Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Плоскиню
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Плоскиню
Тривожно у Плоскині на душі.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.
Він – воєвода бродників. Відколи
Утік у степ від княжого ярма,
Йому нікого рівного нема.
Ні, не було… Поки прийшли монголи.
Ох, ці монголи! Що від них чекать?
З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
І він, можливо, то даремно чинить,
Що згодився в союзники пристать.
Але ж і здобич гарну обіцяє
Цей їх союз. А бродник тим живе.
Він не упустить, що до рук пливе.
А у степу хто клятву ту тримає?
Від давніх пір в навколишніх степах
Не половці одні лиш кочували.
З Русі частенько у степи втікали,
Кому набридло рало у руках.
Хто мріяв про свободу й незалежність
Хто був охочий до легких хлібів
І не боявся диких цих степів,
Але у мів буть хитрим й обережним.
Ці втікачі збивались до ватаг
І обирали добрих отаманів.
Та й кочували войовничим станом
По балках у навколишніх степах.
Жили розбоєм. То прихоплять часом
Кочів’я половецької орди,
Худобу вхоплять, заметуть сліди
І є уже ватазі свіже м'ясо.
Але найбільше шарпали купців.
Перестрівали звично біля броду
І тільки валка-но уступить в воду,
Як з верболозів хлопці-молодці.
Від того й звались бродниками, мабуть,
Що увесь час бродили по степах,
Розбійничали часто на бродах.
Та так, що не могли їм дати раду.
Таких ватаг багато по степу
У ті часи незатишні блукало,
Легкого хліба і життя шукали
І лише в долю вірили сліпу.
Із половцями чубилися часто
І-таки часто діставали їх,
Господарів просторів степових.
Бо славна бійка їм була за щастя.
Плоскиня із ватагою бродив
Від Дону до широкого Славути,
Понад Сутенню шлях купецький плутав
І коней у Бурчевичів ловив.
Як на Русі розмножилось князів
І ті за землі стали воювати,
В союзники до себе закликати
Тих, хто на цьому заробить хотів.
Туди ходили з половцями разом,
То Київ, то Чернігів захищать.
Їм все одно – аби мечем махать.
Яка різниця, за якого князя?
Плоскиня й сам на Липицю ходив
За суздальського князя воювати.
Хоч довелося звідтіля тікати,
Та здобич він усе таки вхопив.
Так що рубати православний люд
Для бродників не новиною було.
То чому ж сон очей йому не стулить?
Які думки спокою не дають?
Коли в степах з’явилися монголи
І потоптали половецький стан,
Плоскиня сам тоді до них пристав,
Домовившись про відповідну долю
У здобичі. Плоскиня їм за це
Усі шляхи навколишні покаже,
І проведе. А там як карта ляже.
В степу потрібно вміти буть гравцем.
Союз монгольський видавався вдалим.
Плоскиня поряд з ханом воссідав,
Йому поради корисні давав.
Монголи гори злата обіцяли.
Та час ішов, а злата не було
І хан до нього вже не посміхався,
А наче до раба свого звертався.
Втекти би може? Але, як на зло,
Очей монголи з нього не спускали.
А тут ще звістка: Русь на них іде.
Князь київський других князів веде
Їх половці із поміччю позвали.
І завтра битва. Як же йому буть?
Давав він клятву: Русь не воювати.
Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
А як монголів русичі поб’ють?
Йому цю зраду зразу ж пригадають.
Він же князям поклявся на хресті.
Чи утекти? А гори золоті
Що їх монголи все ще обіцяють?
Йому князі і так вже не простять,
А нині вони з половцями дружать.
Отож життя чека його сутужне
І ніякі мечі не захистять.
Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
Бо вже назад немає вороття.
А у монголів не легке життя
І без монголів доведеться туго.
Вже й не за злато, за життя своє
Монголам доведеться помагати.
Яке непевне це життя прокляте:
Хтось робить ставку – інший виграє…
Криваве сонце піднімалось в небі,
Зачервоніла в ріці вода.
Монгольська прокидалася орда,
Справляючи уранішні потреби.
Утомлений від роздумів нічних,
Дивись Плоскиня на криваву Калку.
Йому себе було страшенно жалко.
Але змінить нічого він не міг.
Не він обрав, його обрала доля,
Щоб зрадником свого народу став,
Проти своїх меча свого підняв
І десь безслідно згинув серед поля.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.
