Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, наче тополь в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
2025.11.29
18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
2025.11.29
17:23
Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
2025.11.29
16:33
У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
2025.11.29
11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
2025.11.29
07:11
Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про картоплю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про картоплю
Садили картоплю ми у дідуся.
Він ямки копає, а ми із сестрою,
Кидаємо в ямки картоплю обоє
В надії, що скоро закінчиться вся.
Вже сонечко добре з небес припіка.
Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
Уже посадили ледь не пів городу.
Аж ось і бабуся обідать гука.
Ми хутко докидали те, що лишалось,
За стіл попід вишню в тіньок подались,
А там, як наїлися і напились
То відпочивати в траву повкладались.
Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
Питаннями став дідуся діставати:
- Хто перший картоплю надумав саджати,
Щоб можна його незлим словом згадать?
- Раніше картоплі в Європі не знали.
Колись у Америці інки жили,
Тож перші саджати її й почали.
- А як та картопля в Європу попала?
- То вже як Колумб край далекий відкрив,
То звідти іспанці й привезли те диво.
Щоправда, в Європі дивилися криво,
Вважали, що чорт в землю то посадив.
Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
Бо ж їли не те, що росте у землі,
А ягоди, бачили, ті, чималі,
Які по цвітінню на ній достигали.
А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
Верталися знову до каші та хліба.
Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
Але краще їсти провірених страв.
І, як не старались були королі,
Щоб змусити люд ту картоплю садити.
Один обіцяв за то гроші платити,
Другий за непослух карати велів…
Та темний народ за старого тримався,
Від голоду пух та картоплю не їв.
Як переконати тих впертих ослів?
І, якось, француз Пармантьє здогадався.
Ділянку картоплею він засадив
Й, коли вже картопля взялась достигати,
Поставив круг поля він роту солдатів
І слух розпустити по селах велів,
Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
Чекає уже із сокирою кат…
А сам уночі прибирав тих солдат.
Ну, як було людям у гріх не упасти?
Солодкий же, бач, заборонений плід,
Відомо то людям іще від Адама.
Тож люди картоплю тягли лантухами,
А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
В Росії ж з картоплею лихо було.
Петро ще з Голландії лантух доставив,
Хоча й не довів до кінця тої справи.
По ньому ще років багато пройшло,
Коли Катерина за справу взялася.
Та вперся народ забобонний, однак,
І справа не рушила з місця ніяк.
Уже при Миколі, що Палкіним звався,
Був виданий ним «височайший указ»
Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
Російський мужик враз за вила узявся:
Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
І бились до смерті вони «за свободу».
Багато лягло у тих бунтах народу…
Та, врешті, картопля і там прижилась.
- А звідки картопля взялася у нас?
- Завезли німецькі колись колоністи.
Вони уже вміли й ростити, і їсти…
Хоча… рідний дід мій розказував раз
Історію трохи другу про ті справи.
Тоді іще й німців не було у нас.
А цар чи московський, чи інший якраз
Купити картоплі в Європу направив.
Купили чи лантух, чи, може, і два.
Везуть із солдатами по оба боки.
Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
Та, як не старались - з бідою зустрілись:
У лісі напали на них гультяї.
І голови склали солдати свої,
А слідом на небі й посли опинились.
Взялись гультяї злато-срібло шукать,
Бо що ж можна везти в такій охороні?
Огледіли все: і карету, і коні.
Та лише два лантуха там і лежать.
А в лантухах тих якісь овочі дивні.
Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
«Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
Почухав потилицю був отаман.
Він же сподівався багатством розжитись.
Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
А більше чого і узяти нема.
Карету у нетрі велів відтягти,
На землю із лантухів повисипати.
Ніколи не зайвина лантухи мати…
«Гидоту» ж землею велів загребти.
Було то все ранньої, кажуть, весни.
А влітку із Криму верталася валка,
Минули спокійно розбійницьку балку
І на ніч спочити спинились вони.
Поставили мажі навколо свої,
Багаття розклали, вечеряти стали.
І так комарі кляті їх допікали,
Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
Тоді отаман і говорить: «Давай
Накидаєм зелені в наше багаття.
Вогню нам не треба, а диму багато…
Он, бач, над дорогою густо трава».
І рвати бадилля вони почали,
А з ним іще грудки якісь витягають.
Не перебирають, в багаття кидають,
Поки густий дим в небеса повалив.
А потім спокійно уклалися спать,
Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
Вночі гультяї ще навідатись можуть,
Від ночі усякого можна чекать.
Але, слава Богу, ніхто не напав,
Ніякі розбійники їх не чіпали.
Коли готувати сніданок почали,
То кухар грудки оті повигрібав,
Аби на вогні саламаху зварити.
Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
Почав куштувати – смачнюча така,
Лиш трішечки треба її посолити.
Допалися хлопці до дива, умить
Поїли усе, а тоді гуртом взяли
Ті овочі дивні з землі накопали,
Щоб дома в городі собі посадить.
А скоро від них розійшлася вона.
Картоплею, правда, ще не називали,
Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
А десь бараболя, бандурка. Одна
Ще приказка в діда з часів тих була:
«Бандурку Господь сотворив задля того,
Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
Відтоді картопля у нас і пішла,
Казав мені дід. Зовсім інше наука
Розказує нам у розумних книжках…
Так, біля картоплі робота важка,
Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.
