тобі окуляри.
Це був довгий процес, і я справді нічого не бачила в нових окулярах. Чим товщі лінзи надягала, тим гірше було видно. Жодної букви не назвала правильно. Спочатку лікарка не могла зрозуміти, у чому річ, а потім витягла ще одні лінзи. То були звичайні скельця.
– Ну, як тобі ці? – запитала, хитро примружуючи очі.
– Чудово, – сказала я і почала називати найменші букви з останнього ряду таблиці.
– А якого ти Зінчука донька – Івана, чи Леоніда? – якось несподівано запитала вона.
– Івана, – буркнула я, підозрюючи щось недобре.
– Так от!.. – закричала оскаженіла лікарка. – У мене кілометрова черга за дверима, а ти мені тут годину очки втираєш, ідіотку з мене робиш! Геть із мого кабінету!!!
Я бігла так, що у вузькому коридорі збила прибиральницю зі шваброю, якогось чоловіка на милицях і саму Вальку, що стояла й милувалася своїми окулярами.
Була червона, як рак, коли вона запитала, де мої окуляри.
Розказала все, як було, і ми, узявшись за руки, мовчки пішли додому.
Звичайно, осад на душі був неприємний. І тому, що мені не дісталися окуляри, і тому, що та лікарка розкаже батькові…
– Хочеш, будемо носити окуляри по черзі? – я кивнула Вальці, начепила скельця й заплакала, бо світ став мутним.
Я перша розповіла татові, що сталося, усунувши подробиці про Колю. Він насварився, а я пообіцяла, що більше не буду ганьбити родину. Валя носила окуляри й почала набагато краще вчитися, а мені в третьому класі вже подобався Стьопа, який ходив на секцію з баскетболу. Я теж записалася на баскетбол.
18.05.2020