Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.09
19:11
Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
2026.05.09
17:42
Не я то чую - Незвід чує мною:
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,
Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
крадливі кроки здовженої тіні,
розхвиль осінніх огняні прибої,
гілок врізання гостре в небо синє,
Він бачить мною - я його зіниця -
як в ятір часу наловилось листя.
В'юнкий лебедик озеру божиться,
2026.05.09
17:35
Коли війні немає краю
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
і цим завідує балбес,
стає на вуха світ увесь...
«побєдобєсіє» триває,
але як іноді буває –
у супостата збита «спєсь».
Та це, напевне, не поможе
урятувати білий світ,
2026.05.09
13:33
Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.
Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.
Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
2026.05.09
09:46
себе обожнюємо ще
комусь реально смішно
не причаститися води
із тих господніх діж нам
плекаючи залежну мить
вичавлюючи прищик
оскільки завтра інший щем
не глибший просто інший
комусь реально смішно
не причаститися води
із тих господніх діж нам
плекаючи залежну мить
вичавлюючи прищик
оскільки завтра інший щем
не глибший просто інший
2026.05.09
09:25
Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на л
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на л
2026.05.09
09:13
— Я прийшла до вас не за цим,
Що у голову вбили, друже?
На столі — сигаретний дим,
Самогон і зів'ялі ружі.
Я прошу, не торкайтесь пліч,
Ваші пальці такі холодні.
Наче ця кришталева ніч
Снігопадом зійшла з безодні.
Що у голову вбили, друже?
На столі — сигаретний дим,
Самогон і зів'ялі ружі.
Я прошу, не торкайтесь пліч,
Ваші пальці такі холодні.
Наче ця кришталева ніч
Снігопадом зійшла з безодні.
2026.05.08
23:03
Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.
Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.
Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
2026.05.08
21:05
Марія Вега (1898-1980)
Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.
Бо я – інститутка, дочка камергера,
Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.
Бо я – інститутка, дочка камергера,
2026.05.08
20:33
За обрієм шукань, уже не перших,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.
Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
І скільки би їх не нарахував,
Ти знахідкою пошук не завершиш,
Бо це ілюзія і зоровий обман.
Тремке повітря оптику збиває –
Водночас ти і наче на землі,
А виднієшся перед небокраєм,
2026.05.08
18:10
Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.
Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
2026.05.08
17:03
Останній вірш, то все тому віддам.
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
Нехай із крапкою, готовий.
Звіряюся написаним листкам,
Кому не зміг сказати слова.
Шкодую, що невчасно загубив,
Коли на полі звівся серпень.
Невже напередодні довгих злив
2026.05.08
13:30
За цю реальність і гроша не дам я!
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
Хай промовчить оратор-демагог.
Удвох на кухні, я і світла пам'ять,
Створили нескінченний діалог.
Для мене порятунок - тільки втеча,
І щоб нікого не було навстріч!
Навколо мене - чорна порожнеча,
2026.05.08
13:02
Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.
Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
2026.05.08
11:35
Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, н
2026.05.08
11:29
Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Окуляри
Другий клас – це вже не перший. Школярики знають одне одного, люблять дружити й почувають себе впевненіше. Але сьогодні в класі був новенький, і тому всі поводилися стримано. Учителька представила нам хлопчика, який приїхав із Миколаєва, розмовляв російською й був як із картинки: накрохмалена біла сорочка, ідеальні стрілки на штанях та зачесаний набік білявий чубчик. Від нього приємно пахло одеколоном «Шипр», та це було не головне. На носі красувалися чудові позолочені окуляри. Миттю всі дівчата нашого класу таємно закохалися в Миколку Шумила, і я не була винятком. Хлопці смикали мене за кіски частіше, ніж інших, тому я була впевнена, що дуже швидко сподобаюся Колі.
Минув майже рік, але мої чари на нього не діяли, хоча жили по сусідству, дружили й інколи разом виконували уроки. Його мама навіть пошила мені сукню в зелені горохи (ми з Миколкою ходили разом на гурток і танцювали в парі).
Я дружила з усіма. Могла піти за п’ять кілометрів проводжати якусь подружку, щоб тій не було сумно, а потім повертатися додому сама. Чи дати списати математику. Але найбільше часу я проводила з Валею Гармоніст – тихою дівчинкою, яка вчилася посередньо, але слухалася мене беззаперечно, як рідну маму, яку б нісенітницю я не молола й не вигадувала, бо й дня не могла прожити без пригод.
То ми висіли на високім турніку вниз головою, то бігали по чужих городах, а то взимку пили крижану воду з колонки, щоб захворіти й не ходити до школи. За це добряче діставалося, та ми не зважали на такі дрібниці. Валі теж подобався Коля Шумило, але вона це ретельно приховувала й тільки шарілася в його присутності, мов ружа. Я ж навпаки все робила для того, щоб він звернув увагу на мою пишну зачіску чи нові манжети на шкільній формі. Довго вигадувала, чим вразити Колю, і одного разу придумала.