Він ямки копає, а ми із сестрою,
Кидаємо в ямки картоплю обоє
В надії, що скоро закінчиться вся.
Вже сонечко добре з небес припіка.
Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
Уже посадили ледь не пів городу.
Аж ось і бабуся обідать гука.
Ми хутко докидали те, що лишалось,
За стіл попід вишню в тіньок подались,
А там, як наїлися і напились
То відпочивати в траву повкладались.
Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
Питаннями став дідуся діставати:
- Хто перший картоплю надумав саджати,
Щоб можна його незлим словом згадать?
- Раніше картоплі в Європі не знали.
Колись у Америці інки жили,
Тож перші саджати її й почали.
- А як та картопля в Європу попала?
- То вже як Колумб край далекий відкрив,
То звідти іспанці й привезли те диво.
Щоправда, в Європі дивилися криво,
Вважали, що чорт в землю то посадив.
Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
Бо ж їли не те, що росте у землі,
А ягоди, бачили, ті, чималі,
Які по цвітінню на ній достигали.
А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
Верталися знову до каші та хліба.
Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
Але краще їсти провірених страв.
І, як не старались були королі,
Щоб змусити люд ту картоплю садити.
Один обіцяв за то гроші платити,
Другий за непослух карати велів…
Та темний народ за старого тримався,
Від голоду пух та картоплю не їв.
Як переконати тих впертих ослів?
І, якось, француз Пармантьє здогадався.
Ділянку картоплею він засадив
Й, коли вже картопля взялась достигати,
Поставив круг поля він роту солдатів
І слух розпустити по селах велів,
Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
Чекає уже із сокирою кат…
А сам уночі прибирав тих солдат.
Ну, як було людям у гріх не упасти?
Солодкий же, бач, заборонений плід,
Відомо то людям іще від Адама.
Тож люди картоплю тягли лантухами,
А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
В Росії ж з картоплею лихо було.
Петро ще з Голландії лантух доставив,
Хоча й не довів до кінця тої справи.
По ньому ще років багато пройшло,
Коли Катерина за справу взялася.
Та вперся народ забобонний, однак,
І справа не рушила з місця ніяк.
Уже при Миколі, що Палкіним звався,
Був виданий ним «височайший указ»
Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
Російський мужик враз за вила узявся:
Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
І бились до смерті вони «за свободу».
Багато лягло у тих бунтах народу…
Та, врешті, картопля і там прижилась.
- А звідки картопля взялася у нас?
- Завезли німецькі колись колоністи.
Вони уже вміли й ростити, і їсти…
Хоча… рідний дід мій розказував раз
Історію трохи другу про ті справи.
Тоді іще й німців не було у нас.
А цар чи московський, чи інший якраз
Купити картоплі в Європу направив.
Купили чи лантух, чи, може, і два.
Везуть із солдатами по оба боки.
Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
Та, як не старались - з бідою зустрілись:
У лісі напали на них гультяї.
І голови склали солдати свої,
А слідом на небі й посли опинились.
Взялись гультяї злато-срібло шукать,
Бо що ж можна везти в такій охороні?
Огледіли все: і карету, і коні.
Та лише два лантуха там і лежать.
А в лантухах тих якісь овочі дивні.
Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
«Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
Почухав потилицю був отаман.
Він же сподівався багатством розжитись.
Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
А більше чого і узяти нема.
Карету у нетрі велів відтягти,
На землю із лантухів повисипати.
Ніколи не зайвина лантухи мати…
«Гидоту» ж землею велів загребти.
Було то все ранньої, кажуть, весни.
А влітку із Криму верталася валка,
Минули спокійно розбійницьку балку
І на ніч спочити спинились вони.
Поставили мажі навколо свої,
Багаття розклали, вечеряти стали.
І так комарі кляті їх допікали,
Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
Тоді отаман і говорить: «Давай
Накидаєм зелені в наше багаття.
Вогню нам не треба, а диму багато…
Он, бач, над дорогою густо трава».
І рвати бадилля вони почали,
А з ним іще грудки якісь витягають.
Не перебирають, в багаття кидають,
Поки густий дим в небеса повалив.
А потім спокійно уклалися спать,
Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
Вночі гультяї ще навідатись можуть,
Від ночі усякого можна чекать.
Але, слава Богу, ніхто не напав,
Ніякі розбійники їх не чіпали.
Коли готувати сніданок почали,
То кухар грудки оті повигрібав,
Аби на вогні саламаху зварити.
Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
Почав куштувати – смачнюча така,
Лиш трішечки треба її посолити.
Допалися хлопці до дива, умить
Поїли усе, а тоді гуртом взяли
Ті овочі дивні з землі накопали,
Щоб дома в городі собі посадить.
А скоро від них розійшлася вона.
Картоплею, правда, ще не називали,
Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
А десь бараболя, бандурка. Одна
Ще приказка в діда з часів тих була:
«Бандурку Господь сотворив задля того,
Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
Відтоді картопля у нас і пішла,
Казав мені дід. Зовсім інше наука
Розказує нам у розумних книжках…
Так, біля картоплі робота важка,
Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