Він – воєвода бродників. Відколи
Утік у степ від княжого ярма,
Йому нікого рівного нема.
Ні, не було… Поки прийшли монголи.
Ох, ці монголи! Що від них чекать?
З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
І він, можливо, то даремно чинить,
Що згодився в союзники пристать.
Але ж і здобич гарну обіцяє
Цей їх союз. А бродник тим живе.
Він не упустить, що до рук пливе.
А у степу хто клятву ту тримає?
Від давніх пір в навколишніх степах
Не половці одні лиш кочували.
З Русі частенько у степи втікали,
Кому набридло рало у руках.
Хто мріяв про свободу й незалежність
Хто був охочий до легких хлібів
І не боявся диких цих степів,
Але у мів буть хитрим й обережним.
Ці втікачі збивались до ватаг
І обирали добрих отаманів.
Та й кочували войовничим станом
По балках у навколишніх степах.
Жили розбоєм. То прихоплять часом
Кочів’я половецької орди,
Худобу вхоплять, заметуть сліди
І є уже ватазі свіже м'ясо.
Але найбільше шарпали купців.
Перестрівали звично біля броду
І тільки валка-но уступить в воду,
Як з верболозів хлопці-молодці.
Від того й звались бродниками, мабуть,
Що увесь час бродили по степах,
Розбійничали часто на бродах.
Та так, що не могли їм дати раду.
Таких ватаг багато по степу
У ті часи незатишні блукало,
Легкого хліба і життя шукали
І лише в долю вірили сліпу.
Із половцями чубилися часто
І-таки часто діставали їх,
Господарів просторів степових.
Бо славна бійка їм була за щастя.
Плоскиня із ватагою бродив
Від Дону до широкого Славути,
Понад Сутенню шлях купецький плутав
І коней у Бурчевичів ловив.
Як на Русі розмножилось князів
І ті за землі стали воювати,
В союзники до себе закликати
Тих, хто на цьому заробить хотів.
Туди ходили з половцями разом,
То Київ, то Чернігів захищать.
Їм все одно – аби мечем махать.
Яка різниця, за якого князя?
Плоскиня й сам на Липицю ходив
За суздальського князя воювати.
Хоч довелося звідтіля тікати,
Та здобич він усе таки вхопив.
Так що рубати православний люд
Для бродників не новиною було.
То чому ж сон очей йому не стулить?
Які думки спокою не дають?
Коли в степах з’явилися монголи
І потоптали половецький стан,
Плоскиня сам тоді до них пристав,
Домовившись про відповідну долю
У здобичі. Плоскиня їм за це
Усі шляхи навколишні покаже,
І проведе. А там як карта ляже.
В степу потрібно вміти буть гравцем.
Союз монгольський видавався вдалим.
Плоскиня поряд з ханом воссідав,
Йому поради корисні давав.
Монголи гори злата обіцяли.
Та час ішов, а злата не було
І хан до нього вже не посміхався,
А наче до раба свого звертався.
Втекти би може? Але, як на зло,
Очей монголи з нього не спускали.
А тут ще звістка: Русь на них іде.
Князь київський других князів веде
Їх половці із поміччю позвали.
І завтра битва. Як же йому буть?
Давав він клятву: Русь не воювати.
Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
А як монголів русичі поб’ють?
Йому цю зраду зразу ж пригадають.
Він же князям поклявся на хресті.
Чи утекти? А гори золоті
Що їх монголи все ще обіцяють?
Йому князі і так вже не простять,
А нині вони з половцями дружать.
Отож життя чека його сутужне
І ніякі мечі не захистять.
Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
Бо вже назад немає вороття.
А у монголів не легке життя
І без монголів доведеться туго.
Вже й не за злато, за життя своє
Монголам доведеться помагати.
Яке непевне це життя прокляте:
Хтось робить ставку – інший виграє…
Криваве сонце піднімалось в небі,
Зачервоніла в ріці вода.
Монгольська прокидалася орда,
Справляючи уранішні потреби.
Утомлений від роздумів нічних,
Дивись Плоскиня на криваву Калку.
Йому себе було страшенно жалко.
Але змінить нічого він не міг.
Не він обрав, його обрала доля,
Щоб зрадником свого народу став,
Проти своїх меча свого підняв
І десь безслідно згинув серед поля.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