– Валько, а ходімо до лікаря – випишемо собі окуляри!
У Валиній родині всі були очкариками: батько, мати, сестра, брат – усі, крім Валі. У моїй же всі мали стовідсотковий зір, але це нас не зупинило, тим паче поліклініка була поблизу.
Першою до кабінету офтальмолога зайшла подружка. Через хвилин п’ятнадцять вийшла щаслива, збентежена, у нових симпатичних окулярах. Я заздрісно подивилася на неї. Відзначила, що їй личить, і сміливо ступила на поріг кабінету.
– Добрий день, – увічливо привіталася з лікаркою, не дуже молодою жінкою зі стомленим блідим обличчям і привітним поглядом.
Вона уважно подивилася на мене й почала розпитувати про мій зір.
Я сказала, що недобачаю, хоч сиджу на першій парті, завжди перечіпляюся й падаю, бо не бачу, куди йду.
Лікарка поглянула на мої збиті коліна й співчуваючи зітхнула.
– А коли це почалося?
Це питання не застало мене зненацька, я відповіла, що сусідський хлопець торік засипав мої очі піском.
А ще в мене дід сліпий, бабця й сусід, що живе напроти, – додала для переконливості. Лікарка всміхнулася.
– Добре, погляньмо, – сказала вона й показала на таблицю перевірки зору з різними буквами, вишикуваними рівними рядочками від більших до найменших. Посадила мене далеко на стілець, і коли я подивилася на таблицю, то зрозуміла, що бачу абсолютно все. Але ж мені так хотілося мати гарні окуляри, тим паче Валька їх уже отримала!
Лікарка сказала, щоб я закрила одне око, і указкою навмання тицьнула всередину на букву Л. Я відповіла, що це А. Вона вказала на інші букви, які я теж називала неправильно. Підняла указку вище й зупинилася на букві Ш.
– Яка це буква? – лікарка питала перелякано, бо то був перший верхній ряд.
– М, – відповіла я. Вона розгублено глянула на мене. Підійшла, ніжно погладила по голівці й сказала:
– Не хвилюйся, дорога, зараз підберемо тобі окуляри.
Це був довгий процес, і я справді нічого не бачила в нових окулярах. Чим товщі лінзи надягала, тим гірше було видно. Жодної букви не назвала правильно. Спочатку лікарка не могла зрозуміти, у чому річ, а потім витягла ще одні лінзи. То були звичайні скельця.
– Ну, як тобі ці? – запитала, хитро примружуючи очі.
– Чудово, – сказала я і почала називати найменші букви з останнього ряду таблиці.
– А якого ти Зінчука донька – Івана, чи Леоніда? – якось несподівано запитала вона.
– Івана, – буркнула я, підозрюючи щось недобре.
– Так от!.. – закричала оскаженіла лікарка. – У мене кілометрова черга за дверима, а ти мені тут годину очки втираєш, ідіотку з мене робиш! Геть із мого кабінету!!!
Я бігла так, що у вузькому коридорі збила прибиральницю зі шваброю, якогось чоловіка на милицях і саму Вальку, що стояла й милувалася своїми окулярами.
Була червона, як рак, коли вона запитала, де мої окуляри.
Розказала все, як було, і ми, узявшись за руки, мовчки пішли додому.
Звичайно, осад на душі був неприємний. І тому, що мені не дісталися окуляри, і тому, що та лікарка розкаже батькові…
– Хочеш, будемо носити окуляри по черзі? – я кивнула Вальці, начепила скельця й заплакала, бо світ став мутним.
Я перша розповіла татові, що сталося, усунувши подробиці про Колю. Він насварився, а я пообіцяла, що більше не буду ганьбити родину. Валя носила окуляри й почала набагато краще вчитися, а мені в третьому класі вже подобався Стьопа, який ходив на секцію з баскетболу. Я теж записалася на баскетбол.
18.05.2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Окуляри
Другий клас – це вже не перший. Школярики знають одне одного, люблять дружити й почувають себе впевненіше. Але сьогодні в класі був новенький, і тому всі поводилися стримано. Учителька представила нам хлопчика, який приїхав із Миколаєва, розмовляв російською й був як із картинки: накрохмалена біла сорочка, ідеальні стрілки на штанях та зачесаний набік білявий чубчик. Від нього приємно пахло одеколоном «Шипр», та це було не головне. На носі красувалися чудові позолочені окуляри. Миттю всі дівчата нашого класу таємно закохалися в Миколку Шумила, і я не була винятком. Хлопці смикали мене за кіски частіше, ніж інших, тому я була впевнена, що дуже швидко сподобаюся Колі.
Минув майже рік, але мої чари на нього не діяли, хоча жили по сусідству, дружили й інколи разом виконували уроки. Його мама навіть пошила мені сукню в зелені горохи (ми з Миколкою ходили разом на гурток і танцювали в парі).
