Чим ближче старість, тим жорстокіш був
Хан Темучін, що Чингізханом звали.
Його ні кров, ні сльози не спиняли,
Він про добро узагалі забув.
Чим ближче смерть,тим більше прагнув він
Разом з собою увесь світ забрати,
Нікого після себе не лишати,
Хай плоть живу поглине чорний тлін.
Але чим далі світом він ішов,
То розумів – людей цих так багато.
Хоч самому не хочеться вмирати
Та всім не в змозі він пустити кров.
І захотів безсмертя він тоді
Аби довіку в цьому світі править
І гостру шаблю без кінця кривавить
У ролі безпощадного судді.
Почув він, що в Китаї є даоси,
Яким відомий до безсмертя шлях,
Своє життя вимірюють в віках.
І він одного з них покликав в гості.
Чан Чунь, здається, звали так його,
Пішов в дорогу дальню, небезпечну,
Не взяв нічого аби його плечі
Не відчували тягара того,
Який в путі людині заважає.
Пройшов Китай, Монголію, минув
Він Туркестан і згодом повернув
У Семиріччя, де вже хан чекає.
Хан гостя насторожено зустрів,
Дозволив, правда, сісти, пригоститись,
Води з дороги чистої напитись.
А, коли той напився і поїв,
Спитав: «Скажи, святий-но чоловіче.
Ти йшов здале́ку. Чи у тебе є
Чудесні ліки, щоб життя моє
На цій землі могли зробити вічним?»
І відповів мудрець: «Даремно ти
Чекаєш. Ліки є, що зберігають
Твоє життя. Але таких немає
Аби безсмертя людям принести!»
І зрозумів владика всіх владик,
Що йому долю власну не минути
І доведеться смерть, як всім, відчути.
Ішов йому шістдесят п’ятий рік.