Я дружила з усіма. Могла піти за п’ять кілометрів проводжати якусь подружку, щоб тій не було сумно, а потім повертатися додому сама. Чи дати списати математику. Але найбільше часу я проводила з Валею Гармоніст – тихою дівчинкою, яка вчилася посередньо, але слухалася мене беззаперечно, як рідну маму, яку б нісенітницю я не молола й не вигадувала, бо й дня не могла прожити без пригод.
То ми висіли на високім турніку вниз головою, то бігали по чужих городах, а то взимку пили крижану воду з колонки, щоб захворіти й не ходити до школи. За це добряче діставалося, та ми не зважали на такі дрібниці. Валі теж подобався Коля Шумило, але вона це ретельно приховувала й тільки шарілася в його присутності, мов ружа. Я ж навпаки все робила для того, щоб він звернув увагу на мою пишну зачіску чи нові манжети на шкільній формі. Довго вигадувала, чим вразити Колю, і одного разу придумала.
– Валько, а ходімо до лікаря – випишемо собі окуляри!
У Валиній родині всі були очкариками: батько, мати, сестра, брат – усі, крім Валі. У моїй же всі мали стовідсотковий зір, але це нас не зупинило, тим паче поліклініка була поблизу.
Першою до кабінету офтальмолога зайшла подружка. Через хвилин п’ятнадцять вийшла щаслива, збентежена, у нових симпатичних окулярах. Я заздрісно подивилася на неї. Відзначила, що їй личить, і сміливо ступила на поріг кабінету.
– Добрий день, – увічливо привіталася з лікаркою, не дуже молодою жінкою зі стомленим блідим обличчям і привітним поглядом.
Вона уважно подивилася на мене й почала розпитувати про мій зір.
Я сказала, що недобачаю, хоч сиджу на першій парті, завжди перечіпляюся й падаю, бо не бачу, куди йду.
Лікарка поглянула на мої збиті коліна й співчуваючи зітхнула.
– А коли це почалося?
Це питання не застало мене зненацька, я відповіла, що сусідський хлопець торік засипав мої очі піском.
А ще в мене дід сліпий, бабця й сусід, що живе напроти, – додала для переконливості. Лікарка всміхнулася.
– Добре, погляньмо, – сказала вона й показала на таблицю перевірки зору з різними буквами, вишикуваними рівними рядочками від більших до найменших. Посадила мене далеко на стілець, і коли я подивилася на таблицю, то зрозуміла, що бачу абсолютно все. Але ж мені так хотілося мати гарні окуляри, тим паче Валька їх уже отримала!
Лікарка сказала, щоб я закрила одне око, і указкою навмання тицьнула всередину на букву Л. Я відповіла, що це А. Вона вказала на інші букви, які я теж називала неправильно. Підняла указку вище й зупинилася на букві Ш.
– Яка це буква? – лікарка питала перелякано, бо то був перший верхній ряд.
– М, – відповіла я. Вона розгублено глянула на мене. Підійшла, ніжно погладила по голівці й сказала:
– Не хвилюйся, дорога, зараз підберемо тобі окуляри.
Це був довгий процес, і я справді нічого не бачила в нових окулярах. Чим товщі лінзи надягала, тим гірше було видно. Жодної букви не назвала правильно. Спочатку лікарка не могла зрозуміти, у чому річ, а потім витягла ще одні лінзи. То були звичайні скельця.
– Ну, як тобі ці? – запитала, хитро примружуючи очі.
– Чудово, – сказала я і почала називати найменші букви з останнього ряду таблиці.
– А якого ти Зінчука донька – Івана, чи Леоніда? – якось несподівано запитала вона.
– Івана, – буркнула я, підозрюючи щось недобре.
– Так от!.. – закричала оскаженіла лікарка. – У мене кілометрова черга за дверима, а ти мені тут годину очки втираєш, ідіотку з мене робиш! Геть із мого кабінету!!!
Я бігла так, що у вузькому коридорі збила прибиральницю зі шваброю, якогось чоловіка на милицях і саму Вальку, що стояла й милувалася своїми окулярами.
Була червона, як рак, коли вона запитала, де мої окуляри.
Розказала все, як було, і ми, узявшись за руки, мовчки пішли додому.
Звичайно, осад на душі був неприємний. І тому, що мені не дісталися окуляри, і тому, що та лікарка розкаже батькові…
– Хочеш, будемо носити окуляри по черзі? – я кивнула Вальці, начепила скельця й заплакала, бо світ став мутним.
Я перша розповіла татові, що сталося, усунувши подробиці про Колю. Він насварився, а я пообіцяла, що більше не буду ганьбити родину. Валя носила окуляри й почала набагато краще вчитися, а мені в третьому класі вже подобався Стьопа, який ходив на секцію з баскетболу. Я теж записалася на баскетбол.
18.05.2020
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
